скачать книгу бесплатно
– Знаете що, – мовив бiблiотекар, посмiхнувшись. – Поговорiть з нею по телефону i з’ясуйте це.
– Так я й зроблю, – згодився Мартiн i, забравши книжки, рушив до виходу. На порозi, однак, вiн обернувся й спитав ще: – Коли ви розмовляете з молодою ледi, ну, скажiмо, з мiс Лiзi Смiт, – як треба казати: «мiс Лiзi» чи «мiс Смiт»?
– «Мiс Смiт», – авторитетно заявив бiблiотекар. – Називайте ii «мiс Смiт», поки не познайомитесь ближче.
Так Мартiн Іден розв’язав свою пекучу проблему.
– Приходьте коли хочете. Я завжди дома надвечiр, – вiдповiла по телефону Рут на його несмiливе запитання, коли можна принести взятi книжки.
Вона сама вiдчинила дверi, i ii жiноче око одразу помiтило випрасувану складку на штанях i якусь невловну загальну змiну в нього на краще. Особливо ii вразило його обличчя. Вiд Мартiна просто пашiло здоров’ям, i сила ця, перехлюпуючи через вiнця, сягала аж до неi. Рут знову вiдчула бажання пригорнутись до цього юнака i знову здивувалась, що вiн так на неi впливае. А в нього аж замлоiлось у головi, коли вона, вiтаючись, тисла йому руку. Рiзниця була лиш та, що дiвчина не виявила збентеження, а вiн почервонiв по самi вуха. Пiшов за нею тою самою незграбною ходою, що й перше, так само перевальцем.
Коли вони вже сидiли у вiтальнi, Мартiн вiдчув себе певнiше, далеко певнiше, нiж сподiвався. Це Рут пiдбадьорила його i зробила це так делiкатно, що стала йому ще в сто разiв милiшою. Спочатку вони розмовляли про повернутi книжки, про Суiнберна, яким вiн був зачарований, i про Браунiнга, якого вiн не розумiв. Вона переводила розмову з однiеi теми на iншу, заразом обмiрковуючи, як би стати йому в пригодi. Рут часто думала про це пiсля першоi iх зустрiчi. Вона щиро хотiла йому допомогти. Це був единий чоловiк, що збудив у нiй жаль i нiжнiсть, але той жаль не мав у собi нiчого образливого, а радше – щось материнське. Та й хiба мiг то бути звичайний жаль, коли вiд цього чоловiка вiяло такою мужнiстю, що вона вiдчувала перед ним якийсь дiвочий острах, а ii серце й розум повнилися чудними думками й почуваннями? Знов як зачарована дивилась вона на його шию i прислухалась до солодкого бажання оповити ii руками. Це бажання й тепер здавалося iй непристойним, але вона вже потроху звикла до нього. Рут i гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала вона й того, що почуття, яке цей юнак збудив у нiй, i е кохання, iй здавалося, що вона просто зацiкавилась ним, як незвичайною людською постаттю, рiзнорiдне й незмiрно обдарованою, – i вважала, що це просто собi людянiсть.
Вона не розумiла, що прагне його, але з ним було iнакше. Вiн знав, що кохае ii, i за все життя нiчого не прагнув так, як тепер ii. Мартiн любив поезiю за красу, але тiльки пiсля знайомства з Рут перед ним навстiж розчинилися дверi в безкраiй свiт любовноi лiрики. Рут дала йому бiльше, нiж Булфiнч i Гейлi. Тиждень тому вiн не звернув би нiякоi уваги на такi, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцiлунок вiн життя вiддасть», а тепер вони не виходили йому з голови. Зачарований неймовiрною правдивiстю цих слiв, вiн дивився на Рут i вiдчував, що й сам був ладен вмерти за поцiлунок. Іденовi здавалося, що це вiн «сумний юнак, коханням одержимий», i що навiть посвята в рицарi не сповнила б його бiльшою гордiстю. Нарештi вiн пiзнав, що таке життя i навiщо вiн народився!
Коли вiн дивився на Рут i слухав ii, думки його смiлiшали. Вiн пригадував гостру насолоду вiд потиску ii руки i прагнув знов зазнати цього вiдчуття. Його погляд не раз спинявся на ii устах, i йому жагуче кортiло поцiлувати iх. Але в його бажаннi не було нiчого низького чи брутального. З несказанною втiхою ловив вiн кожен порух ii губ, коли вона вимовляла слова, – бо ж то не були звичайнi губи, як у iнших чоловiкiв та жiнок. То не було просто людське тiло, то були уста чистого духу, i вiн жадав iх зовсiм не так, як уст iнших жiнок. Вiн мiг би поцiлувати ii в уста, притуливши до них своi тiлеснi губи, але зробив би це з побожним трепетом, як цiлують край божих шат. Мартiн не розумiв, що це в ньому самому вiдбувалась переоцiнка цiнностей, i не знав, що, коли вiн дивився на неi, очi його палали тим самим огнем, яким вони палають у кожного закоханого чоловiка. Вiн i гадки не мав, скiльки мужностi й жаги було в його поглядi i як глибоко вiн бентежить ii. Цнотлива дiвочiсть Рут пiдносила його почування, поривала його мислi на височiнь зоряно-холодноi чистоти, i вiн здивувався б, дiзнавшися, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало ii i теж запалювало вогонь. Рут непокоiв його погляд, i вона кiлька разiв губила нитку думок пiд напливом бентежно-солодких почуттiв, iй завжди легко було говорити, i якби вона не пояснювала свiй стан незвичайнiстю особи гостя, цей хаос у думках не на жарт би ii стривожив. Але ж вона дуже вразлива, тож i не диво, що ця людина в ореолi мандрiвника з iншого свiту так захопила ii.
Увесь час вона думала про те, як допомогти йому, i все хотiла звернути на це розмову. Але Мартiн перший порушив цю тему.
