скачать книгу бесплатно
Мартiн насунув шапку, круто повернув до дверей, спiткнувся на порозi i вийшов.
– Ну, що скажеш? – запитав ii Артур.
– Дуже цiкавий… І для нас – немов струмiнь озону, – вiдповiла дiвчина. – Скiльки йому рокiв?
– Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогоднi. Нiколи не думав, що вiн такий молодий.
«Виходить, я на цiлих три роки старша вiд нього», – подумала Рут, цiлуючи братiв на прощання.
РОЗДІЛ III
Опинившись на сходах, Мартiн Іден витяг з кишенi клаптик темного рисового паперу та щiпку мексиканського тютюну i вправно скрутив цигарку. Тодi глибоко затягнувся й довго, поволi випускав дим.
– Чудасiя! – голосно вимовив вiн з благоговiйним подивом. – Чудасiя! – повторив i ще раз прошепотiв: – Чудасiя!
Потiм смикнув за комiрець i, вiдстебнувши його вiд сорочки, засунув до кишенi. Сiяв холодний дощ, але Мартiн iшов у щасливому заслiпленнi, без шапки, в розстебнутiй куртцi. Дощу вiн майже не помiчав. У мрiйному екстазi вiдновлював у пам’ятi щойно пережите.
Нарештi йому трапилася така жiнка, про яку, щоправда, рiдко думав, не звикши взагалi думати про жiнок, хоч десь у глибинi душi сподiвався ii зустрiти. Вiн сидiв поряд неi за столом, тиснув iй руку, дивився в очi й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самi очi й тiло. Вiн не думав про ii тiло як тiло, i це було щось нове для нього, бо взагалi на жiнок вiн дивився тiльки так. Їi тiло було чимсь особливим. Вiн не припускав, що воно теж немiчне й тлiнне. Тiло Рут було iнакше, щось бiльше, нiж оселя душi. Воно було випромiненням ii духу, чистим i прекрасним втiленням ii божественноi сутi. Це вiдчуття божественностi вразило його, вiдiрвало вiд мрiй i протверезило. Нi слова, нi думки про iснування божества нiколи доти не будили в ньому вiри. Вiн не визнавав бога. Завжди був нерелiгiйний i добродушно глузував з попiв та з iхнього твердження про безсмертя душi. Вiн був певен, що загробного життя немае. Життя лише тут i тепер, а далi – вiчна тьма. Але в очах Рут вiн побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловiк, жодна жiнка, яких вiн знав ранiше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона – викликала! Вона прошепотiла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Вiн iшов, а перед ним сяяло ii обличчя: блiде й серйозне, нiжне й ласкаве, воно усмiхалося жалiсливо й лагiдно, як можуть усмiхатися тiльки духи, осяяне такою чистотою, якоi вiн навiть уявити собi не мiг. Їi чистота вразила його i приголомшила. Вiн знав, що iснуе добро i зло, але про чистоту, як щось реальне в життi, не мав i гадки. А тепер у нiй вiн побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочнiсть, що разом визначали вiчне життя.
І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання – здобути й собi вiчне життя. Вiн знав, що не гiдний навiть воду носити для неi. Те, що вiн побачив ii i розмовляв з нею цiлий вечiр, було чистим дивом, фантастичною примхою долi. Це сталося випадково, не за якiсь там його заслуги. Вiн не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релiгiйний настрiй. Мартiн став лагiдним i смиренним, готовим до самозречення i самоприниження. У такому станi грiшники йдуть на сповiдь. Вiн теж почував себе грiшником. Але як смиренний покутник бачить яскравi проблиски свого майбутнього раювання, так i вiн бачив проблиски того блаженства, що вiн зазнае, володiючи нею. Однак думка про це володiння була невиразна, туманна i зовсiм не така, як дотеперiшнi думки. Вiн ширяв на крилах шаленого честолюбства, бачив, як злiтае з нею на неймовiрнi висоти, дiлиться з нею думками, упиваеться разом з нею красою i розкошами свiту. Це було якесь духовне володiння, очищене вiд усього низького, вiльне еднання духу, якого вiн не мiг ясно збагнути. Та вiн i не думав про це. Взагалi нi про що не думав. Порив серця пересилював розум, i вiн тремтiв вiд не знаного досi зворушення, радiсно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, якi пiдносили його над вершинами життя.
