скачать книгу бесплатно
– Наглядай за ними, – коротко вiдповiв Буйний День. Ото була й уся iхня розмова при вечерi. Раз за iжею Кама лайнувся, скочив i, вхопивши головешку з вогню, кинувся розбороняти собак, що зчепилися гризтись. Буйний День, напихаючи собi рота, не переставав кидати шматочки льоду в бляшаний казанок, де вони танули. Вечерю впорали хутко. Кама пiдкинув дров у вогонь, нарубав iх на ранок i взявся знову до збруi. Буйний День, не жалкуючи, накраяв сала й укинув у казанок, де варилися боби. Попри сильний мороз, мокасини в обох були мокрi. Коли все впорали й можна було вже не злазити з острiвця намощеного гiлля, вони постягали iх i повiсили сушитися на застромлених бiля вогню патичках, повертаючи то одним, то другим боком.
Коли боби вкипiли, половину iх Буйний День висипав у торбину на пiвтора фути завдовжки й три дюйми завширшки й залишив на снiгу, щоб добре замерзло, а решту покинув у казанку на завтра, на снiданок.
Було вже пiзнiше за дев’яту годину. Собаки давно втихли. Потомленi тварини поскручувались калачиком у снiгу, поховавши писки й понакривавшися зверху кудлатими вовчими хвостами. Люди й собi стали лагодитися спати. Кама розстелив свое хутряне укривало i закурив люльку. Буйний День скрутив цигарку з рудого паперу.
– Я гадаю, ми сьогоднi пройшли миль iз шiстдесят, – сказав вiн.
– Так i я гадай, – вiдповiв Кама. То була iхня друга розмова за вечiр.
Поскидавши своi парки, вони понадягали вовнянi светри, позагортались у хутрянi укривала й позасинали ту ж мить, як заплющили очi.
У морозяному повiтрi тремтiли й виблискували зорi. Над головами вигравало всiма барвами пiвнiчне сяйво. Пасма його променями велетенських свiтлометiв палахкотiли на небi.
Буйний День прокинувся зовсiм поночi й розбудив Каму. На небi ще палало сяйво, але день уже почався. Розiгрiли млинцi, боби, смажене сало, поснiдали й запили кавою. Собакам не дали нiчого. Вони сидiли на снiгу, пообгортавши лапи хвостами, i здалеку жадiбно стежили за людьми. Раз у раз котрийсь собака пiдводив то одну, то другу передню лапу: мороз, видно, добряче хапав iх спiдсподу. Було страшенно холодно, не менш як шiстдесят п’ять градусiв пiд нулем. Кама, запрягаючи собак голими руками, не раз мусив пiдходити до вогню й грiти закляклi пальцi. Вони удвох навантажили санки, стягли ремiнням, погрiли востанне коло вогню руки, понатягали рукавицi й погнали собак на лiд i далi дорогою. Буйний День гадав, що було близько сьомоi години, але зорi ще ясно блимали на небi, i блiдi смуги зеленавого сяйва спалахували високо над головами.
Минуло годин зо двi. Раптом вiдразу стемнiло, i так стемнiло, що вони тiльки iнстинктом держалися шляху. Буйний День бачив, що вiн добре вгадав час. То була досвiтня темрява. Нiде ii так не знати, як на Алясцi довгоi зимовоi ночi. Крiзь морок поволi, непомiтно пiдкрадався сiрий свiтанок. Вони нiби аж здивувались, коли перед ними ледь позначилась дорога, тодi виступив iз темряви заднiй собака, а за ним незабаром показався й увесь запряг, що бiг, витягшись вервечкою. З бокiв забiлiв снiг. На мить замрiв ближчий берег i зник, знову виринув i залишився. Ще кiлька хвилин, i проступив другий берег, не менш як за милю; спереду i ззаду стало видно всю замерзлу рiчку, а лiворуч вiддалеки бовванiли гострi, укритi снiгом верхогiр’я. Це було й усе. Сонце не сходило. Сiре свiтло так i лишилося сiрим.
Уже вдень перед самим носом у собак перебiгла дорогу рись i заховалась у бiлому вiд снiгу лiсi. У собаках прокинувся первiсний мисливський iнстинкт. Голосно завивши, як зграя, що бiжить за звiром, вони шарпонули посторонки й кинулися з дороги вбiк, навздогiн за риссю. Буйний День загорлав на них i, сiпнувши за кермову жердину, перекинув санки в пухкий снiг. Тодi собаки стали. За п’ять хвилин санки поставили на полозки, i запряг знову спокiйно бiг уперед утертою дорогою. Та рись була едина ознака життя за цi два днi, але й вона, нечутно проскочивши на своiх оксамитових лапах i раптом зникнувши, здалась радше привидом.
Опiвднi сонце визирнуло з-за обрiю. Вони спинилися i розпалили на льоду невеличке багаттячко. Буйний День нарубав сокирою кiлька кавалкiв заморожених варених бобiв. Розiгрiвши iх на сковородi, вони попоiли. Кави не було. Такоi розкошi серед буйного дня Гарнiш собi не дозволяв. Голоднi собаки перестали гризтись i пожадливо дивились на iжу. По фунтовi сушеноi риби iм давали ввечерi, а доти вони мусили працювати натщесерце.
Мороз не пересiдався. Тiльки залiзнi люди важились iхати далi по такому холодi. Буйний День i Кама були найкращi з кращих у своiх расах. Але Кама вiдчував, що його напарник за нього дужчий, i вiд першого дня був певен, що не зiйде з ним. Не те щоб вiн умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнiшева перевага; вiн ставився до нього мало не побожно. Сам стоiчно терплячий, мовчазний, гордий своею фiзичною силою й вiдвагою, вiн бачив усi цi прикмети, втiленi досконало у своему бiлому товаришевi, що переважав його в усьому вартому шани. То була людина богорiвна, i не мiг Кама не ставитися до неi побожно, дарма що нiчим цього не показував.
