скачать книгу бесплатно
Потiм вона грала й спiвала йому, а вiн жадливо дивився на неi, упоений чаром ii жiночностi i дивуючися, чому коло неi нема сотень обожнювачiв, якi б слухали ii й жадали так само, як слухае й жадае вiн.
РОЗДІЛ Х
Того дня Мартiн лишився обiдати у Морзiв i, на велику радiсть Рут, справив добре враження на ii батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар’еру, а цю справу Мартiн знав, як своi п’ять пальцiв, i мiстер Морз згодом зауважив, що вiн – хлопець з головою. Уникаючи грубих виразiв i добираючи вiдповiднi слова, Мартiн мусив говорити повiльно i через те краще формулював своi думки. Вiн почував себе далеко вiльнiше, нiж рiк тому, коли вперше обiдав у цьому домi, а його соромливiсть та скромнiсть подобались навiть мiсiс Морз, яка була приемно вражена його успiхами.
– Це перший чоловiк, що привернув до себе увагу Рут, – сказала вона мiстеровi Морзу. – Вона досi була така байдужа до чоловiкiв, що я вже почала турбуватися.
Мiстер Морз здивовано глянув на неi.
– То ти хочеш за допомогою цього матроса розбудити в нiй жiнку? – спитав вiн.
– Я хочу, щоб вона не лишилася в дiвках. Якщо цей Іден збудить у нiй взагалi iнтерес до чоловiкiв, це буде добре.
– Дуже добре, – погодився вiн. – Але припустiмо, – а iнодi, моя люба, ми повиннi припускати, – що вiн збудить у неi iнтерес тiльки до себе?
– Це неможливо, – засмiялася мiсiс Морз. – Вона на три роки старша вiд нього, та й просто це неможливо. Нiчого поганого не буде. Можеш на мене покластися.
Отже, роль Мартiновi була визначена поза його волею, тим часом як вiн сам, пiд впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в недiлю вранцi збираються поiхати на велосипедах за мiсто, але це зовсiм не цiкавило Мартiна, поки вiн не довiдався, що Рут також мае велосипед i iде з ними. У нього не було велосипеда, i вiн не вмiв на ньому iздити, та коли Рут iздить, то йому теж треба навчитися, нiчого не вдiеш. Тим-то по дорозi додому вiн зайшов у магазин i купив за сорок доларiв велосипед. Це було бiльше, нiж вiн заробляв за мiсяць важкою працею, i така покупка помiтно зменшила його ресурси. Але коли вiн додав сто доларiв, що мав одержати вiд «Оглядача», до майбутнiх щонайменше чотирьохсот двадцяти вiд «Друга молодi», то вiдчув, що тiльки зменшить собi клопiт з надмiром грошей. Не дуже засмутився вiн i тодi, коли, спробувавши поiхати на велосипедi додому, подер собi костюма. Того ж вечора з крамницi Хiгiнботема вiн зателефонував кравцевi i замовив собi новий костюм. Потiм пронiс велосипед вузенькими сходами, що, мов пожежна драбина, тулилися до задньоi стiни будинку, i, коли вiдсунув лiжко на середину кiмнати, побачив, що в його комiрчинi стане ще мiсця тiльки на нього й велосипеда.
У недiлю Мартiн мав намiр готуватися до iспитiв, але нарис про ловлю перлiв так захопив його, що вiн провiв цiлий день у гарячковiй працi, вiдтворюючи ту красу й романтику, якi буяли в ньому. Те, що й у цьому недiльному номерi «Оглядача» не було його нарису про шукачiв скарбiв, не зiпсувало йому настрою. Вiн витав так високо, що навiть не чув, як його двiчi кликали iсти. Так i пiшов, не покуштувавши недiльного обiду, яким мiстер Хiгiнботем незмiнно прикрашав свiй стiл. Для мiстера Хiгiнботема такi обiди були доказом його життевого успiху та процвiтання, i вiн супроводив iх коротенькими заяложеними проповiдями про американськi звичаi, якi всякому, хто не боiться працi, дають змогу вийти в люди. І при цьому нiколи не забував нагадати, що сам вiн iз крамарчука став власником крамницi.
