скачать книгу бесплатно
Його ворог був надто сильний. Лiп-Лiп став для Бiлого Зуба кошмаром. Щойно вовченя вiдходило вiд матерi, як зараз же з'являвся шибеник, бiг за ним слiдом, гарчав, чiплявся i, вибравши хвилину, коли поблизу не було людей, кидався на нього i змушував до бiйки. А що Лiп-Лiп завжди перемагав, то цi боi йому страшенно подобалися. Для нього вони стали втiхою, а для Бiлого Зуба нестерпною мукою.
Бiлий Зуб не здавався. Вiн був увесь покусаний, i кожна сутичка кiнчалася для нього поразкою, але дух його лишався незламним. Проте все це погано впливало на його норов. Вiн став злий i похмурий. Вiн i зроду був дикий, а вiд нескiнченних переслiдувань здичавiв iще бiльше. Вiн рiдко коли був веселий i безжурний, як усi його однолiтки. Вiн нiколи не грався й не пустував iз табiрними щенятами. Лiп-Лiп не допускав цього. Як тiльки десь поблизу собачого гурту з'являвся Бiлий Зуб, Лiп-Лiп налiтав на нього, дражнив, знущався й кусав, аж поки не проганяв його геть.
Отже, Бiлий Зуб поступово втратив безтурботнiсть, властиву його однолiткам, i видавався набагато старшим. Позбавлений змоги витрачати енергiю в iграх, вiн замкнувся в собi i швидко розвивав свiй розум. Вiн зробився хитрий; не маючи куди дiвати час, став вигадливий на всiлякi каверзи. Пiд час загальноi годiвлi собаки не давали йому вхопити свою частку риби й м'яса, i вiн зробився спритним злодiем. Вiн мусив сам роздобувати собi харч i роздобував умiло. То була справжня кара для жiнок. Вiн навчився непомiтно никати по табору, знав, де i що робиться, до всього придивлявся й дослухався, усе брав собi на розум i добирав дотепних способiв, як уникати свого безжального гнобителя.
Ще коли Лiп-Лiп тiльки почав до нього чiплятися, вiн якось учинив над ним напрочуд хитру штуку i пiзнав уперше насолоду помсти. Як колись Кайч, водячись з вовками, занаджувала на загибель собак, так i вiн заманив одного дня Лiп-Лiпа у мстивi зуби своеi матерi. Тiкаючи вiд ворога, вiн весь час кружляв мiж наметами табору. Вiн був спритний бiгун, спритнiший за всiх тамтешнiх собачат, навiть за самого Лiп-Лiпа. Але на цей раз вiн бiг не на всю силу. Вiн тримався не далi як на стрибок вiд переслiдувача.
Лiп-Лiп, розпалений гонитвою i близькiстю жертви, забув про обережнiсть. Вiн не помiтив, куди забiг, а коли схаменувся, було вже пiзно. Круто завернувши за один з наметiв, вiн наскочив прямо на Кайч, що лежала там, на прив'язi. Вiн з переляку заскавчав, i тоi ж митi вовчиця вп'ялася в нього зубами. Утекти вiд Кайч було нелегко, дарма що сама вона не могла гнатися услiд. Вона збила його з нiг, щоб вiн не мiг утекти, i вп'ялася в нього зубами.
Коли ж нарештi йому пощастило вiдкотитися вiд неi кудись убiк, вiн пiдвiвся весь розкуйовджений, розбитий тiлом i душею. Скрiзь, де пройшлися зуби Кайч, стирчала збита шерсть. Вiн зацiпенiв на мiсцi, роззявив пащу i заквилив протяжно й жалiсно, як мале цуценя. Але йому не дали й наквилитись уволю. Несподiвано пiдскочив Бiлий Зуб i вчепився йому в задню лапу. У Лiп-Лiпа згас весь бойовий запал, i вiн ганебно втiк. А його недавня жертва наступала йому на п'яти i не давала спокою, аж поки вiн не примчав до намету свого господаря. Тут на допомогу йому вибiгли жiнки i вiдiгнали оскаженiлого Бiлого Зуба градом камiння.
Настав день, коли Сивий Бобер вирiшив, що Кайч уже не втече, i вiдв'язав ii. Бiлий Зуб не тямив себе з утiхи, що мати його вiльна. Вiн весело бiгав за нею по всьому табору, i Лiп-Лiп, бачачи iх укупi, тримався вiд них на пристойнiй вiдстанi. Бiлий Зуб навiть наiжувався й грiзно наступав на ворога, але той не приймав його виклику. Лiп-Лiп був не дурний i хоч як горiв бажанням помститися, але чекав, поки вовченя лишиться на самотi.