Похитуючись мов п’яний, вiн бурмотiв:
– Чудасiя! Чудасiя!
Полiсмен на розi пiдозрiливо глянув на нього i по ходi пiзнав у ньому матроса.
– Де це ти набрався? – спитав.
Мартiн Іден вернувся на землю. Вiн швидко пристосовувався до будь-яких обставин. Почувши полiсменiв оклик, вiн миттю прийшов до тями i не розгубився.
– От комедiя! – засмiявся. – Я й не помiтив, що балакаю вголос.
– Ще трошки – й ти почнеш спiвати, – визначив його стан полiсмен.
– Нi, не заспiваю. Дайте менi сiрника, я першим трамваем поiду додому.
Вiн закурив i, побажавши полiсменовi на добранiч, пiшов далi.
– Ото штука! – стиха мовив юнак сам до себе. – Цей йолоп подумав, що я п’яний, – мiркував вiн далi посмiхаючись. – Та й справдi п’яний, хоч нiколи не думав, що можна сп’янiти вiд жiночого обличчя.
На Телеграф-авеню вiн сiв у трамвай, що йшов до Берклi. У вагонi було повно молодикiв, що спiвали пiсень i здiймали страшенний галас. Мартiн приглядався до них. Це були студенти. Вони вiдвiдували той самий унiверситет, що й Рут, належали до одного з нею товариства, може, були знайомi з нею, бачили ii щодня, коли хотiли. Вiн дивувався, що вони цього не хотiли, бо ж от десь собi розважалися замiсть того, щоб бути бiля неi, утворивши коло шанобливих прихильникiв, розмовляти з нею. Думки його пливли далi. Вiн помiтив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирiшив вiн. На суднi то був би донощик, скиглiй, базiка. Вiн, Мартiн Іден, кращий за нього. Ця думка пiдбадьорила його, немов наблизила до Неi. Вiн почав порiвнювати себе з цими студентами. Подумав про свое дуже, мускулясте тiло i вiдчув фiзичну перевагу над ними. Але iхнi голови повнi знань, що дають iм змогу говорити ii мовою. Ця думка гнiтила його. Навiщо людинi мозок? – палко спитав вiн себе. Те, що зробили вони, може зробити й вiн. Вони вивчали життя з книжок, а вiн жив насправдi. У нього в головi теж повно знання, тiльки iншого. Хто з них зумiв би напнути вiтрило або стояти коло стерна чи на вахтi? В пам’ятi зринуло його минуле, де на кожному кроцi небезпека, вiдвага, поневiряння i тяжка праця. Вiн пригадав усе, що йому довелося пережити. В усякому разi, та наука пiшла йому на користь. Колись i iм доведеться узнати справжне життя i скуштувати всього того, що вiн уже скуштував. От i добре. А вiн тим часом пiзнаватиме iншу сторону життя з книжок.
Коли трамвай минав рiдко забудовану околицю, що вiддiляла Окленд вiд Берклi, Мартiн угледiв знайомий двоповерховий будинок, на якому красувалася пишна вивiска: «Бакалiйна крамниця Хiгiнботема». На поворотi Мартiн Іден вийшов з вагона. Хвилину вiн дивився на вивiску. Вона промовляла йому бiльше, нiж на нiй було написано. Нiкчемнiстю, себелюбством i дрiбною пiдлотою вiяло, здавалося, навiть од форми лiтер. Бернард Хiгiнботем був одружений з його сестрою, тож Мартiн Іден знав його добре. Вiдiмкнувши ключем дверi, вiн пiднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прiлих овочiв. Пробираючись навпомацки через передпокiй, Мартiн спiткнувся об вiзок-iграшку, що покинув котрийсь iз його численних племiнникiв та племiнниць, – i так стукнувся об дверi, що аж загуло. «От скнара! – подумав вiн. – Жалiе кiлька центiв на газ, щоб пожильцi не розбивали собi голови».