«Не диво, що бiла раса перемагае, – такi були його думки, – коли вона народжуе таких людей. Чи ж до снаги iндiяниновi змагатися з цим завзятим витривалим порiддям? Навiть iндiяни не пустилися б у дорогу по такiй холоднечi, а iхня ж мудрiсть – це мудрiсть тисяч поколiнь. І ось цей Буйний День, цей вихiдець iз теплого пiвдня, виявляеться дужчий, витривалiший за них. Вiн тiльки глузуе з iхнiх страхiв i йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Вiн думае, що всi шiстдесят днiв проходитиме по тридцять три милi. Але пождiм, якоi-то вiн заспiвае, коли впаде снiг i завалить дорогу або коли доведеться йти попiд берегом пiдталою кригою!»
А поки що Кама йшов уперед, не ремствуючи й не огинаючись. Шiстдесят п’ять градусiв пiд нулем – дуже великий холод! Коли вода замерзае при тридцяти двох градусах над нулем, то шiстдесят п’ять пiд нулем – виходить дев’яносто сiм пiд точкою замерзання. Хоч трохи збагнути, що це означае, можна, уявивши собi таку саму температуру, тiльки в другий бiк. Дев’яносто сiм градусiв над точкою замерзання – це ж цiлих сто двадцять дев’ять градусiв над нулем, тобто страшенна спека. Тiльки взявши до уваги, що вiд тепла тридцять два градуси вiднiмаеться, а до холоду додаеться, ви бiльш-менш зможете собi уявити той мороз, що по ньому Буйний День i Кама йшли вiд рання до ночi, та ще й у темрявi.
Кама пообморожував собi вилицi, хоч скiльки iх тер, i шкiра почорнiла, взялася струпом. А до того вiн ще застудив собi вершки легенiв – дуже небезпечна штука; головно через те не слiд при шiстдесятьох п’ятьох градусах морозу дуже напружуватись на вiльному повiтрi. Але Кама не скаржився. Щодо Буйного Дня, то вiн сам був як гаряча пiч. Йому так само тепло було спати пiд своiми шiстьма фунтами заячих шкурок, як Камi пiд дванадцятьма. На другу нiч, пройшовши миль iз п’ятдесят, вони розташувалися ночувати недалеко вiд кордону мiж Аляскою i Пiвнiчно-Захiдною територiею Канади. Далi скрiзь, за винятком невеличкоi дiлянки бiля Даi, iм треба було йти Канадою. Четверту нiч, якщо не заб’е дороги снiгом, Буйний День сподiвався переночувати на Сороковiй Милi. Вiн сказав про це Камi. Але третього дня мороз почав пересiдатися. Це провiщало близький снiг. На Юконi вiн падае лише тодi, як потеплiе. Цього самого дня вони пройшли тiльки десять миль, пробиваючись крiзь крижанi зашерети. Тисячi разiв вони мусили пiдiймати й переносити на руках через крижини своi тяжко навантаженi санки. З собак не було майже нiякоi користi. Вони так само, як i люди, змучились вiд жахливоi дороги. І хоч ночувати спинилися на годину пiзнiше, надолужили тим тiльки частину змарнованого часу.
Уранцi, прокинувшись, вони побачили, що снiг укрив iхнi хутра дюймiв на десять. Собак зовсiм поприсипало, i вони не хотiли вилазити зi своiх затишних кубел. Свiжий снiг – це важка дорога. Полозки вже не сковзались так легко, як перше. Котрийсь iз подорожнiх мусив iти поперед запрягу i лижвами втоптувати стежку, щоб собаки не завалювались. Снiг був зовсiм не такий, як звичайно на пiвднi: вiн був твердий, дрiбний i сухий, подiбний до цукру-пiску; коли його копнути ногою, вiн розсипався, шелестячи, неначе пiсок. Снiжинки не лiпились, i з них не давалося викачати снiжка. Вони були не лапатi, а просто наче дрiбненькi крижанi кришталики; властиво, то був швидше iней.
Погода стояла тепла, якихось двадцять градусiв пiд нулем. Буйний День i Кама попiдiймали своi хутрянi навушники й поскидали рукавицi, а проте, весь час працюючи, умивалися потом. Тiеi ночi вони не дiстались до Сороковоi Милi. Проiздивши там уже другого ранку, Буйний День спинився тiльки забрати пошту та поновити запас харчiв. Опiвднi наступного дня вони перепочили бiля гирла Клондайку. Пiсля Сороковоi Милi вони не здибали жодноi душi й мусили самi пробивати дорогу. Тiеi зими нiхто ще не iздив рiчкою далi за Сорокову Милю, та й пiсля них, може, за цiлу зиму нiхто бiльше там не проiхав. У тi часи Юконський край був зовсiм безлюдний. Мiж Клондайком та Солоною Водою в Даi лежало шiстсот миль похованоi пiд снiгом пустелi. На всiй цiй вiдстанi тiльки в двох мiсцях можна було сподiватися побачити людей; то були самотнi факторii Шiстдесята Миля та Селкiрк. Лiтньоi пори ще траплялися iндiяни у гирлах рiчок Стюарт i Бiлоi, коло Великого й Малого Лососiв або на озерi Ле-Барж, але взимку – Буйний День добре знав – вони вiдходили услiд за лосями в гори.
