Буйний День

скачать книгу бесплатно

Буйний День
Джек Лондон

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роман «Буйний День» й оповiдання «Гра» е iлюстрацiями фiлософського погляду на життя як гру. Елам Гарнiш на прiзвисько Буйний День – пiонер-золотошукач, Король Аляски, мiльйонер, дiлок – ставиться до життя як до гри в покер. Джо Флемiнг – звичайний хлопець-робiтник – свое захоплення боксом також називае грою. Обидва вони сильнi, мужнi, чеснi й вiдкритi люди, справжнi любимчики долi. Їхня неймовiрна сила та витривалiсть не раз допомагала долати суворi виклики життя. Та попри це вони залишаються добрими та щиросердними, готовими будь-якоi митi прийти на допомогу тим, хто ii потребуе, i бути справжньою опорою тих, кого вони кохають.

Проте життя-гра мае своi правила, яких кожен гравець мае дотримуватися. За уявний успiх треба платити дорогою цiною – здоров’ям, коханням i навiть життям…

Джек Лондон

Буйний День

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Буйний день

Частина 1

Роздiл I

Вечiр у «Тiволi» видався нудний. Вiдвiдувачiв у великiй кiмнатi з рубленими стiнами було небагато. Бiля довгого прилавка стояло пiвдесятка людей. Двое з них доводили один одному, що помiчнiше вiд скорбуту – настiй з ялинових голок чи цитриновий сiк. Сперечалися вони знуджено i раз у раз похмуро замовкали. Решта заледве звертали на них увагу. Бiля протилежноi стiни стояли столи для азартних iгор. Цього вечора за ними було майже порожньо. Костей нiхто не кидав. Один тiльки чоловiк грав сам iз собою у «фараона». Рулетка не крутилася, а круп’е стояв коло грубки, що аж гуготiла, до червоного розжарена, i розмовляв iз молодою чорноокою жiнкою, ставною й гожою з лиця. Вiд Джуно до Форту Юкону всi знали ii пiд прiзвиськом «Дiва». За одним столом трое грало в покер, але на дрiбнi марки й без нiякого захоплення, бо не було глядачiв. Крiзь вiдчиненi дверi в заднiй стiнi видко було, як у прибiчнiй кiмнатi три пари мляво танцюють пiд фортеп’яно та скрипку.

Проте Серкл-Сiтi не був порожнiй та й грошей у ньому не бракувало. Як звичайно, там зiбралися шукачi золота з Лосячого ручаю та з iнших розсипищ. Лiтне промивання дало людям чимало, i гамани в них повнi були золотого пiску та самородкiв. Клондайку тодi ще не було вiдкрито, i на Юконi нiкому й на думку не спадало, що можна глибше копати та вiдiгрiвати мерзлий грунт вогнищами. Тому взимку роботи не було, й довгоi полярноi ночi люди нидiли мов у сплячцi по таких таборах, як Серкл-Сiтi. Час iм стягався дуже поволi й нудно. Гамани розпирало золото, а едину розвагу можна було знайти тiльки по шинках. І все-таки в «Тiволi» цього разу було не людно. Дiва, стоячи пiд грубою, позiхнула на ввесь рот.

– Як тут не розворушиться – пiду спати, – сказала вона, звертаючись до Чарлi Бейтса. – Що там скоiлось у таборi? Повимерли, чи що?

Бейте полiнувався навiть вiдповiсти i понуро крутив собi далi цигарку. Ден Макдональд, власник «Тiволi» та всiх його iгор, один iз перших шинкарiв на горiшньому Юконi, теж понуро перейшов кiмнату й зупинився бiля грубки.

– Помер хто, чи що? – спитала його Дiва.

– Та начебто, – вiдповiв шинкар.

– То, либонь, усi вони там перемерли, – зробила висновок Дiва й ще раз усмак позiхнула.

Макдональд осмiхнувся й кивнув головою. Вiн уже намiрився був щось сказати, коли враз надвiрнi дверi розчинилися навстiж i до хати вступив якийсь чоловiк. Морозяне повiтря, що повалило за ним, вiд тепла взялося парою; вона обгорнула його до колiн, постелилася пiдлогою й розтанула бiля грубки. Знявши з кiлка вiник, вiн пообмiтав снiг iз мокасинiв та довгих вовняних панчiх. Прибулець здавався б високою людиною, якби йому назустрiч не вийшов i не взяв його за руку височенний франко-канадець.