– Чи не можете ви менi дати пораду в однiй справi? – почав вiн, i, коли вона охоче згодилась, серце йому мало не вискочило з грудей. – Пам’ятаете, минулого разу я казав, що не можу говорити про книжки, бо нiчого в них не розумiю. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бiблiотеки, але бiльшiсть книжок, що я там брав, менi не пiд силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я нiколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пiшов до бiблiотеки i зовсiм iншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових i зрозумiв: досi читав не те, що треба. Бачте, книжки, якi потрапляють на ферми чи на судно, зовсiм не такi, як у вашому домi. А я ж тiльки до тих i звик. І все-таки – тiльки не подумайте, що я хвалюся, – я не такий, як тi, з ким менi доводилося жити. Не те, що я кращий за матросiв чи там ковбоiв, – бо я був i ковбоем один час, – але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, i… ну… та й взагалi я, здаеться, думаю iнакше, нiж бiльшiсть iх… А тепер, отже, що я маю на думцi. Я нiколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це – вас, вашу матiр, ваших братiв, геть усе, – менi воно дуже сподобалось. Я чув i часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Менi це якось припало до душi, – ось що я хочу сказати. І менi захотiлося всього цього i тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повiтрям, як у вашому домi, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагiдно, де самi вони чистi, як i iхнi думки. Повiтря, яким я дихав досi, вiдгонило iжею, платнею за помешкання, лайкою та пияцтвом. Пам’ятаете, як ви пiшли назустрiч своiй матерi, аби поцiлувати ii? Це найкраще, що я бачив за цiле життя. А бачив я чимало – далеко бiльше за багатьох iз тих, хто був зi мною. Я люблю спостерiгати i хочу бачити бiльше i по-новому.
Але я щось нiяк не почну про головне. Так ось. Я хочу створити собi таке життя, яким живуть у цьому домi. Життя – то щось бiльше, анiж тiльки надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по свiту. З чого починати? Я ладен власним горбом оплатити дорогу до цього нового свiту – бо, знаете, як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень i вночi. Вам, мабуть, смiшно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас менi не слiд було б звертатись, але бiльше нема з ким порадитись… от хiба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був…
Голос Мартiновi зiрвався. Вiд його твердого намiру не лишилось i слiду, коли раптом набiгла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура i що вiн показав себе дурником. Рут вiдповiла не одразу. Вона занадто поринула в мiркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчi. Нi в чиiх очах дiвчина нiколи не бачила такоi непохитноi сили. Перед нею був чоловiк, спроможний здiйснити хтозна-що, хоч це якось не в’язалося з безпораднiстю його думок. Їi власний розум був такий жвавий i складний, що вона не вмiла по-справжньому оцiнити простоти. А проте вiдчувала силу навiть у слiпих зусиллях його мозку. Цей юнак видавався iй велетнем, що пружився, намагаючись зiрвати з себе пута. Коли вона врештi заговорила, на обличчi в неi свiтилося спiвчуття.
– Ви самi знаете, чого вам бракуе, – сказала вона. – Вам потрiбна освiта. Спершу – початкова школа, тодi середня, а далi унiверситет.
– Так на це треба мати грошi, – зауважив вiн.
– А й правда – я про це не подумала, – вiдказала вона. – Але, може, у вас е родичi, що допомогли б вам? Мартiн похитав головою.
– Батько i мати померли. Є двi сестри, – одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кiлька братiв – я молодший, – та вони нiколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по свiту, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індii. Двое тепер у Пiвденнiй Африцi, ще один плавае на китобiйному суднi, а останнiй, акробат, – мандруе з цирком. І я такий самий, як вони. Сам заробляю на себе з одинадцяти рокiв, вiдколи мати померла. Вчитись менi, либонь, доведеться самотужки. Аби тiльки я знав, з чого починати.
– Гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите… – вона хотiла сказати «жахливо», але стрималася, – не зовсiм правильно!
Обличчя йому спалахнуло i вкрилося потом.
– Я знаю, що часто пускаю такi слiвця, яких ви не розумiете. Але я тiльки iх i вмiю… казати. У мене е чимало й iнших слiв, з книжок, та я не знаю, як iх вимовляти, тож i не вживаю.
– Важливо не те, якi слова ви кажете, а те, як ви iх кажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотiла вас образити.
– Авжеж нi, нi! – вигукнув вiн, благословляючи в душi ii добрiсть. – Кажiть прямо. Треба ж менi знати! І краще вже почути це вiд вас, нiж вiд когось iншого.
– Ну, так от – ваша мова занадто бiдна й проста. Вам треба розвивати ii i збагачувати. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.
Коли Рут пiдвелася, Мартiновi пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товариствi, i вiн теж незграбно пiдвiвся з свого мiсця, але одразу занепокоiвся, щоб Рут не подумала, що вiн збираеться вже йти.
– До речi, мiстере Ідене, – спитала вона вже вiд дверей, – що таке «надудлюватись»? Я це слово почула вiд вас.
– Надудлюватись? – засмiявся вiн. – Це значить напиватися вiскi або пива, словом, такого, вiд чого ви п’янiете.
– І ще одне, – засмiялася вона й собi. – Не кажiть «ви» там, де мае бути безособова форма. «Ви» стосуеться певноi особи i в даному разi не точно вiдбивае вашу думку.
– Я не зовсiм розумiю…
– Ну, от ви щойно сказали менi «такого, вiд чого ви п’янiете». Хiба ж то я маю п’янiти, саме я?
– Та кожен може сп’янiти.
– Атож, звiсно, – посмiхнулась вона. – Але краще було б не вплутувати мене в такi справи. «Можна сп’янiти» – оце було б сказано нормально.
Рут принесла граматику, пiдсунула свого стiльця ближче до Мартiна, – тут вiн подумав, що йому, певно, треба було б допомогти iй, – i сiла поруч. Вона розгорнула книжку, i iхнi голови зблизились. Збентежений близькiстю дiвчини, вiн насилу мiг стежити за ii порадами. Та коли вона заходилася пояснювати вiдмiни дiеслiв, Мартiн забув про неi. Вiн нiколи не чув про вiдмiнювання, i цi таемнi закони мови захопили його.
Ще нижче схилився вiн над сторiнкою, i раптом ii волосся торкнулося його щоки. За все свое життя юнак тiльки раз утратив свiдомiсть i тепер вiдчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бурхнула з серця пiд саме горло i душила його. Нiколи не здавалась вона йому такою досяжною. На мить через величезну прiрву, що роздiляла iх, було перекинуто мiст. Але нiчим це не порушило пiднесеностi його почуттiв. Вона не зiйшла до нього. Це вiн знявся в хмари й наблизився до неi. Його любов до неi була, як i ранiш, мало не побожна. Вiн вiдчув, що наче закрадаеться в святую святих, i повiльно й обережно вiдхилив голову, намагаючись уникнути дотику, що проймав його, мовби електричним струмом. Рут нiчого цього не помiтила.