Ту нiч, коли вони з Камою отаборились у гирлi Клондайку, Буйний День, упоравшись зi своею вечiрньою роботою, не лiг, як звичайно, спати; коли б iз ним був бiлий товариш, то вiн, може, й розказав би йому про те, що «чуе його серце». Та бiлого товариша не було; отож вiн пiдв’язав собi лижви i, залишивши собак, що лежали скрутившись калачиком у снiгу, та Каму, що важко дихав пiд хутряним укривалом, пiднявся на високу пласку терасу понад берегом. За густими ялицями звiдти годi було щось побачити, тому вiн перейшов терасу по глибокому снiгу й вилiз на перший урвистий приступок гори за нею. Звiдти видно було, де зливаються пiд прямим кутом Клондайк, що тiк зi сходу, i Юкон, що завертав широкою лукою з пiвдня. Лiворуч, у напрямку Лосячоi гори, нижче по Юкону в свiтлi зiр ясно проступала широка бiла смуга. Лейтенант Шватка так i назвав ту рiчку Бiлою; але Буйний День побачив ii задовго до того, як вiдважний дослiдник перейшов Чiлкут i спустився на плотi Юконом.
На гору Буйний День глянув лиш мигцем; його цiкавила широка рiвнина, обабiч охоплена глибокою водою, де були дуже зручнi мiсця причалювати пароплавам.
– Саме придатна для мiста площа, – промурмотiв вiн. – Сорок тисяч люду можуть тут оселитися. Треба тiльки наскочити на золото. – Вiн на хвилинку замислився. – Десять доларiв на миску – цiлком доволi. Така буде метушня, якоi на Алясцi нiколи й не бачили. А коли не тут, то в усякому разi десь недалеко. Варто би по всiй дорозi назирати мiсць для оселиська.
Вiн постояв ще, дивлячись на пустельну площину. Його жива уява малювала йому образи тих часiв, коли сюди звiдусiль посунуть люди. Вiн уже розставляв по нiй тартаки, великi крамницi, шинки, зали для танцiв i довгi вулицi золотошукацьких хатин. Тими вулицями йшли тисячi люду, а перед крамницями стояли важкi вантажнi санки з довгими собачими запрягами. А iншi вже спускалися головною вулицею до Клондайку, прямуючи до того уявлюваного «десь», де малося добувати золото.
Буйний День засмiявся, прокинувшись вiд своiх марень, спустився з гори, перейшов терасу i повернувся до стоянки. За п’ять хвилин вiн уже загорнувся у свое хутро. Але зараз-таки знову розплющив очi й сiв, сам собi дивуючись, що не спить. Індiянин спав поруч; жар жеврiв iз-пiд попелу, п’ятеро собак лежали, поховавши носи й позакривавшись своiми кудлатими хвостами; збоку стирчали застромленi у снiг двi пари лижв.
– Голову до пня дам, що серце мене не дурить, – пробурмотiв вiн. Його думки мимохiть вернулися до покеру, i вiн усмiхнувся на той спогад. – Чотири королi! Ну й Кернса ж серце не одурило!
Вiн знову лiг, натягши хутро аж на вуха, заплющив очi й цього разу вже мiцно заснув.
Роздiл V
На Шiстдесятiй Милi вони поновили припаси, забрали декiлька фунтiв листiв i подалися далi. Ще вiд Сороковоi Милi шлях був невтертий, i так, либонь, мало бути до самоi Даi. Буйному Дневi це не дуже дошкуляло, але Кама тяжко мучився. З гордостi вiн мовчав, хоч застудженi в лютий мороз легенi давалися взнаки, i затаiти цього вiн не мiг. Приморожено тiльки тонюсiнький шар легеневоi тканини на вершках, проте вона почала злущуватися струпом, спричинюючи сухий уривчастий кашель. Усяка надмiрна натуга викликала напади кашлю, очi Камi наливалися кров’ю, аж здавалося, що вони от-от вискочать, по щоках котилися сльози. А вдихнувши чаду вiд смаженого сала, Кама закашлювався на пiв години, мов у корчах, i коли Буйний День варив iсти, iндiянин намагався бути з навiтряного боку.
День по днi плентали вони без кiпця м’яким невтоптаним снiгом. То була важка втомна праця без просвiтку; не було й знаку радiсноi тоi бадьоростi, з якою мчиш твердою гладенькою дорогою. То один, то другий iшов спереду i втоптував лижвами снiг, i так без спочинку. Дрiбний сипкий снiг лежав верствою на ярд завтовшки, i пiд вагою людини широка плетена лижва вгрузала в пухку поверхню на добрий фут; передок ii тодi впирався в прямовисну снiгову стiнку, таку саму заввишки. Щоб рушити далi, треба було ногу пiднести не навкiс, а просто вгору. Якщо хоч трохи посунути лижву вперед, передок пробивав снiгову стiнку, загрузав глибше, i другий кiнець лижви бив ззаду по ногах. Тому, коли йдеш на лижвах глибоким снiгом, м’язи працюють зовсiм не так, як за звичайного собi ходiння. За кожним кроком ногу доводилося пiднiмати на цiлий фут угору, а тодi вже переставляти вперед. Протоптаною таким чином стежкою йшли собаки, за ними чоловiк бiля жердини, а вже за ним сунули санки. Напружуючись так, як могли тiльки вони, Буйний День iз Камою проходили щонайбiльше три милi за годину. Отож Буйний День вирiшив, що треба менше часу витрачати на спочинки, бо ж мало чого ще могло трапитись у дорозi. Треба мати й про запас зайвi години. А тому, скоротивши час зупинок, вони тепер iшли по дванадцять годин на добу. Поклавши три години, щоб розташуватись на ночiвлю, зварити iсти, поснiдати, зiбратися, пообiдати пiдiгрiтими бобами, – вони мали на спочинок дев’ять годин, i з них нi собаки, нi люди не марнували анi одноi хвилини.
На факторii Селкiрк, бiля рiчки Пеллi, Буйний День запропонував Камi лишитися й спочинути, доки вiн повертатиметься назад iз Даi, а тодi до нього прилучитись. Бродяжий iндiянин з озера Ле-Барж залюбки погодився його заступити, але Кама був упертий i тiльки щось пробубонiв ображено на таку пропозицiю. Собак вони перемiнили: своiх заморених Буйний День покинув, поки вертатиметься, i взяв шiстьох нових.
