скачать книгу бесплатно
Буйний День натомився, безмежно натомився. Навiть його залiзне тiло почувало тяжке знесилля. Кожен його м’яз вимагав сну, спочинку, кожний нерв здригався на думку про нову подорож, нове напруження. І розум, чувши той протест тiла, теж повставав. Але глибоко всерединi у ньому палав вогонь Життя. Воно гнiвно й гордо шепотiло йому, що на нього зведено погляди всiх товаришiв, що наспiв час подвигу, що це нагода ще раз показати сильним свою силу. Життя знов нашiптувало йому свою давню брехню, а в спiлцi з ним було ще й вiскi з його зухвальством та марнолюбством.
– Ви, може, думаете, що в мене ще мамине молоко на губах? – зареготав Буйний День. – Та ж я цiлих два мiсяцi не пив, не танцював, не бачив живоi душi. Ідiть, висипляйтесь. О п’ятiй я побуджу вас.
Так вiн i протанцював цiлу нiч у своiх мокрих панчохах, а о п’ятiй годинi уранцi вже грюкав у дверi до напарникiв, вигукуючи голосно давню свою примовку, що дала йому прiзвисько:
– Буйний день надворi! Вставайте, ви, ловцi щастя зi Стюарт-рiчки! Буйний день, буйний день!
Роздiл VII
Цей раз iхалося легше. Дорогу вже лiпше було втерто, а, не вiзши пошти, вони й не спiшилися. Деннi переходи робились коротшi, й на спочинок лишалося бiльше часу.
За минулу подорож iз поштою Буйний День загнав трьох iндiян, але тепер його товаришi знали, що iм треба дiстатись до Стюарту не вимореними, а зi свiжою силою, отже, й не дуже поспiшали, хоч однаково вони втомлювалися. Зате Буйному Дневi ця легша робота була, як добрий спочинок.
На Сороковiй Милi вони зупинилися на два днi дати перепочити собакам, i все ж на Шiстдесятiй Милi довелося залишити на факторii ввесь Гарнiшiв запряг. Його собаки нiяк не могли видихати жахливого переходу вiд Селкiрка до Серкл-Сiтi, не те що iхнiй господар. Отож узяли замiсть них свiжих i подалися далi.
Другоi ночi отаборилися серед острiвцiв у гирлi Стюарту. Увечерi Буйний День заговорив про майбутне мiсто, де воно буде розташоване. Його товаришi тiльки смiялися, але вiн, не зважаючи на них, запаколив цiлий лабiринт високих, лiсистих острiвцiв.
– А що, якщо саме на Стюартi знайдуть багате золото? Тодi ви або урвете щось, або нi. А я напевне урву. Тож, далебi, краще помiркуйте гарненько та приставайте до мене.
Але вони все опинались.
– Ти такий самий мудрагель, як Гарпер i Джо Ледю, – сказав Гайне – Вони ввесь час у це бавляться. Знаеш ту велику площину, зараз за Клондайком, бiля самоi Лосячоi гори? То ось реестратор на Сороковiй Милi казав менi, що несповна мiсяць тому вони запаколили ii; мовляв, буде селище Гарпера i Ледю. Ха-ха-ха!
Ілайджа й Фiн теж зареготали, але Буйний День лишився глибоко серйозний.
– Оце ж бо воно й е те, що мое серце чуло! – закричав вiн. – Іде велика карта. Уже люди нюхом чують. Нащо б вони там ставили паколи, коли б i iм серце не пiдказувало! Далебi, шкода, що це не я запаколив!
Жаль, що бринiв у нього в голосi, викликав новий вибух реготу.
– Смiйтеся, смiйтеся. Оце ж бо й бiда ваша! Ви гадаете, що забагатiти можна, тiльки знайшовши жилу. Я так i знаю, що коли тут виявиться багате золото, – а воно таки виявиться, – ви всi почнете копирсатися зверху та розгрiбати болото; тiльки небагато ви там вiзьмете, нiчим буде й похвалитися! З живого срiбла, з амальгами ви смiетесь, а дрiбний золотий пiсок, по-вашому, Господь Бог створив навмисне, аби морочити шмаркачiв чечакiв. Вам подавай тiльки ядряний пiсок, та й того половину ви покинете в землi, а з того, що здобули, ще половину втратите, промиваючи. А багатство загребуть тi люди, що займуть землю пiд мiста, позакладають торговельнi спiлки, повiдкривають банки…
Вибух реготу покрив його слова.
– Банки, на Алясцi!.. Ой, вiд самоi думки вмерти зо смiху можна!
– Авжеж, банки, бiржi…
Знов iх аж корчило вiд реготу. Джо Гайне, ухопившись за боки, качався на своiм укривалi.
– А за ними прийдуть здоровi акули, – провадив далi Буйний День, – i поскуповують усi рiчки, де ви греблись, як тi кури. Улiтку вони розмиватимуть грунт водою, а взимку розморожуватимуть парою.
Розморожуватимуть парою? Оце-то загнув! Це вже Буйний День сам себе перевершив, смiшки строячи. Розморожувати парою! Навiть вогнища палити, i то ще не пробувано, за химеру вважаеться.
– Ну й смiйтеся, кат iз вами, смiйтеся! Чом ви не хочете розплющити очей? Ви ж, далебi, як тi слiпi кошенята! Кажу вам, коли на Клондайку вiдкриють золото, Гарпер i Ледю стануть мiльйонерами. Коли ж його знайдуть тут, на Стюартi, ви побачите, як мiсто Елама Гарнiша виросте, мов на дрiжджах! А ви тинятиметеся навколо з кислими пиками… – Вiн безнадiйно зiтхнув. – Ну, дарма вже, вiзьму й вас до себе на роботу, хоч за харчi абощо.
