скачать книгу бесплатно
– Вiтаю, мсье Буйний Дню! Я тiльки велика дитина, а ти – великий чоловiк.
Гарнiш кинув свiй тягар, скочив додолу й попростував до прилавка.
– Ну, важ! – гукнув вiн, шпурляючи свою торбинку вагаревi. Той усипав у неi золота на чотириста доларiв iз французовоi й Гендерсоновоi торбинок.
– А тепер усi сюди! – провадив Буйний День, – Вибирайте собi отруту! Хто виграв – платить!
– Сьогоднi моя нiч! – вигукнув вiн ще за десять хвилин. – Я самотнiй сiрий вовк! Я вже бачив тридцять зим. Сьогоднi мiй день народження, единий мiй день на рiк, i я можу повалити кожного з вас! Ходiмо! Я всiх вас викачаю в снiгу! Ану, ворушiться, старожитцi й чечаки! Ходiть, усiх вас буду хрестити!
Юрба посунула у дверi. Залишились тiльки буфетники та п’янi, що спiвали собi далi.
Макдональдовi промайнула в головi думка пiдтримати власну гiднiсть. Вiн пiдiйшов до Буйного Дня з простягненою рукою.
– Що, ти перший? – Буйний День зареготав i схопив його за руку, немовби щоб поздоровкатись.
– Нi, нi, я тiльки хочу привiтати тебе з днем народження. Я й так знаю, що ти можеш мене шпурнути в снiг. Що я можу зробити з людиною, яка пiдiймала дев’ятсот фунтiв?
Макдональд сам важив сто вiсiмдесят фунтiв. Буйний День тримав його тiльки за руку. І враз, рвучко шарпонувши господаря «Тiволi», вiн в одну мить повалив його долiлиць у снiг. Тодi, хапаючи тих, котрi ближче, так самiсiнько звалив одного за одним ще пiвдесятка. Шкода було опинатись. Усi летiли шкереберть, кумедно перекидаючись, хто як попадя, у м’який i глибокий снiг. У примерхлому свiтлi зiр важко було вiдрiзнити тих, що вже викачались у снiгу, вiд тих, що чекали своеi черги. Тому Буйний День почав обмацувати iм спини й плечi, щоб розпiзнати, хто в снiгу, а хто нi.
– Ще не хрещений? – питав вiн щоразу, простягаючи своi страшнi руки.
У кучугурi вже лежало поряд кiлькадесят чоловiк. Декотрi зводились навколiшки, жартома вдаючи покору, i, посипавши собi голову снiгом, казали, що обряд над ними вже виконано.
Лише п’ятеро ще стояли купкою осторонь. Лiсовики, засельпики диких краiв, вони радi були помiрятися силою з будь-ким, хоч би i в його день народження.
Цi люди пройшли найсуворiшу життеву школу, вистояли на вiку безлiч боiв, вони були лицарi кровi, поту й витривалостi, та все ж iм бракувало одного, чого Буйний День мав надмiр: досконалоi злагоди нервiв i м’язiв. У цьому не було жодноi його заслуги, тiльки дарунок природи. Такий вiн уродився. Його нерви передавали накази вiд мозку швидше, нiж iхнi; думка, що диктувала вчинки, розвивалася жвавiше. Самi його м’язи, завдяки швидшим хiмiчним реакцiям у них, слухались наказiв його волi швидше, нiж iхнi. Так уже вiн був створений. М’язи в нього були нiби начиненi потужною вибухiвкою. Пiдойми його тiла дiяли, мов сталевi щелепи капкана. А до всього вiн мав ту надлюдську силу, що даеться хiба одному на мiльйон, силу дивовижну не стiльки величиною, скiльки якiстю, незмiрною органiчною перевагою в самiй структурi м’язiв. Наскоки його були такi блискавично рвучкi, що супротивник не встигав збагнути його намiру й учинити опiр, як був уже подоланий. І навпаки, коли нападали на нього, вiн завжди встигав зреагувати, опертися або вмить перейти в контратаку.
