скачать книгу бесплатно
– Пiдеш сьогоднi танцювати до «Лотосу»? – запитав Джiм. – Буде пиво. Тiльки, коли прийде компанiя з Темскола, без бiйки не обiйдеться. Менi, звiсно, наплювати. Я однак вiзьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкий смак у ротi!
Вiн скривився i спробував кавою сполоснути рота.
– Ти знаеш Джулiю?
Мартiн похитав головою.
– Це моя любка, – пояснив Джiм. – Золото, а не дiвчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одiб’еш. Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобi дiвчата. Аж прикро дивитись, як ти iх одбиваеш у хлопцiв.
– У тебе я не одбив ще жодноi, – байдуже вiдповiв Мартiн, аби тiльки як-небудь доснiдати без сварки.
– Нi, одбив, – заперечив Джiм. – А Меггi?
– Нiколи я не мав з нею дiла. Пiсля того вечора анi разу з нею не танцював.
– А той вечiр i наробив усе! – скрикнув Джiм. – Ти тiльки глянув на неi, трохи потанцював, i цього було досить. Може, ти нiчого й не думав, але для мене то був кiнець. Потому вона й дивитись на мене не схотiла. Все про тебе питала. Якби ти захотiв, вона одразу прибiгла б до тебе.
– Але я не захотiв.
– То дарма. Я однак дiстав одкоша. – Джiм глянув на Мартiна з шанобливим подивом. – Як це тобi вдаеться, Марте?
– Просто не звертаю на них уваги, – вiдказав той.
– Тобто прикидаешся, що тобi на них наплювати? – жваво випитував Джiм.
Мартiн хвильку подумав, а потiм сказав:
– Може, це теж помагае, але я справдi… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобi й пощастить.
– От шкода, що тебе вчора не було у Райлi, – вирвалося нараз у Джiма. – Там чимало хлопцiв устряло до заварухи. Був один з Захiдного Окленда, на прiзвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Нiхто не мiг його впорати. Ми всi жалiли, що тебе не було. Де ти пропадав учора?
– В Оклендi був, – вiдповiв Мартiн.
– У театрi?
Мартiн вiдсунув тарiлку й пiдвiвся.
– То що, пiдемо сьогоднi на танцi? – гукнув йому вслiд Джiм.
– Нi, навряд, – вiдказав Мартiн.
Вiн спустився сходами i вийшов на вулицю, глибоко вдихаючи повiтря. Вiн задихався в атмосферi цього дому, а вiд Джiмовоi балаканини мало не збожеволiв. Бували хвилини, коли Мартiн насилу стримувався, щоб не тицьнути його носом у тарiлку з вiвсянкою. Що бiльше той базiкав, то далi вiдходила Рут. Хiба мiг вiн, живучи з такими тварюками, стати гiдним ii? Мартiна жахала безвихiднiсть його становища – людини, таврованоi робiтничим походженням. Усе навколишне тягло його вниз – сестра, сестрин дiм i родина, оцей Джiм, усi, кого вiн знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке iснування мало тепер для нього гiркий присмак. Досi вiн сприймав свое життя як щось звичайне. Нiколи не задумувався над ним, хiба тiльки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарiвнi казки про чудовий i неймовiрний свiт. А тепер вiн побачив цей свiт, – цiлком можливий, реальний, i в центрi його – жiнку-квiтку на ймення Рут. І одразу вiдчув вiн гiркоту життя, гостру, як бiль жадання i муки безнадii, що ii породила надiя.