У понедiлок вранцi Мартiн, зiтхнувши, глянув на незакiнчену «Ловлю перлiв» i поiхав до Окленда в школу. Коли через кiлька днiв вiн пiшов довiдатися про наслiдки iспитiв, йому сказали, що вiн нiчого не склав, крiм граматики.
– Граматику ви опанували чудово, – мовив професор Гiлтон, дивлячись на нього крiзь великi окуляри, – але з iнших предметiв нiчого не знаете, абсолютно нiчого. Що ж до iсторii Сполучених Штатiв, то тут ваша безграмотнiсть жахлива, – iншого слова не пiдбереш, – просто жахлива. Я порадив би вам…
Професор Гiлтон замовк i глянув на Мартiна неприязно й байдуже, як на одну з своiх пробiрок. Вiн викладав фiзику в школi, мав велику родину, мiзерну платню i певний запас знань, затовчених напам’ять.
– Так, сер, – покiрно озвався Мартiн, якому хотiлося, щоб замiсть професора перед ним опинився його знайомий бiблiотекар.
– Я порадив би вам ще рокiв зо два повчитися у початковiй школi. На все добре!
Мартiн не дуже був пригнiчений своiм провалом i здивувався, побачивши, як засмутилася Рут, коли вiн розповiв iй про пораду професора Гiлтона. Їi розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не так самого себе, як ii.
– Бачите, я казала правду, – промовила вона. – Ви знаете далеко бiльше, нiж учнi, що вступають до середньоi школи, а от iспитiв не склали. Це тому, що знання у вас непослiдовнi й поверховi. Вам потрiбна систематична освiта, а ii можуть дати тiльки досвiдченi викладачi. Вам треба як слiд пiдготуватися. Професор Гiлтон мае рацiю, i я на вашому мiсцi пiшла б до вечiрньоi школи. За рiк-пiвтора ви закiнчили б дворiчний курс. Крiм того, вдень ви мали б змогу писати, а коли б це не давало заробiтку, то могли б де-небудь служити.
«Але якщо я буду вдень працювати, а ввечерi вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» – хотiв сказати Мартiн, однак стримався. Замiсть того вiдповiв:
– Надто вже це було б по-дитячому – ходити до вечiрньоi школи. Я б то згодився й на таке, якби вiрив, що це справдi пiде менi на користь. Але не вiрю. Все те, чого мене навчатимуть, я мiг би швидше опанувати сам. Там тiльки змарную час, – тут вiн подумав про Рут i про свое прагнення здобути ii, – а в мене його й так не вистачае. Нi, я не можу марнувати анi хвилини!
– Але вам треба знати так багато, – вона ласкаво глянула на нього, i вiн у душi назвав себе тварюкою, що посмiв iй суперечити. – З фiзикою й хiмiею ви нiяк не впораетесь без занять у лабораторii. Вивчаючи алгебру й геометрiю, так само не дасте собi ради без керiвника. Вам потрiбнi квалiфiкованi педагоги, якi добре володiють мистецтвом передавати своi знання i iншим.
Мартiн хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як вiдповiсти, щоб це не видалося нескромним.
– Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, – почав вiн. – У мене цього й на думцi немае. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самi бачите, як менi далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навiть не уявляете, як багато. І це ж я тiльки беруся до дiла. А ось почекайте, коли я почну працювати… – вiн спинився на словi «iнтенсивно», не певний, що вимовляе його правильно. – Я ж тiльки виходжу на курс.
– Що значить «виходжу на курс»? – перебила вона його.
– Ну, тямити, що до чого, – пояснив Мартiн.
– Це такий негарний вислiв, – сказала Рут. Тодi вiн вирiшив висловитись iнакше:
– Я тiльки тепер починаю розумiти в собi напрям.
Вона пожалiла його й промовчала цього разу, i вiн мовив далi:
– Наука для мене – це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме вiдчуваю я i в бiблiотецi. Вчителi повиннi поступово ознайомити учнiв з усiма картами. Вони провiдники, i тiльки, iм нiчого не треба брати з своеi голови. Вони нiчого самi не вигадують, нiчого не творять, iхне дiло знати всi карти i роз’яснити iх новаковi, щоб вiн не збився з дороги. А я не зiб’юсь, у мене е почуття орiентацii. Нюхом чую, де я… Знов щось не так?
