Мартін Іден

скачать книгу бесплатно

Мартiн Іден
Jack London

Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Мартiн Іден» – звiсною мiрою автобiографiчний роман вiдомого американського письменника Джека Лондона (1876—1916). Випадкова зустрiч зi студенткою унiверситету Рут Морз – дiвчиною iз заможноi сiм’i – змiнюе життя моряка Мартiна Ідена. Вiн мрiе стати письменником i починае завзято займатися самоосвiтою. Природний талант i напружена праця дозволили Мартiну здiйснити мрiю. Але досягнувши мети, вiн вiдчувае себе спустошеним. Втративши старий рай (море, кубрик), нового вiн не знаходить. У трагiчному фiналi роману Джек Лондон нiби передбачив кiнець свого власного життя.

Джек Лондон

МАРТІН ІДЕН

РОЗДІЛ І

Той, що був попереду, повернув ключа в замку, вiдчинив дверi й увiйшов до передпокою, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На ньому був простий одяг, що пропах морем, i весь вiн здавався якимсь недоладним у просторому передпокоi. Вiн не знав, куди подiти шапку, й уже засовував ii до кишенi, але його супутник забрав ii так спокiйно i просто, що хлопець вiдчув до нього вдячнiсть i подумав: «Вiн розумiе мене. Якось допоможе».

Хлопець рушив за своiм супутником, перевалюючись i мимоволi розставляючи ноги, наче рiвна пiдлога пiд ним пiдiймалася й опадала в такт морським хвилям. Великi кiмнати видавалися завузькими, як на його ходу, i потай вiн боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвiрок або зiб’е з низькоi полички над камiном яку статуетку. Вiн одхилявся то в один бiк, то в другий помiж рiзними речами, – тим лишень побiльшуючи небезпеку, яка насправдi iснувала тiльки в його уявi. Мiж роялем та столом серед кiмнати, на якому лежали стоси книжок, пройшло б плiч-о-плiч i шестеро чоловiк, та вiн проминув це мiсце з острахом. Його важкi руки безпорадно висiли вздовж тiла. Вiн не знав, що з ними робити, i, коли його збудженiй уявi привидiлося, що одна з них от-от зачепить книжки на столi, сахнувся, немов сполоханий кiнь, i мало не перекинув дзиглика бiля рояля. Вiн дивився на легку ходу чоловiка поперед себе i вперше в життi подумав, що сам ходить не так, як iншi. На хвильку йому стало соромно, що вiн такий незграбний. Дрiбнi краплi поту виступили в нього на чолi: вiн спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

– Стривайте, Артуре, – мовив вiн, намагаючись приховати свое збентеження жартiвливим тоном. – Це трохи забагато для мене – так одразу. Дайте отямитися. Ви ж знаете, як менi не хотiлося йти сюди, та й вашi, либонь, не вельми радi мене бачити.

– Це все пусте, – заспокiйливо вiдказав Артур. – Вам нiчого нас боятися. Ми люди простi. О, тут лист менi!

Артур пiдступив до столу, розiрвав конверта i почав читати, щоб дати гостевi змогу опам’ятатися. Гiсть зрозумiв це i був зворушений. По натурi вразливий i догадливий, вiн почав трохи заспокоюватися, хоч на вигляд ще був стривожений. Насухо витер чоло i озирнувся довкола, але в очах ще свiтився вираз дикого звiра, що боiться пастки. Опинившись у незвичних обставинах, вiн стерiгся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумiв, що поводиться нескладно, непокоiвся, що й у всьому iншому виявиться незграбою. Йому, болiсно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий з-понад листа лукавий Артурiв погляд був як нiж у серце. Вiн перейняв той погляд, та не дав узнаки, бо багато чого вже встиг навчитись, i насамперед дисциплiни. Однак цей погляд, як удар ножа, поранив його гордiсть. Вiн проклинав себе, що прийшов сюди, але вирiшив будь-що перетерпiти все до кiнця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Вiн упевненiше й уважнiше глянув навкруги, карбуючи в мозковi кожну дрiбницю витонченоi обстави. Його широко розплющенi очi не поминали нiчого: вони вбирали красу, що була перед ними, i поволi в них згасав войовничий вогник, а натомiсть займався теплий блиск. Хлопець завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливiсть.

Картина на стiнi привернула його увагу. Бурхливi хвилi вирували пiд стрiмкою скелею, збиваючись угору; над обрiем повисли темнi хмари, а далi, за пiнявим валом, на тлi вечiрнього передгрозового неба виднiла маленька шхуна, що змагалася з вiтром, круто перехилившись набiк, так що на палубi видно було кожну дрiбницю. Тут вiдчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Вiн забув свою незграбну ходу i пiдiйшов дуже близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчi хлопцевi з’явився подив. Вiн, не розумiючи, дивився на те, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потiм ступив назад. Вмить уся краса ожила знову. «Це просто фокус», – подумав вiн, вiдходячи вiд картини, але, переймаючись потоком iнших вражень, який ринув на нього, все-таки обурився, що заради фокуса принесено в жертву стiльки краси. На малярствi вiн зовсiм не знався. Смак його виховувався на хромолiтографiях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Правда, вiн бачив у вiтринах магазинiв картини, намальованi олiйними фарбами, але скло не давало його жадiбним очам роздивитися iх як слiд.