Буйний День був передбачливий. Кругозiр вiн мав зовсiм неширокий, але що вже бачив, те бачив не здрiбна. Мавши тверезий розум i практичну вдачу, вiн нiколи не марив про неможливе. Уявляючи на вкритiй снiгом площинi лiсу гамiрливе золотошукацьке селище, вiн, насамперед, думав про вiдкриття багатих розсипищ, без яких не могло бути й самого селища. А вже потiм йому малювалися перед очима пiдхожi мiсця для пароплавних пристаней, тартакiв, складiв i всього того, що конче мусить бути в копальняному селищi на Далекiй Пiвночi. Проте це було тiльки рямцями для чогось iншого, бiльшого, для скаженоi азартноi гри. У цьому селищi, витвореному його уявою, i на вулицях, i в будiвлях, i в людських стосунках – скрiзь аж кишiли щасливi пагоди. То був нiби велетенський стiл для гри, в якiй стеля – тiльки небо: теплий пiвдень з одного i пiвнiчне сяйво з другого боку. Гра мала бути велика, на Юконi така ще й не снилась нiкому, i вiн, Буйний День, сподiвався урвати свою пайку.
А поки що не було нiчого, крiм прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покерi вiн ставив останню свою унцiю, маючи на руках добру гру, так тепер вiн ставив на карту й свое життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутне держить про запас для нього великi розсипища на Горiшнiй рiчцi.
Отож вiн iз трьома товаришами, iз собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снiгову пустелю, де нiщо не порушувало нескiнченноi тишi: анi людський голос, анi стукiт сокири, анi далекий пострiл iз рушницi. Самi лише вони ледве помiтними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгомiння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лiд, на нiч отаборювались у снiгу, i iхнi собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, укритими намороззю клубками, спали недалеко вiд них, а поруч стримiли, чаткнутi в снiг, чотири пари лижв.
Анi признаки iнших людей вони не бачили, тiльки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг iз води й пiдняв на невеликий помiст. Поминаючи того човна, вони мимоволi подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на iндiянське таборище. Та самих iндiян не було, вони, напевне, пiшли за лосячими табунами до верхорiччя Стюарту. Аж на двiстi миль вiдбившись вiд Юкону, Буйний День iз товаришами нарештi добулися до тих мiлизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо. Там вони отаборилися надовго, зробили високий помiст, щоб заховати харчi вiд собак, i заходилися працювати. Щоб дiстатися до нарiнку, iм треба було, насамперед, дробити крижану кору.
Почалося просте й суворе життя. Поснiдавши, з першим променем свiтанку вони йшли на роботу. Як насувалась нiч, верталися в табiр, готували вечерю, сидiли, позiхаючи, iз цигарками в ротi бiля вогню, тодi закутувались у хутрянi укривала й засинали. А над ними виблискували й тремтiли у морозяному повiтрi зорi й палало пiвнiчне сяйво. І iжа була так само проста й одноманiтна: хлiб iз квасного тiста, сало, боби та коли-не-коли риж, зварений зi жменею сушених слив. Свiжини добути iм жодного разу не пощастило. Хiба вряди-годи нападали на слiд кроля або горностая, а загалом здавалося, наче все живе втекло зi цих мiсць. Їх те не дуже дивувало: у довгих iхнiх мандрах iм не раз траплялося проходити мiсцями, що аж кишать дичиною, а попавши туди за два – три роки – не знаходити ii й знаку.
Золото на мiлизнах було, але вбоге. Пiшовши на полювання, чи не натрапить де лося, Ілайджа за п’ятдесят миль вiд табору спробував промити верховий нарiнок на одному потiчку. Спроба вийшла непогана. Вони запрягли собак i впорожнi подалися на те мiсце. Там, на Гарнiшеву пропозицiю, – можливо, уперше в iсторii Юкону, – заклали шурф за допомогою вогню. Здiйнявши зверху траву й мох, розклали вогнище з сухоi ялицi й палили його цiлi години. За шiсть годин земля розмерзлася на вiсiм дюймiв; ii вигребли мотиками й розпалили ново вогнище.
Заохоченi вдалою спробою, вони працювали з рання до ночi. Пройшовши так шiсть футiв углиб, натрапили на нарiнок, теж мерзлий. Робота вповiльнилась. Проте вони вже навчилися краще класти вогнища i незабаром за один раз розморожували нарiнок на п’ять – шiсть дюймiв. У нарiнку був дрiбний золотий пiсок, та через два фути знову почалася земля. На глибинi сiмнадцять футiв вони натрапили на ще одну тонку верству нарiнку. Виявилося, що в ньому е ядряний золотий пiсок. Спробне промивання давало шiсть – вiсiм доларiв на миску. На жаль, верства нарiнку була не товща за дюйм. За ним, глибше, знову пiшла м’яка земля всумiш iз пнями прадавнiх дерев i скам’янiлими кiстками забутих страховищ. Але дарма! Золото знайдено, та ще й ядряне. Найшвидше можна було сподiватися, що воно залягае на материковiй породi. Ну, що ж, вони дiйдуть до неi, хоч би довелося заглибитись i на сорок футiв. Подiлившись на двi змiни, вони працювали тепер день i нiч, i багаття iхнi не переставали димiти.
Тим часом запас бобiв став сходити, i вирiшили вiдрядити Ілайджу до табору по харчi. Ілайджа був один iз найзагартованiших юконських бувальцiв. Йому треба було проiхати аж сто миль, але вiн обiцяв повернутись третього дня: один день туди впорожнi, а два днi назад iз вагою. Натомiсть вiн повернувся другого дня, пiзно ввечерi. Вони якраз лягали спати, коли почули, що вiн пiд’iздить.
– Що за притичина? – спитав Генрi Фiн, коли порожнi санки в’iхали в освiт багаття, i вiн побачив, що довгобразе поважне лице Ілайджине ще дужче видовжилось i споважнiло.
Гайне пiдкинув дров у вогонь, i всi трое, угорненi в укривала, присунулись до багаття. Укритий iнеем, Ілайджа з побiлiлими бровами й бурцями, закутаний у хутро, мав вигляд рiздвяного дiда, як його вбирають у Новiй Англii.