– Здоров був, Буйний Дню! – привiтав вiя прибульця. – Далебi, радий тебе бачити!

– Здоров, Луi, коли це вас сюди занесло? Ходiмо, вип’емо та розкажеш менi все про Костяну рiчку. А, бодай вам, ну, здоров, здоров ще раз. А де ж твiй товариш? Чом я його не бачу?

Вiд прилавка пiдiйшов ще один здоровило i стиснув прибульцевi руку.

Олаф Гендерсон i француз Луi, що працювали вдвох на Костянiй рiчцi, були найдебелiшi на весь край чоловiки, i новий гiсть, хоча тiльки на пiвголови нижчий, здавався проти них недоростком.

– Здоров, Олафе! – сказав новий гiсть, що його названо Буйним Днем. – Тебе менi й треба, чуеш? Завтра мiй день народження, i я думаю вас усiх повкладати! Чуете? І тебе, Луi, теж не мину! У свiй день народження я можу всiх вас поваляти! Чуете? Ходiм, Олафе, вип’емо та й побалакаемо.

Вiд нового гостя в шинку неначе теплом вiйнуло.

– А, Буйний День! – скрикнула Дiва, пiзнавши його зразу, тiльки-но вiн уступив у кiмнату.

І похмуре Бейтсове обличчя раптом прояснiло. Ден Макдональд попростував до трьох приятелiв бiля прилавка.

Разом iз Буйним Днем у «Тiволi» враз повеселiшало. Заворушилися буфетники, задзвенiли голоси, пролунав смiх. Скрипаль, визирнувши у дверi, сказав пiанiстовi: «Це Буйний День!» – i темп вальсу пожвавiшав, танцюристи, нiби запалившись загальним настроем, закрутилися немовби справдi з охотою. Усi-бо здавна знали, що коли з’являвся Буйний День, ту ж мить зникала всяка нудьга.

Раптом обернувшись, вiн угледiв молоду жiнку, що стояла пiд грубкою й дивилась на нього палкими привiтними очима.

– А, здорова була, Дiво! – гукнув вiн. – Як ся маеш, Чарлi? Та що це з вами всiма скоiлось? Чого так понадималися всi, неначе труна не коштуе тiльки три унцii? Ходiмо, вип’емо! Та ворушiться ж, непохованi мерцi! Ідiть, труiться! Геть усi! Цей вечiр мiй! Я п’ю й гуляю! Завтра менi тридцять. Уже старiсть! Це останнiй вибух молодостi! Друзi ви менi чи нi? Ну, горнiть, горнiть усi сюди! Стiй, Девiсе! – гукнув вiн до чоловiка, що встав був з-за фараонного стола. – Менi хочеться поспитати щастя. Побачимо, хто з нас двох сьогоднi всiх частуватиме.

Буйний День вийняв iз кишенi важку торбинку iз золотим пiском i поклав ii на карту.

– П’ятдесят! – коротко сказав вiн.

Девiс здав двi карти. Побила карта Буйного Дня. Вiн записав на папiрцi виграш, i вагар за прилавком зважив на п’ятдесят доларiв пiску та висипав його Буйному Дневi в торбинку.

Вальса в прибiчнiй кiмнатi дограно, i три пари танцюристiв, а за ними й музики рушили до прилавка.

– Гей, горнiть сюди! – гукнув Буйний День, угледiвши iх. – Ідiть i вибирайте, чого душа бажае! Сьогоднi мiй вечiр i така нiч, що трапляеться не часто. Та йдiть же ви, сивашi та рибоiди! Кажу ж вам, це мiй вечiр!

– Препаршивий вечiр! – докинув Чарлi Бейте.

– Правда твоя, синку, – весело погодився Буйний День, – вечiр таки паршивий, а все ж це мiй вечiр! Я й сам паршивий старий вовк. Послухайте-но, як я вию!

І вiн справдi завив вовком, завив, як самотнiй сiрий вовк пiвнiчних лiсiв, аж Дiва здригнулась i затулила собi пальцями вуха. А за хвилину Буйний День уже вхопив ii в обiйми, вихором помчав у кiмнату для танцiв i закрутився разом з iншими трьома парами у хвацькому вiрджiнському рiлi.