Вiн кинув погляд на приятеля, що читав листа, i завважив на столi книжки. Його очi враз спалахнули жадiбнiстю, наче в голодного, що раптом побачив iжу. Поривчастою ходою, перевальцем пiдступив вiн до столу й побожно торкнувся книжок. Переглядав заголовки, iмена авторiв, читав уривки тексту, пестив кожен том очима й руками i навiть упiзнав книжку, що ii колись читав. Решта книжок були йому незнайомi, так само як i автори iх. Ось вiн натрапив на томик Суiнберна, i обличчя хлопцевi запашiло, вiн заходився читати, забувши навiть, де перебувае. Придержуючи пальцем сторiнку, вiн двiчi закривав книжку, щоб глянути, хто автор. Свайнберн! Вiн запам’ятае це iм’я. У цього хлопчини зiркi очi, вiн справдi бачить i обриси, i барви. Але хто такий Свайнберн? Чи помер вiн лiт сто тому, як бiльшiсть поетiв? Чи живий i пише й досi? Юнак глянув на титульну сторiнку. Так, у нього е ще й iншi книжки. Гаразд, завтра вранцi вiн насамперед пiде до бiблiотеки i спробуе дiстати щось iз творiв Свайнберна.

Вiн так захопився читанням, що не помiтив, як у кiмнату ввiйшла молода жiнка. Опам’ятався лише тодi, як почув Артурiв голос:

– Рут, це мiстер Іден.

Вiн згорнув книжку, i ще не встиг обернутись, як його пройняло нове вiдчуття, – не вiд приходу дiвчини, а вiд слiв ii брата. В його мускулястому тiлi крилася тонка чутливiсть. Вiд найменшого дотику зовнiшнього свiту до його свiдомостi в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривiв. Його палка уява невтомно скрiзь вiдшукувала схожiсть i вiдмiннiсть. Оце «мiстер Іден» його вразило. Вiн, кого все життя звали «Іден», «Мартiн Іден», а то й просто «Мартiн», – раптом «мiстер»! «Це неабищо», – подумав хлопець. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, на якому постали нескiнченнi картини з його життя – кочегарки й трюми, табори й морськi узбережжя, тюрми й корчми, шпиталi й трущоби; i пригадалось, як його називали за тих чи iнших обставин.

Тут вiн обернувся i побачив дiвчину. Вся фантасмагорiя його мозку вмить зникла. Перед ним було блiде, тендiтне створiння з великими натхненними синiми очима й розкiшним золотим волоссям. Вiн не мiг би сказати, в чому вона була, тiльки ii вбрання здалося йому чудовим, як i сама дiвчина. Вiн порiвнював ii з блiдо-золотою квiткою на тоненькому стебельцi. Нi, це був дух, божество – такоi величноi краси на землi не бувае! А може, книжки кажуть правду, i таких, як вона, багато у вищих колах суспiльства? Їi мiг би оспiвати цей Свайнберн. Певно, вiн таку й мав на думцi, коли писав про Ізольду в отiй книжцi, що на столi. Уся ця повiнь образiв, почувань та думок виникла в одну мить. А зовнiшнi подii йшли своiм плином. Вiн побачив, що дiвчина подала йому руку й подивилася просто в очi, щиро й мiцно, по-чоловiчому потискуючи його пальцi. Жiнки, яких вiн знав, так не тиснули руки. А втiм, бiльшiсть iз них взагалi не мали такого звичаю. На нього линув навальний потiк спогадiв про зустрiчi й знайомства з рiзними жiнками. Та вiн одiгнав тi спомини й глянув на неi. Такоi жiнки вiн не бачив нiколи. Жiнки, що iх вiн знав… Ту ж мить поруч неi вишикувались усi жiнки, з якими йому доводилось ранiш знатися. На одну секунду, довгу, як вiчнiсть, вiн опинився немов у галереi жiночих портретiв, якi мiряв i зважував швидким поглядом, а посерединi була вона, i з нею вiн порiвнював усiх. Вiн бачив худi, хворобливi обличчя фабричних робiтниць i веселих зухвалих дiвчат iз Маркет-стрiт. Тут були й скотарки з ферм, i смуглявi мексiканки з сигаретами в зубах. За ними дрiботiли в дерев’яних ходаках схожi на ляльок японки; поряд виступали евразiйки, на нiжних обличчях яких лежало тавро виродження; далi йшли дебелi жiнки з Тихоокеанських островiв, темношкiрi й заквiтчанi. Але всiх iх вiдтiснило жаске й маячливе плем’я – розпатланi повii Уайтчепела, розпухлi вiд джину вiдьми з публiчних домiв, цiлий почет пекельних гарпiй, – жалюгiднi подоби жiнок, якi чигають на матросiв у портах, цi покидьки гаваней, це шумовиння людськоi клоаки.

– Сiдайте, мiстере Ідене, – промовила дiвчина. – Коли Артур нам усе розповiв, я дуже хотiла вас бачити. Ви такий смiливий…

Вiн заперечливо махнув рукою i пробурмотiв, що це дрiбницi, що на його мiсцi кожен повiвся б так само. Рут помiтила, що його рука вкрита свiжими саднами, якi тiльки-но почали загоюватись, що садна були й на другiй руцi. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоцi, другий – на лобi, – виглядав з-пiд волосся i третiй, що крився на шиi, за накрохмаленим комiрцем. Вона стримала посмiшку, побачивши на бронзовiй шиi червону смужку. Звiсно, вiн не звик носити комiрцi. Їi жiноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, пiд якими вирiзнялися могутнi бiцепси.