– Пам’ятаете ту велику ялину над рiчкою, що на неi ми сперли край помосту? – спитав вiн i коротко розповiв про лиху пригоду. Велике дерево – здавалося б, iще таке мiцне, що простоiть не одну сотню рокiв, – усерединi, як виявилося, було трухле й ледве трималось корiнням. Коли до тяги снiгу, що лежав на ньому, долучилася ще тяга помосту з припасами, це порушило його довго пiдтримувану рiвновагу, i воно трiснуло й повалилось на землю, потягши за собою й помоста, а заразом порушивши рiвновагу чотирьох чоловiкiв i одинадцятьох собак iз силами навколишньоi природи. Бо припаси всi загинули – до них допалися росомахи, а чого не з’iли, те порозтягали.
– Вони стрiскали й сало, i сливи, й цукор, i собачий харч, i нехай менi очi повилазять, коли не попрогризали мiшкiв iз мукою, рижем, бобами та не порозсипали цього всього по цiлому Стюартi. Порожнi мiшки траплялися менi за чверть милi вiд стоянки.
Довго нiхто не озивався. То була справжня катастрофа – залишитися без харчiв серед полярноi зими i в мiсцевостi, де нема нiякоi дичини. Одначе iх не посiла панiка, вони дивилися небезпецi просто в вiчi й обмiрковували, що ж дiяти.
Джо Гайне заговорив перший:
– Насамперед, треба визбирати зi снiгу боби i риж… правда, навряд чи наберемо бiльш як фунтiв вiсiм – десять.
– Потiм хто-небудь собаками поiде до Шiстдесятоi Милi, – сказав Буйний День.
– Я поiду, – зголосився Фiн. Усi знов задумались.
– Чим же будуть живi решта собак i трое людей, поки вiн повернеться? – спитав Гайне.
– Залишаеться тiльки одне, – вiдповiв Ілайджа. – Ти, Джо, бери другий запряг i iдь до Стюарта до верхорiччя, доки натрапиш на iндiян. Вiзьмеш у них м’яса i повернешся. Я так гадаю, що ти встигнеш обернутись далеко швидше, нiж Генрi до Шiстдесятоi Милi. Коли ви обое поiдете, ми з Буйним Днем якось уже прохарчуемось.
– Тим часом узавтра вертаймо в табiр i повизбируймо все, що можна, – сказав Буйний День, загортаючись в укривало й збираючись заснути. – Лiпше лягайте, – додав вiн, – бо треба завтра ранiше встати. Ви обидва вiзьмете собак, а ми з Ілайджею розiйдемось на два боки, може, натрапимо де на лося.
Роздiл VIII
Вони не гаяли часу. Гайне i Фiн iз собаками, що дiстали лише по пiв пайки, рушили наниз до табору. За два днi вони прибули туди, а третього дня опiвднi прийшов Ілайджа й сказав, що не бачив жодного лосячого слiду. Увечерi прийшов Буйний День iз такою самою звiсткою. Вiдразу заходилися старанно збирати в снiгу все, що залишилось. Праця була немала. Боби мiсцями порозсипувано за добрих сто ярдiв вiд помосту. Працювали ще цiлий день. Наслiдки були нiкчемнi.
Розподiляючи мiж собою тих кiлька нещасних фунтiв харчiв, що iм пощастило зiбрати, товаришi виявили свою мужню натуру. Бiльшу частину того мiзерного запасу зоставили Буйному Дневi й Ілайджi. Тi двое, що пiшли iз собаками, один угору, другий наниз по Стюарту, мали надiю незабаром дiстатися до припасiв, а тi, що залишались, мусили прожити якось до iхнього повороту. Крiм того, хоч собаки, дiстаючи лише по кiлька унцiй бобiв на день, пiдуть дуже помалу, – проте люди, що iдуть ними, у крайньому разi можуть з’iсти iх самих. А тi, що залишилися, хоч би й помирали з голоду, собак не мали. Отож i виходило, що Буйному Дневi та Ілайджi припало тяжче. Та iнакше вони не могли й не хотiли зробити.
Потяглися днi по днях, зима стала непомiтно наближатися до кiнця, до весни, на пiвночi завжди раптовоi, мов грiм серед ясного дня. Пiдходила весна 1896 року. Щодень сонце вставало далi на сходi, довше залишалося на небi й далi сiдало на заходi. Минув березень, настав квiтень. Голоднi, схудлi, Ілайджа й Буйний День тяжко задумувалися: що могло скоiтися з iхнiми товаришами? Хоч би скiльки накидати часу на будь-якi затримки, будь-якi несподiванки, уже б iм слiд давно повернутись. Безперечно, iх спiткало нещастя. Таку можливiсть з одним припускалося зразу, тим-то й вирядили двох у рiзнi напрямки, але бiда, видно, спобiгла обох, i це був справдi нищiвний удар.
Тим часом Буйний День з Ілайджею сяк-так животiли, самi не знаючи, на що сподiваються. Танути ще не починало, отож вони могли збирати снiг довкруж iхнього зруйнованого помосту i розтоплювати його в казанках, у вiдрах та в мисках. Як вода встоювалась, ii потихеньку зливали. На днi залишався тоненький осад слизу. То було борошно, мiзерна частка того, що було розсипано й перемiшалося з тисячами кубiчних ярдiв снiгу. Де-не-де в тому слизi попадалися розмоклi чайнi листочки або зернятка кави всумiш iз пiском i смiттям. Та що далi вiд помосту, то менше вiдстоювалось борошна.
Ілайджа, старiший, пiдупав на силi перший. Вiн зовсiм охляв, i здебiльша лежав, загорнувшись у свое хутро. Життя iм пiдтримували вряди-годи пiдстреленi бiлки. Полювання залежало вiд Гарнiша й було тепер нелегкою справою. Маючи лише тридцять набоiв, вiн мусив улучати без промаху. Рушниця в нього була великого калiбру, отож дрiбну дичину доводилось бити в голову. Але траплялася вона дуже рiдко. Бувало, цiлими днями вiн i не бачив жодноi бiлки. Коли ж нагледить – вистежував ii з безмежною осторогою. Разiв iз двадцять пiдiймав рушницю тремтячими вiд кволостi руками й цiлився, але курка не спускав. Його витримка була справдi залiзна. Вiн цiлковито володiв собою i стрiляв не iнакше, як напевне. Хоч би як гриз його голод, хоч би як кортiло чимшвидше схопити маленьку тремтливу грудочку життя, нiколи вiн не ризикував змарнувати набiй. Грач удачею, вiн провадив тепер велику гру. Ставкою в тiй грi було життя, а картами – набоi. Вiн грав, як справдi великий грач – украй уважно, украй обережно, пильно обмiрковуючи кожний хiд. А тому й не схибив нi разу.