– А ви чого там поставали? – звернувся Буйний День до тих п’ятьох. – Ходiть-но, ходiть сюди, я й вас так самiсiнько похрещу. Іншим разом, може, ви й покладете мене, але сьогоднi, у день свого народження, я мушу вам показати, що я найдужчий з усiх вас. Хто це там так свiтить очима з нетерплячки? Пат Генреген? Ходи сюди, ходи, Пате!
Пат Генреген, вiдомий бешкетник, колись професiйний кулачний перебiець, виступив наперед. Обидва зчепились, i не встиг iрландець напружити м’язи, як вiдчув себе в залiзних лещатах пiвнельсону й угруз головою та плечима в снiг. А колишнiй лiсоруб Джо Гайне гепнувся нiби з другого поверху: Гарнiш кинув його через себе, ще до того, як вiн наготувався, чи принаймнi так Гайне потiм виправдовувавсь.
Буйний День не вiдчував анi найменшоi втоми; вiн не виснажував сили довгою натугою. Усе вiдбувалося в одну мить. Раптовий м’язовий вибух, блискавичний i страшний, а за мить тiло вже знов розслаблялося.
Доктор, чи коротше Док Вотсон, сивобородий, нiби викутий iз залiза чолов’яга з темним минулим, страшний у бiйцi, опинився в снiгу за якусь частку секунди перед своiм наскоком. Док саме пiдбирався, щоб стрибнути на Буйного Дня, коли той налетiв на нього так спрожогу, що вiн беркицьнувся на спину. Бачивши це все й беручи на розум, Олаф Гендерсон надумався й собi напасти на Буйного Дня зненацька. Вiн кинувся на нього збоку, коли Гарнiш нахилився й допомагав Доковi Вотсону звестись на ноги. Олаф бацнув його колiньми в бiк, Гарнiш не встояв i впав на всi чотири. Але й Олаф, з розгону перелетiвши через нього, теж упав. Ще вiн не встиг пiдвестись, як Буйний День уже насiв на нього й знову перекинув. Набравши повнi жменi снiгу, вiн почав ним розтирати Олафовi лице й вуха i запихати за комiр.
– Ну, я не кволiший за тебе, Буйний Дню, – бубонiв, зводячись на ноги, Олаф, – але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!
Француз Луi був останнiй iз п’ятьох; те, що вiн бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину вiн кружляв i вивертався вiд Буйного Дня. Потiм вони зiтнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, i жоден не мiг подужати другого. Аж ось, як розгорiлася цiкавiсть глядачiв, Буйний День ужив одного зi своiх блискавичних викрутiв: натиснув у iнший бiк, уклавши в той рух усю вибухову силу своiх м’язiв, i враз Луi, хоча й опираючись так, що аж кiстки йому трiщали, поволi став злягати горiлиць у снiг.
– Хто виграв, той частуе! – гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бiгцем подався до «Тiволi». – Гей, хутчiше всi сюди, на гостини до зеленого змiя!
Усi вишикувались довгою лавою бiля прилавка, декуди по двое й по трое, i тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворi було шiстдесят градусiв пiд нулем.
Бетлс, сам один iз найуславленiших своею вiдвагою й завзяттям старожитцiв, урвав п’яницьку пiсню про сiк сасафрас i пiшов, заточуючись, привiтати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, i вiн урочисто, як справжнiй оратор, зняв голос:
– Чуете, хлопцi! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своiм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Вiн увесь вiд мокасинiв до голови щире золото найвищоi проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Вiн був хлоп’я, зовсiм хлоп’я, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, у таких лiтах ще пiд носом було мокро. Вiн нiколи не був писклям, вiн i вродився дорослим. За тих часiв, скажу я вам, чоловiк мусив бути чоловiком. Тодi не було ще оцiеi здохлячоi цивiлiзацii, що прийшла до нас тепер.
Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.
– За тих добрих давнiх часiв, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконi, нам iз неба не ллялася юшка, i зайти пообiдати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як крiль на рiчцi скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущi!