Протестуючи жестом i словом проти незаслужених похвал, Мартiн слухняно пiдiйшов до крiсла. Захоплено дивився, як невимушено сiла вона, i взявся за крiсло проти неi, пригнiчений свiдомiстю власноi незграбностi. Це було для нього нове переживання. Досi вiн нiколи не замислювався, зграбний вiн чи нi. Це просто не спадало йому на думку. Мартiн обережно сiв на краечку крiсла, не знаючи, куди подiти руки. Як вiн iх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кiмнати, i Мартiн Іден тужливо подивився йому вслiд. Вiн вiдчув себе самотнiм i покинутим вiч-на-вiч iз цим духом в образi жiнки. Не було тут анi бармена, що мiг би подати чогось випити, анi хлопця, якого можна послати по пиво, в такий спосiб полегшивши собi початок знайомства.

– Який великий шрам у вас на шиi, мiстере Ідене, – промовила Рут. – Звiдки це? Напевно, якась надзвичайна пригода.

– Та то мексиканець штрикнув мене ножем, мiс, – вiдповiв вiн, зволожуючи язиком пересохлi губи й вiдкашлюючись. – У бiйцi. А потiм, коли я вiдiбрав у нього ножа, вiн хотiв одкусити менi носа.

Мартiн сказав це дуже просто, але перед ним постала гаряча зоряна нiч у Салiна-Круц, бiла смуга берега, огнi вантажених цукром пароплавiв у гаванi, вдалинi голоси п’яних матросiв, юрба вантажникiв, люте обличчя мексиканця, звiрячий полиск його очей при свiтлi зiр, холодний доторк сталi на шиi, цiвка кровi, натовп i крики; два переплетенi тiла, його i мексiканцеве, перекидаються в пiску, а десь нiжно дзвенить гiтара. Вiн аж здригнувся, згадавши це, i подумав, чи змiг би художник, що намалював оту картину, що висить на стiнi, все це вiдтворити. Бiлий берег, зорi та вогнi пароплавiв – це було б дуже гарно, а на передньому планi – темний гурт постатей округ перебiйцiв. Ножа треба теж намалювати, вирiшив Мартiн, i так, щоб вiн виблискував при зоряному свiтлi. Але не сказав про це нi слова.

– Вiн хотiв вiдкусити менi нiс, – закiнчив Мартiн.

– О! – вигукнула Рут якимсь тихим, приглушеним голосом, i ii обличчя виявляло несмак.

Мартiновi й самому стало нiяково. На його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець, але юнаковi видалося, що вони палають так, наче вiн заглядае у вiдкриту топку кочегарки. Певно, такi речi, як бiйки на ножах, не для розмов iз дiвчиною. У книжках люди ii кола нiколи не говорять про таке, – може, й справдi вони нiчого такого не знають.

Розмова, яка ледь почалася, урвалась. Дiвчина спробувала ii поновити i спитала про шрам на щоцi. Мартiн бачив, що вона намагаеться говорити на його рiвнi, i вирiшив, вiдповiвши, перейти на теми, близькi iй.

– Це просто випадок, – сказав вiн, проводячи рукою по щоцi. – Якось уночi море розходилося, i з головноi реi зiрвало грот з усiма снастями. Трос, вiн металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся до нього, от мене й чухронуло по щоцi.

– О! – скрикнула Рут, цього разу спiвчутливо, хоча i не розумiла, про що вiн розповiдав. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»?

– Оцей Свайнберн, – почав Мартiн здiйснювати свiй план, спотворюючи при цьому поетове прiзвище.

– Хто?

– Свайнберн, – повторив вiн, так само неправильно вимовляючи, – поет.

– Суiнберн, – поправила дiвчина.

– Еге ж, вiн, – пробурмотiв Мартiн, i обличчя його знову спалахнуло. – Вiн давно помер?

– Що ви! Я не чула, що вiн помер. – Рут здивовано глянула на нього. – А ви де з ним познайомилися?

– Та я його й у вiчi нiколи не бачив, – вiдповiв вiн. – Я лише прочитав кiлька його вiршiв он у тiй книжцi на столi, саме перед тим, як ви ввiйшли. Вам подобаються його вiршi?

Тепер вона заговорила швидко i вiльно. Мартiновi теж полегшало, i вiн трохи глибше вмостився в крiслi, мiцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на пiдлогу. Йому пощастило змусити Рут говорити з ним своею мовою, i тепер вiн стежив за кожним ii словом, дивуючись, що в цiй гарненькiй голiвцi крилося стiльки знання, i милуючись вродою ii блiдого обличчя. Слова, що плавно лилися iй з уст, критичнi зауваження та й самий процес ii мислення були чужi йому, проте все це спонукало його мозок до працi. От де розумове життя, думав вiн, от де краса, яскрава й чудова краса, про яку вiн i гадки не мав. Мартiн забув про все навколо i дивився на неi жадiбними очима. Тут е для чого жити, е чого домагатися, за що боротись i навiть померти. Книжки казали правду. На свiтi е такi жiнки, i вона – одна з них. Вона окриляла його уяву, i великi яскравi полотна розгорталися перед ним, поставали таемничi постатi романтичних героiв, що йшли на подвиг заради жiнки – заради блiдоi жiнки, золотавоi квiтки. А крiзь хиткi, тремтливi видiння, немов крiзь чарiвне марево, Мартiн бачив живу жiнку, що сидiла перед ним i говорила про лiтературу та мистецтво. Вiн слухав i дивився на неi, несвiдомий того, що погляд його занадто пильний i в ньому вiдбиваеться вся його чоловiча природа. А ii, жiнку, яка не дуже зналася на чоловiках, вражав вогонь його очей. Так не дивився на неi ще жоден чоловiк, i це бентежило ii. Рут почала затинатись i губити думку. Цей чоловiк лякав ii, i водночас iй було приемно, що на неi так дивляться. Виховання попереджало Рут про небезпеку, про грiховнiсть та пiдступнiсть цiеi таемноi принади, але iнстинкт, проймаючи всю iстоту, дзвенiв iй у кровi, вимагаючи, щоб вона забула про свое походження й становище, пiддалася чарам цього прибульця з iншого свiту, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиi вiд незвичного комiрця, – юнака, котрий, безперечно, був зiпсований i забруднений своiм темним минулим. Рут була чиста, i ця чистота протестувала в нiй. Але вона була насамперед жiнка i тiльки тепер починала розумiти парадоксальнiсть жiночоi душi.