– Не кажiть «нюхом чую».
– Маете слушнiсть, – сказав вiн вдячно. – Але про що це я? Ага, про морськi карти. Є такий народ…
– Є такi люди, – поправила вона.
– Ага, е такi люди, яким потрiбнi проводирi, i таких найбiльше. А я, менi здаеться, можу й сам собi раду дати. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, якi менi потрiбнi, якi береги я б хотiв дослiдити. І коли вже вiзьмуся до цього, то сам дослiджу iх далеко швидше. Ви знаете, що швидкiсть флотилii залежить вiд швидкостi найтихоплавнiшого судна. Отак i з школою. Вчителi повиннi рiвнятися на своiх вiдсталих учнiв, а я сам вiзьму куди бiльший розгiн, нiж вони з цiлим класом.
– «Хто йде один, той буде перший», – процитувала вона.
«Але з вами я йшов би швидше!» – мало не вихопилось у Мартiна. Перед його очима нараз розкинувся безмежний свiт сонячних рiвнин i зоряних просторiв, якими вiн лине разом з нею, тримаючи ii в обiймах, i ii золотаве волосся мае круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людськоi мови. Боже! Якби вiн мiг добрати таких слiв, щоб i вона побачила все те, що бачить вiн. Мартiна пройняло гостре бажання намалювати iй тi образи, що несподiвано спалахнули в дзеркалi його уяви. Ага, от воно що! Знайшов розгадку. Це i е той дар, який мають великi митцi – письменники й поети. У цьому секрет iхньоi величi. Вони вмiють вбирати в слова своi думки, почуття й видива. Собаки, дрiмаючи на сонцi, часто скавчать i гавкають, але не можуть розказати, що iм приснилось i чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. Отже, i вiн – мов той пес, що спить на сонцi. Бачить чудовнi казковi сни, а нi на що бiльш не здатний, як тiльки заскавчати перед Рут. Годi вже спати на сонцi! Вiн встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки не прозрiють очi i не розв’яжеться язик, щоб подiлитися з нею скарбами своеi фантазii. Збагнули ж iншi люди тайну слiв, зробили iх своiми слухняними рабами, навчилися сполучати iх так, щоб укупi вони набирали глибшого змiсту, нiж кожне зокрема. До глибини душi вразив його промiнчик цiеi тайни, i вiн знов полинув сонячними рiвнинами й зоряними просторами… як раптом спостерiг, що запала тиша, i побачив Рут, яка з усмiхом в очах дивиться на нього.
– Велике видиво я щойно бачив, – сказав вiн i вiдчув, як забилося його серце.
Звiдки взялись у нього такi слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Нiколи не надавав вiн такоi чудовоi форми своiй думцi. Але ж вiн нiколи й не пробував це зробити! Авжеж. Тепер усе ясно. Вiн просто нi разу не пробував. А от Суiнберн пробував, i Теннiсон, i Кiплiнг, i всi iншi поети. Мартiн пригадав своiх «Ловцiв перлiв». Вiн нiколи ще не зважувався на велику рiч, не брався напоiти ii красою, що горiла в ньому. Його вразила безмiрнiсть краси, що таiлася у нього в душi, i вiн запалився смiливою думкою. Чого б йому не оспiвати цю красу в гарних вiршах, як робили це великi поети? А таемнича розкiш i чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як iншi поети? Вони ж бо оспiвують кохання! І вiн зробить так само, хай йому чорт!..
У вухах Мартiновi пролунав його власний вигук. Захопившись видивами, вiн почав мрiяти вголос. Кров ударила йому в обличчя, i вiн почервонiв по саме волосся пiд бронзовою засмагою.
– Я… я перепрошую, – пробурмотiв вiн. – Я задумався.
– Це прозвучало як молитва, – спробувала вона пожартувати, хоч усерединi в нiй усе якось стислося, занiмiло. Це ж вона вперше почула лайку з уст знайомоi людини i була глибоко вражена – не тiльки тому, що це суперечило ii поглядам та вихованню, а бiльше тому, що це був дужий повiв життя, який раптом залетiв у заповiдний сад, де в захистку цвiло ii дiвоцтво.