Кожен пострiл давав забиту бiлку, i хоч деколи цiлi днi проходили мiж тими пострiлами, вiн не мiняв своеi системи.
Із забитих бiлок нiчого не пропадало. Шкiрку виварювали на бульйон, а кiстки товкли, щоб можна було iх жувати й ковтати. Буйний День пробував розривати снiг i часом знаходив пагiння журавлини. Ця ягода й свiжа нiчого не мае в собi, крiм зерняток, води та твердоi шкуринки, а торiшня, суха й зморщена, вона й зовсiм була непоживна. Мало чим лiпша була кора з молодих пагiнцiв, бо ii треба було добру годину варити, щоб потiм насилу розжувати й проковтнути.
Минав квiтень. Весна хутко наступала. Днi довшали, сонце пригрiвало, i снiг почав пiдтавати: пiдсподом уже дзюрчали струмочки. Коли повiяв чинукський вiтер, за добу снiг осiв аж на фут. Вечорами ще пiдморожувало, i снiг брався льодовою корою, що могла витримувати вагу людини. Незабаром iз пiвдня потяглися першi птахи, маленькi снiговi подорожники, перепочили тут добу й полетiли далi на пiвнiч. Тодi якось високо-високо, назираючи вiльноi води, пролетiла ключем на пiвнiч рання зграя диких гусей. Кущ карлуватоi верби, що рiс на березi, вкрився бруньками. Зваривши iх, Буйний День з Ілайджею переконалися, що вони досить поживнi. Ілайджi трохи свiт був пiднявся, але другого такого куща не знайшлось, i вiн знову занепав.
У деревах рушив угору сiк, щодень голоснiше дзюркотiли невидимi струмочки, замерзла земля вiдживала. Але рiчка ще лежала в своiх крижаних кайданах. За довгi зимовi мiсяцi мороз так мiцно ii закував, що навiть навальна весна неспроможна була розбити iх за один день. Настав травень. Великi, але не кусючi комарi, що вижили з минулого року, вилiтали з трухлих повалених дерев та розпадин у скелях, засюрчали коники, а високо над головами, зграя по зграi, щораз частiш пролiтали на пiвнiч дикi качки й гуси. Рiчка ще не скресала.
Нарештi десятого травня лiд зi страшенним гуком розколовся, вiдламався вiд берега й пiднiсся на три фути, але не пiшов за водою. Треба було, щоб спершу скрес i рушив долiшнiй Юкон, геть аж до того мiсця, де в нього впливае Стюарт. А доти крига на Стюартi тiльки пiдiйматиметься й пiдiйматиметься пiд тиском води. Коли ж пiде крига на Юконi, нiхто не мiг сказати. Далi за двi тисячi миль рiчка впливае в Берингове море, i тiльки вiд того, як буде там, залежало, коли Юкон скине мiльйони тонн льоду зi своiх грудей.
Дванадцятого травня двое чоловiкiв, узявши з собою хутрянi укривала, вiдро, сокиру й дорогоцiнну рушницю, пiшли по кризi за водою. Вони мали на метi дiстатися до човна, що його бачили дорогою сюди, а щойно скресне рiчка, попливти за течiею до самоi Шiстдесятоi Милi. Голоднi, охлялi, вони посувались уперед поволi, насилу-насилу. Ілайджа падав трохи не за кожним кроком i пiдвестись сам уже не мiг. Буйний День, напружуючи рештки сили, зводив його на ноги; а вiн, хитаючись, ступав кiлька крокiв i падав знову.
Останнього дня, коли вони вже мали добутися до човна, вiн знесилився геть, i коли Гарнiш його пiдводив, одразу падав знову. Буйний День спробував iти поруч, пiдтримуючи його, але й сам був такий кволий, що падав разом iз ним. Якось витягти Ілайджу на берег i влаштувавши сякий-такий табiр, вiн подався шукати бiлок. Тепер i вiн уже раз у раз падав. Увечерi вiн нагледiв бiлку, але було вже темно, i вiн не наважився стрiляти. Терпляче, як дикун, вiн прочатував цiлiсiньку нiч i вранцi таки пiдстрелив ii.
Бiльшу частину бiлки вiддав вiн Ілайджi, а собi лишив тiльки кiсточки й твердiшi кавалки. Але така дивовижна хiмiя життя, що мале створiннячко, грудочка рухливого м’яса, коли ii з’iли, передала людському м’ясовi свою рушiйну силу. Бiлка не бiгала бiльше по ялицях, не перескакувала з гiлки на гiлку, не гойдалась на страшнiй височинi, фуркаючи сердито. Натомiсть енергiя, що все це чинила, перейшла у виснаженi м’язи й запаморочену волю двох людей, примусила iх рухатись чи радше зрушила з мiсця, i вони, заточуючись, пройшли тi кiлька миль, що лишалося iм до човна. А там обидва повалились i довго пролежали нерухомо.