– Як я сказала… А що я сказала? – раптом спитала вона i весело засмiялася.

– Ви сказали, що Суiнберновi не пощастило стати великим поетом через те… i на цьому спинилися, – нагадав Мартiн, а сам враз вiдчув немов голод, i легеньке приемне тремтiння пробiгло в нього по спинi, коли Рут засмiялась. «Наче срiбло, – подумав вiн, – наче срiбнi дзвiночки». І на мить перекинувся в далеку краiну, де пiд розквiтлою вишнею вiн курив сигарету i прислухався до дзвонiв шпичастоi пагоди, що закликали на молитву богомольцiв у солом’яних сандалiях.

– Так, дякую, – промовила дiвчина. – Суiнберн не став великим поетом через те, що iнодi бувае грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжнiх великих поетiв кожен рядок сповнений краси й правди i пробуджуе все велике та благородне в людинi. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди свiтовi.

– А менi здалося дуже добрим те… що я прочитав, – нерiшуче вiдказав Мартiн. – Я не знав, що вiн такий… негiдник. Мабуть, це видно з iнших його книжок.

– З тiеi книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядкiв, – сказала вона твердо i категорично.

– Певно, я iх не зауважив, – вiдповiв юнак. – Те, що я читав, справдi хороше. Немовби свiтло якесь тобi в душу свiтить, наче сонце або прожектор. Так менi здалося, мiс, але, звiсно, я ж нiчогiсiнько не тямлю в поезii.

Мартiн нiяково замовк, болiсно вiдчуваючи, що не вмiе говорити, i соромлячись цього. У тому, що тiльки-но прочитав, вiн бачив велич i буяння життя, але мова його була безпорадна. Вiн не мiг висловити того, що почував, i сам собi видавався матросом, який темноi ночi блукае напомацки на чужому суднi серед незнайомоi оснастки. Ну, що ж, подумав вiн, доведеться познайомитися з цим новим свiтом. Ще нiколи не бувало, щоб вiн не змiг опанувати того, що хотiв, а цим разом йому таки дуже кортiло навчитися висловлювати своi почуття й думки так, щоб ця дiвчина його розумiла. Тепер вона дедалi бiльшала на його обрii.

– Ось, наприклад, Лонгфелло… – почала Рут.

– Так, так, я читав його, – перебив Мартiн у нестримному бажаннi виявити перед нею увесь свiй – хоч i невеличкий – запас книжкових знань, показати, що вiн не такий уже й неук. – «Псалом життя», «Ексцельсiор» i… здаеться, все.

Рут, посмiхнувшись, кивнула головою, i Мартiн вiдчув у ii посмiшцi жалiсливу поблажливiсть. І куди вiн пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безлiч книжок!

– Вибачте, мiс, що я так незграбно встряв. Я справдi в цьому нiчого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде iнакше.

Це прозвучало, як погроза. У голосi його бринiла рiшучiсть, очi блищали, обличчя спохмурнiло. Їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприемно визивним. Водночас Рут вiдчула, як передаеться iй вiд нього хвиля буйноi мужностi.

– Я вiрю, що тепер буде iнакше, – докiнчила вона смiючись. – Ви такий дужий!

На мить ii погляд спинився на його мускулястiй, схожiй на волову, бронзовiй од сонця шиi, вiд якоi так i пашiло здоров’ям та силою. І хоч Мартiн сидiв перед нею червоний i упокорений, дiвчина знов вiдчула потяг до нього. Їi здивувала шалена думка, що раптом виникла у неi. Їй здалося – якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й мiць перелилася б у неi. Вона була вражена, наче несподiвано довiдалася про зiпсованiсть своеi натури. Фiзична сила – це щось низьке i вульгарне, ii iдеалом чоловiчоi вроди була стрункiсть i витонченiсть. Але дивна думка не полишала ii. Рут не розумiла, як могло в неi з’явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров’ям, i ii тiло та душа потребували сили. Однак вона цього не усвiдомлювала, знала тiльки, що жоден чоловiк не справляв на неi такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилини разила iй слух.

– Так, я взагалi здоровий як бик, – сказав вiн. – Коли прикрутить, то можу й залiзо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви казали, я не можу перетравити. Не звик до цього. Я люблю книжки й вiршi i, як маю час, читаю, одначе нiколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмiю про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невiдомому морю без карти й компаса. А тепер я хотiв би знати, який менi взяти напрямок. Може, ви менi допоможете? Звiдки ви знаете все те, про що оце говорили?

– Я ходила до школи i вчилася, – вiдповiла Рут.

– Я теж ходив до школи, коли був малий, – почав вiн.

– Так, але я маю на увазi середню школу, унiверситет.

– Ви вчились в унiверситетi? – спитав вiн, украй здивований. Йому здалося, що вона вiддалилась од нього принаймнi на мiльйон миль.