РОЗДІЛ VIII
Минуло кiлька тижнiв. Мартiн Іден вивчав граматику, переглядав порадники, якi розповiдали про гарнi манери, i жадiбно поглинав книжки, що захоплювали його уяву. З людьми свого кола вiн не бачився зовсiм. Дiвчата з «Лотосу» нiяк не могли збагнути, що це з ним сталося, i засипали Джiма запитаннями, а деякi хлопцi, котрi боксували у Райлi, були навiть радi, що Мартiн бiльше не приходить. Вiн тим часом знайшов новий скарб у бiблiотецi. Граматика роз’яснила йому основи мови, а ця нова книжка – основи поезii, i Мартiн почав вивчати розмiр, будову й форму, що крилися пiд любою йому красою. Далi вiн натрапив на один сучасний твiр, що розглядав поезiю як образотворчiсть; задля доказовостi тут було наведено багато прикладiв з найкращих лiтературних творiв – жодного роману Іден не читав так захоплено, як цю книжку. І його свiжий, незайманий двадцятилiтнiй розум, пiдштовхуваний жадобою знання, легко засвоював прочитане, виявляючи незвичайну для пересiчного студента силу.
Коли вiн тепер оглядався назад, то вiдомий йому свiт – свiт далеких краiн i морiв, кораблiв, матросiв та повiй – видавався вже дуже малим; проте, зливаючись з новим свiтом, старий ширшав. Його розум прагнув едностi, i Мартiн здивувався, помiтивши першi ознаки зв’язку мiж обома свiтами. Сам вiн, проймаючись високими думками й красою, якi черпав iз книжок, теж вирiс. І тодi ще бiльш упевнився, що в тому товариствi, до якого належить Рут та ii родина, всi чоловiки й жiнки тiльки такими думками й живуть. Там, унизу, де жив вiн, – панував бруд, що заплямував йому все життя, i вiн жадав очиститися й пiднестись у тi сфери, де жили вищi класи. І в дитячi роки, i в юнацькi його гнiтила якась невиразна тривога. Вiн i сам не знав, чого хотiв, але таки чогось прагнув, хоч i марно, аж поки познайомився з Рут. А тепер ця тривога стала гостра й болюча, i нарештi вiн ясно зрозумiв, що жадае краси, знання й любовi.
Останнiми тижнями вiн разiв шiсть бачився з Рут, i пiсля кожноi зустрiчi свiт в його очах кращав. Вона допомагала йому в англiйськiй мовi, виправляла вимову й учила арифметики. Але iхнi розмови не обмежувались елементарною наукою. Вiн занадто багато бачив у життi, i розум мав занадто зрiлий, щоб задовольнятися тiльки дробами, кубiчними коренями й граматичним аналiзом. Тож часом вони розмовляли зовсiм про iнше – про вiршi, якi Мартiн саме читав, про поета, якого Рут саме вивчала. А коли вона читала йому вголос улюбленi уривки, вiн вiдчував невимовне блаженство. Нiколи не чув вiн такого голосу – кожен звук додавав йому любовi, вiд кожного слова дужче билося серце. Це був голос, сповнений спокою й музичних переливiв – нiжний, соковитий виплiд культури та духовноi шляхетностi. Слухаючи ii, вiн мимохiть згадував гострi голоси жiнок диких племен, портових повiй i ненабагато мелодiйнiшi голоси робiтниць – жiнок та дiвчат його класу. Одразу ж починала працювати уява, всi цi жiнки довгою низкою проходили в пам’ятi, i на iх тлi ще бiльше сяяв ореол Рут. Його захват сягав ще далi, коли вiн бачив, як глибоко проймаеться вона тим, що читае, i захоплюеться красою поетичноi думки. Вона багато читала йому з «Принцеси», i вiн не раз помiчав, як на очi iй набiгали сльози – така вразлива була душа дiвчини. В цi хвилини ii зворушення так пiдносило Мартiна, що йому здавалося, нiби вiн – рiвний Боговi, i, слухаючи Рут, дивлячись на неi, юнак мовби заглядав у лице самому життю, прозираючи в його найглибшi таемницi. Усвiдомивши, на яку висоту витончених переживань вiн злетiв, Мартiн зрозумiв урештi, що це – кохання i що нiчого вищого над кохання у свiтi немае. Лабiринтами пам’ятi пропливали тодi всi втiхи й захоплення минулого – сп’янiння вiд вина, жiночi пестощi, груба гра фiзичного змагання – i все це видавалося йому низьким i недостойним проти того високого запалу, яким вiн тепер горiв.
Для Рут, одначе, взаемини iхнi були неяснi. У неi не було нiякого досвiду в любовних справах. Дiвчина знала про них тiльки з книжок, де подii повсякденного життя силою фантазii переносилися в казкове царство нереальностi. Їй i на думку не спадало, що цей неотеса матрос закрадаеться в ii серце, будить там потаемнi сили, якi можуть колись прорватися й залляти ii хвилями вогню. Вона не вiдала, що таке справжнiй вогонь кохання. Все, що вона знала про кохання, – то була теорiя: вона уявляла кохання як мерехтливе сяйво зiрок, як нечутне спадання роси або дзюркiт тихоi рiчки, як прохолодний оксамит лiтньоi ночi. Для неi це була нiжна прихильнiсть, служiння коханому серед небесного супокою, серед аромату квiтiв та iмлистого сяйва. Вона й не догадувалась про вулканiчнi пориви кохання, про його пекучий жар, що обертае серце в усипану гарячим попелом безплiдну пустелю. Не знала вона анi власних сил, анi сил життя, i його глибiнь була для неi морем iлюзiй. Подружне щастя ii батькiв видавалося Рут iдеалом любовного спiлкування, i вона була певна, що одного дня без будь-яких хвилювань та боротьби теж розпочне таке саме безхмарне, радiсне життя з коханим.