Намацавши клямку, вiн увiйшов до освiтленоi кiмнати, де сидiли його сестра й Бернард Хiгiнботем. Вона латала чоловiковi штани, а вiн читав газету, вмостивши свое худе тiло на двох стiльцях i звiсивши ноги в стоптаних капцях. Вiн глянув на Мартiна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартiн Іден не мiг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловiковi сестра, вiн нiяк не мiг зрозумiти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тiльки ногою розчавити. «Коли-небудь я таки наб’ю йому морду», – часто втiшав вiн себе, насилу зносячи присутнiсть цiеi людини. Жорстокi й хижi, як у ласки, очi тепер дивились на Мартiна докiрливо.
– Ну? – спитав Мартiн. – Чого?
– Минулого тижня я найняв робiтника пофарбувати дверi, – напiвжалiбно, напiвпогрозливо промовив мiстер Хiгiнботем, – а ти й сам знаеш, якi iм спiлка позаводила розцiнки. Треба бути обережнiшим!
Мартiн хотiв був вiдповiсти, та передумав, – не варто слiв марнувати. Щоб збутися цiеi гидливостi, вiн перевiв погляд на хромолiтографiю, що висiла на стiнi, i здивувався. Ранiш ця картина подобалася йому, а тепер вiн наче вперше ii побачив. Дешевина, як i все в цiй хатi. Вiн перенiсся думками в будинок, де тiльки-но був, i побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потiм ii, з нiжною усмiшкою, як тодi, коли прощалися. Мартiн забув, де вiн, забув про iснування Бернарда Хiгiнботема, аж поки цей добродiй не повернув його до дiйсностi запитанням:
– Ти що, привида побачив?
Мартiн глянув йому просто в очi, – малi, мов намистинки, лютi й полохливi, – i раптом побачив iх такими, якими вони бували, коли власник iх торгував унизу в крамницi – догiдливi, улесливi й маснi.
– Так, – вiдповiв Мартiн, – я побачив привида. На добранiч. На добранiч, Гертрудо!
Виходячи з кiмнати, вiн зачепився за складку на засмальцьованому килимi.
– Тiльки не грюкай дверима, – застерiг його мiстер Хiгiнботем.
Мартiн вiдчув, як у нього вся кров заклекотiла, але стримався й дверi за собою причинив тихо.
Мiстер Хiгiнботем переможно глянув на жiнку.
– Впився, – хрипко прошепотiв. – Я ж тобi казав, що вiн надудлиться!
Вона покiрливо хитнула головою.
– Та в нього й справдi блищать очi, – погодилась, – i комiрця немае, а як iшов, надiв. Може, й випив чарку-двi.
– Та вiн на ногах ледве стоiть, – запевняв ii чоловiк. – Я стежив за ним. Не мiг пройти по кiмнатi, щоб не спiткнутися. Ти ж сама чула, як вiн мало не впав у передпокоi.
– То вiн, мабуть, спiткнувся об Алiсин вiзок, – зауважила вона. – Там же темно.
Мiстер Хiгiнботем пiдвищував голос у мiру того, як росло його роздратування. Цiлий день у крамницi вiн стримував себе, лишаючи радiсть бути самим собою на вечiрнi години серед сiм’i.
– А я кажу тобi, що твiй дорогий братик п’яний.
Голос у нього був холодний i гострий, вiн наче вiдкарбовував кожне слово. Дружина зiтхнула й промовчала. Це була огрядна жiнка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своiм тiлом, роботою, причiпками чоловiка.