Але вона пробачила йому i навiть сама здивувалася, як легко це було зробити. Зрештою, йому можна було все пробачити. Умови не дозволили Мартiновi бути схожим на iнших чоловiкiв, але ж вiн працював над собою, i не без успiху. Їй i на думку не спадало, що ii вибачливiсть може мати якусь iншу причину. Вона вiдчувала до нього справжню нiжнiсть, але сама про це не здогадувалась. Та й звiдки було iй знати? Проживши до двадцяти чотирьох рокiв спокiйно й безтурботно, без нiяких любовних захоплень, вона не навчилася глибше розумiтись на своiх почуттях i, анi разу не запалившись коханням, не могла збагнути, що запалилась тепер.
РОЗДІЛ XI
Мартiн знов узявся до своiх «Ловцiв перлiв», яких, певно, давно б уже скiнчив, якби раз у раз не перекидався на писання вiршiв. Вiн пробував складати любовнi поезii, навiянi почуттям до Рут, але жодноi не закiнчив. Вiн побачив, що оспiвувати кохання в чудових вiршах за один день не навчишся. Опанувати риму, розмiр i будову вiрша не так легко, а тут ще треба осягти щось незбагненне й невимовне, що вiн вiдчував у творах великих поетiв, але неспроможний був надати своiм. Це був невловний дух поезii, якого вiн прагнув i шукав, та нiяк не мiг ухопити. То вiн займався перед ним яскравим полум’ям, то слався тремткою поволокою, i все був недосяжний, хоч iнодi йому щастило впiймати його уривки i вплести iх у фрази, якi лунали у нього в головi наче музика або проносились в уявi iмлистими образами небаченоi краси. Це болiло йому. Ревне бажання поривало до слова, але вiн мiг лопотiти саму буденщину, як i всi iншi люди. Вiн читав своi вiршi вголос. З розмiром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але той запал i пiднесення, що були у нього в душi, годi було вiдчути. Мартiн не розумiв, чому так, i, пригнiчений та розбитий, знов брався за свого на-риса. Проза, безперечно, давалася куди легше.
Слiдом за «Ловцями перлiв» вiн написав ще нариси про морську службу, про ловитву черепах, про пiвнiчно-схiднi пасати. Потiм на пробу почав писати коротеньке оповiдання, але так розходився, що замiсть одного написав шiсть i порозсилав iх до рiзних журналiв. Мартiн писав одну рiч за другою, невтомно працюючи з ранку до пiзньоi ночi, i кидав роботу тiльки для того, щоб пiти до читальнi чи бiблiотеки або вiдвiдати Рут. Вiн був безмiрно щасливий – жив повним життям, горiв у якiйсь невгасимiй творчiй гарячцi. Вiдчував ту радiсть творчостi, що вважають ii за привiлей богiв. Усе, що його оточувало, – запах прiлих овочiв i мильноi води, занехаяна постать сестри i глузливе обличчя мiстера Хiгiнботема, – все це здавалось йому сном. Справжнiй свiт був у нього в уявi, i те, що вiн писав, було скалками цього свiту.
Днi стали Мартiновi закороткi. Йому так багато треба було вивчити. Вiн обмежив свiй сон – спав тiльки п’ять годин i вважав, що цього цiлком досить. Спробував спати навiть чотири з половиною години, але, хоч i прикро йому це було, мусив вернутися до п’яти. Вiн радо вiддавав весь час своiм захопленням. Йому шкода було кидати писати, щоб узятись до науки, шкода було переривати навчання, щоб пiти до бiблiотеки, шкода було вiдриватися вiд цих скарбiв знань або вiд журналiв, читаючи якi, вiн силкувався збагнути таемницю письменникiв, котрим пощастило продати своi твори. Коли пiд час побачення з Рут йому треба було нарештi встати й пiти, у нього мало не розривалося серце. А вийшовши, вiн поспiшав по темних вулицях, щоб якнайшвидше вернутися до книжок. Але найважче було закрити пiдручник алгебри чи фiзики, вiдкласти олiвець та зошит i заплющити стомленi очi. Ненавидною була йому сама думка про те, що доведеться, хоч на короткий час, спинити свое життя i втiшатися лиш тим, що через п’ять годин задзвонить будильник. Тобто вiн втратить тiльки п’ять годин, а тодi дренькiтливий звук вирве його з забуття, i настане знов славний дев’ятнадцятигодинний день працi.