Отже, Рут дивилася на Мартiна Ідена, як на нову, незвичайну для неi людину, i думала, що саме ця незвичайнiсть i справляе на неi таке враження. Анiчого неприродного тут не було. Вона так само чудно почувала себе, дивлячись у зоопарку на диких звiрiв, спостерiгаючи бурю або здригаючись вiд слiпучоi блискавки. Все це було пов’язане з таемницями космосу, i так само щось космiчне ввижалося i в ньому. Мартiн прийшов до неi, обвiяний вiтрами безмежних просторiв та далеких краiн. На обличчi його вiдбився блиск тропiчного сонця, а в пружних м’язах була первiсна сила. Шрами та рубцi в нього на тiлi були тавром того загадкового свiту грубих людей i ще грубiших вчинкiв, що починалися десь за ii обрiем. Вiн був неприборканий, дикий, i потай вона пишалася тим, що вiн такий покiрний iй. Нею керувало цiлком природне бажання приручити дикуна. Це бажання було несвiдоме, i Рут навiть гадки не мала, що хоче злiпити з нього подобу свого батька, котрий здавався iй взiрцем довершеностi. Через свою недосвiдченiсть не могла вона збагнути, що космiчне почуття, яким Мартiн ii запалював, було найбiльшою космiчною силою – любов’ю, що з однаковою непереможнiстю вабить одне до одного i чоловiка й жiнку, змушуе оленiв битися на смерть пiд час парування i навiть найдрiбнiшi часточки еднае докупи.
Швидкий розвиток Мартiна будив у неi подив i цiкавiсть. Несподiвано вона вiдкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квiтка на родючому грунтi. Вона вголос читала йому Браунiнга i не раз дивувалася його оригiнальним тлумаченням неясних рядкiв. Годi було iй здогадатися, що, знаючи людей та життя, вiн далеко частiше, нiж вона, схоплював поетову думку. Його мiркування здавалися iй наiвними, хоч нерiдко вона захоплювалася смiливим льотом його фантазii, яка бiгла по такiй широкiй орбiтi серед зоряних просторiв, що, неспроможна наздогнати ii, вона лише трепетала перед цiею незбагненною силою. Потiм вона грала Мартiновi – тепер уже не визивно, – i музика вiдкривала в ньому незмiрнi глибини. Його душа розкривалася до музики, як квiтка до сонця, i невдовзi вiн забув крикливi популярнi мелодii робiтничоi околицi, а перейшов до класичних творiв, що iх Рут виконувала майже напам’ять. Проте вiн вiдчував якусь демократичну прихильнiсть до Вагнера, а увертюра до опери «Тангейзер», коли Рут пояснила ii, сподобалась йому найбiльше. В нiй Мартiн бачив свое життя. Тема Венериного грота нагадувала Іденовi його власне минуле, а Рут вiн ототожнював з «Хором пiлiгримiв». Мало не в екстазi ширяв вiн у цьому царствi духiв, де точилася од-вiчна боротьба добра i зла.
Інодi вiн ставив iй такi запитання, що ii на мить брав сумнiв, чи правильно вона розумiе музику. Зате, коли Рут спiвала, вiн нi про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, i юнак сидiв непорушно, зачарований божественною чистотою ii сопрано. Мимоволi вiн пригадував жалюгiдне попискування й вереск простих фабричних дiвчат та пропитi голоси охриплих вiд джину портових повiй. Рут охоче спiвала i грала йому. Адже це iй вперше трапила до рук людська душа, i так утiшно було лiпити з неi, що хочеш, бо iй здавалося, що вона формуе душу Мартiновi i намiри мае добрi. Крiм того, iй з ним було приемно, вiн уже не лякав ii. Те почуття, що спочатку вiдштовхувало ii вiд нього, було не що iнше, як страх перед темною стороною власноi душi, але тепер той страх непробудно спав. Несвiдомо вона вважала його своею власнiстю. Та й Мартiн якось пiдбадьорював ii. Вона напружено працювала в унiверситетi, i iй корисно було часом одiрватися вiд книжкового пилу й подихати свiжим морським повiтрям, що вiяло вiд нього. Сила! Ось чого iй бракувало, а вiн великодушно дiлився з нею своею силою. Опинитися з ним в однiй кiмнатi, зустрiти його на порозi – це вже означало дихати на повнi груди. І коли вiн iшов додому, вона бралася за своi книжки з новим запалом i з подвоеним завзяттям.
Рут знала Браунiнга, але нiколи не думала, як небезпечно гратися з людською душею. Що бiльше зацiкавлювалась вона Мартiном, то палкiше хотiла переробити його життя на свiй смак.
– От вiзьмiть мiстера Бетлера, – сказала вона якось, коли граматику, арифметику та поезiю на разi було вичерпано. – Спершу йому не дуже щастило. Його батько, банковий касир, прохворiвши кiлька рокiв, помер в Арi-зонi вiд сухот, i мiстер Бетлер – його звуть Чарлз Бетлер, – лишився зовсiм самотнiй. Батько його з Австралii, i в Калiфорнii у них немае нiяких родичiв. Вiн пiшов працювати до друкарнi, – я кiлька разiв чула вiд нього цю iсторiю, – i спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер вiн мае щонайменше тридцять тисяч на рiк. Як вiн дiйшов цього? Вiн був чесний, сумлiнний, працьовитий i ощадливий. Не дозволяв собi жодноi з тих розваг, що до них вдаються молодi хлопцi. Вiн узяв за правило будь-що вiдкладати щотижня певну суму. Звiсно, незабаром вiн почав заробляти бiльш нiж три долари, i в мiру того, як зростав його заробiток, зростали й заощадження. Удень вiн працював, а ввечерi ходив до початковоi школи. Вiн завжди думав про майбутне. Пiзнiше почав вiдвiдувати вечiрню середню школу. Сiмнадцяти рокiв вiн уже був складачем i заробляв добрi грошi, але його честолюбнiсть цим не задовольнилася. Вiн жадав кар’ери, а не шматка хлiба, i готовий був усiм пожертвувати заради майбутнiх благ. Вiн вирiшив вивчити право i почав з кур’ера в конторi мого батька – подумайте тiльки! – за якихось чотири долари на тиждень. Але вiн навчився бути ощадливим i навiть з цих чотирьох доларiв примудрявся щось вигадувати.
Вона спинилася, щоб передихнути i глянути, яке враження справляе на Мартiна ii оповiдь. На обличчi його свiтилась зацiкавленiсть юнацьким змаганням Бетлера, але брови були нахмуренi.
– Звiсно, що скрутнувато було хлопцевi, – зауважив вiн. – Чотири долари! Як на них вижити? Тут уже справдi не до розваг. Та от я плачу за харчi й помешкання п’ять доларiв на тиждень i нiчого путнього не маю. Вiн, певно, жив, як собака. Їв…
– Вiн сам собi варив на гасницi, – перебила вона.