Того самого дня Кайч i Бiлий Зуб забрели на край лiсу поблизу табору. Це вiн завiв сюди матiр i, коли вона враз спинилася, силкувався заманити ii далi. Рiдна рiчка, лiгво i спокiй лiсiв вабили його, i вiн хотiв узяти з собою й матiр. Вiн пробiг трохи вперед, став i озирнувся. Вона не рухалася. Вiн жалiбно завив, сховався в кущах i знову вискочив. Потiм пiдбiг до матерi, лизнув ii в морду i знов утiк уперед. А вона все стояла на мiсцi. Вiн спинився i глянув на неi, повний туги й надii. Але вона повернула голову туди, де був табiр, i його погляд згас.
Бiлого Зуба щось кликало в далекi простори. Його мати теж чула цей поклик. Але вона чула й iнший, ще владнiший поклик вогнища й людини, що на нього з усiх тварин озиваються тiльки вовки та брати iхнi – дикi собаки.
Кайч повернулася i поволi пiшла до табору. Вiн тримав ii в бiльш мiцних путах, нiж прив'язь. Невидимою таемною силою люди не пускали ii вiд себе. Бiлий Зуб сiв у тiнi пiд березою i тихенько заквилив.
Гострий дух сосни й тонкi аромати лiсу навiвали йому спогади про минуле вiльне життя, яким вiн тiшився, поки не потрапив у полон. Але вiн був ще дуже малий, i для нього голос людини й голос пустинi були нiщо проти голосу матерi. Усе свое коротеньке життя вiн залежав вiд неi. Ще не прийшла йому пора стати на власнi ноги. Тож вiн пiдвiвся й сумно побрiв до табору. Дорогою вiн кiлька разiв сiдав i тужливо вив, прислухаючись до потужних покликiв, якi все ще линули з надрiв лiсу.
У пустелi дiти недовго лишаються при матерi, а пiд владою людини часом ще менше. Так було i з Бiлим Зубом. Сивий Бобер був щось винен iндiанцевi, якого звали Три Орли. А Три Орли збирався в подорож уздовж рiчки Мекензi до Великого Озера Рабiв. Шматок червоноi тканини, ведмежа шкура, двадцять патронiв i Кайч пiшли в оплату боргу. Побачивши, що Три Орли забирае його матiр до себе в човен, Бiлий Зуб кинувся слiдом за нею. Одним ударом кулака Три Орли вiдкинув вовченя на берег i вiдчалив. Бiлий Зуб стрибнув у воду й поплив за човном, не слухаючи Сивого Бобра, що кликав його назад. Його охопив такий безмежний страх розлучитися з матiр'ю, що в ту хвилину вiн зневажив навiть гнiв людини.
Але люди звикли, щоб iм корилися. Сивий Бобер, розпалившись, скочив у човен i поплив навздогiн за Бiлим Зубом. Догнавши вовченя, вiн нахилився i витяг його з води. Але не кинув його на дно човна. Тримаючи його однiею рукою в повiтрi, вiн другою почав його бити. Ну й бив же вiн його! Рука в iндiанця була важка. Кожен удар був нестерпний, а сипались вони без кiнця-краю.
Пiд зливою ударiв то з одного боку, то з другого Бiлий Зуб гойдався, мов збитий з ритму маятник. У ньому клекотiли рiзнi почуття. Спочатку вiн здивувався. Потiм на хвилину вiдчув страх i кiлька разiв заскавчав пiд рукою iндiанця. І враз розлютився. Його вiльнолюбна натура дала себе взнаки – вiн вищiрився i безстрашно загарчав в обличчя розгнiванiй людинi. Та розгнiвалася ще бiльше. Удари посипалися ряснiше, важчi й болючiшi.
Сивий Бобер бив, а Бiлий Зуб гарчав. Але це ж не могло тривати завжди. Хтось iз них мусив поступитися, i здався-таки Бiлий Зуб. На нього знову напав страх. Це вперше людина так поводилася з ним. Випадковi удари дрючком чи каменем, що перепадали йому ранiше, здавалися ласкою проти того, що вiдбувалося зараз. Вiн утратив мужнiсть i почав скавчати. Вiд кожного удару в нього вихоплювався пронизливий вереск. Але ляк невдовзi перейшов у несамовитий жах, i його зойки злилися в безперервне виття, що не збiгалося з частотою ударiв.
Нарештi Сивий Бобер опустив праву руку. Бiлий Зуб безпорадно повис у лiвiй його руцi i все ще скавчав. Це, напевно, задовольнило його господаря, i вiн грубо швиргонув його на дно човна, який увесь час плив за водою. Сивий Бобер узяв весло. Бiлий Зуб опинився в нього пiд ногами, i вiн грубо вiдштовхнув його. Вiльнолюбний норов вовченяти знову повстав, i вiн схопив зубами взуту в мокасин ногу.