Абиякий для здоровоi людини клопiт – спустити додолу невеликого човника – забрав Буйному Дневi чимало годин. А що бiльше часу – не один день – згаяв вiн, щоб плазма й лежачи на боцi позашпакльовувати мохом щiлини. Хоч iз неймовiрними труднощами, та човна було полагоджено. Малося ще зробити останне й найважче – спустити його на воду. Рiчка досi не скресла. Крига пiднялась на кiлька футiв, але не рушала. Буйний День знову пiшов шукати бiлки. Що крок спотикаючись i падаючи, вiн плентався чи й рачкував мокрим снiгом, що надвечiр примерзав i брався твердою корою. Та цього разу вiн не знайшов пухнатоi стрибучоi грудочки, що мала перелляти свою енергiю в його тiло й дати йому силу перетягти човна через береговий лiд i спустити на воду. Рiчка скресла двадцятого травня. Крига пiшла годинi о п’ятiй уранцi. Уже розвиднилося, бо днi набагато подовшали, i Буйний День, сидячи, дивився, як вона йде. Ілайджа був занадто знесилений, щоб цiкавитися цим видовищем. Майже зовсiм без тями, вiн лежав нерухомо, а рiчкою сунула крига, величезнi крижини стикалися, трiщали, натискали на берег, вивертали з корiнням дерева й вiдколупували здоровеннi брили землi. Навколо все аж здригалося вiд страшних ударiв. За годину крига стала – видно, нижче рiчку зашеретувало. Води прибуло, крига пiдiйшла вище за берег, а вода все прибувала, несучи новi й новi крижини. На рiчцi дiялося щось страхiтливе. Велетенськi крижанi брили злiтали в повiтря, неначе зернятка з кавуна, стиснутi мiж дитячими пальцями. Уподовж берега виросла цiла стiна з криги. А коли зашерет прорвало, гуркiт крижин, що терлися та бились одна об одну, ще погучнiшав. Крига йшла так iз годину. Вода в рiчцi швидко спала. Але крижаний вал уздовж берега так i залишився.
Пропливли останнi крижини. Уперше за шiсть мiсяцiв Буйний День побачив вiдкриту воду. Вiн знав, що це ще не кiнець кригоплаву, що в верхорiччi Стюарту ще сила криги, що вона може прорватись i тодi почнеться другий кригоплав, але вiн не мiг перечiкувати його, становище було занадто розпачливе.
Ілайджа був такий охлялий, що мiг умерти щохвилини. Та й сам Гарнiш не був певен, чи вистачить ще йому сили спустити човна на воду. Ризик був у всьому. Якщо вiн пережидатиме, Ілайджа запевне помре, та, мабуть, i вiн теж. Якщо йому пощастить спустити човна, якщо вiн випередить другий кригоплав, якщо його не дожене крига з горiшнього Юкону, якщо йому поталанить у всьому цьому i ще багато в чому дрiбнiшому, то вони дiстануться до Шiстдесятоi Милi й будуть урятованi, – знов-таки, якщо в нього ще знайдеться сила пристати там до берега.
Вiн узявся до роботи. Крижаний вал здiймався футiв на п’ять вище за човен, а другим боком спадав до води футiв на п’ятнадцять. Назираючи, де б зручнiше спустити човна, Буйний День побачив трохи далi величезну крижину, що положисто виперлась iз води до самого верху валу. Щоб перетягти човна туди, вiн витратив добру годину, хоч уся вiдстань була з двадцять футiв. Вiд знесилля його занудило. Серце калатало, вiн задихався, а в очах мигтiли гострi й блискучi, як дiамантовий пiсок, iскри, аж йому здавалося часами, що вiн слiпне. Ілайджа був до всього байдужий, не ворушився й не розплющував очей. Буйний День боровся за життя iх обох. Вiн якось витеребив човна на вал i навколiшки, бо на ногах уже не мiг устояти, прикрiпив його бiльш-менш певно на краю крижини. Потiм рачкуючи перетяг у нього свое укривало, рушницю й вiдро. Сокиру покинув, за нею треба було рачкувати зайвi двадцять футiв туди й стiльки ж назад, а вiн знав, що однаково не зможе скористатися з неi, хоч би й потреба.
Перетягати в човен Ілайджу виявилось навiть iще тяжче, нiж вiн гадав. Щоразу, протягши його кiлька дюймiв, Буйний День мусив довго спочивати. Так вiн доволiк його по землi та по нагромаджених уламках криги аж до човна, але пiдняти на борт уже нiяк не мiг. Ілайджа, мов неповний лантух зерна, складався вдвое й падав, щойно вiн випускав його з рук. Буйний День залiз у човен І спробував утягти товариша зсередини. Але й це марно. Йому пощастило пiдняти на облавок Ілайджинi плечi й голову, та коли, випустивши плечi, вiн хотiв перехопити Ілайджу нижче, той ураз посунувся назад на кригу.
З розпачу Буйний День змiнив тактику. Вiн ударив Ілайджу по обличчi.
– Господи-боже, чи ти чоловiк, чи нi? Ось тобi, чорти б тебе вхопили! Ось тобi!
Кленучи, вiн бив його по щоках, по носi, по губах, намагаючись болем повернути його душу, що блукала десь у безвiстi, й розбудити його примерхлу волю. Аж ось Ілайджинi повiки затремтiли й очi розплющились.
– Слухай! – хрипко закричав Буйний День. – Як я тобi пiдiйму голову на облавок – тримайся, чуеш? Тримайся! Хоч зубами вчепись – тiльки тримайся!
Очi заплющились, але Буйний День знав, що його слова дiйшли до Ілайджиноi свiдомостi. Вiн знову пiдняв на облавок голову й плечi безпорадного товариша.
– Тримайся ж, бiсова душе, учепись зубами! – кричав вiн, пiдхоплюючи тiло.
Одна безсила рука сковзнула вниз, пальцi другоi розтулились, проте Ілайджа пам’ятав наказ i вчепився в дошку зубами. Коли Буйний День пiдняв його за поперек, вiн, як був лицем униз, так i з’iхав на дно човна, пообдиравши собi носа, щоки й пiдборiддя об шерхкi струганi дошки. Тепер за облавок звисали тiльки ноги. З ними легко було впоратись. Насилу зводячи дух, Буйний День стяг Ілайджу далi на дно, перекинув горiлиць i закутав у хутро.