– Кажу тобi, що це в нього вiд батька, – звинувальним тоном провадив мiстер Хiгiнботем. – І так само подохне десь у канавi. От побачиш…
Вона хитнула головою, зiтхнула i знов почала шити. Обое погодилися на тому, що Мартiн повернувся п’яний. Не розумiли вони прекрасного, тим-то й не помiтили в його блискучих очах i на сяючому обличчi перших ознак юнацького кохання.
– Еге ж, добрий приклад для дiтей, – раптом гаркнув мiстер Хiгiнботем, роздратований мовчанням дружини, бо часом йому хотiлося, щоб вона бiльше суперечила. – Коли ще раз прийде отакий, хай забираеться звiдси геть. Зрозумiла? Я не потерплю, щоб вiн п’яницьким бешкетом деморалiзував менi невинних дiтей…
Мiстеровi Хiгiнботему подобалося це нове в його лексиконi слiвце, яке вiн щойно виловив з газетних шпальт.
– Так, деморалiзував, iнакше й не скажеш.
Його жiнка тiльки зiтхнула, сумно похитала головою й шила собi далi. Мiстер Хiгiнботем знов узявся до газети.
– Вiн заплатив за минулий тиждень? – гримнув поверх газети.
Вона кивнула головою й додала:
– У нього е ще трохи грошей.
– Коли вiн уже вибереться у плавання?
– Та, певно, коли витратить усе, що заробив, – вiдповiла вона. – Учора iздив до Сан-Франциско, шукав пiдхожого судна. Але в нього ще е грошi, тож вiн i перебирае.
– Усяка матросня, i туди ж! – чмихнув мiстер Хiгiнботем. – Перебирае!
– Вiн казав про якусь шхуну, що мае пливти в далекi краi шукати закопаного скарбу. Думае найнятися на неi, коли тiльки доти вистачить грошей.
– Якби вiн узявся за розум, я б йому дав роботу, iздив би з вiзком, – сказав мiстер Хiгiнботем холодно. – Том пiшов од мене.
Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.
– Сьогоднi ввечерi. Пiшов до Карутерiв. Тi платитимуть бiльше, нiж я можу.
– Я ж казала тобi, – вигукнула жiнка. – Йому таки слiд було бiльше платити.
– Слухай, стара! – люто гримнув Хiгiнботем. – Тисячу разiв казав тобi – не пхай носа до моiх справ. Кажу це тобi востанне.
– Та менi байдуже, – промимрила вона, – але Том порядний хлопець.
Чоловiк пронизливо глянув на неi. Це було нечуване зухвальство.
– Якби твiй братик не був такий ледацюга, вiн мiг би iздити возом, – буркнув.
– Вiн же платить тобi за харчi й квартиру, – вiдказала жiнка. – Зрештою, Мартiн мiй брат, i поки вiн нiчого тобi не винен, ти не маеш нiякого права чiплятися до нього. У мене теж можуть бути якiсь почуття, дарма що я прожила з тобою сiм рокiв.
– Ти сказала йому, що коли вiн читатиме ночами, то хай доплачуе за газ? – спитав вiн.
Мiсiс Хiгiнботем нiчого не вiдповiла. Бунт ii ущух, дух зiв’яв у стомленому тiлi. А чоловiк трiумфував. Вiн узяв гору. Очi його зловтiшно поблискували, вуха з радiстю вловлювали ii хрипке дихання. Приемно було отак розчавлювати ii, i тепер це давалося йому легко, не так, як у першi роки iхнього подружнього життя, бо цiла купа дiтей та його безнастаннi причiпки висмоктали з неi всi сили.
– Ну, то скажеш завтра, – промовив Хiгiнботем. – А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерiен, хай вона завтра догляне дiтей. Раз Том пiшов, доведеться менi самому iхати по крам, а ти торгуватимеш замiсть мене.