Попередне лупцювання було нiщо у порiвняннi з тим, якого йому знову довелося зазнати.
Гнiв Сивого Бобра не знав меж, так само як i страх Бiлого Зуба. На цей раз по ньому походила не тiльки рука, а й дерев'яне весло. І коли його знову пожбурили на дно човна, на його маленькому змученому тiлi не було живого мiсця. Сивий Бобер ще раз штурхонув його ногою, тепер уже навмисно. Але Бiлий Зуб не вишкiрив зуби. Вiн засвоiв ще одну науку неволi. Нiколи, нi за яких обставин не смiе вiн кусати свого володаря й пана. Тiло його володаря й пана священне, його не можна сквернити своiми зубами. Це тяжкий злочин, страшна образа, для якоi немае нi прощення, нi забуття.
Човен торкнувся берега, а Бiлий Зуб лежав нерухомо, тихенько квилячи, покiрний волi Сивого Бобра. А Сивий Бобер волiв, щоб Бiлий Зуб вийшов на берег, i швиргонув його на берег так, що вiн важко вдарився боком об землю. Дрижачи всiм тiлом, Бiлий Зуб устав i заскиглив. Лiп-Лiп, що бачив усе з берега, накинувся на Бiлого Зуба, збив з нiг i вп'явся в нього зубами. Вовченя було надто безпорадне, щоб боронитися, i йому були б непереливки, коли б не Сивий Бобер. Вiн пiдкинув Лiп-Лiпа в повiтря ногою з такою силою, що той упав на землю далеко вiд Бiлого Зуба. Така була людська справедливiсть. І хоч який Бiлий Зуб був нещасний у ту хвилину, але в душi у нього ворухнулася подяка. Вiн покiрно поплентався за Сивим Бобром через увесь табiр до його намету.
І з того дня Бiлий Зуб запам'ятав, що право карати боги залишають собi, а тварин цього права позбавляють.
Уночi, коли все стихло, Бiлий Зуб згадав матiр i затужив за нею. Вiн тужив так одверто, що розбудив Сивого Бобра, i той знову побив його. З того дня Бiлий Зуб сумував уже мовчки. І тiльки забрiвши сам на узлiсся, вiн давав волю своiй журбi i жалiбно вив на весь голос.
Пiд ту пору, розхвильований спогадами про печеру й рiдну рiчку, вiн напевне втiк би в пустелю, коли б не любов до матерi. Вiн бачив, як люди вирушали на полювання й поверталися назад. Так само й вона могла повернутися. І, чекаючи ii, вiн терпiв неволю.
Та неволя не так уже й гнiтила його. У нiй багато було й цiкавого. Завжди траплялося щось несподiване. Не було кiнця-краю дивам, що iх творили люди, i на все вiн дивився з захватом. Крiм того, вiн навчився догоджати Сивому Бобровi. Покори, неухильноi, слiпоi покори вимагали вiд нього; в нагороду за це не били, i життя можна було сяк-так терпiти.
Інодi навiть Сивий Бобер сам кидав йому шматок м'яса i вiдганяв собак, щоб вiн спокiйно мiг попоiсти. Такий шматок м'яса мав для Бiлого Зуба велику цiну, далеко бiльшу, нiж десять шматкiв з рук жiнок. Сивий Бобер нiколи не гладив i не пестив його. Проте чи його важка рука, чи справедливiсть, чи безперечна сила впливали на Бiлого Зуба, тiльки невдовзi вiн i його похмурий господар заприязнилися.
Непомiтно, пiдступом, то з допомогою дрючка, то каменя, то кулака сковували Бiлого Зуба кайдани неволi.
Інстинкт, який споконвiку жене вовкiв до людського вогнища, розвиваеться швидко. Розвивався вiн i в Бiлому Зубовi. І потроху життя в iндiанському селищi, попри всi його злигоднi, ставало йому все милiше. Але сам вiн не пiдозрював цього. Вiн тужив за матiр'ю, мрiяв про побачення з нею i палко жадав опинитися знову на волi.
3
Вiдцуралися!
Лiп-Лiп так отруював життя Бiлому Зубовi, що той робився ще лихiший, нiж мав би бути за своею вовчою натурою. Скаженiсть взагалi була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навiть серед людей iшла слава про його злостивiсть. Що б не сталося в таборi – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жiнка, в якоi вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Бiлий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такоi поведiнки. Вони бачили тiльки, як вiн поводиться, а поводився вiн погано. Бiлий Зуб був пролаза i злодiй, капосник i забiяка. Роздратованi жiнки кричали йому просто в вiчi, що вiн паскудний вовк i що такому не минути лиха; а вiн лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тiльки в нього щось пожбурять.