Вiн довго мiркував, куди пiти: до Берклейськоi безплатноi бiблiотеки чи до Оклендськоi, i вибрав другу, бо Рут жила в Оклендi. Хтозна – бiблiотека для неi мiсце цiлком пiдходяще, тож, може, вiн там ii спiткае? Мартiн не знав, як у бiблiотецi розмiщено книжки, i довго снував бiля нескiнченних полиць з художньою лiтературою, аж поки тендiтна, схожа на француженку, дiвчина, чи не спiвробiтниця бiблiотеки, сказала йому, що довiдкова мiститься нагорi. Там вiн не здогадався одразу звернутися до чоловiка, що сидiв за столом, i своi пошуки почав навмання з вiддiлу фiлософii. Про фiлософськi книжки вiн чув, але не уявляв, що iх так багато. Високi полицi з важкими томами гнiтили його, а заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму. У математичному вiддiлi вiн знайшов книжки з тригонометрii i, гортаючи сторiнки iх, зачудовано вдивлявся в невiдомi формули та креслення. Вiн читав англiйськi слова, але не розумiв iхнього змiсту. Це була якась особлива мова. Норман i Артур знали цю мову – вiн чув, як вони розмовляли нею. А вони ж ii брати! В розпачi Мартiн вiдiйшов од полиць. Здавалося, книжки от-от натиснуть на нього з усiх бокiв i розчавлять. Вiн i не думав, що людськi знання такi величезнi. І раптом жахнувся – чи опануе все це його мозок? По хвилi, однак, вiн подумав собi, що багато людей до нього зумiли опанувати, тодi юнак пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули iншi.
Отак, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, вiн iшов повз цi наповненi мудрiстю полицi. У загальному вiддiлi натрапив на скорочене видання Норрi, з пошаною погортав сторiнки. Вони промовляли до нього рiдним словом, бо тут було море. Потiм вiн знайшов Боудичiв «Довiдник мореплавця», книжки Леккi i Маршалла. Так, вiн вивчить навiгацiю. Кине пити, почне працювати й стане капiтаном. На мить Рут видалась йому зовсiм близькою. Ставши капiтаном, вiн зможе одружитися з нею, звiсно, якщо вона погодиться. А хоч i не погодиться, вiн усе одно ради неi буде порядною людиною i покине пити. І раптом Мартiн згадав про страхувача й судновласника – двох хазяiв, яким повинен служити капiтан: i той, i другий, хоч i з зовсiм рiзних мiркувань, можуть погубити його. Вiн глянув по кiмнатi i, побачивши тисячi томiв, заплющив очi. Нi, годi з нього моря. Сила криеться тут, у цiй безлiчi книжок, i коли вiн мае досягти чогось великого, то саме на суходолi. До того ж капiтановi не вiльно брати у плавання свою дружину.
Минув полудень, надходив вечiр. Забувши про iжу, Мартiн усе шукав книжок про те, як треба поводитися в товариствi. Крiм вибору кар’ери, його непокоiло одне просте й конкретне питання: коли ти познайомишся з дiвчиною i вона запросить тебе заходити до неi, через скiльки днiв можна це зробити? Вiн таки натрапив на потрiбну книгу, але даремно шукав там вiдповiдi. Його приголомшила складнiсть свiтського етикету, i вiн заплутався у правилах обмiну вiзитними картками. Нарештi Мартiн перестав шукати. Хоч i не знайшов того, чим цiкавився, зате зрозумiв, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати ii, йому потрiбно було б мати ще одне життя.
– Ну що, знайшли те, що вам треба? – спитав чоловiк, що сидiв за столом, коли Мартiн зiбрався йти.
– Так, сер, – вiдповiв той. – У вас тут чудова бiблiотека.
Чоловiк кивнув головою.
– Будемо радi бачити вас тут частiше. Ви моряк?
– Так, сер, – вiдповiв Мартiн. – Я ще прийду. «Звiдки вiн знае, що я моряк?» – питав вiн себе, спускаючись сходами.
Опинившись на вулицi, вiн перший квартал ступав рiвно, випроставшись, але якось незграбно, потiм замислився i знов пiшов своею звичайною ходою, трохи перевальцем.