– Та менi ж треба завтра прати, – насмiлилася заперечити жiнка.
– Встанеш ранiш i все зробиш. Я виiду аж о десятiй. Вiн сердито зашарудiв газетою i знову став читати.
РОЗДІЛ IV
Мартiн Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темному коридорi й увiйшов до своеi кiмнати, крихiтноi комiрчини, де насилу вмiщалися лiжко, умивальник i стiлець. Мiстер Хiгiнботем занадто скупий, щоб наймати служницю, коли з усiм могла впоратись його дружина. До того ж вiльна кiмната служницi давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартiн поклав Суiнберна й Браунiнга на стiлець, скинув пiджака i сiв на лiжко. Старi пружини застогнали пiд ним, та вiн не помiтив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на бiлу стiну, посмужену темними патьоками вiд дощу, бо дах протiкав. На цьому брудному тлi почали виникати й танути захватнi видива. Вiн забув про своi черевики i довго дивився на стiну, нарештi, губи його ворухнулись, i вiн прошепотiв: «Рут!»
«Рут!» Мартiн нiколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це iм’я тiшило йому слух, i, повторюючи його безлiч разiв, вiн аж п’янiв. «Рут!» Це був талiсман, чарiвне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, вiн щоразу бачив ii обличчя, що мерехтiло перед ним, освiтлюючи брудну стiну золотим сяйвом. Це сяйво яснiло не тiльки на стiнi. Воно ширилось без кiнця-краю, i в його золотаву глибiнь поринала Мартiнова душа, щоб знайти ii душу. Усе, що було в ньому найкращого, виривалось iскристим потоком. Сама думка про неi очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Нiколи доти жiнки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звiра. Вiн не знав, що багато хто з них вiддавав йому свое найкраще, дарма що воно було вбоге. Вiн нiколи не думав про себе i не пiдозрював, що в ньому е щось таке, що збуджувало у жiнок любов, змушувало iх шукати його прихильностi. Вiн iх нiколи не шукав, вони самi шукали його, i йому навiть на думку не спадало, що деякi з них ради нього ставали кращими. Досi вiн жив у блаженному бездум’i, i тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо i до них i до нього самого. Але, оце вперше пiзнаючи себе, вiн не мiг судити про це правильно i паленiв iз сорому, згадуючи свою недавню розбещенiсть.
Мартiн раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником i дивився на себе довго й уважно. Власне, вiн уперше побачив себе як слiд. Його очi були створенi для того, щоб бачити, але iх занадто приваблювала вiчно мiнлива панорама свiту, i вiн не мав часу роздивлятися самого себе. Вiн побачив обличчя юнака рокiв двадцяти, але, не звикши думати про свою зовнiшнiсть, нiяк не мiг вирiшити, вродливе воно чи нi. Над крутим чолом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Його кучерi подобались жiнкам, вони любили гладити iх i пестливо розчiсувати пальцями. Але на свое волосся, як на щось не варте уваги, вiн ледве глянув, зате довго й замислено вдивлявся у високий i широкий лоб, силкуючись збагнути, що за ним криеться. Який у нього мозок? – настирливо лiзли думки. – На що вiн здатний? Куди його приведе? Чи поможе добитися ii?
Мартiн питав себе, чи видно душу за цими сталево-сiрими очима, якi часто ставали зовсiм блакитними, напоенi солоним подихом облитого сонцем моря. Вiн хотiв знати, якими видаються його очi iй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в очi, i не змiг. Легко мiг поставити себе на мiсце iншоi людини, але такоi, чие життя вiн знав. А як жила вона, Мартiн не знав. Вона – це диво й таемниця; хiба мiг вiн угадати хоч одну ii думку? Принаймнi, зробив Мартiн висновок, у нього чеснi очi, з них не проглядае нi лукавство, нi пiдлiсть. Його вразила темна барва обличчя, нiколи вiн не думав, що може бути таким чорним. Хлопець закачав рукав сорочки й порiвняв бiлу шкiру передплiччя з лицем. Нi, все-таки вiн бiлий. Але руки теж були засмаглi. Тодi вiн зiгнув руку i, напружуючи м’язи, подивився на шкiру, де ii зовсiм не торкнулося сонце. Тут вона була зовсiм бiла. Вiн засмiявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалi теж колись було бiле. Вiн i гадки не мав, що в свiтi небагато жiнок могло б похвалитися такою бiлою i нiжною шкiрою, як у нього там, де ii не обпалило сонце.