Лишалось останне – спустити човна на воду. Зате ж це дiло було найважче, бо Гарнiш мусив пiдняти корму, де лежав його товариш. Напруживши всю свою волю, вiн схопився за човна. Ураз щось нiби увiрвалося. Вiн не тямив, що саме трапилося, тiльки раптом усвiдомив, що лежить, зiгнувшись, ницьма на гострому краi корми. Очевидячки, уперше на вiку вiн зомлiв. У нього було таке вiдчуття, наче йому вже кiнець: вiн не може поворухнути нi рукою, нi ногою i, що найдивнiше, це його й не обходило. Перед ним уставали видива, живi й виразнi. І думка його стала ясна й гостра, як лезо бритви. Вiн завжди споглядав життя без усяких прикрас, таке, як воно е, i все ж досi нiколи не бачив його таким голим i неприкрашеним. Уперше зроду похитнулась його вiра в себе, у свiй чудовний талан. У ту хвилину Життя неначе розгубилось i не зумiло збрехати. Тож вiн, власне, лише жалюгiдний земляний гробак, такий самiсiнький, як й iншi гробаки, як бiлка, що ii вiн з’iв, як люди, що зазнавали поразки й гинули в нього перед очима; такий самий, як Джо Гайне i Генрi Фiн, що теж, напевне, уже загинули, i як Ілайджа, що лежить ось на днi з обдертим обличчям, безвладний i байдужий до всього.
Зi свого мiсця Буйний День мiг бачити рiчку проти води до самого завороту, звiдки скоро чи нi, а мусив надiйти новий кригоплав. Перед ним повстало минуле, те далеке минуле, коли тут ще не було нi бiлих, нi червоношкiрих, а рiчка, та сама рiчка Стюарт рiк у рiк на зиму вдягалась у кригу в своiх пустельних берегах, а щовесни рвала ту кригу й по волi текла далi. Бачив вiн також i незмiренно далеке майбутне, коли останнi поколiння людей щезнуть з Аляски, про нього самого й згадки не буде, а рiчка, як i перше, нестиме своi води до Юкону, замерзатиме восени, скресатиме навеснi i все тектиме й тектиме.
Життя – омана й брехня. Воно дурить усе, що живе. Воно дурило i його, Буйного Дня, одне зi своiх найкращих, найживiших творiнь. Вiн – нiщо, просто собi клубок iз плотi, нервiв та почуттiв, що порпався в глинi, шукаючи золота, мрiяв, прагнув, силкувався виграти, а тодi пропав, зник без слiду. Лишилось тiльки те, що не було нi плоттю, нi нервами, нi почуттями, лишився i пiсок, i глина, i нарiнок, i гори, i розлогi долини; лишилася рiчка, що рiк-рiчно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляеться, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не тi, хто вмер, а вмерли всi. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Нi, звiсно, не Життя, воно тiльки вiчно квiтучий цвинтар i вiчна похоронна процесiя…
На мить вiн повернувся в дiйснiсть, побачив широчезну рiчку, птаха, що сидiв на провi човна й не спускав iз людини зухвалих очей. Але все це тiльки блимнуло перед ним, i вiн знову поринув у дрiмотнi роздуми.
Життева гра мае кiнець, i шкода його уникнути. От i вiн дограв до кiнця… так, до кiнця. Ну, й що з того? Знов i знов вертався вiн до цього запитання.
Буйний День був байдужий до всiх сучасних релiгiй. Вiн виробив собi власну релiгiю чесних учинкiв i чесноi гри з iншими людьми, i в марнi розважання про майбутне життя не вдавався. Усе закiнчуеться разом зi смертю.
Вiн завжди в це вiрив i не боявся. Ось i тепер човен лежав на льоду, на п’ятнадцять футiв над водою, а вiн не мав сили поворухнутись, умлiвав вiд знесилля, але, як i перше, знав, що разом зi смертю всьому край, – i, як i перше, не боявся. Його переконання були простi, але твердi, i iх не мiг захитати перший – чи лiпше сказати, останнiй – спалах тваринного страху перед смертю.
Перед його очима вмирали й люди, й тварини. Цiлi десятки таких смертей пригадалися йому. Вiн бачив живi iстоти знов такими, як тодi, i вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертвi. І iм тепер байдужiсiнько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смертi. Умерти не тяжче – навiть легше, нiж вiн уявляв, i вiн тепер уже й радiв, що його смерть так близько.
Перед ним постала iнша картина. Вiн побачив мiсто своiх мрiй, золоту столицю Пiвночi, що жила гарячковим життям. Вона примостилася над Юконом, на високому березi, розляглася широко по площинi. Вiн бачив рiчковi пароплави у три ряди при березi, тартаки в роботi й довгi собачi запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далi – гральнi, банки, бiржi, марки, бляшки – усе, що потрiбне для великоi гри, незмiрно бiльшоi, нiж вiн коли бачив. Який жах – покинути це все, покинути тодi, коли серце вiщуе близьке щастя, коли вже пiдходить велике золото! На цю думку життя затрiпотiло йому всерединi й знов почало нашiптувати свою давню брехню.
Буйний День iзсунувся з човна i, зiпершись на нього спиною, сiв на лiд. Вiн хотiв не прогавити тiеi гри. А чом би й нi? У його виснажених м’язах ще знайдеться хоч трохи сили, аби тiльки ii зiбрати! Тодi вiн пiдiйме корму й спустить човна на воду. Зовсiм не до речi в головi звiдкись постала думка, що треба купити в Гариера й Ледю частку iхньоi займанщини на Клондайку. Вони, звiсно, продадуть третину дешево. Якщо золото виявиться на Стюартi, у нього буде селище Елама Гарнiша, i вiн свое вiзьме, а якщо на Клондайку, то й тодi дещицю матиме.
А тим часом треба зiбрати всю силу. Вiн простягся на льоду на ввесь зрiст, долiлиць, i з пiв години пролежав спочиваючи, без руху. Коли вiн звiвся на ноги, йому на мить потемнiло в очах, але вiн перемiг себе i взявся до човна. Вiн добре розумiв свое становище: коли зразу не пощастить, то вдруге вiн уже не спроможеться нiчого зробити. Для цiеi першоi спроби треба докласти геть усiеi снаги, що вiн зумiе знайти в собi, i пiсля того в ньому вже не залишиться нiчогiсiнько.