Кiмната ходором ходила вiд тупоту нiг, узутих у мокасини. Буйний День був осередком веселощiв – вiн запалював усiх жартами та смiхом, i тiеi пригнiченостi, що досi тут панувала, не стало й знаку.

З його приходом i саме повiтря в «Тiволi» нiби змiнилося, неначе пройнявшись його могутньою наснагою. Люди, що заходили з вулицi, зразу це вiдчували, i на iхнi запитання, у чiм рiч, буфетники кивали головою на задню кiмнату, вiдповiдаючи значуще: «Буйний День гуляе!» Люди залишалися, i буфетникам додавалося роботи. Грачi так само вiджили: незабаром усi столи були вже зайнятi, i сухий стукiт марок та хурчання кульки на рулетцi, одноманiтнi й безнастаннi, навiть покривали гомiн хрипких голосiв, лайку та регiт.

Мало хто знав Елама Гарнiша пiд iншим iм’ям, нiж Буйний День. Його прозвали так ще юнаком за звичай витягати товаришiв з-пiд укривал зi словами: «Гей, уставайте! Уже буйний день надворi!».

Серед пiонерiв у цiй далекiй полярнiй пустелi, де всi люди були пiонери, вiн був один iз найперших. Декотрi, як-от Ель-Майо та Джек Макквещен, прийшли, щоправда, ранiше за нього, але вони добивалися через Скелястi гори вiд Гудзоновоi затоки, вiн же перший перейшов через Чiлкут i Чiлкет. Навеснi 1883 року, дванадцять рокiв тому, перебрався вiн вiсiмнадцятирiчним парубiйком iз п’ятьма товаришами через Чiлкутський перевал. А восени повернувся тiльки з одним, решта четверо загинули в похмурiй, на жодну карту не нанесенiй пустелi. І ось уже дванадцять рокiв, як Елам Гарнiш шукав золота в присмерковому полярному краi.

І нiхто не шукав його так завзято й уперто, як вiн. Вiн вирiс разом iз цим краем. Іншого вiн не знав. Цивiлiзацiя була для нього напiвзабутий сон якогось далекого життя. Такi селища, як Сорокова Миля та Серкл-Сiтi, здавались йому столицями, i вiн не тiльки вирiс iз цим краем, а й творив його, нехай ще напiвдикий, разом з iншими творив його iсторiю й географiю. Тi, що йшли пiсля нього, писали про його переходи й позначали на картi стежки, протоптанi його ногами.

Героi не дуже схильнi вихваляти геройство, але серед героiв цього краю Гарнiша, хоч i зовсiм ще молодого вiком, шановано як найстаршого. Щодо часу – вiн прибув сюди ранiше за них; щодо дiла – нiхто не мiг iз ним зрiвнятися; щодо витривалостi – усяке знало, що вiн побив би найдужчого з них. До того ж його знано як людину смiливу, правдиву й чесну.

У всiх краях, де часто й легко важать життям i не дуже його бережуть, люди цiлком природно, майже неминуче шукають розваги й спочинку в азартнiй грi. І на Юконi люди ставили на карту свое життя заради золота, а вигравши золото в землi, програвали його один одному. Елам Гарнiш не був виняток. Вдачу вiн мав наскрiзь чоловiчу, завзяту, й iнстинкт грача був у ньому дуже сильний. А в яку гру вiн мав грати, про те подбало саме життя.

Народився вiн на фермi в Айовi. Батько його незабаром перебрався до Схiдного Орегону, й Елам пробув там усi своi дитячi лiта серед золотих копалень. Вiн не знав у життi нiчого, крiм затятоi гри на великi ставки. Смiливiсть та витримка мають, звiсно, чималу вагу в грi, але карти роздае велика богиня Фортуна. Чесна праця, що дае певний, але нiкчемний заробiток, нiчого не варта. Справжнi люди провадять велику гру, важать усiм для всього, i взяти менше, нiж усе, для них означае програти. Отож, дванадцять рокiв проживши на Юконi, Елам Гарнiш тiльки програвав. Торiк, щоправда, на Лосячому струмку взяв вiн золота на двадцять тисяч доларiв, i ще на стiльки залишилось його там у землi, але, як сам казав, вiн повернув лише невеличку частку того, що ставив. Дванадцять рокiв ставив вiн на карту свое життя, i сорок тисяч доларiв – нiкчемний виграш на таку ставку. Цих грошей вистачало тiльки на те, щоб трохи випити та потанцювати в «Тiволi», перекалатати зиму в Серкл-Сiтi та прохарчуватись наступний рiк.