І ось, живучи в густо населеному таборi, вiн вiдчув, що вiд нього всi вiдцуралися. Усi молодi собаки були заодно з Лiп-Лiпом. Мiж ними й Бiлим Зубом помiчалася велика рiзниця. Може, вони вчували в ньому дикого лiсовика й iнстинктивно ненавидiли його, як свiйськi собаки ненавидять вовкiв. В усякому разi вони, так само як i Лiп-Лiп, не давали йому спокою.
Почавши з Бiлим Зубом вiйну, вони знаходили пiдстави не припиняти ii. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; i, слiд вiддати належне, вiн з лишком вiддячував iм за все. У поединку вiн багатьох з них подолав би, але ця втiха була для нього недоступна. Щойно вiн починав бiйку з кимось iз супротивникiв, як умить, нiби за сигналом, з усiх кiнцiв табору збiгалися собачата й кидались на нього всi разом.
Ворогуючи з собачою зграею, вiн засвоiв два важливi правила: як боронитися при масовому нападi i як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивниковi найбiльшоi шкоди. Устояти на ногах пiд натиском цiлого гурту – значило лишитися жити, i Бiлий Зуб знав, як це робиться. Вiн, наче кiт, умiв триматися на ногах. Навiть великi важкотiлi собаки не могли пiдiм'яти його пiд себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбiк, чи назад, лапи вовка завжди були повернутi до матерi-землi.
Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наiжуються, напружено й поважно виступають. А Бiлий Зуб не визнавав таких пiдготувань у поединку, бо при найменшiй затримцi налiтала вся зграя собачат. Тож вiн мусив швиденько зробити свое дiло й забиратися геть. Вiн не попереджав ворога про своi намiри. Не даючи йому й опам'ятатися, вiн наскакував, кусав i рвав за одну мить. Отак вiн навчився вражати швидко й жорстоко. Крiм того, зрозумiв, як багато важить несподiванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш нiж воно збагне, що дiеться, – то це вже майже перемога.
Вiн переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з нiг, а впавши, вiн сам пiдставляе пiд зуби супротивника нiжну шию – найвразливiше мiсце для укусу на смерть. Бiлий Зуб знав це мiсце. Це знання перейшло до нього вiд його хижих предкiв. І в Бiлого Зуба був особливий спосiб нападу: захопити собача розполохом, на самотi, збити з нiг i вчепитися зубами йому в горло.
Вiн був ще надто молодий, i щелепи в нього не досить ще змiцнiли, щоб загризати на смерть. Але по табору бiгало чимало собачат зi слiдами його зубiв на шиi. І одного дня, захопивши якесь щеня край лiсу, вiн кiлькома нападами перегриз-таки йому горло i урвав життя. Надвечiр у таборi стояв страшенний гамiр. Випадковi свiдки злочину Бiлого Зуба принесли сумну звiстку господаревi загризеноi собаки, жiнки пригадали всi крадiжки Бiлого Зуба, i житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба. Але Сивий Бобер нiкого не пустив до свого намету, де сховав лиходiя, i рiшуче вiдмовився видати його своiм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.
Бiлого Зуба зненавидiли люди й собаки. Пiд ту пору вiн жодноi хвилини не був у безпецi. На нього кожний собака вишкiряв зуби, кожна людина здiймала руку. Тварини зустрiчали його гарчанням, люди – камiнням i прокльонами. Вiн жив напруженим життям. Завжди тримався сторожко, ладен щомитi напасти або вiдбити напад, вчасно ухилитися вiд пожбуреного в нього каменя, спокiйно й швидко знайти вихiд з будь-якого становища – чи то кинутися на ворога, чи з грiзним гарчанням вiдскочити геть.
Жодний собака в таборi, нi молодий, нi старий, не вмiв так жахливо гарчати, як Бiлий Зуб. Гарчання бувае застережливе i загрозливе, i на ньому треба розумiтися. Бiлий Зуб чудово знав, як це робиться. У свое гарчання вiн вкладав усе, що було в ньому злого, хижого й страшного. Нiс тодi в нього збирався у дрiбненькi зморшки, хвилями здiймалася на спинi шерсть, а язик то висувався, то зникав, наче червона змiйка. Прищуливши вуха й виблискуючи повними ненавистi очима, вiн люто закопилював губи, i з його вискалених зубiв точилася слина. У таку хвилину вiн мiг змусити хоч якого собаку на мить спинитися. А поки той вагався, вiн враз вирiшував, як бути далi. Часом вагання бувало довше, i ворог зовсiм вiдмовлявся йти в атаку. Навiть дорослих собак Бiлий Зуб частенько так приголомшував своiм гарчанням, що встигав достойно вiдступити.