Вiн цупив i цупив угору корму човна, укладаючи в то зусилля всю свою iстоту, витрачаючи себе всього, i душу, й тiло на цю останню спробу. Корма трохи пiднялась. Гарнiшевi здавалося, що вiн умлiвае, але вiн усе цупив i цупив. Човен пiддався i неначе почав сунутися вниз. Зiбравши рештки сили, Буйний День перехилився й лантухом упав у човен на ноги Ілайджi. Вiн лежав, навiть не пробуючи пiдвестись, i, стежачи за верховiттям дерев, вiдчував, що човен сунеться чимраз швидше. Ось вiн шубовснув у воду, закрутився, ударився об берег так, що долетiли льодовi скалки, знов закрутився, ще раз ударився, ще раз – так разiв iз десять – i поплив за водою.
Буйний День прийшов до пам’ятi i, глянувши на сонце, побачив, що минуло кiлька годин. Вiн здогадався, що спав. Сонце вже звернуло з полудня. Вiн доволiкся до корми й сiв. Човен плив посеред рiчки. Назустрiч бiгли лiсистi береги, облямованi блискучою кригою. Спереду пливла велика, вивернута з корiнням сосна. Вода прибила човна до неi. Буйний День перелiз уперед i прив’ядав чал до кореня. Дерево, глибше затоплене у водi, пливло швидше. Чал ураз натягся, i човен поплив мов на буксирi. Кинувши останнiй затьмарений погляд на береги, що хилялись у всi боки, та на сонце, що гойдалось на небi, як те вагадло, Буйний День загорнувся в свое хутро, лiг на дно й заснув.
Була вже нiч, коли вiн прокинувся знову. Вiн лежав горiлиць, дивився на зорi й слухав тихий гомiн води. Човна раптом сiпнуло: дерево попереду враз прискорило свiй плав. Невелика крижина стукнула його збоку i шкребнула до облавку.
«Отже, кригоплав таки не здогнав нас», – подумав вiн i, заплющивши очi, знову заснув.
Коли вiн прокинувся втрете, був уже бiлий день. Сонце стояло на полуднi. Доволi було Гарнiшевi одного погляду на далекi береги, щоб побачити, що це вже могутнiй Юкон. До Шiстдесятоi Милi тепер, мабуть, недалеко. Вiн почувався знесиленим до краю, у головi морочилось, рухи були незграбнi й непевнi. Насилу-насилу, зовсiм захекавшись, вiн звiвся й сiв, поклавши поруч рушницю. Зi свого мiсця вiн не мiг бачити, чи Ілайджа ще дихае, чи нi, а дiстатись до нього шкода було й гадки, занадто далеко.
Буйний День знову поринув у своi роздуми-марення. Часами на нього находила якась порожнеча, коли вiн анi спав, анi був непритомний, а проте нiчого не бачив. Йому тодi здавалось, неначе в нього в мозковi розчепились якiсь трибки. І отак, з перервами, вiн думав про свое становище. Вiн ще живий i, очевидно, буде врятований, але як це сталося, що вiн не вмер i не лежить упоперек човна там на крижинi? Йому згадалось те останне зусилля, що вiн тодi зробив. Але нащо вiн зробив його? – питав вiн сам себе. – Адже ж не зi страху перед смертю. Вiн не боявся ii, вiн це знав. Нi, його повернула до життя вiра в свое прочуття, у те багате золото, що мало знайтися, його пiдбадьорило бажання взяти участь у великiй грi. І знов же навiщо? Що з того, що в нього буде мiльйон? Однаково вiн колись помре, так самiсiнько як i тi, хто не вигравав бiльше, нiж на шмат хлiба. Промiжки порожнечi в головi стали частiшi, i Буйний День вiддався на волю приемнiй млостi.
Раптом вiн скинувся, неначе щось шепнуло йому: «Збудись!» Вiн озирнувся й побачив збоку, яких сто футiв вiд себе, Шiстдесяту Милю. Течiя принесла човна просто пiд берег. Але та ж сама течiя несла його й далi, у водяну пустелю долiшнього Юкону. На березi анi душi. Можна було подумати, що з факторii всi повтiкали, коли б не дим з одного комина. Буйний День спробував закричати, але голосу не було, i з горла вилiтало тiльки якесь нелюдське харчання. Вiн схопився за рушницю, пiдняв ii до плеча й натиснув курка. Вона вiдбила так, що його всього струсонуло й пронизало страшним болем. Рушниця впала йому на колiна, i пiдняти ii вдруге вiн не мiг. Однак треба було поспiшати, i, вiдчуваючи, що умлiвае, вiн ще раз натиснув курка. Рушниця стрельнула, пiдскочила й упала у воду. Гарнiшевi потьмарилось в очах, але вiн ще встиг побачити, як кухоннi дверi вiдчинились i якась жiнка визирнула з великоi рубленоi хати, що танцювала серед дерев несамовиту джигу.
Роздiл IX
За десять днiв по тому на Шiстдесяту Милю приiхали Гарпер i Джо Ледю. Буйний День ще був досить кволий, але вже мав стiльки сили, щоб здiйснити те, що пiдказувало йому прочуття. Вiн вимiняв за третину своеi займанщини на Стюартi третину iхньоi на Клондайку. Вони мали великi надii на Горiшню Краiну, i Гарпер, навантаживши цiлого плота припасами й харчами, вiдплив за водою, щоб поставити невеличку факторiю в гирлi Клондайку.
– А чом ти не спробуеш на Індiянi, Буйний Дню? – сказав вiн, прощаючись. – На тiй рiчцi стiльки струмкiв, ручаiв та обмiлин, i подекуди золото наче аж кричить, щоб його знайшли. Звiрся на мое чуття. Велике золото ось-ось вiдкриеться, а Індiяна не за мiльйон миль.
– До того ж там сила силенна лосiв, – додав Джо Ледю. – Боб Гендерсон десь никае тими мiсцями ось уже третiй рiк. Присягаеться, що мусить знайтися щось дуже велике, а тим часом живиться самою лосятиною i нишпорить скрiзь як навiжений.