Юконцi переробили старе прислiв’я; вони казали: «Тяжко прийшло, легко пiшло». Пiсля танцю Елам Гарнiш знову покликав усiх випити. За чарку платилось долар, а золото цiнували за шiстнадцять доларiв унцiя; таких, що приймали запросини, було в шинку душ тридцять, i пiсля кожного танцю Елам iх усiх частував. То був його вечiр, i нiкому не дозволялося за щось платити. Гарнiш не був п’яницею, вiскi мало невелику вагу в його життi. Вiн був занадто живучий, занадто дужий i чистий тiлом та духом, щоб пiдпасти пiд владу алкоголю. У своiх мандрах краем, iз собачим запрягом чи в човнi, вiн мiсяцями не пив нiчого мiцнiшого за каву, а був i такий рiк, коли й тiеi кави не бачив. Але вiн мав товариську вдачу, а що на Юконi товариство можна було знайти тiльки в шинку, то вiн i виявляв ii в такий спосiб. Ще змалку вiн звик бачити в золотошукацьких селищах Заходу, що чоловiки розважаються лише так, i для нього то був единий спосiб поводитись у товариствi, iншого вiн не знав.

Дарма, що вбраний так самiсiнько, як i решта вiдвiдувачiв «Тiволi», вiн визначався з-помiж них. На ногах вiн мав мокасини з м’яко вичиненоi лосячоi шкiри, вишиванi на iндiянський взiр намистинками. Штани на ньому були звичайнi, а куртка – пошита з укривала. При боцi телiпалися довгi шкiрянi рукавицi, пiдбитi хутром. Юконським звичаем, вони висiли на ремiнцi, перекиненi йому через шию. На головi була хутряна шапка з пiднятими навушниками й поворозками, що метлялись не зав’язанi. Своiм худорлявим, довгастим обличчям, вилицями i ледь запалими щоками вiн дуже нагадував iндiянина. Засмага на виду та гострий погляд чорних очей тiльки збiльшували цю подiбнiсть, хоч iз його бронзовоi шкiри, та й з очей знати було, що вiн бiлий. Вiн показував бiльш, як на тридцять рокiв, хоч воднораз його чисто виголене лице без жодноi зморшки здавалося хлоп’яцьким. Та вiн пережив i витерпiв далеко бiльше, нiж пересiчна людина, i це поклало на ньому якийсь невловний слiд, що виказував його вiк. Вiн жив простим i напруженим життям, i це жеврiло у нього в очах, тремтiло в голосi й немовби завжди шепотiло навiть зi стулених уст.

Губи в нього були тонкi й щiльно стискались над рiвними зубами. Загнутi вгору кутики м’якшили iхню суворiсть, а дрiбнесенькi зморшки в кутиках очей свiдчили про веселу вдачу. Якби не цi необхiднi якостi, його натура, суттю своею дика, була б жорстокою й немилосердною. Нiс був тонкий, гарний, iз досить широкими нiздрями, анi завеликий, анi замалий, чоло трохи вузьке, але високе, опукле, прегарноi форми. До iндiянського тину знов же пасувало i його волосся – рiвне, чорне, з тим полиском, що його дае тiльки здоров’я.

– Буйний День, а свiчки палить, – засмiявся Ден Макдональд, коли з кiмнати, де танцювали, бухнули покрики й регiт.

– І нiхто не потрапить цього так, як вiн, еге ж, Луi? – озвався Олаф Гендерсон.

– А так, – вiдказав Луi. – Хлопець – щире золото!

– І коли Господь Бог в останнiй день промиватиме його душу, – додав Макдональд, – йому доведеться чимало попокидати лопатою в жолоб.

– Добре сказано! – промурмотiв Олаф Гендерсон, захоплено дивлячись на старого шинкаря.

– Ай добре, – згодився й француз Луi. – Я так гадаю, що з цiеi нагоди не грiх i хильнути.