РОЗДІЛ VI
Тривожний, схожий на голод неспокiй охопив Мартiна Ідена. Вiн палко жадав побачити дiвчину, яка з несподiваною силою захопила своiми нiжними руками все його життя. Але вiдвiдати ii у нього не вистачило духу. Вiн боявся прийти занадто скоро пiсля запросин i порушити тi правила, що звуться етикетом. Цiлi години вiн просиджував в Оклендськiй та Берклейськiй бiблiотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду i Мерiен, i навiть Джiма, вiд якого домiгся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, вiн допiзна палив газ у своiй комiрчинi i щотижня платив за це мiстеровi Хiгiнботему п’ятдесят центiв.
Але книжки, якi вiн перечитував, тiльки збiльшували його неспокiй. Кожна сторiнка такоi книжки була просвiтом у царство знання, i що бiльше Мартiн читав, то жадiбнiше поривався до науки. Крiм того, вiн не знав, з чого починати, i мучився вiд своеi непiдготовленостi. Вiн не розумiв найпростiших речей, доступних кожному читачевi. І так само було з поезiею, якою вiн захоплювався до нестями. Із творiв Суiнберна юнак прочитав не тiльки те, що дала йому Рут, – вiн прочитав i все зрозумiв у «Долорес». «А Рут, певно, не розумiе цього твору, – подумав вiн. – Та й як могла вона зрозумiти його, живучи таким витонченим життям?» Потiм вiн натрапив на поезii Кiплiнга i був зачарований ритмом, музикою, пiднесенiстю, в якi той убирав найбуденнiшi життевi явища. Його вражала Кiплiнгова залюбленiсть у життя i тонке розумiння людськоi психологii. «Психологiя» – то було нове слово в лексиконi Мартiна. Вiн придбав тлумачного словника, чим пiдiрвав своi фiнанси i прискорив день, коли мав вирушити у нове плавання. До того ж це розгнiвило мiстера Хiгiнботема, котрий волiв би одержати цi грошi як комiрне.
Удень Мартiн не насмiлювався ходити там, де жила Рут, зате вночi, немов злодiй, снував коло дому Морзiв, крадькома поглядаючи на освiтленi вiкна, i навiть стiни, що оточували ii, були йому любi. Кiлька разiв вiн мало не наскочив на ii братiв, а то якось пiшов слiдом за мiстером Морзом i при свiтлi лiхтарiв вивчав його обличчя, ревно бажаючи, щоб виникла яка смертельна небезпека й Мартiн мiг би вихопитись i порятувати ii батька. Одного вечора вiн був нагороджений – у вiкнi другого поверху промайнув силует Рут. Вiн бачив тiльки ii голову, плечi й пiднятi вгору руки, бо вона поправляла перед дзеркалом зачiску. Це тривало одну мить, але й того було досить, щоб кров, наче вино, заграла йому в жилах. Дiвчина опустила штору. Одначе тепер вiн знав, де ii кiмната, i вiдтодi цiлi години простоював у затiнку дерева по той бiк вулицi, викурюючи безлiч цигарок. Якось удень вiн побачив, коли ii мати вийшла з банку, i ще раз упевнився, яка величезна безодня вiддiляла Рут вiд нього. Вона належала до того класу, що мав справи з банками. Вiн же й разу в життi не був у банку i думав, що такi установи вiдвiдують тiльки дуже багатi та могутнi люди.
У повному розумiннi Мартiн переживав справжню революцiю. Чистота Рут, тiлесна й духовна, викликала в ньому непереможну жагу до охайностi.?Вiн повинен це осягти, якщо хоче бути гiдним дихати одним з нею повiтрям. Мартiн чистив зуби, руки шкрiб кухонною щiткою, аж поки побачив в аптечнiй вiтринi щiточку для нiгтiв i здогадався, навiщо вона. Коли вiн купував ii, продавець, глянувши на його нiгтi, запропонував i пилочку; отже, вiн придбав ще одне туалетне приладдя. У бiблiотецi вiн переглянув книжку про гiгiену тiла i невдовзi дуже вподобав обливатися щоранку холодною водою. Це страшенно здивувало Джiма i завдало мороки мiстеровi Хiгiнботему, який не схвалював такi великопанськi витiвки i серйозно почав подумувати, чи не стягувати з Мартiна ще й платню за воду. Далi Мартiн звернув увагу на своi зiм’ятi штани. Набивши око в цьому дiлi, вiн тепер одразу ж помiтив, що в робiтникiв на колiнах завжди набiгають мiшки, а в людей з вищих кiл зверху донизу йде пряма складка. Змiркувавши, що тут i до чого, вiн пiшов до сестри на кухню i розшукав праску та дошку для прасування. Попервах йому не щастило – вiн спалив своi штани i мусив купити новi, чим ще бiльше наблизив день вiдплиття.