– Я й тепер його вiдвiдую. Слухаю спецiальний курс англiйськоi фiлологii.

Вiн не зрозумiв, що то за «фiлологiя», але, вiдзначивши про себе свое неуцтво, провадив далi:

– Скiльки менi треба вчитися, щоб я мiг ходити до унiверситету?

Вона посмiхнулася:

– Це залежить од того, чи багато ви вчилися ранiш. Ви нiколи не вiдвiдували середньоi школи? Звiсно, нi… А початкову скiнчили?

– Менi лишалось ще два роки, коли я кинув, – вiдповiв Мартiн. – Але за навчання завжди мав нагороди.

Одразу ж вiн розсердився на себе за цi хвастощi i так люто стиснув бильця крiсла, аж пальцi заболiли. Водночас юнак побачив, що в кiмнату ввiйшла якась жiнка. Дiвчина пiдвелась i побiгла iй назустрiч. Вони поцiлувались i, обнявши одна одну за стан, пiдiйшли до нього. «Певно, мати», – подумав вiн.

Це була висока блондинка, струнка й вродлива. Їi пишне вбрання було саме таке, яке личило господинi цього дому, i тiшило око красою лiнiй. Вона i ii туалет нагадали Мартiновi акторку. Спало на пам’ять, як такi самi пишнi ледi i в таких самих убраннях входили до лондонських театрiв, а вiн стояв i дивився на них, аж поки полiсмен не виганяв його з пiд’iзду на дощ. Потiм зринув у думцi Гранд-Отель у Йокогамi, де йому теж доводилось бачити на вулицi поважних панiй. Далi перед очима промайнула тисяча рiзних образiв, що iх вiн колись бачив у Йокогамськiй гаванi. Але Мартiн швидко вiдiгнав цi спогади, змушений повернутись до дiйсностi. Вiн здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитись, i насилу пiдвiвся. Штани в нього на колiнах надималися, руки безпорадно висiли, а обличчя на саму думку про майбутне випробування спохмурнiло.

РОЗДІЛ II

Перехiд до iдальнi був для нього кошмаром. Серед усiх цих речей, на якi можна було щомитi наштовхнутися, навiть ступити крок, здавалося, неможливо. Але врештi вiн таки прибув на мiсце i оце сидить обiк неi. Величезна кiлькiсть ножiв та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, i Мартiн дивився на них мов зачарований, поки на тлi iхнього блиску не попливли перед очима картини з моряцького життя, коли вiн i його товаришi, орудуючи складаними ножами й пальцями, iли солонину або черпали з мисок погнутими залiзними ложками горохову юшку. У нiздрi бив дух несвiжого м’яса, а у вухах – пiд рипiння шпангоутiв та стогiн переборок – лунало чвакання матросiв. Вiн пригадав, як вони iли, i вирiшив, що iли по-свинячому. Нi, вiн буде обережний i iстиме тихо. Весь час пам’ятатиме про це.

Вiн розглянувся довкола. Навпроти сидiли Артур та його брат Норман. «Це ii брати», – подумав вiн, i в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усi вони люблять одне одного! Згадав, як Рут привiтала матiр поцiлунком i як вони обидвi, обнявшись, пiдiйшли до нього. У його колi нi батьки, нi дiти не виявляють такоi нiжностi. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадськостi. Це найкраще, що юнак побачив на цьому маленькому клаптику iншого свiту. Його глибоко схвилювало це вiдкриття, i серце сповнилося нiжностi. Все життя вiн жадав любовi. Його вдача ревно прагнула любовi. То була його органiчна потреба. Однак вiн жив без любовi i поступово загрубiв. А втiм, вiн не знав ранiше, що йому потрiбна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив цю дiвчину i зворушився, вiдчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна.

Мартiн радiв, що за обiдом не було мiстера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з ii матiр’ю i з братом Норманом. Артура вiн уже трохи знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не було так важко. Найтяжча праця – то дитяча забавка проти цього. На чолi йому виступили краплини поту, сорочка змокла вiд надмiрного напруження – адже стiльки незвичних завдань треба було розв’язувати одразу. Вiн мав iсти так, як нiколи не iв, орудувати невiдомими предметами, крадькома поглядати на iнших i вчитися, як користуватись кожною рiччю, сприймати цiлий потiк вражень, втримувати iх у пам’ятi та давати iм лад. Водночас Мартiн вiдчував якийсь потяг до дiвчини, що будив глуху болючу тривогу, юнаковi кортiло вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тим часом як у головi знов i знов роiлися думки та невиразнi плани, як до неi добитись.

Коли вiн крадькома поглядав на Нормана, що сидiв проти нього, або на когось iншого, щоб подивитись, яким ножем чи виделкою треба в цю мить користуватись, то схоплював особливостi цих людей, намагався оцiнити й розгадати iх, i все це пов’язував з Рут. Крiм того, вiн мусив говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють iншi, вiдповiдати як до нагоди, та ще й звиклим до вiльноi мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження пiдсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала у нього за плечима, грiзний сфiнкс, що загадував загадки, якi вiн мав одразу розв’язувати.

Весь час його гнiтила думка про миски, щоб полоскати руки. Нав’язливо i без жодного приводу лiзло в голову питання – коли iх принесуть i якi вони. Досi Мартiн тiльки чув про такi речi, i ось тепер, ранiш чи пiзнiш, побачить iх коло столу, – адже за одним столом iз ним сидять цi вищi iстоти, що користуватимуться ними, i вiн сам теж користуватиметься ними! Та найбiльше його непокоiла думка про те, як ставитися до цих людей, як поводитись? В тривозi вiн знов повертався до цього. То виникав боягузливий намiр грати яку-небудь роль, але одразу з’являлася ще боягузливiша думка, що йому це не вдасться, що вiн не звик прикидатись i тiльки пошиеться в дурнi.