Роздiл II

О другiй годинi вночi танцюристи, виголодавшися, припинили танцi на пiв годинки, щоб трохи пiдживитися. Саме тодi Джек Кернс запропонував покера. Джек був огрядний чолов’яга з грубуватим обличчям. Удвох iз Ветлсом зробив вiн колись вiдчайдушну спробу закласти факторiю у верхорiччi Койокуку, далеко за Полярним колом. Повернувшись назад, до своiх факторiй на Сороковiй та Шiстдесятiй Милях, вiн поклав собi шукати щастя в iншому напрямi й виписав iз Штатiв невеличкого тартака й рiчкового пароплава. Тартак був уже в дорозi, iндiяни везли його собаками через Чiлкутський перевал. На Юконi його сподiвалися раннього лiта, коли зiйде крига. Пiзнiше влiтку, коли Берингове море та гирло Юкону зовсiм звiльниться вiд криги, пароплав, складений у Фортi Сент-Майкл, мав прибути рiчкою, ущерть навантажений усяким припасом.

Отож Джек Кернс запропонував покера. Француз Луi, Ден Макдональд i Кембл (той, що йому колись пощастило на Лосячому) не танцювали за браком дам i через те сприйняли пропозицiю прихильно. Вони саме шукали собi п’ятого, коли з прибiчноi кiмнати з’явився Буйний День попiдруч iз Дiвою i з хвостом танцюристiв за собою. Почувши, що його кличуть, вiн пiдiйшов до столу в кутку.

– Хочеш до нас? – запитав Кембл. – Як тобi щастить сьогоднi?

– А певне, менi сьогоднi щастить! – вiдказав зрадiло Буйний День i враз вiдчув, що Дiва застережливо тисне йому руку. Їй хотiлося ще потанцювати з ним. – Далебi, щастить, але я раднiший танцювати. Та й шкода оббирати вас.

Нiхто не сперечався. Коли вiн вiдмовив, то вже вiдмовив твердо. Дiва потягла його за руку, щоб iти перекусити разом iз танцюристами. Та настрiй йому раптом змiнився. Не можна сказати, щоб йому пропала охота до танцю або захотiлось Дiву уразити, але його волелюбна вдача повстала проти ii настирливостi. Вiн i думки не припускав, щоб якась жiнка могла ним командувати. Жiнкам вiн подобався, проте в його життi вони багато не важили. Вони були йому забавкою, утiхою, навiть спочинком пiсля бiльшоi життевоi гри. Вiн не вiдрiзняв жiнок вiд вiскi або карт, хоч давно спостерiг, що легше вiдучитися вiд вiскi й карт, анiж вiдкараскатися вiд жiнки, коли вона тебе обплутае.

Вiн був раб себе самого, що цiлком природно в людини зi здоровим «я», але всякого iншого рабства панiчно боявся. Солодка неволя кохання була йому зовсiм незбагненна. Закоханi люди здавались йому божевiльними, а над божевiллям – гадав вiн – не варто й замислюватися. От товаришувати з чоловiками – це зовсiм не те, що кохання. У товаришуваннi нема нiякоi неволi. Це дiлова угода мiж людьми, де нiхто нi за ким не вганяе, але кожен несе свою частину тяжкоi працi й небезпеки, уганяючи за життям i золотом. Чоловiки й жiнки вганяють одне за одним, намагаючись неодмiнно заневолити одне одного, а в приязнi мiж чоловiками цього немае. І хоч вiн мав надлюдську силу i давав своiм товаришам бiльше, нiж отримував сам, але робив це не з примусу, а просто вiд щедрот своеi працi та героiчних зусиль. Траплялось, переходивши межигiр’ями, де дмуть вiчнi буревii, чи болотами, що кишать мошвою, вiн нiс на собi вдвiчi важчу ношу, нiж будь-хто з товаришiв, але робив те з доброi волi, i несправедливого тут не було нiчого. Кожен працював, що було сили. Один дужчий, другий кволiший, – так воно е, та доки чоловiк працюе, вiддаючи всю свою силу, доти праця чесна й угода чиста, i кожне мае справедливу пайку.