Цi його переплутанi слова зустрiнуто вибухом реготу. Бетлс пустив Гарнiша з обiймiв i розлючено обернувся до юрби:
– Смiйтесь, ви, шолудивi, безрогi, смiйтесь! А я вам у вiчi скажу: найкращий iз вас не вартий розв’язати ремiнця йому на мокасинах! Хiба не так, Кембле? Брешу я, Маку? Буйний День зi староi гвардii. Вiн справдешня «закваска». Тодi в нас не було нiяких цих пароплавiв, анi факторiй. Тодi нам раз у раз доводилося живитися тiльки кролячими слiдами та лососячими вихлюпами!
Вiн окинув юрбу гордим поглядом. Залунали оплески, i почали вимагати промови вiд Буйного Дня. Той погодився. Зараз-таки принесли стiльця й помогли йому на нього вилiзти. Не тверезiший за iнших, тепер вiн високо пiдносився над ними – над буйною гурмою абияк повдяганих людей, узутих у мокасини та муклуки, з рукавицями, що телiпалися в них на шиi, i в шапках, що своiми пiднятими навушниками нагадували крилатi шоломи стародавнiх вiкiнгiв. Чорнi Гарнiшевi очi виблискували, на засмаглих щоках виступили густi рум’янцi пiсля багатьох чарок. Його привiтали радiсними вигуками, що довго не вщухали, i очi йому мимохiть зволожились, дарма що вигуки тi були здебiльше п’янi й безглуздi. Адже так люди поводилися споконвiку: i в глибоких печерах, сидячи навпочiпки довкола вогнища, i в пишних палатах iмператорського Риму, i в неприступних замках баронiв-розбiйникiв – вони так само бенкетували, бились i пиячили, як i тепер у модерних готелях, що пiдпирають небо, або в п’яницьких вертепах приморських мiст.
Отак i люди, що лавою обступили Гарнiша, були хвальковитi, п’янi й галасливi будiвники держави в присмерку полярноi ночi, що на короткi буйнi хвилини дали собi перепочинок вiд надлюдськоi працi, якою вщерть повна була iхня похмура дiйснiсть. Цi новiтнi героi мало чим рiзнились вiд героiв давнини.
– Хлопцi! – почав не зовсiм твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. – Що ж менi вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приiхав вiн iз Пiвнiчноi Каролiни. То вiн цю саму пригоду менi й оповiдав. Якось у нього на батькiвщинi, у горах, справляли весiлля. Посходились i родичi, й приятелi. Пастор кiнчав уже вiнчання i промовив: «Кого бог злигав, того хай чоловiк не розлигае…»
Тут молодий перебива пастора: «Велебний отче, щось менi наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоiть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слiд!»
…Ну от, коли дим розiйшовся, молода озираеться i бачить: пастор лежить мертвий, молодий – мертвий, брат мертвий, двое дядькiв мертвi й п’ятеро весiльних гостей теж мертвi. Вона глибоко-глибоко зiтхнула й каже: «Оцi новомоднi самозвiднi пiстолети всi моi надii розбили!..».
Отак i я вам мушу сказати, – докiнчив Буйний День, як регiт стих, – цi чотири Джековi королi розбили моi надii! Я пустив усе за вiтром, аж засвистiло, i мушу рушати до Даi.
– Назовсiм? – спитав хтось.
Гнiвний вираз перебiг по обличчю Гарнiшевi, але за мить природна добродушнiсть узяла гору.
– Що, на глузи мене береш? – вiдповiв вiн, усмiхаючись. – Звiсно, я не маю на думцi зовсiм утiкати.
– Ану забожися, Буйний Дню! – гукнув той самий голос.
– Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чiлкутський перевал в осiнню снiговицю вiсiмдесят третього року. Я мав тiльки подерту сорочку на хребтi та жменю борошна – ото й усього добра. Цiлу зиму заробляв на харчi в Джуно, а навеснi ще раз перейшов Чiлкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не пiду звiдси, доки не вiзьму свого. Отже, ще й досi я його не взяв, через те я й тут i, далебi, не маю на думцi поки що йти звiдсiль. Вiдвезу пошту й гайда назад. Анi на нiч не зостануся в Даi. Вiзьму пошту, перемiню собак, захоплю харчiв i – назад через Чiлкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, i головою Іоанна Хрестителя, що не пiду звiдси, доки не загребу банку, i, кажу я вам, чималий вiн мусить бути!