Однак у ньому вiдбувалося глибше перетворення, анiж простi змiни в зовнiшньому виглядi. Мартiн ще курив, але пити кинув. Досi вiн вважав, що кожному чоловiковi годиться випивати, i пишався тим, що не здавався навiть тодi, коли iншi вже падали пiд стiл. Зустрiчаючись iз товаришами-матросами, а iх у Сан-Франциско було чималенько, вiн, як i ранiш, частував iх, але собi замовляв лише кухоль немiцного пива або iмбирного елю i добродушно зносив глузування. Коли матроси п’янiли, Мартiн стежив, як прокидався в них звiр, i дякував Боговi, що вiн уже не такий, як вони. У винi тi люди шукали забуття, а коли впивалися, тупi й каламутнi iхнi душi ставали наче боги, i кожна раювала в свiтi п’янких марень. Мартiновi вже не потрiбнi були мiцнi напоi. Вiн пiзнав нове, глибше сп’янiння. Його сп’янила Рут, яка запалила в ньому любов i прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу мiрiадами незнаних бажань, почуття власноi чистоти, вiд якого здоров’я його розквiтло ще пишнiше, i все тiло аж бринiло радiстю iснування.
Одного вечора Мартiн пiшов до театру, сподiваючись випадково побачити там Рут, i з балкона другого ярусу справдi таки ii побачив. Вона проходила в партерi. Поряд iшов Артур i якийсь кучерявий юнак в окулярах. Незнайомець одразу збудив у Мартiна тривогу й ревнощi. Рут сiла в перших рядах, i мало що вiн бачив того вечора, крiм плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. А проте, розглядаючись час вiд часу, Мартiн завважив у передньому рядi, крiсел за десять убiк, двох дiвчат, якi пускали йому бiсики очима. Ранiше вiн легко дивився на такi зальоти, i не в його вдачi було уникати знайомств. Ще не так давно вiн би вiдповiв дiвчатам, заохочуючи iх до дальшого знайомства. А тепер усе змiнилося. Правда, вiн усмiхнувся, але одразу ж вiдвiв очi i навмисно бiльше не дивився на дiвчат. Але кiлька разiв, забувши вже про них, випадково ловив iхнi погляди. Не мiг вiн за один день геть змiнитися, не мiг притлумити в собi й природноi добродушностi, – тож у такi моменти вiдповiдав дiвчатам теплою дружньою усмiшкою. Для нього тут не було нiчого нового. Мартiн знав, що вони ведуть з ним звичайну жiночу гру. Але тепер йому було не до них. Там, унизу, в одному з перших рядiв партеру, сидiла едина в свiтi жiнка, така вiдмiнна вiд дiвчат його класу, для яких у його серцi лишився тiльки жаль i смуток. Вiн щиро хотiв, щоб вони мали бодай крихту ii добростi й краси, i нiзащо не образив би iх за iхне загравання. Воно не тiшило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Вiн знав, що якби належав до кола Рут, цi дiвчата не наважилися б загравати з ним. При кожному iхньому поглядi вiн вiдчував, як чiпкi пазури його класу хапають його i тягнуть униз.