Рот у нього був би зовсiм як у херувима, якби не звичка, розсердившись, стулювати мiцно губи, часом так мiцно, що вони ставали твердi й суворi, майже аскетичнi. Це були губи бiйця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вмiли бути i владними та рiшучими. Масивнi пiдборiддя й щелепи пiдкреслювали цю енергiйнiсть i завзяття. Сила врiвноважувала в ньому чуттевiсть i спонукувала його любити здорову красу й вiдповiдати на здоровi почуття. З-помiж губ виглядали зуби, якi нiколи не знали i не потребували послуг дантиста. Бiлi, мiцнi й рiвнi, вирiшив Мартiн, розглядаючи зуби. І раптом вiн занепокоiвся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна думка про те, що деякi люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кiл, з ii товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумае про нього, коли довiдаеться, що вiн за все свое життя анi разу не чистив зубiв? Одразу ж постановив купити собi щiтку й привчитися до цього. Почне вже завтра. Здобути Рут самими геройськими вчинками не можна. Треба переробити себе в усьому, навiть чистити зуби й носити крохмальний комiрець, хоч у ньому вiн завжди почував себе немов позбавлений волi.
Мартiн пiдняв руку i потер пальцем мозолясту долоню, здавалося, бруд так уiвся в шкiру, що його нiякою щiткою не вишкребти. А яка ж долоня у неi! Вiд самоi згадки по тiлу в нього пробiгло приемне тремтiння. Вона подiбна до трояндовоi пелюстки, свiжа й м’яка, наче снiжинка. Вiн нiколи не думав, що жiноча рука може бути така нiжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Упiймав себе на цiй думцi i винувато почервонiв. Сором так думати про неi. Це принижувало ii духовну красу. Вона – блiдий, прозорий дух, далекий вiд усього тiлесного, i все-таки Мартiн не мiг забути, яка нiжна у неi долоня. Вiн звик до шорстких мозолястих рук фабричних дiвчат та жiнок. Вiн, звiсно, розумiв, чого руки в них такi згрубiлi. Але ii руки… Вони нiжнi, бо нiколи не знали нiякоi роботи. Мiж ним i нею розступилася безодня, коли вiн подумав, що е люди, яким не треба заробляти собi на життя. Нараз вiн побачив усю цю аристократiю нероб, що постала перед ним в образi пишноi i могутньоi бронзовоi статуi на тлi стiни. Вiн сам працював усе життя – першi його спогади пов’язанi з працею, i вся родина його теж працювала. Або от Гертруда. Руки в неi або шкарубкi вiд нескiнченноi хатньоi роботи, або розпухлi й червонi, наче варене м’ясо, вiд прання. А його друга сестра, Мерiен? Цього лiта вона працювала на консервному заводi, i ii маленькi гарненькi рученята геть укрито порiзами вiд ножiв. А минулоi зими на картонажнiй фабрицi машиною iй вiдтяло кiнчики двох пальцiв. Мартiн пригадав шкарубкi руки матерi, коли вона лежала в трунi. Батько теж працював до останнього дня; коли вiн помер, мозолi на його руках були в пiвдюйма завгрубшки. А в неi руки нiжнi, i в ii матерi, i в братiв. Ця думка майнула йому несподiвано, як страшний доказ iхньоi належностi до вищоi касти i тiеi величезноi вiддалi, що лежить помiж нею i ним.