До Селкiрка вони добились о десятiй годинi ввечерi, а другого ранку о шостiй були вже знов у дорозi. Тепер iм малося пройти миль iз п’ятсот снiговою пустелею, що розлягалась мiж Селкiрком та Даею. Погода раптово змiнилася, знов узяв лютий мороз. Але й у тепло, й у холод дорога однаково була забивна. Коли термометр показуе п’ятдесят градусiв пiд нулем, посуватися ще важче. У великий мороз полозки грузли в сухому снiгу, як у пiску, i собакам було тяжче iх тягти, нiж за двадцять чи тридцять градусiв. Буйний День вирiшив iхати по тринадцять годин щодня. Вiн ревниво зберiгав виграний час, бо знав, що далi будуть iще гiршi мiсця.
Зима не дiйшла ще й половини, i швидка та бурхлива рiчка П’ятдесята Миля справдила його найгiршi побоювання. Декуди вона зовсiм не замерзла, i тiльки попiд берегами тяглась ненадiйна смуга льоду, але там, де бистрина билася в урвистi кам’янi стiни, i такi забережнi не могли утворитись. Подорожнi крутились туди-сюди, то переходили рiчку, то вертались назад – часом по кiлька разiв пробували, поки нарештi перебиралися через якусь дуже небезпечну мiсцину. То була повiльна й важка праця. Коли траплялись льодовi мости, треба було iх спочатку випробовувати. Буйний День або Кама iшов уперед на лижвах, тримаючи напереваги довгу жердину. Якщо часом лiд уламувався пiд ногами, кiнцi жердини падали на краi пробитоi ополонки, i за неi можна було втриматись. Обом не раз довелось так скупатися. При п’ятдесятьох градусах пiд нулем мокрому по пояс iти не можна, бо замерзнеш, отож кожна така купiль спричинювала зупинку. Вискочивши з води, треба було бiгти, щоб пожвавити кровообiг, а сухий товариш у цей час розпалював багаття, iнакше бо нiяк було передягтись i висушити мокру одежу до iншого разу.
До всього того, поночi не можна було йти небезпечною рiчкою. Робочий день, хоч-не-хоч, обмежувався шiстьма годинами денного присмерку. Кожна хвилина тепер важила багато, i вони все робили, щоб не згаяти жодноi.
Ще задовго перед свiтанком табiр здiймали, запрягали собак, навантажували санки й сiдали бiля багаття чекати першого сiрого проблиску. І опiвднi перестали спинятися. Тепер вони ввесь час вiдставали вiд свого розкладу, i виграний спершу час щодень меншав. Деколи вони проходили тiльки п’ятнадцять, а то й дванадцять миль протягом цiлого дня. А то якось на дуже вже кепському мiсцi iм довелося тричi виходити на берег i перетягати санки й вантаж через кручi. Тодi за два днi вони пройшли тiльки дев’ять миль.
Нарештi вони минули ту жахливу рiчку П’ятдесяту Милю i вийшли до озера Ле-Барж. Там вiдкритоi води не було, як не було й крижаних зашеретiв. На добрих тридцять миль снiг лежав рiвний, як стiл, але на три фути завглибшки й сипкий, мов борошно. Пройти можна було щонайбiльше три милi на годину. Буйний День вiдсвяткував кiнець переходу П’ятдесятою Милею тим, що йшов до пiзньоi ночi. Об одинадцятiй уранцi вони вибилися до озера. О третiй пополуднi, як уже насувалась полярна нiч, побачили долiшнiй кiнець озера, а поки на небо висипали зорi, вони пройшли його геть увесь; о восьмiй годинi зоставили його позаду i вступили в гирло рiчки Люiс; там вони спинилися на пiв години, розiгрiли кiлька кавалкiв заморожених бобiв i дали собакам по зайвiй пайцi риби. Потiм рушили й iшли проти течii до першоi години по пiвночi, i тiльки тодi спинились на ночiвлю.
Того дня вони йшли шiстнадцять годин. Собаки так потомились, що не мали сили навiть гризтись або гарчати. Останнi милi Кама помiтно кульгав, проте Буйний День о шостiй годинi другого ранку знов уже був на ногах. На одинадцяту годину вони досягли Бiлого Коня, а ночувати спинилися бiля Квадратового яру. Важкий перехiд рiчками лишався позаду, перед ними була низка озер.
Буйний День не стишував ходи. Вони йшли по дванадцять годин на добу: шiсть у присмерку дня та шiсть поночi. Варити iсти, лагодити збрую, розташовуватись i згортати табiр – забирало три години. Решту дев’ять годин i собаки, i люди спали як убитi. Залiзна сила Камина надвередилася. День у день нелюдська натуга виснажувала його. Рухи його ставали повiльнiшi, пружнiсть м’язiв зникла, i кульгав вiн уже ввесь час. Проте вiн стоiчно працював i далi, не ухиляючись нi вiд чого, без жодного натяку на ремство. Буйний День також схуд i зморився. Однак його тiло, цей дивовижний механiзм, дiяло так само справно, як i перше, i вiн усе йшов та йшов невпинно й затято. Нiколи вiн не був до такоi мiри богом в очах у Ками, як цi останнi днi переходу на пiвдень. Індiянин, що чимраз бiльше пiдупадав на силi, не спускаючи очей дивився, як вiн iде поперед санок. Такого завзяття й витривалостi Кама ще не бачив, та нiколи й не сподiвався бачити в людинi.
Отож настав час, коли Камi забракло снаги йти вперед i втоптувати стежку. Видно, iндiянин украй знемiгся, коли погодився, щоб Буйний День увесь час робив ту тяжку роботу сам. Вони пройшли всю низку озер вiд Маршу до Лiндермену, де починався узвiз на Чiлкут. Буйному Дневi, властиво, слiд було б отаборитись саме тут, пiд перевалом, бо ж насувалася нiч, але нi, вiн перехопився через перевал i спустився аж до Овечого табору, а хуртовина, що затримала б його на цiлу добу, завихрила вже тiльки ззаду за ним.