На початку обiду Мартiн переважно мовчав, силкуючись вирiшити, як йому бути. Вiн не знав, що цим пiдводив Артура, котрий напередоднi сповiстив родину, що приведе на обiд дикуна, але що турбуватися, мовляв, нiчого, бо дикун цей дуже цiкавий. Іденовi й на думку не спадало, що ii брат здатний на таке лицемiрство, а надто пiсля того, як вiн виручив його з неприемноi iсторii. Отже, сидячи за столом, вiн нiяковiв за свою невмiлiсть i водночас був зачарований усiм, що бачив навколо.

Уперше в життi вiн зрозумiв, що iсти – це щось бiльше, нiж звичайна життева функцiя. Досi вiн нiколи не думав, що саме iсть. То була iжа, та й годi. А на цьому обiдi вiн задовольняв свою любов до краси, бо тут iдження було функцiею естетичною, ба навiть iнтелектуальною. Розум його був збентежений. Мартiн чув слова, значення яких не розумiв, i такi слова, що iх подибував лише в книжках, – жоден чоловiк i жодна жiнка, яких вiн знав, не були так розвиненi, щоб уживати iх. Коли тi слова легко злiтали з уст членiв цiеi чудовоi родини – ii родини! – вiн аж тремтiв од захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках, – усе це, виявляеться, правда. Вiн був у тому дивному й блаженному станi, коли людина бачить, як ii мрii перестають бути мрiями i втiлюються в життя.

Нiколи ще Мартiн не почував себе на таких висотах i, не виступаючи на перший план, слухав, спостерiгав, тiшився, а на запитання вiдповiдав дуже коротко: iй – «так, мiс» i «нi, мiс», а ii матерi – «так, мем», «нi, мем». У розмовi з ii братами вiн насилу стримувався, щоб не казати «так, сер» i «нi, сер», засвоенi на морi. Але юнак вiдчував, що це недоречно, що цим вiн визнав би себе за нижчого, а куди ж то годиться, раз вiн хотiв здобути ii. Зрештою, так йому й гордiсть пiдказувала. «Їй-богу, я не згiрший за них, – казав вiн собi, – а що вони багато знають, то я теж можу iх дечого повчити». Але як тiльки вона або ii мати зверталися до нього, називаючи «мiстер Іден», Мартiн забував про свою гордiсть i весь спалахував та сяяв од радостi. Отже, й вiн культурна людина, i обiдае у товариствi, про яке ранiш тiльки читав у книжках. Та вiн немовби i сам ставав героем з книжки i зазнавав дивних пригод, змальованих на друкованих сторiнках оправлених томiв.

Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур, вiн бiльше скидався на смирне ягнятко, анiж на дикуна, – Мартiн сушив собi голову тим, як поводитися далi. Вiн зовсiм не був смирним ягням, i не в його натурi, сильнiй i владнiй, було грати другу скрипку. Говорив вiн лише тодi, коли була крайня потреба, i мова його дуже нагадувала його ж таки перехiд з вiтальнi до iдальнi: вiн раз по раз затинався, шукаючи в своему багатомовному словнику вiдповiдного слова, а знайшовши, боявся, що не зумiе його як слiд вимовити, iншi ж здавалися йому незрозумiлими для цього товариства або грубими й рiзкими. Його весь час гнiтила свiдомiсть, що така нескладнiсть у мовi робить його якимсь йолопом i не дае висловити те, що вiн почувае й думае. Його любов до волi повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комiрця. Мартiн був певен, що довго не витримае. Вiн мав дар яскраво мислити й почувати, i творчий дух його був бунтiвливий i завзятий. Його швидко опановували рiзнi iдеi, що бились у родових муках, аби набрати виразу й форми, i тодi вiн забував, що з ним i де вiн, i здавна знайомi йому слова злiтали з його уст.

Щоб збутися лакея, котрий весь час стовбичив у нього за спиною, нав’язливо пiдсовуючи якусь там страву, вiн вигукнув коротко й рiзко.

– Пау!

На мить усi замовкли, лакей, чекаючи, зловтiшно посмiхнувся, а сам Мартiн обмертвiв. Але одразу опанував себе.

– Мовою канакiв це означае «годi», «доволi». Так якось ненароком у мене вихопилося, – пояснив вiн.

Помiтивши, що Рут пильно й зацiкавлено дивиться на його руки, вiн мовив далi:

– Я прибув сюди на тихоокеанському поштовому пароплавi. Пароплав запiзнювався, i нам довелося в портах П’юджет Саунду працювати, мов неграм. Вантажили «мiшаний фрахт», коли вам вiдомо, що це таке. Там я й подер собi шкiру.

– Та я на це не дивлюся, – поспiшила сказати вона. – Як на ваш зрiст, у вас дуже малi руки.

Обличчя йому спалахнуло. Вiн зрозумiв це як натяк ще на одну його ваду.

– Так, – винувато промовив вiн, – кулаки моi не дуже великi. Зате в плечах у мене сила як у бика, i коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побитi.

Мартiн був незадоволений, що сказав це. Вiдчував до себе огиду, що розпустив язик i плескав казна-що.

– То був дуже смiливий вчинок, коли ви кинулися на допомогу Артуровi, чужiй вам людинi, – мовила Рут, помiтивши його збентеження, але не знаючи причини.