З жiнками не те. Жiнка дае мало, а вимагае всього. Коли трапиться чоловiковi раз-другий на неi зирнути, ii вже бере охота обплутати його поворозками свого фартуха. От хоч би Дiва. Вона позiхала на весь рот, коли вiн увiйшов, i зрадiла хтозна-як, коли вiн запросив ii до танцю. Один танець ще туди-сюди, але щойно вiн протанцював з нею два, три танцi, потiм ще кiлька – вона вже тисне йому руку, коли його кличуть у карти грати. Ось тобi вже й поворозка, а пiддайся раз, то й кiнця не буде. Звiсно, дiвка вона гарна, здорова, ставна, i вродою тiшить око, та й танцюе дуже добре. Та бiда в тому, що вона жiнка з властивим усякiй жiнцi бажанням зв’язати чоловiка, спутати його й накласти свое тавро; краще тодi покер. Адже вiн його любить не менш, нiж танцi.

І Буйний День не пiддався Дiвi, не зрушив iз мiсця. Вiн сказав:

– А втiм, я не вiд того, щоб трохи вас витрусити!

Вiн почув, як Дiва знов потягла його за руку. Їй таки хотiлось його обплутати. І на мить у ньому прокинувся дикун, переляканий i кровожерний. У цю безмежно коротку мить вiн був подiбний до тигра, розлютованого тигра, що вiдчув перед собою пастку. Якби вiн був справжнiй дикун, то вiн або вибiг би прожогом геть iз шинку, або кинувся б на Дiву й забив би ii. Але враз у ньому ворухнулась вiками вихована дисциплiна, що обернула людину, хоч i не зовсiм, на стадну iстоту, i вiн мимохiть вiдчув навiть якийсь жаль до жiнки. Усмiхаючись i зазираючи iй у вiчi, вiн лагiдно сказав:

– Пiди попоiж чого-небудь. Я не голодний. Ми з тобою потiм ще потанцюемо, ще ж зовсiм рано. Іди, рибонько!

Тодi вивiльнив свою руку i, жартома пiдштовхнувши Дiву в плече, повернувся до столу.

– Коли без обмеження, я граю з вами.

– Межа – до стелi, – сказав Джек Кернс.

– Тодi геть стелю!

Грачi перезирнулися, i Кернс оголосив:

– Гаразд, без стелi.

Елам Гарнiш сiв на вiльного стiльця й сягнув був до кишенi по торбинку iз золотом, та передумав. Дiва на хвильку запишала губи, тодi вiдвернулась i пiшла з iншими до прилавка.

– Я принесу тобi сендвiча, Буйний Дню, – кинула вона через плече.

Гарнiш кивнув головою. Усмiшкою вона дала йому взнаки, що не сердиться. І вiн був дуже радий, що врятувався вiд пут, не вразивши ii надто боляче.

– Граймо на бляшки, а то марки геть стола завалюють. Як, не заперечуете?

– Я згоден, – вiдповiв Кембл. – Моя йде за п’ятсот доларiв.

– І моя, – сказав Гарнiш.

Іншi й собi визначили вартiсть своiх бляшок. Француз Луi, найскромнiший, пустив своi по сто доларiв.

На Алясцi тодi ще не водилось нi шахраiв, анi шулерiв. Гралося чесно, люди вiрили одне одному. Чоловiкове слово варте було золота в його гаманi. Довгастiй мосянжевiй бляшцi вся цiна була який цент, проте коли вже хто грав на неi в карти й оголошував, що вона варта п’ятсот доларiв, ii й приймалося за п’ятсот доларiв. Той, хто вигравав, певен був, що його партнер викупить свою бляшку, вiдваживши йому золота на п’ятсот доларiв.

Бляшки мали рiзний колiр, i через те легко було пiзнати, котра чия. За тих перших часiв на Юконi нiкому i на думку не спало вимагати грошi на стiл. Кожен вiдповiдав за програш усiм своiм майном, хоч би де i яке воно було.

Гарнiш зняв колоду – йому випало роздавати. Уважаючи це за добру прикмету, вiн гукнув, щоб усiм присутнiм принесли випити. Даючи першу карту Макдональдовi, що сидiв лiворуч вiд нього, вiн промовив:

– Ну, пригинайтесь тепер до самоi землi, мелмюти, кудлачi, сивашi! Упирайтеся лапами, наляжте на шлейки, натягуйте посторонки! Гайда! Гей! Рушаймо до панi Фортуни! Та будьте певнi, що дорога важкенька, крутенька й слизенька, i гiн добрий буде, чимало хто без нiг зостанеться!