– А який це, по-твоему, чималий? – спитав унизу Бетлс, що нiжно обiймав йому ногу.
– Еге, скiльки? Який це, по-твоему, чималий? – загукали iншi.
Буйний День подумав хвильку.
– Чотири або п’ять мiльйонiв, – повагом промовив вiн нарештi й пiднiс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регiт. – Але я не заганятимусь дуже, пiдведу риску й пiд мiльйоном. Зате ж анi на унцiю не менше! Тiльки тодi пiду з цього краю.
Його слова знову зустрiнуто вибухом глуму. Досi ще нiкому не траплялось не те що мiльйона – сотнi тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконi не сягав п’яти мiльйонiв.
– Слухайте, – крикнув Буйний День, – ви бачили, яку купу золота загарбав сьогоднi Кернс? До прикупу вiн був нам не страшний. Його три королi мало чого були вартi. Але його серце чуло, що йде четвертий, i вiн узяв його. Отак i мое серце щось чуе. На Юкон iде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, анi про Березовий струмки. Про них i говорити не варто. Я кажу про справжне золото, що вiд нього вам волосся дубом стане. Воно вже лiзе з землi, i нiщо його не спинить. Воно вилiзе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то моi слiди приведуть вас кудись до Стюарту, Індiяни чи Клондайку: тiльки привезу пошту й зараз лечу на тi рiчки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопцi, багате золото пiд самим дерном, по сто доларiв на миску, i п’ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!
Вiн пiднiс до рота чарку вiскi.
– За те, щоб усi ви взяли свою пайку з нього!
Вiн випив вiскi, злiз зi стiльця й знову потрапив у Бетлсовi ведмежi обiйми.
– Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогоднi не поiхав, – сказав пiдiйшовши Джо Гайнс. – Я допiру дивився на градусника надворi. Мороз кусаеться: шiстдесят два пiд нулем, i до того йдеться, що спуститься ще. Лiпше перечекати.
Буйний День осмiхнувся, й старожитцi довкола зареготали.
– Отакi ви, безрогi! – гукнув Бетлс. – Боiтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаете Буйного Дня, коли думаете, що мороз його спинить.
– Приморозить собi легенi, та й годi, – вiдмовив Гайне.
– Авжеж, приморозить собi смочка в ротi. Ти, Гайнсе, у цiй сторонi щойно третiй рiк, ще не призвичаiвся, а я сам свiдок, як Буйний День пройшов по Койокуку п’ятдесят миль за день, коли градусник показував сiмдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
– Отак же й приморожують легенi, – жалiсним голосом промовив вiн. – Як Буйний День виiде перше, нiж пересядеться мороз, то нiзащо не витримае! Адже ж вiн iде без намета й без опони.
– До Даi добра тисяча миль, – сказав Бетлс, вилiзши на стiлець i обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. – Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад iз першим-лiпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днiв буде там.
– Пересiчно по тридцять три милi на день, – нагадав Док Вотсон. – Я знаю, що це таке, бо сам попоiздив. Як захопить його хуртовина на Чiлкутi, то цiлий тиждень може продержати.
– Тринди-ринди! – вiдрубав Бетлс. – І назад тисячу миль вiн так само проiде за тридцять днiв! Ставлю п’ятсот доларiв, i кат бери хуртовину!
Щоб пiдперти своi слова, вiн витяг торбинку iз золотом, завбiльшки з болонську ковбасу, i шпурнув ii на стiл. Док Вотсон кинув i свою поряд.
– Згода! – гукнув Буйний День. – Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п’ятсот доларiв, що за шiстдесят днiв, лiчивши вiд сьогоднi, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тiволi»!
Довкола недовiрливо загомонiли. З десятеро чоловiк повитягали своi торбинки. Джек Кернс протиснувся крiзь юрбу й став перед Гарнiшем.
– Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся анi за сiмдесят п’ять днiв!
– Не треба менi твоеi ласки, Джеку! – вiдказав Гарнiш. – Ставлю порiвну, i за шiстдесят днiв.
– Сiмдесят п’ять днiв! Два проти одного, що не повернешся! – уперто правив своеi Кернс– П’ятдесята Миля вже звiльниться з-пiд криги, i при березi лiд пiдтане.
– Що ти в мене виграв, Джеку, те твое, – не поступався Гарнiш. – І в такий спосiб ти менi нiчого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати менi грошей, але я тобi ось що скажу, Джеку: мое серце теж чуе, що я свое надолужу! Незабаром я все вiдiграю. Пожди тiльки, поiш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тодi ми з тобою сядемо «без стелi» й так заграемо, що аж дим пiде! Згода?
Вони стисли один одному руки.
– Звiсно, вiн повернеться, – прошепотiв Кернс до Бетлса. – Ставлю п’ятсот, що Буйний День повернеться за шiстдесят днiв! – додав вiн уголос.
Бiллi Ролiнз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обiймах.
– Їй-богу, i я хочу забитися! – сказав Олаф Гендерсон, вiдводячи Гарнiша вбiк вiд Бетлса й Кернса.
– Хто виграв – ставить могорич! – закричав Буйний День, заклавшися з ним. – А я певен, що виграю! Тiльки шiстдесят днiв довго чекати, кажiть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?
Бетлс iз чаркою вiскi в руцi вилiз на стiлець i, похитуючись, завiв пiсню, едину, яку знав:
Се Генрi Ворд Бiчер, здаеться менi,
І школи недiльноi учителi
П’ють сiк сасафрас, мов воду.
Та свiй я заставляю вiк:
Якщо вони п’ють сiк,
То сiк iз забороненого плоду.
Юрба пiдхопила хором:
Та свiй я заставляю вiк:
Якщо вони п’ють сiк,
То сiк iз забороненого плоду.
Хтось вiдчинив надвiрнi дверi, i кволе сiре свiтло зазирнуло до шинку.
– Буйний день! Буйний день уже! – гукнув хтось.
Гарнiш одразу рушив до дверей, вiдгортаючи вниз навушники своеi хутряноi шапки. Кама стояв надворi бiля санок, довгих i вузьких, сiм iз половиною футiв завдовжки й шiстнадцять дюймiв завширшки. Їх дно, зашите дощечками впоперек, пiдносилось на шiсть дюймiв над полозками на пiдрiзах. На них, поперев’язуванi мiцним ремiнням iз лосячоi шкiри, лежали брезентовi мiшки з поштою, одежа та харчi на людей i собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п’ятеро собак, укритих iнеем. То були ескiмоськi пси, дiбранi зростом i мастю, усi надзвичайно великi й сiрi. Вiд своiх хижих iклiв аж до кудлатих хвостiв – усi вони, як один, достоту нагадували вовкiв. Та вони, власне, й були вовки, прирученi, звiсно, а все ж вовки i з вигляду, i натурою. Зверху, застромленi пiд ремiння, лежали напоготовi двi пари широких плетених лижв.
Бетлс показав на позшиванi в укривало шкурки полярних зайцiв, що виглядали з одного мiшка.
– Оце й уся його постiль! – сказав вiн. – Шiсть фунтiв хутра. Це найтеплiше, що вiн мае. Але нехай мене лиха година вiзьме, коли я пiд ними нагрiвся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна пiч, ось що.
– Не хотiв би я бути отим iндiянином! – зауважив Док Вотсон.
– Вiн його зажене, ухоркае до смертi! – аж простогнав у захватi Бетлс. – Я добре знаю, адже ж я бував iз ним у дорозi! Цей нiколи у свiтi не стомлюеться. Вiн не тямить навiть, що то воно е втома! Якось при сорока п’яти градусах пiд нулем вiн цiлий день iшов у мокрих панчохах! Ну, хто ще на свiтi може таке утнути?