Тим часом збiгали тижнi, грошi в нього танули, а нових прибуткiв не було. За мiсяць пiсля того вiн надiслав до «Друга молодi» пригодницьку повiсть для дiтей, редакцiя повернула ii назад. Вiдмова була висловлена в такiй делiкатнiй формi, що вiн навiть вiдчув симпатiю до редактора. Але до редактора «Оглядача» такоi симпатii у нього не було. Прождавши два тижнi, Мартiн написав йому. Через тиждень написав знов. Наприкiнцi мiсяця поiхав до Сан-Франциско, щоб особисто поговорити з редактором. Але цербер в образi рудого молодика, що ретельно охороняв вхiд, не допустив його до такоi високоповажноi особи. Наприкiнцi п’ятого тижня рукопис надiслали йому по поштi без супровiдноi записки. Не було нi вiдмови, нi пояснень, чого. Так само вiн одержав назад i iншi своi статтi вiд газет Сан-Франциско. Тодi Мартiн поперекладав iх у новi конверти й розiслав iх до рiзних газет схiдних штатiв, звiдки вони повернулися далеко швидше i з надрукованою на машинцi вiдмовою.
Так само вiн одержав назад i всi своi оповiдання. По кiлька разiв Мартiн перечитував iх. І вони йому дуже подобались. Нiяк не мiг зрозумiти, чому iх не беруть, поки не прочитав якось у газетi, що рукописи завжди треба друкувати на машинцi. Так он воно що! Ясна рiч, редактори надто зайнятi, щоб розбирати почерки. Мартiн узяв напрокат друкарську машинку i цiлий день учився друкувати. Тепер вiн щодня передруковував своi новi твори, а також i давнi – в мiру того, як вони поверталися до нього. Дуже вiн був здивований, коли незабаром i передруковане почало повертатися. Пiдборiддя в нього окреслилося ще твердiше, обличчя набуло суворого виразу, але вiн уперто посилав рукописи в iншi й iншi редакцii.
Нарештi йому спало на думку, що самому важко судити про свою роботу, i вiн вирiшив вдатися до Гертруди. Прочитав iй деякi своi оповiдання. Очi iй заблищали, вона з гордiстю подивилась на нього i сказала:
– Аж не вiриться, що ти сам усе це написав.
– Ну, гаразд, – нетерпляче вiдповiв Мартiн. – Але саме оповiдання подобаеться тобi?
– Авжеж! – вигукнула вона. – Так за душу бере. Я страх як переживала.
Мартiн бачив, що iй не зовсiм ясно, чого вiн хоче. Заклопотанiсть з’явилась на ii добродушному обличчi. Мартiн чекав.
– А скажи, Марте, – спитала вона пiсля довгоi мовчанки, – чим усе це кiнчилось? Отой хлопець, що так хитромудро говорить, одружився з нею?
І коли вiн витлумачив iй кiнець, що, як на його думку, був цiлком зрозумiлий, вона сказала:
– Оце я й хотiла знати. А чого ти так просто й не написав?
Прочитавши Гертрудi з десяток своiх оповiдань, вiн побачив, що iй подобаються тiльки щасливi кiнцiвки.
– Це оповiдання дуже гарне, – сказала вона, випростуючись над балiею, i, стомлено зiтхнувши, витерла спiтнiле чоло червоною мокрою рукою, – але менi стало якось сумно. Плакати захотiлось. На свiтi й так багато сумного. Я люблю слухати про щасливе життя. От якби вiн з нею одружився… Ти не сердишся на мене, Марте? – тривожно спитала вона. – Я, певно, тому так розчулилась, що дуже стомлена. Але оповiдання таки гарне, просто чудове. Де ти його продаси?
– А це вже iнша рiч, – засмiявся Мартiн.
– Ну, а як продаси, то скiльки матимеш за нього?
– Та доларiв сто. Менше за такi речi не платять.
– Невже? От якби ти продав його!