– Їв вiн, либонь, гiрше, нiж матроси на найубогiших суденцях. А там же так паскудно годують, як нiде.
– Але подумайте, чого вiн досяг тепер! – захоплено вигукнула Рут. – Подумайте, якi тепер у нього прибутки! Колишне бiдування покрилося тисячократно.
Мартiн суворо глянув на неi.
– Одне тiльки можу сказати, – мовив вiн, – що тепер мiстер Бетлер навряд чи зможе повеселитися. Якщо вiн замолоду рiк у рiк так погано харчувався, то тепер у нього з шлунком, запевно, не все гаразд.
Вона опустила очi перед його пильним поглядом.
– Ладен закластися, що в нього катар, – визивно додав вiн.
– Так, – погодилась Рут, – проте…
– І я певен, – провадив Мартiн далi, – що вiн похмурий i сердитий, як сич, нiщо його не тiшить, дарма що вiн мае тридцять тисяч на рiк. І, мабуть, не дуже любить дивитися, як iншi тiшаться. Хiба не так?
Вона потакнула головою, однак поспiшила пояснити:
– Але вiн взагалi не з тих, хто схильний до веселощiв. Це чоловiк тверезий i поважний за вдачею. Такий вiн був завжди.
– Ще б так! – вигукнув Мартiн. – Мати три-чотири долари на тиждень. Молодому хлопцевi самому варити собi на гасницi й вiдкладати грошi, день працювати, а вночi вчитися, вiчно працювати й нiколи не погуляти, не розважитись, навiть не знати, що таке розвага! Звiсно, що тi тридцять тисяч йому прийшли запiзно.
В його жвавiй уявi промайнула тисяча подробиць злиденного iснування ощадливого хлопця, який, вiдстаючи в духовному розвитку, поступово став людиною з прибутком у тридцять тисяч. Перед його очима, немов на екранi, пройшло все життя Чарлза Бетлера.
– А знаете, – додав Мартiн, – менi шкода мiстера Бетлера. Вiн тодi, звiсна рiч, був занадто молодий i не розумiв, що робить, але ж вiн сам украв у себе життя заради цих тридцяти тисяч! Це добрi грошi, проте вони не дадуть йому того, що хлопцем вiн мiг би мати за десять центiв, коли б не вiдкладав iх, а купував на них цукерки, горiхи або квитки до театру.
Своерiднiсть його поглядiв разила Рут. Вони були не тiльки новi для неi, не тiльки суперечили ii власним – в них чулася iскра правди, яка загрожувала знищити або докорiнно змiнити всi ii уявлення про свiт. Якби iй було не двадцять чотири, а чотирнадцять рокiв, те уявлення, може, й змiнилося б. Але iй було двадцять чотири, i, консервативна по натурi i вихованню, вона вже цiлковито сформувалась у тому оточеннi, де жила. Правда, Мартiновi дивацькi погляди бентежили ii, але вона списувала це на оригiнальнiсть та незвичайнiсть його життя i скоро про них забувала. А сила його слiв, хоч вони були iй не до вподоби, блиск очей i серйознiсть обличчя хвилювали ii й вабили. Рут i гадки не мала, що цей чоловiк, який прийшов з-поза меж ii крайобрiю, в такi хвилини високо пiдносився над нею, висловлюючи заглибокi для неi думки. У межах ii крайобрiю мiстився увесь ii свiт: обмежений розум бачить обмеженiсть тiльки в iнших. Отож iй i здавалося, що ii погляди дуже широкi, i коли думки iхнi часом розходились, то це тiльки через Мартiнову обмеженiсть. І вона мрiяла розширити його свiтогляд настiльки, щоб вiн злився з ii власним.
– Але я ще не скiнчила, – мовила Рут. – Батько каже, що жоден з його кур’ерiв не працював так, як мiстер Бетлер. Вiн завжди вiдзначався надзвичайною працьовитiстю. Нiколи не спiзнювався, а навiть приходив у контору на кiлька хвилин ранiш. І все-таки уривав час для себе. Кожну вiльну хвилину присвячував навчанню. Вивчав бухгалтерiю, писав на машинцi, вчився стенографii i, щоб заплатити за уроки, ночами диктував одному судовому репортеровi. Незабаром вiн став клерком. Батько оцiнив його i, побачивши, що вiн далеко пiде, порадив вступити до юридичноi школи. Вiн став адвокатом, i, як тiльки вернувся до контори, батько вiдразу ж узяв його за молодшого компаньйона. То справдi видатна людина. Вiн уже кiлька разiв вiдмовлявся вiд мiсця в сенатi Сполучених Штатiв, а, якби захотiв, каже батько, мiг би стати й членом Найвищого суду. Таке життя – приклад усiм нам. Воно показуе, що вольова людина здатна всього добитися в життi.
– Так, вiн справдi видатна людина, – щиро погодився Мартiн.
Але щось у цiй розповiдi ображало його почуття краси й розумiння життя. Як на нього, всi тi муки й злиднi мiстера Бетлера не були нiчим виправданi. Якби вiн терпiв усе це заради любовi до жiнки або до краси, Мартiн зрозумiв би його. Безтямно закохавшись, людина може пiти на все за один поцiлунок, але ж не за тридцять тисяч доларiв прибутку. Його не захоплювала кар’ера мiстера Бетлера. Врештi-решт, у нiй було щось жалюгiдне. Тридцять тисяч на рiк – це, звiсно, непогано, але катар шлунка й нездатнiсть бути по-людському щасливим позбавляли iх усякоi цiнностi.
Своiми мiркуваннями вiн спробував подiлитися з Рут, але вона тiльки жахнулась i остаточно впевнилася, що Мартiна конче треба перевиховати. В нiй говорила та вузькiсть свiтогляду, яка змушуе людину вiрити, що ii колiр шкiри, релiгiя й полiтичнi переконання – найкращi i що всi iншi люди, розкиданi по свiту, стоять нижче за неi. Це була та сама вузькiсть думки, котра спонукала стародавнього еврея дякувати Боговi за те, що вiн не народився жiнкою, а в наш час посилае мiсiонерiв у всi кiнцi земноi кулi проповiдувати свою вiру; i вона ж таки викликала у Рут бажання перетворити Мартiна на щось подiбне до людей ii кола.