Спочатку гра йшла зовсiм спокiйно. Грачi бiльше мовчали, хоч навколо все гулом гуло. Елам Гарнiш нiби кинув iскру. У дверi входили новi й новi вiдвiдувачi. Коли Буйний День гуляв, нiхто не хотiв прогавити такого видовища. Кiмната для танцiв була повнiсiнька. За браком жiнок декотрi чоловiки пообв’язували рукави хусточками й танцювали за дам. Бiля гральних столiв товпилися люди. Безнастанний сухий стукiт марок та хурчання кульки на рулетцi покривали голоси тих, що стояли коло прилавка або грiлися пiд грубкою. Одно слово, була справдешня нiчна гульня в юконському шинку.

Покер тягся досить мляво, великих карт не випадало, i партii не затягувались, хоча ставки були високi. Повна масть дала французовi Луi п’ять тисяч, тодi як у Кембла та Кернса було на руках по трiйцi. Один раз банк на вiсiмсот доларiв припав на двi пари. А другого разу Гарнiш викликав Кернса на двi тисячi в темну. Коли Кернс вiдкрив карти, виявилося, що в нього кварт, а Гарнiш зважився блефувати його з парою десяток.

Але десь близько третьоi години пiшла справжня карта. Настав момент, що його грачi в покер ждуть, бува, тижнями. Новина вмить облетiла «Тiволi». Глядачi принишкли. Хто стояв далi й балакав, усi повмовкали й пiдступили ближче до столу. Грачi покинули iншi столи, а кiмната для танцiв спорожнiла. Щонайменше сто душ стояли щiльною мовчазною лавою навколо iхнього столу. З великих ставок почали ще до прикупу й усе лiзли та лiзли вгору, не прикуповуючи.

Кернс роздав карти. Француз Луi розпочав банк одною бляшкою – вона в нього йшла за сто доларiв. Кембл тiльки покрив ii, та Елам Гарнiш, до якого дiйшов ряд, шпурнув п’ятсот доларiв, зауваживши Макдональдовi, що стеле йому легку дорiжку.

Макдональд глянув на своi карти й поставив тисячу до мрiв бляшками. Кернс, подумавши чималу хвилю над своiми картами, покрив ii. Тепер французовi Луi, щоб не вийти з гри, треба було докласти дев’ятсот доларiв. Вiн так i зробив, повагавшись довгенько. Те саме мусив зробити й Кембл, щоб уже брати прикуп, але вiн на диво всiм покрив дев’ятсот i накинув ще тисячу.

– О, нарештi подерлися вгору, – зауважив Гарнiш, покрив тисячу п’ятсот та й собi ще накинув тисячу. – На й Фортуна, далебi, уже там сидить i дожидае. Наляжте добре на шлейки!

– І я не вiд того, щоб у гостi до неi, – озвався Ден Макдональд, покриваючи двi тисячi й ставлячи ще тисячу.

Отодi якраз грачi запалилися, упевнившись, що пiшла велика карта. Хоч на обличчях нiчого не було знати, та всi якось несвiдомо напружилися. Кожен намагався поводитись як звик за вдачею, але ж вдача в кожного була своя. Гел Кембл пiдкреслював свою звичайну обережнiсть. Француз Луi удавав велику зацiкавленiсть. Ден Макдональд зберiгав свою добродушнiсть, хоч деколи вона здавалась трохи перебiльшена. Кернс, як завжди, сидiв холодний i стриманий, а Елам Гарнiш, звiсно, жартував i смiявся.

У банку було вже одинадцять тисяч, i бляшки без ладу лежали купою серед столу.

– У мене нема бiльше бляшок, – жалiсно сказав Кернс. – Може, перейдiмо на записки?

– Дуже радий, що ти ще тримаешся, – весело вiдповiв Макдональд.

– Стривай, я ще не знаю! Я вже поставив тисячу. Що там у банку зараз?

– Щоб покрити, треба три тисячi, але нiхто тобi не боронить накинути ще.

– Еге, накинути! Думаеш, i в мене самi тузи, як у тебе! – Кернс глянув у своi карти. – А знаеш що, Маку? Щось мое серце чуе. Покрию я цi три тисячi.

Вiн написав на папiрцi суму, пiдписався й поклав на стiл.

Усi звернули очi на француза Луi. Той хвильку нервово перебирав руками карти.