Гiрко посмiхаючись, вiн знову сiв на лiжко i зняв, нарештi, черевики. Ото дурень! Сп’янiв од жiночого личка й бiлих м’яких рученят. І вмить перед його очима на бруднiй стiнi виринуло ще одне видиво. Нiч. Вiн стоiть перед похмурим будинком з дешевими кiмнатами у лондонському Іст-Ендi, а поруч нього – Марджi, маленьке фабричне дiвча, рокiв п’ятнадцяти. Вiн проводжае ii додому пiсля вечiрки. Вона живе в цiй похмурiй бруднiй оселi, гiршiй навiть за хлiв. Вiн подае iй на прощання руку, але вона пiдставляе губи для поцiлунку. Йому не хочеться цiлувати ii, вiн ii якось боiться. Тодi вона хапае його руку й гарячково стискае. Мартiн вiдчувае ii шорстку долоню на своiй руцi, i його раптом заливае могутня хвиля жалю. Вiн бачить ii сумнi, голоднi очi, бачить кволеньке тiло, для якого несподiвано скiнчилася пора дитинства й настала страшна, жорстока зрiлiсть. У поривi спiвчуття вiн обiймае дiвчину й цiлуе в губи. У вухах бринить ii радiсний скрик, i вiн вiдчувае, як вона притуляеться до нього, немов кошеня. Бiдне, голодне малятко!
Вiн вдивлявся в тiнь давно минулого, схвильований так само, як тiеi ночi, коли дiвчина пригорнулася до нього, i серце його розтануло вiд жалю. Як тодi сiро було навколо, i на брудне камiння тротуару сiяв дощ. І враз на стiнi спалахнуло променисте сяйво, i, стираючи сумний спогад, заяснiло. Їi блiдаве обличчя пiд короною золотого волосся, далеке й недосяжне, мов зоря.
Вiн узяв з стiльця книжки Браунiнга й Суiнберна i поцiлував iх. Але ж вона сказала ще заходити, подумав вiн i, знову глянувши на себе в дзеркало, дуже врочисто мовив:
– Мартiне Ідене, завтра вранцi ти найперше пiдеш до бiблiотеки й почитаеш, як треба поводитись у товариствi. Зрозумiв?
Вiн погасив газ, i пружини зойкнули пiд вагою його тiла.
– Та й з лайкою треба скiнчити, Мартiне, так, брате, треба скiнчити, – голосно сказав Мартiн.
Потому вiн заснув i бачив сни такi смiливi й незвичайнi, якi бувають у курцiв опiуму.
РОЗДІЛ V
Прокинувшись другого ранку, Мартiн з рожевих снiв одразу перенiсся в задушну атмосферу мила, брудноi бiлизни, шарварку злиденного повсякдення. Не встиг вiн вийти з своеi кiмнати, як почув плюскiт води, гострий окрик i звук ляпаса, що ним сестра вилила гнiв на одного з своiх численних нащадкiв. Плач дитини рiзонув його, мов ножем. Тут усе, навiть повiтря, яким вiн дихав, гидке й нечисте. Як усе це не схоже на красу i спокiй дому, де жила Рут. Там панувало духовне, а тут усе низьке й грубе.
– Іди сюди, Альфреде, – покликав Мартiн скривджену дитину i сунув руку в кишеню штанiв, де були грошi. До грошей вiн ставився недбало, i в цьому теж виявлялася його широка натура. Вiн дав хлопчиковi монету – чверть долара й потримав малого трохи на руках, щоб заспокоiти. – Ну, а тепер бiжи купи собi цукерок та не забудь подiлитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такi, щоб вистачило якнайдовше.
Сестра, схилена над балiею, пiдвела на мить розчервонiле обличчя i глянула на нього.
– Досить було б i десяти центiв, – мовила. – І завжди ти такий, не знаеш цiни грошам. Дитина тiльки об’iсться.