Це останне напруження геть зломило Каму. Уранцi вiн уже не спромiгся звестись на ноги. О п’ятiй годинi, коли Буйний День розбудив його, вiн насилу сiв, застогнав i знов упав. Гарнiш упорався з усiею роботою сам i позапрягав собак. Як усе вже було готове, вiн загорнув iндiянина в трое укривал, поклав його на санки й мiцно прив’язав. Дорога була непогана. То був iхнiй останнiй перегiн. Буйний День погнав собак униз Дайським каньйоном, а тодi твердою втертою стежкою, що вела до самоi Даi. Санки летiли, Кама стогнав, а Гарнiш бiг щодуху бiля жердини, аби не попасти пiд полозки. Так вони в’iхали в Даю, що над морем. Додержуючи свого слова, Буйний День i тут не затримався. Йому досить було однiеi години, щоб здати пошту, узяти нову, навантажити харчi, запрягти свiжих собак i найняти iншого iндiянина. Кама лежав увесь час мовчки, аж доки Гарнiш, готовий вiд’iжджати, пiдiйшов попрощатись. Вони стиснули один одному руки.
– Ти заженеш i цього дурного iндiянина, чуеш, Буйний Дню? – сказав Кама. – До смертi заженеш.
– Нiчого, до Пеллi як-небудь дотягне, – усмiхнувся Гарнiш.
Кама iз сумнiвом похитав головою й повернувся на другий бiк, спиною до Буйного Дня, на знак прощання.
Того самого дня Гарнiш перейшов Чiлкут. Анi темрява, анi хуртовина його не спинила. Вiн спустився ще на п’ятсот футiв до Крейтер-озера i там отаборився на нiч. Цього разу ночiвля була «холодна». Вони ще не спустились до смуги лiсiв, а з собою палива не взяли, щоб не перевантажувати санок. За нiч снiг засипав iх на три фути. Прокинулись вони, як звичайно, ще затемна i насамперед мусили вiдкопатись. Індiянин, уже ситий по саму зав’язку подорожжю з цим, мовляв, божевiльним, спробував був утекти. Але Буйний День його приструнчив, i вiн мусив залишитися. Вони пройшли Глибоке й Довге озера i спустились до Лiндермену. Назад Гарнiш iшов таким самим убiйчим темпом. Індiяниновi доводилося скрутно, вiн був не такий витривалий, як Кама, але так само нiколи не нарiкав. Тiкати вiн бiльше не пробував i працював, що було сили, але в душi поклав собi вiдкараскатись вiд Буйного Дня.
День минав за днем, ночi чергувалися iз присмерками. Морози поступалися перед завiрюхами, завiрюхи знову змiняли морози, а вони все йшли, лишаючи за собою безкiнечнi милi.
На П’ятдесятiй Милi iх спiткала бiда. Переходячи через крижаний мiст, собаки завалились, i зразу iх затягло пiд лiд. Посторонки луснули, й увесь запряг пропав, залишився один тiльки заднiй пес. Буйний День з iндiянином запряглися в санки самi, але людина не годна заступити собаку в такiй роботi, а тим бiльше двое людей п’ятьох собак. Через годину Буйний День зупинився, розвантажив санки, викинув собачий харч, зайву одiж i запасну сокиру. Проте й це не помогло. Другого дня останнiй собака розтяг собi сухожилки вiд надмiрноi натуги, i Буйному Дневi довелось його пристрелити й покинути санки. Вiн завдав собi на спину сто шiстдесят фунтiв пошти й припасiв, а iндiяниновi сто двадцять п’ять. Решту без жалю покинув. Індiянин жахнувся, побачивши, що викинуто боби, кухлi, миски, вiдра, одiж, а всю нiчого не варту пошту взято. Зоставили собi тiльки по одному укриваловi, сокиру, вiдро та мiзерний запас сала й борошна. Сало можна було й сирим гризти, а борошно розколочувати в гарячiй водi. Навiть рушницю з набоями покинули.
Так пройшли вони двiстi миль до Селкiрка. Ішли з раннього ранку до пiзньоi ночi. Час, потрiбний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили рiденьку борошняну бовтанку та розiгрiвали над вогнем сало, настромлене на паличку. Вранцi вставали ще поночi, мовчки завдавали собi на плечi мiшки, поправляли шлейки й рушали далi.
Останнi десять миль до Селкiрка Буйний День пустив iндiянина вперед i мусив його пiдганяти, бо iнакше цей привид iз глибоко запалими очима й ямкуватими щоками лiг би й заснув на дорозi або покинув би свого мiшка з поштою.
У Селкiрку чекав на них старий запряг. Того самого дня здорових собак, що добре вiдпочили, запряжено в санки, i Буйний День рушив далi. Знов вiн то протоптував лижвами стежку, то йшов бiля стерновоi жердини, чергуючись з iндiянином iз Ле-Баржу, що згодився з ним пiти.
Буйний День на два днi вiдставав вiд свого розкладу, i снiгопади та забивна дорога не давали йому надолужити iх аж до Сороковоi Милi. Там ураз вияснилось, i можна було знову сподiватися сильного морозу. Вiн вирiшив ризикнути й покинув частину припасiв та собачого харчу. На Сороковiй Милi тiльки головами хитали: якоi-то вiн заспiвае, коли знову снiг пiде?
– Буде мороз, лютий мороз! – весело засмiявся Буйний День i погнав собак.