– А що? Легкий заробiток? – i додав гордовито: – За два днi написав. Виходить, по п’ятдесят доларiв у день.
Йому страшенно кортiло прочитати своi оповiдання Рут, але вiн не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, тодi вона побачить, що його робота не пiшла намарне. А поки що вiн учився. Нiколи ще невiдоме не вабило його з такою силою, як пiд час цих дивних мандрiв по свiтовi розуму. Вiн купив собi пiдручники фiзики й хiмii i водночас з алгеброю вивчав природничi закони. Хоч лабораторнi спроби йому доводилось брати на вiру, але завдяки своiй буйнiй уявi вiн засвоював хiмiчнi реакцii краще, нiж який учень засвоiв би iх на практицi. Мартiн поглинав сторiнку за сторiнкою, схвильований розгадками таемниць природи. Досi вiн сприймав свiт як свiт, але тепер починав розумiти будову його, взаемозв’язок енергii та матерii. Раз по раз Мартiн знаходив несподiванi пояснення давно вiдомих йому речей. Дiя важеля й рiзних простих механiзмiв особливо зацiкавила його, i вiн одразу ж пригадав корабельнi лебiдки та пiдйомнi крани. Збагнув вiн i основи навiгацii, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океанi. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довiдавшись про причину тропiчних вiтрiв, подумав, чи не зарано написав свого нариса про пiвнiчно-схiдний пасат. Тепер написав би його краще. Одного дня вiн пiшов з Артуром до Калiфорнiйського унiверситету i, затамувавши вiддих, трохи не побожно стежив за дослiдами у лабораторii i слухав лекцiю професора фiзики.
Але писати вiн не кинув. З-пiд його пера виходив потiк коротких оповiдань, а крiм того, вiн ще знаходив час писати поезii – на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу вiн раптом забув увесь свiт i два тижнi писав бiлими вiршами трагедiю, яку, на його подив, негайно забракували шiсть редакцiй. Захопившись Генлi, вiн писав цiлу низку вiршiв про море на зразок його «Шкiцiв iз шпиталю». Це були простi вiршi, свiтлi й барвистi, сповненi романтики й пригод. Вiн назвав iх «Пiснi моря» i визнав за найкраще з усього, що досi написав. Вiршiв було тридцять, i вiн закiнчив iх за мiсяць, – писав по одному щовечора, пiсля денноi роботи над прозою. На те, що вiн робив протягом одного дня, письменниковi з середньою продуктивнiстю потрiбно було б цiлий тиждень. Працi своеi Мартiн не жалiв. Та то й не була, власне, праця. Просто вiн набув дару мови, i вся дивна краса, що довгi роки громадилася за його зiмкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.
Своiх «Пiсень моря» вiн нiкому не показував i нiкуди не посилав. До редакторiв вiн уже втратив довiру. Але не через це не хотiв пропонувати «Пiсень» до друку. Вони здавалися Мартiновi такими прекрасними, що вiн вирiшив iх приховати аж до того блаженного й далекого дня, коли насмiлиться показати Рут своi твори. А тим часом носив iх при собi, часто читаючи вголос, поки не вивчив напам’ять.
Кожну мить вiн жив повним життям, навiть у снi. Його розум повставав проти вимушеноi п’ятигодинноi бездiяльностi i всi думки та подii минулого дня сплiтав в неможливi химернi видiння. Тим-то юнак нiколи не вiдпочивав i, якби мав кволiше тiло й не такий здоровий дух, давно б уже пiдiрвав своi сили. Рут вiн тепер бачив рiдко, бо наближався червень, коли вона мала скiнчити унiверситет i здобути учений ступiнь. Бакалавр мистецтв! Коли Мартiн думав про це, здавалося, нiби Рут вiддаляеться вiд нього так швидко, що йому нiколи ii не наздогнати.