Перш нiж опустилася завiса пiсля останньоi дii, Мартiн зiйшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме з театру. Бiля входу завжди багато народу, тож, насунувши шапку на очi, вiн мiг сховатися за чиею-небудь спиною, i вона його не помiтила б. Вiн вийшов одним з перших, але тiльки-но вибрав собi зручне мiсце край тротуару, як з’явилися тi двi дiвчини. Мартiн зрозумiв, що вони шукають його, i в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жiнок. Вони наче випадково перейшли на той край хiдника, де стояв вiн, i, змiшавши-ся з юрбою, пiдiйшли до нього. Одна легенько штовхнула Мартiна, вдаючи, нiби оце тiльки помiтила його. Дiвчина була струнка i смаглява, ii визивно-чорнi очi всмiхнулися до нього, i вiн вiдповiв iм тим самим.
– Привiт! – гукнув хлопець.
Це слово вихопилось у нього само собою – так-бо часто вимовляв вiн його при подiбних зустрiчах. За вдачею привiтний i лагiдний, вiн не мiг повестись iнакше. Чорноока задоволено й весело усмiхнулася i вповiльнила ходу; ii подруга, що йшла з нею пiд руку, теж захихотiла, видно, маючи намiр зупинитися. Мозок Мартiнiв працював блискавично. Нi, не можна нiзащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дiвчатами! Мартiн зовсiм просто, наче так i годиться, пiдступив до чорноокоi i пiшов поруч з дiвчатами. У поводженнi з ними у хлопця не було нi незграбностi, анi скутостi. Вiн почував себе, як риба у водi, i жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слiвцями, як то завше бувае при таких знайомствах. На розi, де людський потiк ринув уперед, вiн спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку i, тягнучи за собою приятельку, гукнула:
– Стривай, Бiлле! Куди ти поспiшаеш? Невже хочеш утекти вiд нас?
Мартiн спинився i, смiючись, повернув до дiвчат. Поверх iхнiх плечей вiн мiг бачити натовп, що плив при свiтлi вуличних лiхтарiв. Там, де вiн стояв, було тьмянiше, i звiдси Мартiн мiг би побачити Їi, сам лишаючись непомiченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до ii дому.
– Як ii звуть? – запитав вiн смiхотливу дiвчину, киваючи на чорнооку.
– А це вже спитайте ii саму, – вiдповiла та, знову засмiявшись.
– Ну, то як? – звернувся вiн до смаглявоi.
– А ви хiба сказали нам свое iм’я? – одрубала дiвчина.
– Та ви мене й не питали, – усмiхнувся вiн. – А втiм, ви вгадали. Мене звуть таки Бiллом.
– Ану вас! – дiвчина палко й визивно глянула йому в очi. – Нi, направду скажiть.
І знов глянула на нього. Жiнка всiх вiкiв дивилась на нього ii очима. Мартiн уже знав, що, коли вiн наступатиме, вона почне вiдступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змiнити роль, коли б вiн виявив легкодухiсть. Вiн же, як чоловiк, не мiг не вiдчувати до неi потягу, i йому були приемнi ii палкi погляди. О, вiн знав жiнок, чудово знав! Чеснотливi, наскiльки можуть бути чеснотливi жiнки, що виснажно працюють за мiзерну платню, вони не хотiли продавати себе ради легшого життя i палко жадали знайти хоч крихту щастя у життевiй пустинi, де в майбутньому iх чекала або злиденнiсть у тяжкiй працi, або чорна вiдхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч i краще оплачувана, дорога.
– Бiлл, – повторив вiн. – Їй-богу, Бiлл, i не iнакше.
– А не брешете? – не повiрила дiвчина.
– І зовсiм не Бiлл, – докинула друга.
– А ви звiдки знаете? – спитав вiн. – Ви ж ранiш нiколи мене не бачили?
– Дарма. І так видно, що ви нас дурите.
– Направду, Бiлл, як вас звати? – не вгавала перша.
– Хай буде Бiлл, – заявив вiн.
Вона жартiвливо поплескала його по плечi.
– Так i знала, що брешете, а все ж ви менi подобаетесь!
Вiн узяв ii руку i вiдчув на долонi знайомi подряпини й мозолi.