За ту зиму мiж Серкл-Сiтi та Сороковою Милею проiхало чимало санок, i дорога була добре втерта. Мороз узяв справдi й щодалi дужчав. До Серкл-Сiтi лишалось усього якихось двiстi миль. Індiянин iз Ле-Баржу був молодий, гордий i самовпевнений, але не дуже досвiдчений. Напочатку вiн радий був iти такою швидкою ходою, як i Буйний День, i вже навiть тiшився думкою, що заморить бiлого.
Першi сто миль вiн стежив за Буйним Днем, сподiваючись запримiтити хоч якi-небудь ознаки втоми, i дивувався, що iх нема. На другiй сотнi миль вiн вiдчув iх у собi, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далi й далi, або бiг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летiли гладенькою дорогою. Останнiй день видався морозний i ясний, сприятливий для подорожi, i вони покрили сiмдесят миль. О десятiй увечерi виiхали на високий берег i помчали головною вулицею Серкл-Сiтi. Хоч була iндiянинова черга спочивати, проте вiн скочив iз санок i побiг за ними. Та то вiн тiльки хизувався з гордощiв, бо добре вiдчував, що зовсiм знемагаеться.
Роздiл VI
У «Тiволi» було людно. Зiбралась та сама юрба, що й того дня, коли виряджали Гарнiша. Був саме вечiр шiстдесятого дня, i минав термiн закладiв.
Як звичайно, кожне мало свою думку про те, чи пощастить Буйному Дневi додержати слова. О десятiй годинi ще бились навзаклад про те, чи повернеться вiн, чи нi. Бiльшiсть закладалася, що нi. Дiва глибоко в душi певна була, що йому не пощастило, проте поставила двадцять унцiй проти сорока Чарлi Бейтсових за те, що Буйний День повернеться до пiвночi.
Вона перша почула, як забрехали собаки.
– Слухайте! – скрикнула вона. – Це Буйний День!
Усi посунули до виходу. Але враз широкi подвiйнi дверi розчинились i юрба подалась назад. Почулося нетерпляче скавчання, ляскiт батога i дзвiнкий Гарнiшiв голос, що пiдбадьорював собак. Потомленi тварини завершили свою подорож, утягнувши санки по дерев’янiй пiдлозi в самий шинок. Вони влетiли туди, а з ними й мороз. З густих клубкiв бiлоi пари виринали iм тiльки спини й голови; здавалося, нiби вони, рвучись iз збруi, пливуть рiчкою. За ними вирiзнився Буйний День, укритий увесь iнеем, по колiна в хмарi морозяного туману, теж нiби у водi бредучи.
Це був той самiсiнький Буйний День, що й ранiше, тiльки трохи змарнiлий i втомлений, а чорнi його очi блищали й iскрились дужче, нiж коли. Полотняна його парка з пiднятою вiдлогою спадала довгими рiвними бганками до колiн, i вiн нагадував у нiй ченця. Закурена димом багать, брудна, попропалювана, вона оповiдала всю iсторiю його важкоi подорожi. Два мiсяцi не голений зарiст укривав йому обличчя, i сам той зарiст за сiмдесят миль бiгу взявся намороззю вiд його вiддиху.
Його в’iзд у «Тiволi» був ефектний i театральний, i Гарнiш був свiдомий цього. Це було його життя, i в ту хвилину вiн захлинався ним. Вiн був велика людина серед своiх товаришiв, герой полярного краю, i цим величався. Та мить, коли вiн, покривши двi тисячi миль, уперся в «Тiволi» iз санками, собаками, поштою, iндiянином i всiм подорожнiм причандаллям, була видатною миттю у його життi. Вiн учинив ще один подвиг, i ввесь Юкон загуде тепер його iм’ям! Вiн – Буйний День – король над погоничами собачих запрягiв!
У радiсному трепетi слухав вiн бурю вiтальних вигукiв, дивився на знайому обставу «Тiволi»: довгий прилавок iз рядами пляшок, гральнi столи, розпечена грубка, вагар зi своiми терезами, музики, чоловiки й жiнки, Дiва, Селiя, Неллi, Ден Макдональд, Бетлс, Бiллi Ролiнз, Олаф Гендерсон, Док Вотсон, геть усi. Усе було точнiсiнько так, як того вечора, коли вiн виiхав. Та годi, чи iздив же вiн? Шiстдесят днiв безупинноi дороги бiлою снiговою пустелею нараз стислися в одну коротку хвильку, нiби втратили тривалiсть. Нiби вiн оце тiльки пiрнув у них, пробивши стiну мертвоi тишi, а за мить, знов пробивши ту саму стiну, виринув серед гомону й гамору «Тiволi».
Треба було йому озирнутись на санки, навантаженi брезентовими мiшками з поштою, щоб пересвiдчитись у реальностi тих шiстдесятьох днiв та перейдених кригою i снiгом двох тисяч миль. Немов увi снi, стискав вiн простягненi до нього руки. Його обхопила несамовита радiсть. Життя таке чудесне! Вiн усе в ньому любив. Його пойняло почуття любовi й приязнi до всiх людей. Усi вони близькi йому й рiднi. Вiн не годен був умiстити в собi того почуття. Серце мов тануло в грудях, i хотiлось геть усiм зразу стиснути руки, одними широкими обiймами притулити iх усiх до грудей.
Вiн глибоко зiтхнув i голосно крикнув:
– Платить, хто виграв! А виграв я! Ану, сюди, мелмюти й сивашi, кажiть, хто чим труiтиметься! Ось вам пошта з Даi, просто вiд Солоноi Води! Усе як слiд! Розперiзуйте ремiнцi й пiрнайте!
З десяток рук простяглось розвантажувати санки. Молодий iндiянин з озера Ле-Барж нахилився й собi над санками, але враз якось кволо випростався. В очах йому промайнув подив. Розгублено озирнувся вiн навколо, бо такого, як тепер, не почував ще зроду. Вiн затрусився, мов у пропасницi, колiна йому пiдiгнулись, i, поволi хилячись, вiн упав навпоперек санок. В очах його потемнiло, i вiн зiмлiв.