Вона дарувала йому один вечiр на тиждень, i, приходячи пiзно, вiн звичайно лишався у Морзiв обiдати, а потiм слухав музику. То були його святковi днi. Вся атмосфера ii дому, така несхожа на ту, де вiн жив, i сама близькiсть до Рут щоразу змiцнювали в ньому намiр за всяку цiну досягти цих висот. Дарма що вiн прагнув краси i до болю бажав творити, – боровся вiн, зрештою, тiльки ради любовi. Насамперед i над усе вiн був закоханий i все iнше пiдкоряв своему коханню. Любовнi шукання захоплювали його далеко бiльше, нiж будь-якi духовнi шукання. Свiт видавався дивним не тому, що складався з молекул i атомiв, якi рухала непереможна сила, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбiльшим дивом з усього, що вiн знав, чим снив i про що мрiяв.
Але Мартiна гнiтила ii недосяжнiсть. Рут була така далека, i вiн не знав, як до неi наблизитись. Вiн мав успiх у дiвчат i жiнок свого кола, однак жодноi з них не кохав; а от ii покохав, i вона була не просто жiнка з iншого класу. Його кохання пiдносило ii над усiма класами. Вона була зовсiм особлива iстота, така особлива, що вiн не знав, як пiдступити до неi iз своею любов’ю. Правда, розширивши свiй свiтогляд i навчившись правильно говорити, вiн трохи наблизився до неi, у них знайшлася спiльна мова, спiльнi теми, виробилися спiльнi смаки, але це не заспокоювало його любовноi туги. Уявою закоханого вiн зробив ii святою, занадто святою й одуховленою, щоб мiж ними могла постати фiзична близькiсть. Його власне кохання вiддiляло ii вiд нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого вiн палко жадав.
І ось одного дня через безодню помiж ними несподiвано перекинулася кладка, i хоч безодня лишилася, але тепер вона була вже вужча. Вони iли вишнi, великi, смачнi, чорнi вишнi, сiк яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з «Принцеси», вiн випадково помiтив у неi на губах слiди вишневого соку. На мить ii божественнiсть схитнулася. Рут була тiлесною iстотою, ii тiло пiдлягало тим самим законам, що i його тiло, що й тiло всякоi iншоi людини, ii губи були такi, як i в нього, i вишнi лишали на них такi самi слiди. А раз губи в неi земнi, то й уся вона земна. Вона була жiнка, звичайна жiнка, як i всяка iнша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось осквернив непорочну святиню.
Тодi вiн зрозумiв, що це значить, i серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цiеi жiнки, казало воно, вона не дух з iншого свiту, а звичайна жiнка, в якоi на губах лишаються плями од вишень. Зухвалiсть цiеi думки жахнула його, але душа спiвала, i розум в урочистому гiмнi запевняв, що вiн не помиляеться. Вона, певно, вiдчула в його настроi якусь змiну, бо перестала читати i, глянувши на нього, усмiхнулася. Його погляд перебiг з ii блакитних очей на губи – та плямка доводила його до божевiлля, руки мало не простяглися, щоб обняти ii, як обiймав вiн iнших жiнок у давнi безжурнi днi. Рут мовби схилилась до нього й чекала, i йому довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.
– Ви не чули жодного слова, – промовила вона, мило надувши губки.
І враз засмiялася, тiшачись його збентеженням. Глянувши в ii яснi очi, Мартiн побачив, що вона нi про що не догадуеться, i йому стало соромно. Вiн занадто далеко зайшов у думках. З-помiж усiх жiнок, яких вiн знав, не було жодноi, котра б не догадалась, лишень вона одна така. Ото й рiзниця. Вона була зовсiм iнша! Мартiн був пригнiчений думкою про свою брутальнiсть, упокорений ii незвичайною чистотою, i мiж ними знову розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.
Але ця пригода наблизила його до Рут. Вiн жив спогадом про цей день i в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втiхи. Безодня вже була не така широка, як ранiш. Вiн сам подолав вiдстань далеко бiльшу, нiж та, що вiддiляла його вiд диплома бакалавра чи навiть од десятка тих дипломiв. Правда, Рут була втiлена непорочнiсть, проте на ii губах лишалися слiди вишневого соку. Так само, як i вiн, вона пiдлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, повинна була iсти, а промочивши ноги, застуджувалась. Але рiч не в тому. Якщо вона могла вiдчувати голод i спрагу, спеку й холод, то може вiдчувати й любов, любов до чоловiка. А вiн же був чоловiк! То чому б йому не стати ii обранцем! «Це залежить од мене самого, – гарячково шепотiв вiн. – Я буду ним. Я певен цього. Я доб’юся свого».