Вiдцуравшись вiд Бiлого Зуба, оголосивши йому вiйну, вони тепер дорого платили за свою ненависть до нього. Як це не смiшно, але, не пiдпускаючи його до свого гурту, вони самi анi на крок не могли вiдiйти вiд зграi. Бiлий Зуб цього не дозволяв. Знаючи, як хитро вiн умiе нападати, вони боялися бiгати поодинцi. І всi, опрiч Лiп-Лiпа, мусили триматися купи, щоб боронитися вiд свого страшного ворога, якого самi ж собi нажили. Кожне щеня, яке забiгало само на берег рiчки, було засуджене або на смерть, або на такi пекельнi муки й страх, що, тiкаючи вiд вовченяти, своiм пронизливим скавчанням пiдiймало на ноги весь табiр.
Навiть тодi, коли собачата добре збагнули, що мусять битися лише гуртом, Бiлий Зуб не забував про помсту. Вiн нападав на кожне з них, заскочивши його на самотi; вони ж iшли в атаку лише цiлою зграею. Угледiвши Бiлого Зуба, вони кидалися за ним навздогiн, i рятували його тiльки швидкi ноги. Але горе було тому собацi, який випереджав своiх товаришiв! Бiлий Зуб несподiвано повертався, наскакував на нього i рвав на шмаття, перш нiж пiдоспiвала вся зграя. Це траплялося частенько, бо розпаленi погонею собаки легко забували про обережнiсть, а Бiлий Зуб – нiколи. Крадькома озираючись назад, вiн щохвилини був ладен вихором налетiти на занадто запального переслiдувача, що вихопився наперед.
Собачата не можуть не гратися, i вороги Бiлого Зуба задовольняли цю потребу, перетворюючи вiйну з ним на цiкаву забаву. Гонитва за Бiлим Зубом стала для них основною грою – грою часто смертельною i завжди серйозною. Але вiн, упевнений у швидкостi своiх нiг, у свою чергу, не зупинявся перед ризиком. У тi днi, коли Бiлий Зуб марно чекав повернення матерi, вiн не раз заманював зграю до лiсу. Там собаки вже втрачали його слiд. З галасу й гавкання вiн завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землi своiми оксамитовими лапами, нiмою тiнню скрадався помiж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж вiн мiцнiше, нiж собаки, був зв'язаний з пущею i краще знав ii таемницi й хитрощi. Особливо любив вiн замести свiй слiд у водi i, причаiвшись у хащi, спокiйно слухати несамовитий гавкiт спантеличеноi собачнi. Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усiма, вiн розвивався швидко, але однобiчно. Не було нiчого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це вiн навiть i гадки не мав. Вiн знав тiльки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар i, безперечно, дужий. Тож Бiлий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, i його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пiшов у силу. У Бiлому Зубовi розвинулися всi тi якостi, якi допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Вiн був спритнiший за всiх собак, напрочуд хитрий i лихий. У його гнучкому сухорлявому тiлi з залiзними м'язами й жилами було далеко бiльше гарту, нiжу iхнiх тiлах; вiн брав над ними гору лютiстю, жорстокiстю i розумом. Бiлий Зуб мусив стати таким, бо iнакше вiн не вижив би в тому ворожому оточеннi, де випадково опинився.
4
Слiдами людей
Восени, коли днi покоротшали i почав уже дошкуляти мороз, Бiлому Зубовi трапилася нагода втекти на волю. В iндiанському таборi вже кiлька днiв була страшенна метушня. Лiтня стоянка кiнчилася, i все плем'я, складаючи пожитки, ладналося на осiнне полювання. Бiлий Зуб пильно стежив за людьми i, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумiв, що це значить. Човни вiдпливали один по одному, i деякi з них уже зникли з очей.
Бiлий Зуб твердо вирiшив не йти за людьми, i з першою ж нагодою вiн утiк до лiсу.
Там, у рiчцi, що вже бралася кригою, вiн заховав своi слiди i, забравшись у глиб хащi, став чекати. Бiлий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кiлька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й iншi голоси. Його шукала й жiнка Сивого Бобра, i син Мiт-Са.
Бiлий Зуб тремтiв вiд страху. Його так i поривало вилiзти зi схованки, але вiн притлумив свое бажання. Невдовзi голоси завмерли вдалинi, i вiн виповз з-пiд куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лiсi вже смеркало. Вiн почав бiгати i гратися серед дерев, тiшачись, що опинився на волi. І раптом його огорнуло почуття самотностi. Вiн сiв i замислився, вслухаючись у лiсову тишу. Вона його бентежила. Анi поруху, анi звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигае на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев i в iх чорних тiнях таiлося щось грiзне.