А тим часом Буйний День прощався з усiма, хто юрмився навколо нього. Дiвi конче заманулося його поцiлувати. Гарнiш, хоч i стуманiлий ще вiд вiскi, збагнув, проте, як не зачепитися за фартуховi поворозки. Вiн поцiлував Дiву, але так само щиро поцiлував i iнших трьох жiнок. Натягли довгi рукавицi, вiн пiдняв собак i став на свое мiсце бiля кермовоi жердини в передку санок.
– Ну, голуб’ята, гайда! – гукнув вiн.
Собаки налягли всiею своею вагою на шлеi, припали до снiгу, аж риючи його лапами, i, нетерпляче повискуючи, подались уперед. Буйний День i Кама мусили бiгти, щоб не вiдстати вiд них. Отак бiгом люди й собаки перехопились через високий берег, спустились на кригу замерзлого Юкону i незабаром зникли в сивiй iмлi.
Роздiл IV
На льоду шлях був утертий, лижв не треба було, i собаки пробiгали пересiчно по шiсть миль за годину. Буйний День i Кама по черзi заступали один одного бiля жердини. Кермувати санками та бiгти поперед них була робота важкенька. Той, хто змiнився, бiг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.
Праця була тяжка, зате пiдгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертоi дороги. Згодом, коли доведеться iхати без дороги, то й три милi на годину буде добре. Тодi вже не пiдбiжиш за собаками i не пiд’iдеш, не спочинеш. Тодi бiгти бiля жердини не мудра буде справа. Тодi вiддихаеш бiля неi пiсля тяжкоi працi – пробивати дорогу собакам на своiх лижвах. Це вже робота не вельми пiдгониста. А далi ще будуть такi мiсця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну. Тодi радий будеш i милi на годину! Такi крижанi зашерети неминучi. Правда, вони недовгi, але й миля на годину потребуе нелюдських зусиль.
Кама й Буйний День не балакали: i робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазнi за дiлом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебiльшого тiльки буркав. І запряг бiг тихо, хiба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака. Чути було тiльки, як сталевi полозки скреготять по нерiвному льоду та як порипують санки.
Неначе стiна стала мiж гомоном «Тiволi» та новим свiтом, що в нього поринув Буйний День, свiтом тишi й супокою. Нiщо нiде й не ворушилось. Юкон спав пiд трифутовим крижаним покривом. Анi найлегший вiтерець не подихав. Сiк застиг у стовбурах ялиць, що лавою здiймалися обабiч рiчки. Дерева з до краю обважнiлим вiд снiгу гiллям неначе закам’янiли. Найменше здригання – i снiг би осипався з них, але вiн не осипався. Санки були едина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипiння полозкiв тiльки пiдкреслювало навколишню тишу.
Це був мертвий свiт, мертвий i сiрий. Година стояла ясна й суха. Анi слiду вологи в повiтрi, анi туману, анi мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на пiвднi сонце неухильно пiдбивалося зiсподу до обрiю, але мiж ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землi. Юкон лежав у пiчнiй тiнi, i самий день був, властиво, тiльки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли рiчка, загнувши розлогу луку, вiдкрила оковi широкий простiр на пiвднi, краечок сонця виткнувся понад обрiй. Але воно не пiдiймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лiнiею i опiвднi своiм спiднiм краем тiльки ледь-ледь пiднялось над обрiем. То було притьмарене, блiде сонце. Його промiння не грiло, i на сонячне кружало можна було дивитися просто, не примружуючи очей. Ледве дiйшовши полудневоi лiнii, воно вже почало спускатись положистою дугою за обрiй, i земля знову загорнулася в тiнь.
Люди й собаки все бiгли та бiгли. Щодо харчування Буйний День був справжнiй дикун, такий самий, як i його Кама. Обидва вони могли iсти, як i де доведеться. Коли наiдалися й напивалися донесхочу, а коли не мали рiски в ротi хтозна як довго. Собаки iли тiльки раз на день, i лише зрiдка iм перепадало бiльш, як по фунту сушеноi риби на кожного. Вони були ввесь час голоднющi й заразом у якнайлiпшому станi. У них, так само як i в iхнiх предкiв-вовкiв, травнi процеси були вкрай економнi й досконалi. Нiщо не марнувалось, усе з’iдене до крихти перероблялося на енергiю.