Вiн зрозумiв i оцiнив ii тактовнiсть i, пiд напливом гарячоi вдячностi, знову дав волю своему язиковi.

– Це дрiбницi, – озвався. – Кожен на моему мiсцi повiвся б так само. Хулiгани шукали сварки. Артур iх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й вiдлупцював iх добре. Отож у мене подряпанi руки, а в декого з них не вистачае зубiв. Я не мiг стерпiти. Коли я бачу…

Вiн раптом замовк з розкритим ротом, вражений свiдомiстю своеi нiкчемностi, вiдчуваючи, що вiн не гiдний навiть дихати одним повiтрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповiдав, як до нього на поромi причепилися п’янi волоцюги та як Мартiн Іден кинувся йому на допомогу i врятував його, сам Мартiн, насупивши брови, думав, що став посмiховиськом, i почав ще завзятiше мiркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досi вiн нiчого не придумав. Вiн був не iхньоi породи i не мiг розмовляти iхньою мовою. Пiдроблятися пiд них? З цього однаково нiчого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому мiсця на фальш i облуду. Хай там хоч як, а вiн буде такий, як е. Тепер вiн не вмiе говорити по-iхньому, однак згодом навчиться. В цьому Мартiн був певен. А поки що розмовлятиме з ними своею мовою, звiсно, пом’якшуючи вирази, щоб присутнi його зрозумiли i щоб не дуже iх шокувати. Вiн не показуватиме своiм мовчанням, нiби знае те, чого не знае. Отже, коли брати, говорячи про унiверситетськi справи, кiлька разiв ужили слово «триг», Мартiн Іден спитав:

– Що таке «триг»?

– Тригонометрiя, – вiдповiв Норман посмiхаючись, – частина вищоi «матики».

– А що таке «матика»? – було наступне запитання, i цього разу усi чомусь засмiялися, дивлячись на Нормана.

– Математика – ну, арифметика, – пояснив той. Мартiн Іден кивнув головою. Здавалося, на мить вiн зазирнув у безмежну глибочiнь знання, i те, що побачив, набрало вiдчутно реальних форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхiмii його мозку тригонометрiя, математика i вся галузь знання, яку вони обiймали, перетворилася в яскравий краевид. Вiн бачив зелене листя й лiсовi прогалини то залитi нiжним сяйвом, то пронизанi золотистим промiнням. Далi все повивала пурпурова мла, а за цiею пурпуровою млою, вiн знав, криеться чарiвне невiдоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де свiт, який варто завоювати; i вмить з глибини свiдомостi зринула думка – завоювавши, здобути ii, цей лiлейно-бiлий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видиво розвiяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартiн Іден пам’ятав свое рiшення. Уперше за весь вечiр вiн став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потiм вiн перейнявся творчою радiстю, змальовуючи те життя, яке знав. Вiн був матросом на контрабандистськiй шхунi «Алкiон», коли ii захопив митний катер. Мартiн умiв бачити й умiв розповiсти про те, що бачив. Вiн змалював бурхливе море, кораблi й людей на морi. Силою своеi уяви вiн примушував слухачiв бачити все його очима. З чуттям справжнього художника вiн вибирав з-посеред безлiчi дрiбниць найцiкавiше, створював картини життя, що мiнились яскравим свiтлом i барвами, надавав iм руху, захоплював слухачiв потоком своеi, хай i невишуканоi, красномовностi, свого запалу й сили. Часом iх шокував реалiзм розповiдi i грубi вислови, але неотесанiсть у його мовi незмiнно чергувалася з прекрасним, а трагiзм пом’якшувався гумором, химерно своерiдними та гострими матроськими дотепами.

І поки вiн розповiдав, дiвчина дивилася на нього зачарованими очима. Його вогонь грiв ii. Вона дивувалась, як могла такою холодною жити всi цi роки. Їй хотiлося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловiка, який, немов вулкан, так i клекотiв силою й здоров’ям. Бажання це було таке сильне, що вона ледве стримувалась. Але водночас щось i вiдштовхувало ii вiд цiеi людини. Вiдштовхували отi подряпанi, бруднi вiд важкоi працi руки, на яких у шкiру в’iвся бруд самого життя, i отой червоний слiд вiд комiрця, i випнутi м’язи. Його вульгарнiсть лякала ii. Кожне грубе слово разило iй слух, кожен грубий випадок з його життя разив iй душу. І все-таки ii тягла до нього якась, iй зрештою почало здаватися, диявольська сила. Усе, що було в ii душi таке непохитне, враз захиталося. Його життя, сповнене романтики й пригод, розбивало всi звичнi уявлення. Життя, до небезпек якого цей юнак ставився з веселим усмiхом, видалося Рут дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тiшитись i яку можна й вiддати без особливого жалю. «Отже, грайся, – бринiло в нiй. – Коли хочеш, пригорнись до нього, обiйми його за шию». Їй хотiлося осудити себе за цi легковажнi думки, але даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурнiсть – все те, що рiзнило ii вiд нього. Рут озирнулась i побачила, що всi захватно дивляться на нього, слухають його мов зачарованi; вона впала б у розпач, коли б в очах матерi не прочитала той самий жах – захоплений, але все-таки жах, i це додало iй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви, – породження зла. Їi мати помiтила це i не помилилась. І вона повiрить матерi й цього разу, як вiрила завжди. Його вогонь уже не грiв ii, i страх перед ним уже не тривожив.