До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого мiг би притулитися Бiлий Зуб. Мороз хапав його за лапи, i вiн почав iх пiдiймати: то одну, то другу. Потiм поклав на них свiй кудлатий хвiст, i в ту мить йому щось примрiялося. У цьому не було нiчого дивного. Перед його внутрiшнiм зором пропливли спомини. Вiн знову побачив людське селище, намети, яскравi вогнища. Почув верескливi жiночi скрики, грубi чоловiчi голоси i собаче гарчання. Вiн був голодний i пригадав шматки м'яса та риби, що йому давали. А тут не було м'яса. Тут не було нiчого, крiм грiзноi нiмоi тишi, а нею не наiсишся.
Неволя рознiжила його. Залежнiсть вiд людини ослабило його енергiю. Вiн забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася нiч. Вiн звик до гомону i метушнi в таборi, до безнастанноi змiни зорових i слухових вражень. А тут нiчого було робити, нiчого було розглядати й слухати. Вiн намагався пiймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнiтила бездiяльнiсть i передчуття чогось лихого й неминучого.
Раптом вiн здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То мiсяць, позривавши зi свого обличчя хмари, кинув тiнь вiд дерева. Заспокоiвшись, Бiлий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь iз навислих над ним страхiть.
Пiд тиском нiчного холоду в нього над головою лунко затрiщало дерево. Бiлий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе вiд страху, вiн шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися пiд охороною людини. Нiздрi йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринiв знайомий гомiн. Вiн вибiг з лiсу на залиту мiсяцем галявину, де не було нi мороку, нi тiней. Але очi його не побачили привiтного селища. Вiн зовсiм забув, що люди пiшли звiдти.
Його скажений бiг урвався. Бiгти було нiкуди. Вiн понуро побрiв по спустошеному табору, обнюхуючи купи смiття та всякий мотлох. Вiн був би радий, коли б у нього полетiв камiнь, кинутий розлюченою жiнкою; був би щасливий, коли б важка рука Сивого Бобра гнiвно опустилася йому на спину; з охотою зустрiвся б iз самим Лiп-Лiпом i з усiею зграею полохливих гавкунiв.
Вiн прийшов на те мiсце, де недавно стояло житло Сивого Бобра, сiв на заднi лапи i задер до мiсяця морду. Горло йому болiсно стислося, паща розкрилася, i в одчайдушному криковi вилилась уся його самотнiсть i страх, журба за матiр'ю, усi минулi болiщi, незгоди й передчуття майбутнiх бiд i мук. Це було протяжне вовче виття, голосне й жалiбне – перше справжне виття Бiлого Зуба.
Свiтанок розвiяв його страхи, але нагнав ще бiльшу тугу. Сидячи на голiй землi, яка так недавно була густо заселена, вiн почував себе зовсiм самотнiм. Недовго думаючи, вiн завернув у лiс i побiгуздовж рiчки вниз за водою. Вiн бiг цiлий день. Нi разу не сiв вiдпочити. Неначе для того й на свiт народився, щоб весь час бiгти. Його залiзне тiло не знало втоми; а коли вона нарештi прийшла, то спадкова безмiрна терплячiсть надала йому свiжих сил i понесла його тiло вперед.
Там, де рiчка вливалася в урвистi береги, вiн обминав iх, видираючись на високi гори. Маленькi рiчки й потоки, що впадали в Мекензi, перепливав або переходив убрiд. Часто йому доводилося бiгти по ще тоненькiй льодовiй корi, вiн не раз провалювався й боровся за життя з холодною бистриною i весь час шукав стежки людей, якi вели б вiд рiчки в глиб краiни.
Серед звiрiв своеi породи Бiлий Зуб вирiзнявся неабияким розвитком, i все ж кругозiр його був не такий широкий, щоб охопити й другий берег Мекензi. Вiн i гадки не мав, що люди могли опинитися по той бiк рiчки. Коли б ця пригода трапилася з ним пiзнiше, коли вiн постаршав i набрався досвiду, бiльше поблукав по свiту й ближче познайомився з рiзними рiчками й слiдами, може, це й спало б йому на думку. Але такоi сили розуму вiн мав дiйти тiльки згодом.
Поки що ж вiн слiпо бiг уперед, тримаючись лише одного берега рiчки.