Буйний День i вирiшив «махнути туди», як вiн висловився. Однак Ілайджу не пощастило вмовити йти разом. Той нiяк не мiг видихати пережитого голодування i все боявся, щоб такого знов не трапилось.
– Не маю сили вiдiрватись вiд iжi, – пояснював вiн. – Знаю, що це дурне, але нiчого з собою не можу вдiяти. Я встаю з-за столу, тiльки як почую, що ось-ось лусну й нiчого бiльше не влiзе. Я повернуся в Серкл-Сiтi i, доки не пiдправлюсь, примощуся десь бiля комори з харчем.
Гарнiш не рушав iз мiсця ще кiлька днiв. Треба було набратися сили й спорядитись як слiд. Вiн мав на думцi не набирати багато припасу – на собi нести сiмдесят п’ять фунтiв i на кожного собаку нав’ючити по тридцять, як то роблять iндiяни. Звiряючись на слова Ледю, вiн вирiшив живитись, як Гендерсон, самим м’ясом. Коли прибув пароплав Джека Кернса, що вiз тартака з озера Лiндермен, вiн сiв на нього разом iз собаками i з усiм вантажем, передавши Ілайджi заявки на своi займанщини, щоб той iх оформив, i того ж самого дня висiв у гирлi Індiяни.
Пройшовши сорок миль проти води до Кварцового струмка, що його впiзнав iз розповiдей, вiн натрапив на слiди Боба Гендерсона; далi за тридцять миль бiля Австралiйського струмка також знати було, що той i тут порпався, але минали тижнi по тижнях, а його самого все не здибувалося. Лосiв справдi було багато. І Гарнiш, i його собаки аж вилискували вiд м’ясного харчу. Подекуди вiн знаходив золото у верховому нарiнку, хоч i не дуже багате. Зате дрiбного золотого пiску в м’яких верствах i нарiнку було досить по всiх кiльканадцятьох струмках, якi вже дослiдив Буйний День, i це ще дужче упевнило його вiру, що багате золото мусить знайтися. Раз у раз звертав вiн очi на пiвнiч, де тяглося пасмо пагорбiв, i думав: чи не там його слiд шукати? Пройшовши аж до верху рiчку Домiньйон, Буйний День перетяв межигiр’я й спустився до притоки Клондайку, названоi згодом рiчкою Ганкер; якби вiн узяв правiше, то трапив би на мiсце, що його Гендерсон прозвав Золотим Дном, i зустрiв би його самого, що копав там перше справжне клондайкське золото. Але Гарнiш пройшов понад Танкером до самого Клондайку, а потiм до лiтнього рибальського табору iндiян на Юконi.
Там вiн спинився на день у Кармака, що мав жiнку iндiянку й жив iз своiм швагром, iндiянином Скукумом Джiмом. Опiсля купив човна i, посадивши в нього собак, спустився Юконом до Сороковоi Милi. Серпень був наприкiнцi, днi помiтно покоротшали, наближалася зима. Гарнiшева вiра в свое прочуття, у те, що у Горiшнiй Краiнi мають вiдкрити велике золото, була, як i перше, непохитна. Вiн надумав зiбрати гурт iз чотирьох – п’яти чоловiкiв чи бодай знайти хоч одного товариша i ще до морозiв пiднятись проти води й шукати родовищ узимку. Але люди на Сороковiй Милi були надто недовiрливi. Їм досить було золота i по iхнiх займанках на заходi.
Аж нараз на Сорокову Милю припливли в каное Кармак, його швагер Скукум Джiм та Калтус Чарлi, також iндiянин. Щойно висiвши на берег, вони подались до iнспектора копалень i подали кожен по заявцi та ще одну, правом вiдкривача, на рiчцi Бонанзi. Увечерi в шинку «Закваска» вони показували привезене звiдти ядряне золото. Люди не йняли iм вiри, глузливо осмiхались i знизували плечима. Не вперше-бо пускалася по Юкону чутка про велике золото. Знайома штука. Звiсно, Гарперовi та Джо Ледю хочеться привабити шукачiв золота до свого селища. І хто такий цей Кармак? Індiянський зять! А чи чував коли хто, щоб такий знайшов щось путне? І ця сама Бонанза – звичайне лосяче пасовисько бiля гирла Клондайку. Старожитцi звали ii Кролячим ручаем. От коли б Буйний День чи Боб Гендерсон подали заявки та показали ядряне золото, тодi справа iнша, тодi можна було б повiрити. А то Кармак, Скукум Джiм i Калтус Чарлi. Нi, це вже вибачайте!
Буйний День також не дiймав вiри Кармаковi, попри свою певнiсть, що на горiшньому Юконi мусить бути золото. Вiн сам лише кiлька день як був у Кармака й бачив, що той бив байдики й гадки не мав шукати золота. Але ввечерi, коли вiн годинi об одинадцятiй сидiв у себе на ослонi й розв’язував мокасини, у головi йому промайнула несподiвана думка. Вiн накинув на плечi куртку, узяв шапку й повернувся до «Закваски». Кармак був iще там i тицяв свое золото у вiчi недовiрливим. Буйний День сiв поруч нього, узяв його золото, насипав у миску й довго розглядав. Потiм зi своеi торбинки насипав у другу миску кiлька унцiй золота з Серкл-Сiтi та Сороковоi Милi й знову довго розглядав та порiвнював. Нарештi вiн вiддав Кармаковi його золото, усипав свое назад у торбинку й пiдняв руку. Усi замовкли.
– Хлопцi, я хочу вам дещо сказати, – почав вiн. – Золото прийшло. Велике золото на горiшнiм Юконi. Кажу вам певно – воно прийшло. Тут, у цих краях, нiколи не бувае такого золота, як оце в Кармака. У ньому бiльше срiбла. Ви самi бачите, що колiр у нього зовсiм не такий. Далебi, Кармак справдi натрапив на велике золото. Хто вiрить менi й пiде зi мною?
Охочих не знайшлося. Навпаки, почувся смiх i жарти.
