скачать книгу бесплатно
– Я гадаю, пане майоре, ви повиннi вирiшити самi, – обережно мовив Федiр.
Осип пiдозрiло подивився на Мороза i без слiв попрямував до примiщення у казематi, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведiнку Федора. У полоненому офiцеровi, що стояв пiд охороною стрiльця, Букшований упiзнав одного з полякiв, котрi обороняли радiотелеграф у Козельниках.
– Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косiковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честi не воювати проти нас? Я так розумiю, що маю переглянути свою думку про честь польських офiцерiв?
Полонений поляк стояв, опустивши голову.
– Десятнику Мороз!
– Я, пане майоре!
– Розстрiляти!
Федiр спочатку подивився на Букшованого, потiм перевiв погляд на поляка.
– Наказ, пане майоре! – вiдповiв Мороз i зняв з плеча гвинтiвку.
– Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ!
Федiр Мороз дулом гвинтiвки показав стрiльцю вiдiйти вiд полоненого. Щоб стрiляти напевне, вiн прицiлився в серце. Пролунав пострiл, пiдсилений кам’яним зводом Цитаделi. Поручник Януш Косiковський мовчки звалився додолу.
А як умре поховайче
На жельоней Украiне.
От тiльки чи бiля коханоi дiвчини поховають польського офiцера, не знав нiхто, як не знали, що чекае iх усiх. Боi у Львовi йшли всюди i було не зрозумiло, хто де перемагае. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумiвши, що, сидячи у Цитаделi, вiн залишаеться вiдрiзаним вiд основних боiв у мiстi, покинув фортецю, залишивши там частину своiх стрiльцiв, а сам спустився вниз, дорогою вибивши полякiв з Оссолiнського iнституту.
Картина, яку застав майор, була нерадiсною. На вулицi перед згорiлою Головною поштою стояли двi барикади i там було чути перестрiлку. Звичайно така дуель приносила мало користi, але зараз вона була важливою для обох сторiн: украiнцi стримували полякiв, якi iз завидною для перших постiйнiстю прибували з Головного двiрця, а поляки прикували до вулицi Словацького значнi сили неприятеля, тим самим послабивши iншi напрямки, наприклад, касарнi Фердинанда. Звiдси украiнцi, у разi успiху, могли легко добратися до Головного двiрця i за сприятливих умов навiть вiдбити його. Поки що вони активно обороняються, не пiдозрюючи, що робиться навколо.
Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрiбно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрiзненi вiдомостi про те, що вiдбуваеться у «мирному» Львовi.
Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, вiн був приголомшений: нi Дмитра Вiтовського, нi Григорiя Коссака, який замiнив того декiлька днiв тому, Букшований не побачив. Натомiсть перед ним стояли полковник Гнат Стефанiв, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, i начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боiв на Макiвцi.
Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а iнакше як можна пояснити його «одiссею» Месопотамiею!), Семен Горук вирiшив поставити наголоси самому.
– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив вiн. – Але ти вiйськовий i знаеш, що таке виконувати наказ!
– Я нiколи не вiдмовлявся виконувати накази, навiть якщо вони безглуздi! Але я нiколи не зустрiчав злочинних наказiв! – випалив Букшований.
– Що ви називаете злочинним наказом? – поцiкавився полковник Стефанiв.
– Вiдмову наступати на Головний двiрець, пане полковнику! Якби не той наказ, двiрець був би вже нашим i жоден поляк не смiв би ступити на львiвську землю!
– Це мали зробити стрiльцi з касарнi Фердинанда! – безапеляцiйно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули iх в касарнях.
Букшований цього не знав.
– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанiв. – У нас мало бойових офiцерiв. Ми покладаемо на вас командування центром мiста.
Вiн пiдiйшов до мапи, розкладеноi на столi.
– Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолiнський iнститут, Крайовий Сейм[3 - Зараз це будiвля Львiвського нацiонального унiверситету iм. І. Франка.], вулиця Коперника, Пiдзамче i позицii на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне пiдпорядкування та на вашу вiдповiдальнiсть. Запитання? Питайте зараз, бо потiм буде нiколи!
– Яка зараз обстановка? – поцiкавився Букшований.
– Де саме?
– Всюди! І де конкретно зараз iдуть боi?
Семен Горук провiв недогризком олiвця по мапi Львова.
– Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднiшнього дня не змiнювався. Вiн проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню Фердинанда, далi Галицький сейм, школа Чацького, Янiвська вулиця, Клепарiв, Шпитальна, Замарстинiвська. Фронт поки що ми тримаемо.
Букшований критично оцiнив побачене. Цей погляд вловив полковник.
– Сил, певно, у нас мало! – згодився вiн.
– Але справа не така i безнадiйна, – продовжив Горук. – Полковник Вiтовський вiдправився за пiдмогою до Станiславова; вчора до Киева вiдбула делегацiя Осипа Назарука. Думаю, що завтра вiн зустрiнеться з гетьманом Скоропадським. Ми просимо вiдправити нам на помiч загiн стрiльцiв полковника Коновальця. Гадаю, вiн не вiдмовиться допомогти своiм землякам!
– Але до того часу нам треба хоча б втриматися на цiй лiнii. – Полковник Стефанiв знову провiв рукою по мапi. – І у цьому ми покладаемось на ваш досвiд, майоре! На вас i ваших стрiльцiв!..
Майор Букшований повертався до Оссолiнського iнституту, де тимчасово влаштував свiй штаб, вже затемна. Стрiльба у Львовi припинилася, настало нiчне перемир’я, коли можна було безбоязно i безперешкодно перемiщатися мiстом без опаски, що тебе вб’ють чи навiть затримають. Боi вiдновляться вже зранку, а до того часу i поляки, й украiнцi насолоджувалися такими вже забутими мирними годинами, якi, здавалося, лишилися десь далеко-далеко. Навiть не вiрилося, що ще якусь декаду тому Львiв жив важким, голодним, тривожним, але без пострiлiв, життям.
6
Всiм мущинам старшим 17 рокiв а молодшим 37 рокiв належить з’явити ся для зголошення мобiлiзацii перед поборовою комiсiею у вiвторок 19 падолиста коло церкви.
Хтось приклеiв цей папiр на щит бiля церкви, де зазвичай вивiшували розклад тижневих богослужiнь. Вiн з’явився у недiлю, 17 листопада, пiд час лiтургii, коли всi прихожани були у церквi, i навiть дiти, що iнодi вибiгали на двiр, через холодну погоду чемно простояли всю вiдправу бiля батькiв, тому хто повiсив об’яву i коли це сталося, не знав нiхто.
Знали лише одне: мирне життя, навiть таке крихке i ненадiйне, що тривало майже пiвроку, вiдколи повернулися з вiйни жовнiри, закiнчилося. З ким доведеться воювати, для людей також не було таемницею. Ще четвертого листопада повiтовий часопис опублiкував звернення повiтового комiсара «До всiх мешканцiв Кам’янського повiту», у якому повiдомлялося про створення незалежноi Украiнськоi держави. Комiсар закликав «всiх мешканцiв як мiста Кам’янка так i цiлого повiту до заховання як найвищого ладу, спокою i послуху». Тодi люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвiвався на холодному вiтрi. Найбiльше звiстцi про те, що постала своя держава, радiв Андрiй Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподiванкою: сiчовi стрiльцi були до нього звичними.
Звiстки про подii у Львовi доходили у вiддаленi села iз запiзненням то через посланцiв з повiту, то з мiсцевими, котрим потрiбно було у такий неспокiйний час поiхати до мiста. Так i перетинцi, й жителi iнших хуторiв бiльш-менш об’ективно i майже вчасно були проiнформованi про перебiг того, що вiдбувалося навколо.
Так стало вiдомо про боi на вулицях Львова, про наступ великоi польськоi армii на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Захiдноукраiнська Народна Республiка, на що Василь Вовк зi скептицизмом вiдзначив, що для такоi знаменноi подii можна було б вибрати й якусь iншу дату.
– Ти вiриш у такi бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечерi зiбралися до столу.
– Ти ж знаеш, брате, що я нi в що не вiрю, – вiдказав Василь, – але день тринадцятого можна було i не вибирати…
У Перетинi не знали, що Украiнська Нацiональна Рада ранiше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостiйнiсть украiнських земель колишньоi Австро-Угорськоi монархii», а вiдкладати його оприлюднення на пiзнiшу, «правильнiшу» дату, було вже нiкуди: до Львова наближалося польське пiдкрiплення, дii котрого й стали вирiшальними.
Навiть такi уривчастi вiдомостi дали привiд зробити висновок: не все у молодоi держави гаразд i ще не все закiнчено. Об’ява мобiлiзацii стала цьому пiдтвердженням.