РОЗДІЛ IX
Повернувшись з плавання, Мартiн Іден поспiшив до Калiфорнii, гнаний любовною тугою. Коли в нього вийшли всi грошi, вiн найнявся на судно, що iхало шукати скарби; але через вiсiм мiсяцiв марних шукань Соломоновi острови були свiдками розпаду експедицii. З матросами розплатилися в Австралii, i Мартiн одразу ж перейшов на пароплав, що прямував до Сан-Франциско. За цi вiсiм мiсяцiв вiн не тiльки заробив досить грошей, щоб кiлька тижнiв прожити на суходолi, але встиг ще багато прочитати й вивчити.
У Мартiна був допитливий розум, одначе, крiм здiбностей до науки, його ще спонукала невгамовна натура й любов до Рут. Граматику, яку Іден узяв iз собою, вiн перечитав кiлька разiв, аж поки його свiжий розум цiлком опанував ii. Тепер вiн помiчав, як неправильно говорять його товаришi матроси, i набув звичку виправляти про себе iхнi помилки. Вiн дуже зрадiв, коли завважив, що вухо в нього стало чутливе i взагалi розвинулося чуття мови. Усякi неправильностi рiзали йому слух, хоч не раз, через брак практики, зривалися з уст i в нього. Потрiбен був час, щоб засвоiти всю цю премудрiсть.
Покiнчивши з граматикою, Мартiн узявся до словника i щодня вивчав по двадцять нових слiв. Це було нелегке завдання, i, стоячи коло стерна чи на вахтi, вiн без кiнця повторював вивченi слова та iх значення, стомлюючи свiй мозок до повноi виснаги. Вiн затято втовкмачував собi найважчi вислови, щоб призвичаiти свiй язик до мови Рут, повторював iх тисячi разiв, i одного дня був дуже здивований, помiтивши, що почав говорити по-англiйському чистiше й правильнiше, анiж офiцери й тi добродii, що фiнансували експедицiю.
Капiтана-норвежця з риб’ячими очима примхлива доля зробила власником повноi збiрки творiв Шекспiра, якого вiн нiколи не читав, i Мартiн, узявшись прати йому бiлизну, дiстав дозвiл користуватися прецiнними книжками. Окремi уривки п’ес, якi йому особливо подобались, мимоволi вкарбувалися в пам’ять, i деякий час увесь свiт бачився йому у формах i образах Єлизаветинського театру, юнак навiть думати почав бiлими вiршами. У нього розвинулися слух i чуття до англiйського слова, хоч заразом вiн набув i багато архаiчного.
Вiсiм мiсяцiв проминуло не марно, бо за цей час Мартiн не тiльки навчився правильно говорити, поважно мислити, але й краще пiзнав самого себе. Вiн смиренно визнавав свое неуцтво, але водночас вiдчував у собi великi сили. Завважуючи глибоку рiзницю мiж собою й товаришами, вiн був досить розумний, щоб зрозумiти, що рiзнять iх бiльше можливостi, анiж досягнення. Те, що зробив вiн, могли зробити й вони, однак якийсь внутрiшнiй голос твердив, що вiн здатний на щось бiльше. Мартiн до болю гостро вiдчував несказанну красу свiту i жалкував, що Рут не може милуватися цiею красою разом з ним. Вiн вирiшив описати iй велич пiвденних морiв. Але раптом у ньому спалахнув творчий дух i виникло бажання розповiсти про це багатьом, а не тiльки Рут. І тут з’явилась велика iдея: вiн писатиме. Вiн стане одним оком з тих очей, що ними дивиться свiт, одним вухом iз тих, якими свiт слухае, серцем – одним iз сердець, що ними свiт вiдчувае. Вiн писатиме все – поезiю й прозу, романи й нариси, п’еси, як Шекспiр. От де його кар’ера й шлях до Рут. Адже письменники – це велетнi свiту, i вони вже, запевно, вищi, нiж якийсь там мiстер Бетлер, що мае прибутку по тридцять тисяч на рiк i, коли б захотiв, мiг би стати членом Найвищого суду.
Як тiльки ця думка народилася, вона геть заполонила Мартiна, i вся його подорож до Сан-Франциско минула наче сон. Вiн оп’янiв вiд усвiдомлення своеi сили i вiдчував, що може осягти все. Серед спокiйноi самотностi великого океану обрiй його розширився. Спершу вiн цiлком виразно побачив Рут i ii свiт. Бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й дослiджувати. Чимало було в цьому свiтi неясного, туманного, але вiн не звертав уваги на деталi: вiн бачив цiлiсть i знав, як ii опанувати. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Вiн почне одразу ж, як тiльки повернеться. Насамперед опише всю мандрiвку шукачiв скарбiв i пошле це до якоiсь газети в Сан-Франциско. Рут вiн нiчого не скаже, i вона буде приемно здивована, побачивши його iм’я надрукованим. Вiн може водночас i писати, й учитися. Хiба в добi не двадцять чотири години? Його нiщо не здолае. Вiн умiе працювати, i всi перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде йти матросом у плавання. На мить перед ним промайнула парова яхта. Є ж письменники, що мають власнi яхти. Звiсно, казав вiн собi, успiх прийде не зразу, i коли б вiн спочатку мiг заробити собi хоч на навчання, i то було б добре. А потiм, пiзнiше, – важко сказати, коли саме, – як уже вивчиться й пiдготуеться, вiн почне писати великi твори, i його iм’я буде в усiх на устах. А найважливiше, далеко важливiше за все iнше – вiн доведе тодi, що гiдний Рут. Слава теж гарна рiч, але це заради Рут зародилась осяйна мрiя! Вiн не шукач слави, а один з безтямно закоханих.