– Ухоркався! – сказав Буйний День. – Вiзьмiть його хто-небудь та покладiть на лiжко. Вiн добрячий хлопчина.
– Буйний День правду каже, – ствердив Вотсон. – У хлопця вже пороху не стало.
З поштою впоралися, собак вивели й нагодували, а Бетлс проспiвав гiмн про сiк сасафрас, тим часом як решта, вишикувавшись уздовж прилавка, пили, розмовляли й збирали своi вигранi заклади.
За кiлька хвилин Буйний День у танцювальнiй кiмнатi крутив вальса з Дiвою. Замiсть парки на ньому вже була куртка з укривала й на головi хутряна шапка. Своi промерзлi мокасини вiн скинув i танцював у самих панчохах. Дорогою, ще надвечiр, вiн промочив ноги аж по колiна, але не перевзувався, i його довгi панчохи взялися крижаною корою. Вiд тепла в кiмнатi лiд почав танути та ламатись i брязкотiв пiд час танцю. Крижинки сипалися на пiдлогу, i всi танцюристи ковзались по них. Буйному Дневi те на карб не ставилось. У тому далекому краю вiн належав до небагатьох людей, що настановляють закон i своею поведiнкою дають зразок моральних норм, але самi стоять над законом. Вiн був один iз тих небагатьох щасливцiв, що не можуть учинити негоже. Усе, що вiн робив, було добре, – байдуже, чи iншим воно дозволене. Звiсно, такi люди завдячували це тому фактовi, що вони майже завжди несхибно чинили тiльки по справедливостi, i то краще, шляхетнiше, нiж iншi. Буйний День, найстарший герой у цьому молодому краi i воднораз молодший за бiльшiсть iнших, стояв осiбно, як людина вища, як узiрець людини, ба бiльше, як надлюдина. Тож зрозумiло, що Дiвi, коли вона вiддавалась його обiймам у танцi, болiсно стискалося серце, що от у нiй вiн бачить саму лише добру приятельку й знамениту танцюристку. Мала втiха була iй знати, що вiн нiколи не кохав. Вона знемагала вiд кохання до нього, а вiн кружляв iз нею так, як i з будь-якою iншою жiнкою або навiть iз добрим танцюристом-чоловiком, що, обв’язавши хусточкою рукав, танцював би за даму.
Тiеi ночi Буйному Дневi довелось потанцювати й з такою дамою. Серед юконцiв, як i скрiзь на Заходi, водилась така спроба на витривалiсть: так закрутити другого, танцюючи, щоб йому памороки забило. Отож, коли Бен Девiс, фараонний банкiвник, iз барвистою хусткою на рукавi закрутився iз Буйним Днем у танцi, iншi пари спинились подивитися, що з того буде. Крутячись увесь час в один бiк, обидва вихором лiтали по кiмнатi. У першiй залi почули, що Буйний День танцюе з Беном Девiсом, i гральнi столи та прилавок ураз спустiли. Усi скупчились у танцювальнiй кiмнатi. Музики грали шалено, а пара крутилась чимраз швидше. Девiс уславився своею тривкiстю в таких змаганнях, i на Юконi вiн не одного здоровила перетанцював, але цей раз уже за кiлька хвилин стало видко, що впаде вiн, а не його партнер.
Вони покружляли ще трохи, коли враз Буйний День спинився, випустив Девiса й ступив назад, хитаючись i помахуючи руками, немов хапаючись за повiтря. Але Девiс iз застиглою на обличчi безтямною усмiшкою сильно поточився, швидко перекрутився, щоб утримати рiвновагу, i як колода гепнувся додолу. А Буйний День, ще заточуючись i хапаючись руками за повiтря, пiдчепив найближчу дiвчину й закружляв iз нею у вальсi. Знову трапилося щось надзвичайне. Пiсля двох тисяч миль страшноi дороги, покривши за той день сiмдесят миль, вiн перетанцював свiжого чоловiка, i то ж кого – самого Бена Девiса!
Буйний День любив посiдати високi мiсця, i хоч у його життi й небагато траплялось таких нагод, проте вiн завжди добивався якнайвищого. Великий свiт про нього не чув, але тут, на цiй безмiрнiй мовчазнiй Пiвночi, його знали повсюди, знали й бiлi, й iндiяни, й ескiмоси, знали вiд Берiнгового моря аж до схiдних перевалiв, вiд найдальших верхорiч аж до холодних тундр мису Барроу. Бажання панувати й скоряти собi було в ньому однаково сильне, чи то вiн боровся зi стихiями, чи з людьми, чи зi щастям у азартнiй грi. Само життя з усiм тим, що в ньому дiеться, здавалось йому великою грою, а вiн був грач – увесь iз голови до п’ят. Ризик i виграш були йому потрiбнi, як хлiб. Правда, вiн не грав навмання: у нього на руках були великi козирi – його розум, спритнiсть i сила, однак за всiм цим стояв Талан, безсмертний Талан, що часом вiдвертаеться вiд тих, хто перед ним запобiгае, нищить i руйнуе мудрого, а обдаровуе дурня. Усi люди за ним уганяють i мрiють його скорити. Буйний День так само марив про це. У самiй глибинi його ества життя наспiвувало спокусливу пiсню величi, надило його й безнастанно нашiптувало, що вiн досягне бiльше, нiж iншi, виграе там, де вони програють, буде переможцем там, де вони гинуть. Це був голос Життя здорового й потужного, що не знае нi кволостi, нi занепаду, голос Життя сп’янiлого вiд себе самого, до нестями захопленого собою й зачарованого своiм могутнiм оптимiзмом.