Дорога вiд церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кiлометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приiхала до церкви або на возi, або бричкою, лише небагато йшли пiшки. Прочитаний текст заставив перетинцiв – i не одних лише iх, але й прихожан з iнших сiл та хуторiв – задуматися над своiм найближчим майбутнiм, а тому додому поверталися не так, як iхали зранку: чоловiки i жiнки окремо, причому серед перших також вiдбулося роздiлення на тих, кого мали призвати, й iнших.
Тим, хто пiдлягав мобiлiзацii, набралося семеро. До них не потрапив Якiв Смоляр (вiн не належав до категорii «старшим 17 рокiв а молодшим 37 рокiв»), зате обидва старшi його сини – Михайло та Микола – вже пiдлягали призову. Зараз вони гордо iхали на однiй з фiр разом з молодшими парубками i вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала болiти за синiв голова. Що ж до матерi, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловiка з вiйни.
А Якiв iхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнiрiв, котрi повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи i по можливостi пiдтримувати один одного. Правда, зараз братiв не було – вже вiд середи лежить i не встае баба Ганна, тому сiм’я готуеться до найгiршого.
Семен спробував заспокоiти iнших.
– Не думаю, що це (вiн кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував бiлiти той пам’ятний листок) надовго!
Якiв гмикнув:
– Ненадовго! Ага! Пам’ятаете, i тодi ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки!
– Все рiвно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалi! Скiльки тоi Польщi?
– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз i добавив: – Царство iй небесне!
(Звiстка про зречення останнього цiсаря Карла, про iснування котрого дехто навiть не пiдозрював, дiйшла до Перетина лише позавчора.)
– Що б ми там не думали, хлопцi, але знов треба брати до рук гвери, – говорив Якiв. – Шкода, що я не попадаю до списку.
– І ти пiшов би? – здивувався Роман Панас.
Якiв Смоляр кивнув головою на передню фiру, де гоголями сидiли його сини.
– Пiшов би, – сказав вiн. – Замiсть них!
– Здаесьи менi, Якове, що твоi сини не ступлять тобi мiсце! – припустив Олекса.
Якiв знову подивився на Михайла з Миколою i згiдливо кивнув головою.
Нiхто не знав, що насправдi вiдбуваеться навколо i навiщо потрiбно мобiлiзувати всiх чоловiкiв. Порядок, встановлений повiтовим комiсаром, тримався мiцно, не на страховi, але у самiй свiдомостi людей, тому думалося, що так е повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сiм’ях, котрих торкнулася мобiлiзацiя, i дозволило пiдготувати чоловiкiв до вiйська. Насамперед зi скринь вийняли i провiтрили вiйськовi одностроi, якi пiвроку чекали своеi черги. Демобiлiзованi перетинцi, не змовляючись, не стали одягати до сiльськоi роботи унiформу, у якiй пройшли всю вiйну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути ii для нового вiйська. Хто мав, чистив нагороди, отриманi на вiйнi.
Деяка затримка виникла у Смолярiв. Однострiй, у якому повернувся з вiйни батько, був один, а претендентiв на нього виявилося двое. У Михайла з Миколою навiть виникла перепалка, кому дiстанеться батькова унiформа, але на повiрку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батьковоi комплекцii. Однострiй висiв на них, як на перекладинi опудало, що навiть змусило усмiхнутися маму, котра всi цi днi ходила, як у воду опущена.
– Нiчого, сини! – заспокоiв iх Якiв. – Якщо беруть до вiйська, то видадуть однострiй! Може, навiть файнiший, анiж мiй.
Зрештою, це помирило братiв i знову засмутило маму.
Того вечора понедiлка у хатах перетинцiв довго свiтили свiчки i лампи. Навiть там, де не було рекрутiв, не спiшили лягати спати, а йшли до сусiдiв, щоб iх пiдтримати. Напевне, единими, хто залишився у такий час вдома, були Бiлецькi та Орина Ребрик.
Повернувшись додому пiвтора року тому, Бiлецький так i не змiг влитися у спiльне життя села. Ранiше, ще до вiйни, Тома не спiшив робити звичну в селi роботу, адже грошi товариства Качковського були великою пiдмогою у сiм’i. Тепер же, пiсля того, коли навiть згадувати про це було небезпечно, Томi довелося робити все самому, адже вiн залишився единим чоловiком. Це, а також думка, що у його поневiряннях концтаборами опосередковано виннi односельцi, не сприяло порозумiнню мiж ними.