Приiхавши до Окленда з повною кишенею, вiн знов оселився в тiй самiй комiрчинi у Бернарда Хiгiнботема й засiв за роботу. Навiть Рут вiн не повiдомив, що повернувся. До неi вирiшив пiти тiльки тодi, як скiнчить нарис про шукачiв скарбiв. Вiдмовитись од побачення з нею було не так уже й важко, бо Мартiна охопив огонь творчоi гарячки. Крiм того, саме його писання мало наближувати ii до нього. Вiн не знав, якого розмiру повинен бути газетний нарис, i, взявши за приклад фейлетон на двi сторiнки в недiльному додатку до газети «Оглядач Сан-Франциско», пiдрахував, скiльки там слiв. За три днi безупинноi роботи скiнчив нарис, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довiдався з бiблiотечного пiдручника стилiстики про iснування таких речей, як абзаци та лапки. Ранiш вiн нiколи не думав про це. Вiн негайно сiв знову переписувати нарис, раз у раз заглядаючи до пiдручника, i за один день дiзнався про будову лiтературного твору бiльше, як iнший школяр за цiлий рiк. Коли нарис було вже переписано вдруге i дбайливо згорнуто в трубку, Мартiн несподiвано вичитав у газетi серед порад для початкiвцiв залiзний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку i що писати треба на однiй сторонi аркуша. А вiн цей закон порушив в обох пунктах. Звiдти ж довiдався, що першоряднi газети платять не менш, як десять доларiв за шпальту. Отже, переписуючи нарис утрете, Мартiн втiшався тим, що помножував десять шпальт на десять доларiв. Результат виходив той самий – сто доларiв, i вiн вирiшив, що це краще за матроську службу. Якби вiн двiчi не схибив, нарис був би готовий за три днi. Сто доларiв за три днi! Щоб заробити такi грошi на морi, йому довелося б плавати три мiсяцi, а то й бiльше. Треба бути дурнем, щоб iти в море, коли можеш писати, – мiркував вiн, хоч грошi самi собою нiчого не важили для нього. Вартiсть iхня полягала тiльки в тому, що вони давали йому незалежнiсть i змогу купити пристойну одежу, а все це мало наблизити його до стрункоi блiдоi дiвчини, яка вчинила переворот у його життi i дарувала йому натхнення.
Вiн поклав рукопис у великий конверт i заадресував редакторовi «Оглядача Сан-Франциско». Гадав, що все одержане редакцiя друкуе негайно, i, надiславши рукопис у п’ятницю, в недiлю вже сподiвався побачити його в друку. Це чудовий спосiб сповiстити Рут про свiй приiзд. Тодi вiн у недiлю пiде до неi. Тим часом Мартiн уже захопився новою iдеею i дуже пишався нею, бо вважав це розумним, дотепним i скромним. Вiн напише пригодницьку повiсть для дiтей i продасть ii «Друговi молодi». Пiшовши до читальнi, вiн переглянув пiдшивки цього журналу i побачив, що довгi оповiдання там звичайно дiлять на п’ять частин, приблизно по три тисячi слiв у кожнiй. Але далi вiн знайшов кiлька повiстей, подiлених на сiм частин, i вирiшив написати саме такий довгий твiр.
Йому якось довелося служити на китобiйному суднi в Льодовитому океанi: щоправда, плавання, розраховане на три роки, закiнчилося через шiсть мiсяцiв, бо судно зазнало аварii. Хоч вiн мав уяву мрiйника, навiть фантазера, але найбiльше любив реальне i схильний був писати тiльки про те, що знав. Вiн добре розумiвся на китобiйному промислi i на основi свого досвiду почав змальовувати вигаданi пригоди двох хлопцiв, героiв повiстi. Це легка робота, – сказав вiн собi в суботу ввечерi. За день закiнчив перший роздiл на три тисячi слiв, на велику втiху Джiмовi i неприхований глум мiстеровi Хiгiнботему, котрий за обiдом раз у раз пускав шпильки вiдносно «лiтератора», що завiвся у них в родинi.
Мартiн мовчав i заздалегiдь тiшився, уявляючи собi здивоване обличчя мiстера Хiгiнботема, коли той вiзьме недiльний номер «Оглядача» i побачить там його нарис про шукачiв скарбiв. Настав жаданий день, Мартiн схопився дуже рано i скоро був уже бiля парадних дверей, збуджено перебiгаючи очима по сторiнках газети.
Уважно переглянувши номер вдруге, вiн поклав його на мiсце. Добре, що хоч нiкому нiчого не казав. Потiм, розмiркувавши, вирiшив, що газети, очевидно, друкують одержанi рукописи не так швидко. Та й нарис його не мав нiчого злободенного, тож редактор, певне, спочатку порозумiеться з ним листовно.
Пiсля снiданку вiн знов узявся до своеi повiстi. Слова так i пливли йому з-пiд пера, хоч вiн не раз переривав писання, щоб заглянути до словника або до пiдручника стилiстики. Пiд час таких перерв вiн по кiлька разiв перечитував щойно написаний роздiл i втiшав себе, що хоч i не пише тих великих речей, якi вже зрiють у ньому, зате знайомиться з правилами композицii i потроху привчаеться оформлювати i ясно висловлювати своi думки. Мартiн писав, поки не посутенiло, а тодi пiшов до читальнi i, зарившись у купу журналiв, сидiв там аж до десятоi години, коли бiблiотеку зачиняли. Така була в нього програма на цей тиждень. Щодня вiн писав по три тисячi слiв i щовечора заглиблювався в журнали, силкуючись зрозумiти, якi саме повiстi, статтi й вiршi видавцi ухвалюють до друку. Одне було ясно: все, що написали цi численнi автори, мiг би написати й вiн, а коли б йому дали час, то написав би таке, що iм i не пiд силу. Прочитавши в «Книжкових новинах» замiтку про авторський гонорар, вiн дуже зрадiв, але не тому, що Редьярд Кiплiнг бере долар за слово, а тому, що першоряднi журнали платять за слово щонайменше два центи. «Друг молодi», безперечно, журнал першорядний, отже, за три тисячi слiв, що вiн написав сьогоднi, вiн матиме шiстдесят доларiв – двомiсячний заробiток на морi!
У п’ятницю ввечерi Мартiн закiнчив повiсть, що складалася з двадцяти однiеi тисячi слiв. По два центи за слово – це чотириста двадцять доларiв. Непогана платня, як за тиждень роботи. Таких грошей вiн нiколи ще не одержував. Йому навiть нiкуди буде дiвати iх. Вiн натрапив на золоте дно, – звiдси можна черпати й черпати. Вiн вирiшив придбати собi дещо з одежi, передплатити силу рiзних журналiв i накупити всяких довiдникiв, по якi йому тепер доводиться бiгати до бiблiотеки. І все ж вiд чотирьохсот двадцяти доларiв лишалося ще чимало. Вiн довго сушив собi голову, на що б iх витратити, i врештi надумав найняти Гертрудi служницю, а Мерiен подарувати велосипед.