– Давно з консервного заводу? – спитав вiн.
– А звiдки ви знаете?.. Ой, леле, вiн, певно, хiромант! – вигукнули дiвчата.
І поки Мартiн перекидався з ними пустими жартами, перед його очима враз виросли книжковi полицi бiблiотек, що зберiгали мудрiсть вiкiв. Вiн гiрко посмiхнувся над недоречнiстю цього образу, i знову сумнiви пойняли його. Але попри цi роздуми й веселу балаканину вiн усе-таки встигав стежити за людським потоком, що ринув од театру. І от в одсвiтi лiхтарiв вiн побачив ii, вона йшла помiж братом i незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав вiн цiеi хвилини! Йому впало в око щось свiтле й пухнасте на ii гордiй голiвцi, i стрункi обриси ii постатi, i грацiозна хода, i маленька гарненька рука, якою вона пiдбирала сукню. Вона проминула його, а вiн лишився в товариствi фабричних дiвчат у крикливому вбраннi, – з жалюгiдним намаганням бути охайними й чепурними, – в дешевих стрiчках i з дешевими обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:
– Прокиньтесь, Бiлл. Що з вами?
– Ви щось сказали?
– Та нi, нiчого, – вiдповiла чорнява дiвчина, труснувши головою. – Я тiльки хотiла сказати…
– Що саме?
– Що добре було б, коли б ви знайшли для неi якого хлопця… – Дiвчина показала на свою подругу. – І ми пiшли б куди-небудь поiсти морозива чи випити кави.
Мартiн раптом вiдчув якусь духовну нудоту. Занадто вже це рiзкий був перехiд од Рут. Поруч зухвалих очей цiеi ось дiвчини вiн побачив яснi й променистi очi Рут, що, немов очi янгола, дивились на нього з безмiрних глибин чистоти. І вiн вiдчув у собi велику силу. Вiн стоятиме вище вiд цього. Життя мае для нього ширший змiст, нiж для цих дiвчат, бажання яких не сягали далi морозива й кавалерiв. Вiн згадав, що в думках завжди жив якимсь iншим життям. Цими думками вiн пробував дiлитись, але жодного разу не спiткав жiнки або чоловiка, якi б зрозумiли його. У своiх слухачiв вiн викликав самий подив. А що думки його iм недосяжнi, то вiн i сам, певно, вищий за них. Вiн ще гострiше вiдчув свою силу i стиснув кулаки. Раз життя для нього важить бiльше, то вiн мусить бiльшого вимагати й вiд життя – але, звiсно, не в такому товариствi. Цi визивнi чорнi очi нiчого не можуть йому дати. Вiн знав, якi думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А тi янгольськi очi обiцяють йому все, чого вiн хоче, i ще багато такого, про що вiн i не мрiяв. Очi Рут обiцяли йому книжки й картини, красу i спокiй, всю витончену гармонiю вищого буття. В цих чорних очах вiн угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механiзм, де вiн мiг простежити рух кожного колiщатка. Вони кликали до ницих виснажливих утiх, в кiнцi яких була могила. А тi янгольськi очi надили тайною, незбагненним чудом, вiчним життям. В них вiн бачив вiдблиск i ii душi, i своеi.
– У вашiй програмi е один недогляд, – сказав вiн. – Я маю йти на побачення.
В очах дiвчини промайнуло розчарування.
– Певно, до хворого друга? – ущипливо зауважила вона.
– Нi, на справжне побачення… – вiн затнувся, – з дiвчиною.
– Ви не дурите мене? – спитала вона суворо.
Мартiн глянув iй в очi i вiдповiв:
– Нi, слово честi, це правда. Але чого б нам не зустрiтись якось iншим разом? Тiльки ви досi менi не сказали, як вас звуть i де ви живете.
– Лiзi, – уже лагiднiше промовила дiвчина. Вона потиснула йому руку i пригорнулась до нього всiм тiлом. – Лiзi Конолi. А живу я на розi П’ятоi та Маркет-стрiт.