Залишилася вдома й Орина. Жiнка майже одразу пiсля повернення вiдчула ворожiсть жiночоi частини села, але до чогось серйозного не доходило.
Щоправда, вже наступного дня проводжати в армiю односельцiв вiдправилися всi, за винятком одного лише Томи Бiлецького. Бiля церкви на них вже чекала спецiально прибула з Кам’янки поборова комiсiя на чолi з молодим офiцером, зiрочки на синiй петлицi якого вказували на пiдпоручника сiчових стрiльцiв.
Тiльки кинувши побiжний погляд на офiцера, Андрiй Валько стрепенувся. В офiцеровi вiн упiзнав Павла Гайворонського, з яким спiзнався ще на Макiвцi. Андрiй стояв у черзi рекрутiв десь посерединi, разом з iншими перетинцями, тому йому захотiлося пiдiйти до завiтного столу одразу, але його стримав брат Михайло.
– Ти куди? – схопив той Андрiя.
– Я його знаю, – вiдказав брат. – Воювали разом.
– Будь тут! Забув дисциплiну?
Андрiй притих. Дiйсно, в армii найголовнiше – дисциплiна, а майже дворiчна перерва все ж зробила свою справу: колишнiй сiчовий стрiлець аж надто звик до мирного життя.
Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловiкiв, а молодшому Вальку здавалося, що вiн стоiть на мiсцi. Можливо, не будь поруч старшого брата, вiн став би перед завiтним столом ранiше, але невдовзi все ж охолов i, коли надiйшла його черга, вже був спокiйний.
Павло Гайворонський упiзнав його одразу.
– Андрiю? Ти?
– Я, – радiсно вiдказав Валько i пiсля ледь вловимоi паузи закiнчив: – Пане пiдпоручнику!
– Кинь, Андрiю! Для тебе я просто Павло!
Пiдпоручник Гайворонський пiдвiвся з-за столу i на очах всiх обняв Андрiя.
– Ти чого тут? – допитувався.
– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.
– Та тебе ранили пiд Лисонею! І, як я знаю, до военноi служби ти не пригоден.
– Та коли то було! Я вже здоровий!
Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на свое мiсце за столом.
– Вiйна iде жорстока i безжальна, i воювати мають здоровi чоловiки, – говорив вiн. – А ти маеш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.
– Та не треба зi мною сьи возити! – запально вигукнув Андрiй Валько. – Я здоровий! Павло!..
– А отут вже не Павло, а пан пiдпоручник! – жорстко вiдказав Гайворонський. – І вам, пане стрiлець, варто про це пам’ятати! Наказую вам вiдiйти вбiк i не заважати нашiй роботi! Пiсля того, як я закiнчу, ми ще поговоримо!
Спантеличений Андрiй винувато подивився на брата Михайла i, махнувши рукою, пiдiйшов до Марти, котра з тривогою спостерiгала за розмовою.
На обличчi дружини Андрiй помiтив задоволену усмiшку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловiка.
Далi несподiванок не сталося, i всi тi, кому належало бути призваними, ними i стали. Давши час попрощатися з рiдними, Павло Гайворонський пiдiйшов до Андрiя.
– Обiдився? – запитав вiн i, не дочекавшись вiдповiдi, самостiйно зробив висновок: – Обiдився! А дарма!
– А ти… ви б сьи не обiдили, пане пiдпоручнику? – з викликом вiдказав Андрiй. – Чого ви так зi мною при людях?
– Та тому, що йде вiйна, – жорстко вiдказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днiв! Зi сходу рухаеться польська група Вечоркевича, пiдсилена уланами, скорострiлами i гарматами. Нам треба здоровi люди…
– Але я не iнвалiд!
– Ти ранений в живiт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив лiтом траву?
Запитання застало Андрiя зненацька. Напевне, косовиця була единою сiльською роботою, на яку вiн так i не наважився. Побачивши вагання Андрiя, Гайворонський продовжив:
– Я знаю, що кажу, Андрiю! Ти гадаеш, чого я раптом став мельдувати рекрутiв, а не стрiляю на якiйсь вулицi Львова? Пам’ятаеш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаеш! Ми з ним воювали Крим, i коло Сiмферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече.