– Нiчого, сестричко, – весело вiдповiв вiн. – Моi грошi самi знають собi цiну. Якби тобi не було так нiколи, я б тебе поцiлував на добридень.
Йому хотiлося бути ласкавим до сестри, – вона мала добре серце i по-своему, – Мартiн це знав, – любила його. Щоправда, з роками вона змiнилася, стала якоюсь дратiвливою. Це, певно, тяжка праця, купа дiтей та вiчна докучливiсть чоловiкова так змiнили ii, гадав вiн. Йому раптом спало на думку, що на нiй полишають слiди i гнилi овочi, i брудна бiлизна, i засмальцьованi мiдяки, що iх вона одержуе за прилавком.
– Ну, ходи вже снiдати, – грубувато сказала Гертруда, хоч у душi була вдоволена. З усiх своiх братiв, що розбрелися по свiту, вона найбiльше любила Мартiна. – А я таки поцiлую тебе, – додала вона, раптом розчулившись.
Вона пальцями стерла пiну спочатку з однiеi руки, потiм з другоi. Мартiн обняв ii за дебелий стан i поцiлував у вогкi, розпаренi губи. На очi iй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволостi та повсякчасноi перевтоми. Гертруда вiдштовхнула його вiд себе, але Мартiн усе ж встиг помiтити ii сльози.
– Снiданок у печi, – поквапливо сказала вона. – Джiм, певно, теж уже встав. Я сьогоднi почала прати ще вдосвiта. Поiж та швидше забирайся з дому. У нас сьогоднi нелегкий день – Том нас кинув, i Бернардовi самому треба iхати возом.
Мартiн з важким серцем пiшов до кухнi. Червоне обличчя сестри i ii неохайний вигляд так i стояли йому перед очима. Може, вона й любила б мене, якби мала час, подумав вiн. Але сердешна надриваеться на роботi. Ця тварюка, Бернард Хiгiнботем, примушуе жiнку стiльки працювати! А проте Мартiн почував, що в поцiлунку сестри не було нiчого красивого. Правда, цей поцiлунок був незвичайний. Протягом багатьох рокiв вона цiлувала його лише тодi, коли проводжала у плавання або коли вiн повертався. Але цей ii поцiлунок вiдгонив милом, i губи були якiсь млявi. Вiн не вiдчув швидкого й мiцного дотику уст. Це був поцiлунок знесиленоi жiнки, що вiд перевтоми забула навiть, як цiлуються.
Вiн пригадав, як до замiжжя Гертруда могла танцювати цiлу нiч пiсля важкоi роботи в пральнi, байдужа до того, що така сама важка робота ii чекае й завтра. І тут вiн знов подумав про Рут, про солодку свiжiсть, що мусить бути в ii устах, як i в усiй ii iстотi, ii поцiлунок, певно, такий, як i потиск руки або погляд – мiцний i щирий. Вiн насмiлився уявити, що ii уста злилися з його, i вiдчув це так яскраво, що аж в очах потемнiло – йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток, i душа потонула в iхньому ароматi.
У кухнi вiн побачив Джiма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторiнь, нехотя iв вiвсянку. Джiм був пiдмайстром у слюсаря, легковажний i тупуватий, так що навряд чи мiг вiн сподiватися перемог у боротьбi за хлiб насущний.
– Ти чом не iси? – запитав вiн, коли Мартiн невесело схилився над холодною недовареною вiвсянкою. – Вчора, либонь, знов хильнув?
Мартiн похитав головою. Вся ця злиденнiсть гнiтила його. Рут Морз вiдступила вiд нього далi, нiж будь-коли.
– А я напився, – хвастовито сказав Джiм i нервово засмiявся. – Набрався пiд зав’язку. А з якою дiвчиною був – розкiш! Бiллi довiв мене додому.
Мартiн кивнув, – це в нього був звичайний знак уваги до спiврозмовника, – i налив собi чашку простиглоi кави.