Кама й Буйний День подiбнi були до них. Нащадки поколiнь, що чимало на собi витерпiли, вони також могли багато витерпiти. Вони споживали саме в мiру потреби, i не бiльше. Невеличка кiлькiсть iжi давала iм величезну енергiю, бо в них у органiзмi нiщо не пропадало. Винiжений городянин, що працюе за письмовим столом, звiвся б нiнащо й страждав би хтозна-як вiд того харчу, що iли Буйний День та Кама i що давав iм снагу до найтяжчоi фiзичноi працi. Вони добре знали те, чого не знае кабiнетний працiвник, – що то е бути ввесь час голодному, – i через те могли iсти коли завгодно. Їхнiй апетит завжди був при них i завжди був вовчий. Вони пожадливо ковтали все, що iм подавалось, i нiщо iм нiколи не вадило.
Десь близько третьоi години пополуднi довге смеркання зiйшло на нiч. На небi висипали зорi. Великi, яскравi, вони миготiли, здавалось, над самою головою. У iхньому свiтлi люди й собаки бiгли й бiгли далi. Вони не знали втоми. А це ж був не якийсь особливий день, тiльки перший з шiстдесятьох таких самiсiньких днiв. Хоча напередоднi Буйний День прогуляв, протанцював, прокубрячив цiлу нiч, на ньому це не вiдбилось анiтрохи: по-перше, через його надзвичайну життеву наснагу, а по-друге, через те, що таких ночей у нього в життi було не густо. Склянка кави перед сном дужче б уплинула на людину кабiнетну, нiж на Гарнiша пиятика та гульбощi упродовж цiлоi ночi.
Буйний День не мав годинника, але вiн вiдчував час i досить точно визначив його якось пiдсвiдомо. Коли, на його думку, минула шоста година, вiн почав назирати мiсця для ночiвлi. Юкон саме робив колiно, i дорога перетинала рiчку. Не побачивши по цiм боцi пiдхожого мiсця, вони подались на той бiк. До другого берега було з милю, та на половинi дороги вони натрапили на крижаний зашерет i втратили цiлу годину, пробиваючись помiж крижинами. Нарештi Буйний День нагледiв те, чого вони шукали: суху деревину недалеко вiд берега. Кама щось буркнув задоволено. Санки виiхали на берег, подорожнi почали лаштуватись на ночiвлю.
Розподiл працi в них був досконалий. Кожен знав, що йому робити. Буйний День узяв сокиру й розрубав суху ялицю, а Кама лижвою розгрiб на два фути снiг на рiчцi й другою сокирою наколов льоду варити страву. Клаптем сухоi березовоi кори розпалили вогнище. Буйний День заходився куховарити, а iндiянин розвантажив санки, роздав собакам пайку сушеноi риби i повiсив торбу з харчами високо на гiлляку, щоб вони не могли доскочити. Тодi зрубав невеличку ялинку, обчухрав ii, утоптав снiг при вогнищi, застелив його щiльно свiжим пагiллям i кинув на нього свого й Гарнiшевого мiшки. Там були сухi панчохи, спiдня бiлизна та укривала iз заячих шкурок. У Ками було iх два, а в Буйного Дня тiльки одне.
Вони працювали безупинно, мовчки, не марнуючи часу. Кожен справляв, що треба, не зважаючи й не чекаючи на другого. Як не стало льоду до варива, Кама мовчки пiшов наколоти його, а як собака випадком звалив поставлену лижву, Буйний День поставив ii знову на мiсце. Поки кипiла кава й смажилося сало, вiн заколотив млинцi й приставив до вогню великого казанка з бобами. Кама повернувся з рiчки i, сiвши скраечку на ялинове гiлля, заходився лагодити збрую.
– Боюся, що Скукум i Буга знов буде погризся, – сказав вiн, беручись до iжi.