Вiн погомонiв з нею ще кiлька хвилин i попрощався. Але пiшов не додому. Стоячи пiд тим самим деревом, де чатував не одну нiч, вiн глянув на ii вiкно й прошепотiв:
– У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!
РОЗДІЛ VII
Минув уже цiлий тиждень, вiдколи Мартiн познайомився з Рут Морз, а вiн i досi не зважився завiтати до неi вдруге. Кiлька разiв, набравшись духу, вiн уже збирався пiти, а потiм його знову брав сумнiв, i рiшучiсть зникала. Вiн не знав, коли саме найзручнiше вiдвiдати ii, а спитати було нiкого, i вiн боявся зробити непоправну помилку. Зрiкшись колишнiх звичок i колишнiх товаришiв, вiн не мав нових, i йому нiчого не лишалось, як тiльки читати й читати. Читав вiн стiльки, що звичайнi людськi очi давно вже не витримали б такого напруження. Але в цьому напрочуд мiцному тiлi очi теж були мiцнi. Та й мозок у нього був, наче незаймана земля, ранiше вiн ще нiколи не знав абстрактних думок. Тепер же ця незаймана земля була готова до посiву. Не стомлений науками, вiн схоплював книжну премудрiсть немовби гострими зубами, якi не звикли випускати здобич.
Пiд кiнець тижня Мартiновi здавалося, що вiн пережив цiлi столiття, – так далеко лишилися позаду колишне його життя та свiтогляд. Але Мартiновi дуже бракувало певноi пiдготовки. Вiн брався за книжки, для розумiння яких потрiбнi роки спецiального навчання. Сьогоднi вiн читав якогось античного фiлософа, завтра – найсучаснiшого, i вiд плутанини суперечливих iдей голова йшла обертом. Так само було й з економiстами. На однiй i тiй самiй бiблiотечнiй полицi вiн знайшов Карла Маркса, Рiкардо, Адама Смiта i Мiлля, але незрозумiлi формули одного нiяк не могли довести йому хибностi поглядiв iншого. Вiн розгубився, а проте тим бiльш хотiв усе знати. Хапався вивчати водночас i економiку, i промисловiсть, i полiтику. Якось проходячи Сiтi-Гол-парком, вiн побачив юрбу, посеред якоi кiлька розчервонiлих чоловiкiв голосно й палко про щось сперечалися. Мартiн пiдiйшов ближче i почув не знану доти мову народних фiлософiв. Один з них був просто волоцюга, другий – профспiлковий агiтатор, третiй – студент-правник, решта – охочi до дискусiй робiтники. Тут Мартiн уперше почув про соцiалiзм, анархiзм, единий податок i довiдався, що в суспiльнiй фiлософii е протилежнi течii. Вiн почув сотнi нових для нього термiнiв з тих галузей знання, про якi ще не встиг прочитати. Тим-то йому важко було стежити за послiдовнiстю доказiв, i вiн мiг тiльки здогадуватися, що крилося за тими дивними виразами. Помiж iнших були тут чорноокий лакей з ресторану, що виступав, як теософ, член профспiлки пекарiв – агностик, якийсь стариган, котрий усiх вразив чудною фiлософiею, нiбито «все, що iснуе, – справедливе», i ще один дiд, який безперестанку говорив про космос, про атом-батька й про атом-матiр.