Вiн бiг цiлу нiч, долаючи в темрявi всiлякi перешкоди. Вони його затримували, але страху не наганяли. Опiвднi наступного дня, коли вiн промчав без спочинку тридцять годин, навiть його залiзне тiло стомилося. Тiльки завзяття поривало його далi. Вiн уже сорок годин нiчого не iв i ослаб з голоду. Часте поринання в крижану воду теж далося взнаки. Його розкiшна шуба була геть заболочена. Широкi лапи були розбитi й подряпанi до кровi. Вiн почав шкутильгати i дедалi шкутильгав дужче. А тут ще, як на грiх, небо заволокли хмари й пiшов снiг – мокрий снiг, який танув пiд його лапами i налипав на них. Вiн запнув повiтря непроглядною завiсою, застелив усi нерiвностi землi, i бiгти стало ще важче й болячiше.
Сивий Бобер збирався на ту нiч отаборитися по лiвий бiк Мекензi, бо в тому напрямi плем'я мало розпочати полювання. Але ще засвiтло його дружина Клу-Куч угледiла на правому березi лося, що прийшов на водопiй. Якби лось не спустився до рiчки, якби Мiт-Са, керуючи човном, не збився через снiг з дороги, якби Клу-Куч не вгледiла лося, а Сивий Бобер влучним пострiлом не вбив його, то все склалося б iнакше. Сивий Бобер не спинився б на правому березi. Бiлий Зуб побiг би далi i зрештою або загинув би, або знайшов диких братiв i до кiнця днiв своiх лишився б таким самим вовком, як вони.
Запала нiч. Снiг посипався густiше. Бiлий Зуб, тихенько скиглячи i спотикаючись, бiг уперед. Раптом вiн натрапив на свiжi слiди, такi свiжi, що вiдразу впiзнав iх. Заскавчавши з радостi, вiн подався вiд берега до лiсу. До нього долетiли звуки табору. Вiн побачив яскраве полум'я вогнища, Клу-Куч, яка поралася коло вечерi, i Сивого Бобра. Сивий Бобер сидiв навпочiпки бiля вогню i iв шматок сирого сала. У людей було свiже м'ясо!
Бiлий Зуб знав, що дiстане прочуханки. На саму думку про це вiн аж пригнувся до землi й наiжився. Проте рушив далi. Вiн ненавидiв побоi, боявся iх, але знав, що лупцювання не минути. Проте вiн знав, що в таборi вiн грiтиметься коло вогню, буде пiд захистом людей i в гуртi, хай у ворожому, а все ж не сам.
Скоцюрбившись, вiн поповз до вогню. Сивий Бобер побачив його й перестав iсти. Бiлий Зуб лiз дуже повiльно, плазом, принижений, улесливий, покiрний. Вiн посувався прямо до Сивого Бобра, i кожен рух для нього був справжньою мукою. Нарештi вiн простягся коло нiг господаря, душею й тiлом здаючись на його ласку. Зi своеi волi вiн прийшов до вогнища людини й пiд ii владу. В очiкуваннi покарання Бiлий Зуб увесь тремтiв. Рука над ним зробила порух. Вiн мимохiть пригнувся пiд неминучим ударом. Але його не вдарили. Вiн глянув крадькома вгору. Сивий Бобер надвое розломив кусок сала. Сивий Бобер половину простягнув йому!
Дуже обережно i навiть пiдозрiло вiн обнюхав дарунок, а тодi почав iсти. Сивий Бобер наказав принести м'яса Бiлому Зубовi i, поки той iв, вiдганяв собак. Вдячний i задоволений, Бiлий Зуб розлiгся коло нiг Сивого Бобра й почав дрiмати, мружачи очi на теплий вогонь. Вiн був спокiйний, що завтра йому вже не доведеться безпорадно блукати холодним похмурим лiсом. Вiн буде в людському таборi, серед людей, яким вiн вiднинi вручав свою долю.
5
Договiр
У половинi грудня Сивий Бобер вирушив у подорож угору по Мекензi разом з Мiт-Са й Клу-Куч. За великими саньми, що iх тягли купленi й позиченi собаки, Сивий Бобер iшов сам. А другi, меншi, вiн доручив Мiт-Са, i в них були запряженi щенята. Малi санки були взятi бiльше для забави, нiж для дiла, але Мiт-Са не тямив себе вiд щастя, почуваючи, що вiн працюе вже як справжнiй дорослий чоловiк. Вiн таки потроху привчався поганяти й муштрувати собак, а щенята призвичаювалися ходити в упряжi. Та вiд цих санок була й певна користь, бо на них поклали фунтiв двiстi речей та харчiв.
Бiлий Зуб уже бачив собак у збруi i не дуже пручався, коли його запрягали. На шию йому надiли набитий мохом хомут, прикрiплений двома посторонками до ременя, який охоплював йому груди й спину. А вiд цього ременя йшов довгий мотуз, прив'язаний до саней.
В упряжцi Мiт-Са було семеро собачат. Усiм iм минуло вже по дев'ять-десять мiсяцiв, а Бiлому Зубовi тiльки вiсiм.