Пiсля обiду, сiвши за рояль, вона грала йому – з таемним викликом, напiвсвiдомо пiдкреслюючи безодню, що роздiляла iх. Їi музика вразила Мартiна, приголомшила, як безжальний удар по головi; i хоч це ошелешувало й гнiтило його, але водночас i збуджувало. Вiн дивився на неi з побожним острахом. В очах у нього, так само як i в неi, безодня ширшала, але ще швидше зростало бажання перейти ii. Вiн був занадто вразливий i експансивний, щоб сидiти цiлий вечiр, спокiйно споглядаючи цю безодню та ще й пiд музику – мав-бо вiн душу, надзвичайно чутливу до музики. Музика впливала на нього, як мiцний трунок, проймаючи вогнем завзяття, полонила його уяву й заносила понад хмари. Жалюгiдна дiйснiсть переставала iснувати, поступаючись мiсцем прекрасному й даючи волю окриленiй романтичностi. Звiсно, Мартiн не розумiв того, що грала дiвчина. Це було зовсiм не схоже анi на гупання по клавiшах у дансингах, анi на грiм духового оркестру. Але вiн знав про таку музику з книжок i брав гру дiвчини на вiру, терпеливо виловлюючи окремi такти простого танцювального ритму i дивуючись, що вони такi короткi. Тiльки-но вiн схопить такий ритм i уява розправить крила, як раптом усе губиться в хаотичному вихорi звукiв, у яких Мартiн не мiг розiбратись, i уява, мов камiнь, падае на землю.

На мить йому спало на думку, чи не смiеться вона з нього. Вiн вiдчував у грi дiвчини щось вороже i силкувався вiдгадати, що хочуть сказати ii руки, торкаючись клавiш. Але вiдiгнав цю думку, як негiдну й несправедливу, i вiльно вiддався музицi. Знайоме солодке почуття охопило його. Ноги вже не були кам’янi, i самому йому стало легко-легко. Навколо розлилося величне сяйво; далi все зникло, i вiн полинув свiтами, любими серцю свiтами. Знане й незнане переплелося в яскравому видивi. Вiн заглядав у невiдомi порти залитих сонцем краiн, блукав по базарах серед дикунiв, яких ще не бачило око цивiлiзованоi людини. Ось вiн чуе прянi пахощi островiв, як то бувало теплими безвiтряними ночами на морi, а от уже змагаеться в довгi тропiчнi днi з пiвденно-схiдним пасатом; позаду в морську блакить поринають увiнчанi пальмами кораловi острiвцi, а попереду такi самi кораловi острiвцi випливають з морськоi блакитi. Хутко, мов думка, виникають i зникають рiзнi картини. Одна мить – i вiн мчить на дикому конi по випаленiй сонцем пустелi Арiзони, ще мить – i вiн уже дивиться крiзь мерехтливу млу розжареного повiтря на бiлу гробницю калiфорнiйськоi Долини Смертi, а то враз починае веслувати серед напiвзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонцi, височать велетенськi крижанi гори. Ось вiн лежить на кораловому островi пiд кокосовими пальмами, слухаючи нiжний спiв прибою. Ось палае синiм вогнем кiстяк давно затонулого корабля, i у вiдсвiтах полум’я пiд дзвiн гавайськоi гiтари та стукiт тамтамiв танцюристи танцюють гулу. То було жагучоi тропiчноi ночi. Вдалинi, на тлi зоряного неба, вимальовувався кратер вулкана, вгорi плив блiдий серп пiвмiсяця, а низько в небi горiв Пiвденний Хрест.

Мартiн був подiбний до еоловоi арфи: те, що вiн пережив i зазнав на своему вiку, було струнами, а потiк музики – вiтром, що торкався цих струн i примушував iх бринiти спогадами й мрiями. Вiн не просто почував. Кожне вiдчуття набирало форми, кольору й блиску, i все, що виникало в його уявi, перетворювалось у щось величне й чарiвне. Минуле, теперiшне й майбутне зливалося в одне. І вiн полинув думкою у широкий живий свiт, шукаючи пригод i подвигiв заради Неi. І ось вiн уже з нею, вiн здобув ii, оповив руками й несе по краiнi своiх мрiй.

Рут, глянувши через плече на Мартiна, побачила вiдсвiт цих мрiянь у нього на обличчi. Це було зовсiм нове обличчя з великими свiтлистими очима, що проглядали поза серпанок звукiв i бачили там бiг життя та велетенськi фантастичнi видива. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зраненi руки й засмагле обличчя лишились; але вони видавалися тюремними гратами, крiзь якi дiвчина побачила прекрасну душу, безпорадну й нiму, бо не було слiв, якi могли б передати ii почуття. Рут тiльки на мить побачила це; потiм знову повернувся незграбний парубок, i вона засмiялася з примхи своеi фантазii. Але те хвилинне враження не розвiялось, i, коли вiн незграбно попрощався й зiбрався йти, дiвчина дала йому томик Суiнберна i томик Браунiнга, якого саме вивчала в унiверситетi. Мартiн скидався на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотiв слова подяки, i Рут мимоволi вiдчула до нього материнську нiжнiсть та жалiсть. Вона вже не бачила в ньому нi ув’язненоi душi, нi неотесаного юнака, що дивився на неi таким чоловiчим поглядом, бентежачи й лякаючи ii. Перед нею стояв тiльки хлопчик – вiн потискував iй пальцi мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкiру, i казав затинаючись:

– Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до нього, – вiн розгублено глянув навколо. – До таких людей, до таких домiв. Усе це зовсiм нове для мене i… подобаеться менi.

– Сподiваюсь, ви ще до нас прийдете, – сказала дiвчина, коли вiн прощався з ii братами.