І в тому голосi, чи то в тихому шепотi, чи то в гучному, як сурма, поклику, учувалося йому все одне – що колись, десь, якось вiн загнуздае Талан, стане його паном, зв’яже й затавруе, як свого раба. Граючи в покер, вiн чув шепiт про чотирьох тузiв i про велику масть; коли вiн вирушав на розшуки, той самий голос спiвав йому про золото пiд дерном, про золото в кам’яних надрах скель, про золото скрiзь навколо. У найтяжчих знегодах мандрiв, у скрутi й голодi вiн чув його й вiрив: коли навiть усi загинуть, вiн витримае i вийде переможцем. Це була давня вiковiчна брехня Життя, що само себе обдурюе, вiрить у свое безсмертя й незнищеннiсть, у свое призначення вчинити щось бiльше, нiж iншi, й осягти все, до чого прагнеш.
Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бiк, доки не перестала паморочитись голова, i тодi знов запросив усiх випити. Але тепер усi одностайно запротестували. Нiхто вже не хотiв приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всiм звичаям i доброму глуздовi. Звiсно, це робилось по-товариському, вiд щирого серця, але ж треба й мiру знати! Цей раз, за всiма законами, платити мае Бен Девiс, то нехай вiн i платить. І взагалi все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дае добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс. Слова його, вельми яскравi й крутi, були зустрiнутi гучними оплесками.
Буйний День усмiхнувся, пiдiйшов до столу з рулеткою й купив собi пачку жовтих марок. За десять хвилин йому вже вiдважили золотого пiску на двi тисячi доларiв, i вiн зсипав його в свою торбинку, а що не помiстилося – в другу. Дрiбничка, талан ледь моргнув йому, а все ж то був талан, i дух йому пiднявся ще вище. Вiн живе, i цей вечiр належить йому!
– Гадаю, що тепер платить, хто виграв? – спитав вiн своiх доброзичливцiв.
Вони мусили погодитись. Коли Буйний День загнуздував життя й стискав його острогами, годi було йому суперечити.
О першiй годинi вiн побачив, що Ілайджа Девiс, Генрi Фiн та Джо Гайне пропихаються до дверей. Буйний День перейняв iх.
– Це куди? – спитав вiн, тягнучи iх назад до прилавка.
– Спати! – вiдповiв Девiс, худорлявий чоловiк, що вiчно жував тютюн. Родом вiн був iз Новоi Англii i единий iз цiлоi сiм’i мав рiшучу й смiливу вдачу та вiдгукнувся на поклик Заходу, що долинув до нього через лiси й прерii.
– Треба виспатись, – додав Гайне, нiби виправдовуючись. – Узавтра рано ми виряджаемось.
Та Буйний День не пускав iх.
– Виряджаетесь? Куди? Що вас сполошило?
– Нiщо не сполошило, – пояснив Девiс, – а тiльки ми надумали звiдати, чи правду тобi каже твое серце. Пiдемо в Горiшню Краiну. Може, й ти до нас пристанеш?
– А далебi, пристану, – потвердив Буйний День.
Запитавши жартома, Ілайджа пустив ту вiдповiдь повз вуха.
– Ми хочемо спробувати щастя на Стюартi, – казав вiн далi. – Ель-Майо казав менi, що як спускався вперше рiчкою, то бачив непоганi мiлизни. Ми й хочемо, поки рiчка замерзла, поколупатись там. Згадаеш мое слово, Буйний Дню, настане час, i то навiть незабаром, коли золото добуватимуть цiлу зиму, та ще й смiятимуться з нас, що ми тiльки влiтку греблися зверху.
Тодi на Юконi нiкому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарiнок ставав твердий, як камiнь, i його не можна було вгризти нi заступом, анi кайлом, тим-то золото добували тiльки влiтку, щойно земля поволi пiдтавала пiд сонцем i можна було ii зверху згрiбати. А взимку пiдвозили припас, полювали на лосiв, лагодили все потрiбне до лiтньоi роботи. Найхолоднiшими темними мiсяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сiтi та Сорокова Миля.
– Авжеж, до того йдеться, – згодився Буйний День, – пождiть лишень, поки золото виявиться на горiшньому Юконi. Тодi побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати грунт, копати шурфи, а тодi йти поземно за верствою? І нiяких пiдпорок не треба буде, нарiнок i болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зi смоли морозиво вийде. Коли добрий прошарок, то й на сто футiв завглибшки будуть працювати. Я вам без жартiв кажу, що йду з вами, Ілайджо.
Той засмiявся, узяв попiдруч своiх товаришiв i рушив був до дверей.
– Та стривайте, я ж направду, – знову гукнув Буйний День.
Усi трое разом обернулись. На обличчях iм видно було й подив, i радiсть, i недовiру.
– Годi тобi! Не мороч голови, – промовив Фiн, спокiйний, поважний вiсконсiнець.
– Санки й собаки моi тут, – вiдповiв на це Буйний День, – отже, у нас два запряги, вантаж подiлимо порiвну, й буде легше. Доведеться лише спочатку йти помалу, бо моi собаки потомились.
Усi трое очевидячки зрадiли, проте ще трохи не йняли вiри.
– Чуеш, Буйний Дню, тiльки не клей дурня, – шпарко заговорив Джон Гайне. – Кажи до дiла. Ти що, справдi з нами хочеш?
Буйний День простяг йому руку.
– Тодi краще б тобi йти зараз спати, – порадив Ілайджа. – Ми вирушаемо о шостiй. Чотири години лишаеться тобi на сон, не так-то й багато.
– Може б, вiдкласти на день, дати йому спочити? – запропонував Фiн.
Гарнiшева гордiсть збурилась.
– Не вигадуй! – гримнув вiн. – Вирушаемо, як сказано, о шостiй. Коли вас розбудити? О п’ятiй? Гаразд, о п’ятiй я вас розбуркаю.
– Краще пiди поспи хоч трохи, – поважно порадив Ілайджа. – Хiба ж можна так iхати!