Здавши на пошту грубий рукопис для «Друга молодi» та накресливши план нарису про ловцiв перлiв, вiн у суботу пiсля обiду пiшов до Рут. Їi попередив телефоном, i вона вийшла йому вiдчинити. Вiд нього так i вiйнуло на неi знайомим вiдчуттям дужостi й здоров’я. Здавалося, що вогонь пройняв усе ii тiло, розлився по жилах гарячим струмком, i, напоена його снагою, дiвчина аж затремтiла. Мартiн почервонiв, торкнувшись ii руки i зазирнувши в голубi очi, але свiжа бронза, якою сонце за вiсiм мiсяцiв вкрило його лице, заховала рум’янець. Проте шию ця бронза не захистила вiд тугого комiрця. Побачивши таку саму червону смужку на шиi, Рут мимохiть посмiхнулась, але ця посмiшка вмить зникла, коли вона глянула на його одяг. Новий костюм – перший, пошитий на замовлення, – справдi був до лиця Мартiновi, i його постать у ньому здавалася тоншою й стрункiшою. Крiм того, замiсть кашкета в руках вiн тримав м’який капелюх, який вона тут же велiла йому надiти i висловила свое задоволення з його зовнiшностi. Вона давно вже не почувала себе такою щасливою. Адже ця змiна в ньому – вiд неi, i, сповнена гордостi, вона загорiлась бажанням допомагати йому й далi.
Проте найпомiтнiшою змiною в ньому i найприемнiшою для неi була його мова. Мартiн говорив тепер не тiльки правильно, але майже вiльно, вживаючи багато нових слiв. Правда, коли хвилювався й захоплювався, то знов починав вживати жаргоннi слова i часом ще трохи спотикався на недавно засвоених виразах. Однак у цiлому вiн розмовляв тепер i легко, i – що дуже радувало Рут – жваво й дотепно. Це, нарештi, знайшов собi вихiд його природний гумор i веселiсть, за якi так любили його товаришi; досi-бо вiн був при нiй немов зв’язаний – йому бракувало слiв i вправностi. Тепер вiн уже не розгублювався, як ранiш, i не почував себе тут таким чужорiдним елементом. Але все ж був дуже обачний, обачний у кожнiй дрiбницi, i, полишаючи Рут iнiцiативу в невимушенiй розмовi, сам тiльки пiдтримував ii, нiколи не починаючи перший.
Вiн розповiв iй про свою нову роботу i про те, що збираеться писати для заробiтку, а заразом i вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в нiй спiвчуття. Рут не подiляла його запалу.
– Бачите, – сказала вона вiдверто, – лiтература таке саме ремесло, як i всяке iнше. Я, звiсно, мало розумiюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись рокiв зо три, а то й усi п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, нiж ковалi, то iснуе куди бiльше охочих до писання, таких, хто… пробуе писати.
– А може, у мене особливий хист до лiтератури? – запитав вiн, потай радiючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу iнших сцен з його життя, суворих i диких, брутальних i тваринних.
Але все це промайнуло перед очима з швидкiстю свiтла, нi на мить не урвавши розмови i не порушивши спокiйного плину його думок. На екранi своеi уяви вiн побачив себе й цю милу гарну дiвчину, вони сидiли одне проти одного, розмовляючи доброю англiйською мовою, в затишнiй кiмнатi, серед книжок i картин, де панувала цiлковита гармонiя й культура, де все пройняте яскравим, рiвним свiтлом. А водночас спалахували й вiдпливали в темнi кутки екрана зовсiм iншi сцени, i кожна – цiла картина, а вiн глядач, що може дивитися на яку схоче. Вiн бачив цi сцени крiзь iмлу й клуби сiрого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного свiтла. Ось ковбоi в шинку п’ють вогняне вiскi, у повiтрi лунае непристойна, соромiцька лайка, i вiн теж iз ними п’е й лаеться найкрутiшими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фiшки, ляскають карти. А от вiн, скинувши сорочку, б’еться з Рудим Лiверпульцем на баку «Сасквеганни». А ось закривавлена палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помiчник капiтана корчиться в передсмертних муках, револьвер у капiтановiй руцi бухае вогнем i димом, а навколо падають матроси, вигукуючи дикi прокльони, i iхнi звiрячi обличчя перекривленi вiд лютi. Нарештi знову центральна картина, овiяна чистотою й спокоем, осяяна рiвним свiтлом: Рут розмовляе з ним серед книжок та картин, виблискуе рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власнi слова: «А може, у мене особливий хист до лiтератури?»
– Хай навiть людина мае i особливий хист до ковальства, – засмiялася вона, – але перше нiж стати ковалем, вона повинна побути пiдмайстром.
– То що ж ви менi порадите? – спитав Мартiн. – Тiльки майте на увазi, що я справдi вiдчуваю здiбнiсть писати. Я не можу цього пояснити, а проте знаю, що це так.
– Вам треба вчитися, – вiдповiла Рут, – учитися незалежно вiд того, будете ви письменником чи нi. Хоч яку кар’еру ви собi оберете, вам однаково треба вчитись, i не абияк, а систематично. Треба вступити до середньоi школи.
– Так… – почав вiн, але дiвчина перебила його.
– Звiсно, ви могли б водночас i писати.
– Я мушу, – похмуро вiдповiв Мартiн.
– Чому?
Рут здивовано глянула на нього, iй не подобалося, що вiн так затявся на своему.
– Тому, що коли не писатиму, то нiчого й думати про навчання. Треба ж менi на щось жити, купувати книжки, одежу.
– Я й забула про це, – засмiялась вона. – І чого ви не народилися з готовим прибутком?
– Нi, краще вже мати здоров’я й уяву, – вiдказав вiн. – Грошi заробити можна, а от тих речей… – вiн мало не сказав «ви не заробите», – не заробиш.
– Тiльки не кажiть «тих речей не заробиш!» – вигукнула вона. – Це некрасиво.
Вiн спалахнув i пробурмотiв:
– Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.
– Я… охоче, – нерiшуче промовила вона. – У вас так багато гарного, що менi хотiлося б бачити у вас його ще бiльше.
Мартiн став глиною в ii руках i палко жадав, щоб вона лiпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом i подобою свого iдеалу. І коли вона сказала, що в найближчий понедiлок починаються вступнi iспити до середньоi школи, вiн вiдповiв, що складатиме iх.