РОЗДІЛ XII
Якось надвечiр, коли Мартiн мучився над сонетом, марно намагаючись вкласти у нього всю ту красу, що свiтлистим туманом повивала юнаковi уяву, його покликали до телефону.
– Голос якоiсь дами. І дуже приемний, – глузливо сповiстив мiстер Хiгiнботем.
Мартiн пiдiйшов до телефону в кутку кiмнати i, почувши голос Рут, вiдчув, як його заливае гаряча хвиля. Сидячи над своiм сонетом, вiн забув про ii iснування, i ось тепер цей голос вразив його, як удар блискавки. Що за голос! Нiжний i мелодiйний, немов далека тиха музика чи кришталево чистий срiблястий дзвiночок. Звичайна жiнка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, янгольське. У радiсному захватi вiн ледве чув, що вона казала йому, але намагався зовнi нiчого не виявити, бо знав, що в нього вп’ялися тхорячi очi Хiгiнботема.
Рут не сказала йому нiчого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора пiти на лекцiю, але – така прикрiсть! – у нього розболiлася голова, а тут i квитки е; отже, коли Мартiн вiльний, то чи не хоче вiн пiти з нею?
Чи не хоче! Вiн боявся зрадити голосом свою радiсть. Яке щастя! Мартiн бачив Рут тiльки у неi вдома i нiколи не насмiлювався запросити ii пiти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, вiн раптом вiдчув непереможне бажання вiддати за неi життя, i в його збуреному мозку виникали образи геройськоi самопожертви в iм’я любовi. Вiн кохав ii так безтямно, так палко, так безнадiйно. Його охопила така шалена радiсть вiд думки, що вона пiде з ним на лекцiю – з ним, Мартiном Іденом, – що йому не лишалось нiчого iншого, як умерти за неi. Тiльки так зможе вiн довести свое надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щироi любовi, яке нараз пойняло його вогняним вихором. Умерти за неi, думав вiн, це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув заледве двадцять один рiк, i це було його перше кохання.
Тремтячою рукою вiн повiсив тубку i весь аж ослаб вiд цього глибокого душевного зворушення. Очi йому сяяли, лице змiнилося, нiби вiн очистився вiд земного бруду i став непорочним i святим.
– Побачення десь на свiжому повiтрi? – ехидно спитав швагер. – А знаеш, чим це пахне? Попадеш до полiцii, голубчику.
Та Мартiн не мiг одразу зiйти з високостi. Навiть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Вiн стояв поза гнiвом i образою. Вiн весь ще був пiд владою прекрасного видива, почувався наче Бог i мiг пiзнавати лише глибокий жаль до цього хробака в образi людини. Вiн навiть не побачив Хiгiнботема, а тiльки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов у снi, вiн пiшов до своеi кiмнати пере-одягтися. І аж коли зав’язував краватку, до нього долинули якiсь неприемнi звуки, i вiн догадався, що то глузливий смiх Бернарда Хiгiнботема. Спочатку догадався, а тодi вже усвiдомив це.
Коли за Мартiном зачинилися дверi будинку, де жила Рут, i вони обое почали спускатися з ганку, вiн вiдчув глибоке збентеження. Іти з нею на лекцiю було незмiрним щастям, але вiн не знав, як йому поводитись. Не раз помiчав, що чоловiки ii кола на вулицi ходять з дамами пiд руку, але не завжди. І тепер вiн питав себе, чи це тiльки ввечерi заведено так ходити i чи то можна лише подружжям та родичам?
Перш нiж вони опинилися на тротуарi, Мартiн згадав Мiннi. Та добре зналася на цих правилах. Коли вiн пiшов з нею вдруге гуляти, вона зауважила йому, що вiн iде не з того боку, i тут же виклала правило, що кавалер, гуляючи з дамою, завше повинен iти з зовнiшнього боку тротуару. А коли вони переходили вулицю, Мiннi частенько стукала його по нозi, щоб не забував iти там, де треба. Вiн не знав, звiдки вона взяла цi правила i чи справдi iх додержують у вищих колах.