Через кiлька годин Мартiн Іден запаморочений вийшов з парку i негайно побiг до бiблiотеки – довiдатися значення тих незнайомих слiв, що врiзались йому в пам’ять. Звiдти вiн вийшов, несучи пiд пахвою чотири книжки: «Таемна доктрина» панi Блаватськоi, «Поступ i бiднiсть», «Квiнтесенцiя соцiалiзму», «Боротьба мiж релiгiею та наукою». На свое нещастя, Мартiн почав з «Таемноi доктрини». Кожен рядок ряснiв багатоскладовими словами, яких вiн не розумiв. Сидiв на лiжку i частiше заглядав у словник, анiж у книжку. Доводилось шукати так багато нових слiв, що, коли вони повторювалися, вiн уже не пам’ятав iх значення i мусив заглядати у словник знов. Тодi вiн вирiшив записувати незнайомi слова до окремого зшитка i заповнював таким чином сторiнку за сторiнкою. І все ж нiчого не розумiв. Вiн читав «Таемну доктрину» аж до третьоi ранку, напружуючи мозок, але так i не збагнув до кiнця жодноi посутньоi думки. Вiн одiрвав очi вiд тексту, i раптом йому здалося, що кiмната пiднеслася вгору, заколихалась i поринула вниз, наче судно в хитавицю. Тодi Мартiн вилаявся всмак, шпурнув «Таемну доктрину» в куток, погасив свiтло й лiг спати. Не дуже пощастило йому i з iншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: вiн мiг опанувати всi тi думки, але йому бракувало практики та словесного запасу. Мартiн зрозумiв це й поклав нiчого не читати, крiм словника, аж поки вивчить напам’ять усi незнайомi слова.
Зате поезiя давала йому правдиву втiху, i вiн зачитувався нею, найбiльшу насолоду дiстаючи вiд тих поетiв, у яких кожен рядок був йому зрозумiлий. Вiн любив красу i знаходив ii тут. Поезiя, як i музика, глибоко хвилювала його i непомiтно готувала його мозок для майбутньоi важкоi роботи. Сторiнки його пам’ятi були порожнi, i вiн легко, без будь-якого зусилля запам’ятовував строфу за строфою, так що, на превелику свою радiсть, незабаром мiг уже декламувати вголос чи подумки цiлi вiршi, сповненi музики й краси. Одного дня вiн натрапив на «Класичнi мiфи» Гейлi та «Вiк казки» Булфiнча. Немов снiп яскравого свiтла врiзався раптом у темряву його неуцтва, i вiн ще пожадливiше кинувся на поезiю.
Бiблiотекар так часто бачив Мартiна, що, коли той входив, уже вiтав його усмiшкою i приязно кивав головою. Тим-то Мартiн i зважився одного разу на смiливий вчинок. Вiн подав бiблiотекаревi кiлька вибраних книжок i, поки той штемпелював його картки, пробурмотiв:
– Слухайте, я б хотiв у вас запитати дещо.
Бiблiотекар усмiхнувся i уважно глянув на юнака.
– Коли ви познайомитеся з дiвчиною i вона запросить вас до себе, то за скiльки днiв можна прийти?
У Мартiна вiд хвилювання аж сорочка прилипла до спини.
– По-моему, коли завгодно, – вiдповiв бiблiотекар.
– Нi, бачите, це не так просто, – заперечив Мартiн. – Вона… я… ну, розумiете, ii може не бути вдома. Вона вчиться в унiверситетi.
– Ну, тодi зайдете ще раз.
– Нi, бачте, я не зовсiм так сказав, – засоромлено признався Мартiн, вирiшивши цiлковито здатися на ласку спiврозмовника. – Я простий собi хлопець i нiколи не бував у товариствi. Ця дiвчина зовсiм не така, як я, а я зовсiм не такий, як вона. Може, ви думаете, що я клею дурня? – раптом запитав вiн.
– Нi, нi, що ви! – заперечив бiблiотекар. – Правда, ваше запитання не в компетенцii моеi роботи в довiдковому вiддiлi, але я охоче допоможу вам.
Мартiн захоплено глянув на нього.
– От якби я вмiв так шкварити, все було б гаразд, – мовив вiн.
– Прошу?..
– Я кажу, що хотiв би говорити отак, як ви – i до ладу, i ввiчливо, i взагалi…
– А! – спiвчутливо мовив бiблiотекар.
– То коли ж найкраще зайти? Удень… тiльки, щоб не перед самим обiдом? Чи ввечерi? А може, в недiлю?