Кожне собача бiгло на окремому мотузi, i кожен мотуз був довший вiд iншого принаймнi на корпус собаки. Мотуз продiвали у вправлене в сани кiльце. Сани були змайстрованi з березовоi кори, без полозiв, iз загнутим угору передком, що не давав iм зариватися в снiг. Це робилося з таким розрахунком, щоб вага саней i поклажi лягала на якнайбiльшу поверхню снiгу, бо вiн був дуже м'який. За тим самим принципом розподiлу ваги в ширину собаки на кiнцях мотузiв розходилися вiялом, i жоден з них не бiг слiдами другого.
Це мало ще одну перевагу. Рiзна довжина мотузiв не давала можливостi задньому собацi гризти переднього. А переднiй, щоб напасти на заднього, який бiг на коротшому мотузi, мусив повернутися до нього мордою i зразу ж наражався на батiг погонича. Але найдотепнiше було те, що собака, нападаючи на переднього товариша, дужче тяг сани, i що швидше вони iхали, тим швидше бiгла атакована тварина. Отже, заднiй собака нiяк не мiг догнати переднього. Чим швидше бiг один, тим хутчiш тiкав другий, а за ним мчала й уся упряжка разом з саньми. Отак мудро людина збiльшувала свою владу над тваринами.
Мiт-Са був схожий на свого батька i багато запозичив з його досвiду.
Вiн давно помiчав, що Лiп-Лiп не дае спокою Бiлому Зубу; але ранiше Лiп-Лiп належав iншому iндiанцевi i Мiт-Са тiльки вряди-годи мiг поцiлити в нього якоюсь грудкою. Тепер же Лiп-Лiп був його власним собакою, i, щоб помститися, вiн прив'язав його до найдовшого мотуза. Це робило Лiп-Лiпа ватажком i здавалося навiть особливою честю; справдi ж нiчого почесного тут не було, i замiсть верховодити зграею вiн став жертвою ii ненавистi.
Позаяк вiн бiг на найдовшому мотузi, усi собаки завжди бачили лише кудлатий його хвiст i заднi лапи; а це видовище далеко не таке страшне, як настовбурчена шерсть i вишкiренi зуби. І так уже влаштований собачий мозок, що, бачачи, як Лiп-Лiп бiжить уперед, його товаришi були певнi, що вiн вiд них тiкае, i загоралися бажанням наздогнати його.
Щойно сани рушили, вся упряжка кинулася за Лiп-Лiпом, i гонитва тривала цiлий день. Ображений у своiй гiдностi й розлючений до краю, Лiп-Лiп кiлька разiв обертався й наскакував на своiх переслiдувачiв, але Мiт-Са в ту ж мить хльостав його по мордi своiм тридцятифутовим, сплетеним з лосиних кишок батогом, i вiн мусив бiгти далi. Лiп-Лiп не боявся зграi ворогiв, але ненавидiв батiг. Отож йому нiчого не лишалося, як тiльки натягати мотуза i мчати вперед вiд зубатих товаришiв.
Але в глибинi душi маленького iндiанця таiлися iще хитрiшi намiри. Щоб пiдбурити собак проти ватажка, вiн iм показував, що ставиться до нього прихильнiше, нiж до iнших. Це збуджувало в них заздрiсть i ненависть. Вiн при них частував Лiп-Лiпа м'ясом, а iм не давав. Собаки просто скаженiли.
Але Мiт-Са, вимахуючи батогом, не пiдпускав iх до Лiп-Лiпа, аж поки той не наiдався. А коли м'яса не було, Мiт-Са вiдганяв усiх собак вiд Лiп-Лiпа i удавав, що годуе його.
Бiлий Зуб охоче взявся до роботи. Йому було не так легко, як iншим собакам, пiдкоритися владi людей, i тепер вiн добре розумiв, що марна рiч iти супроти iхньоi волi. До того ж ганьба, якоi вiн зазнав вiд собачоi зграi, принизила ii в його очах, а людей звеличила. Вiн не звик шукати товариства собi подiбних. Матiр вiн майже зовсiм забув, i едине, що йому лишилося, – це вiрно служити людям, яких вiн визнав за своiх господарiв. Тож вiн ретельно працював, добре засвоював муштру i слухався. Вiн у роботi був вiдданий i запопадливий. Вовк i дикий собака завжди такi, коли iх приручити, а в Бiлого Зуба цi риси на диво були розвиненi.
Бiлого Зуба з iншими собаками еднала тiльки ворожнеча. Вiн не звик з ними гратися. Вiн умiв тiльки битися з ними – i щедро вiддячував iм за кожну кривду тих лихих для нього днiв, коли Лiп-Лiп був справжнiм ватажком. Тепер же Лiп-Лiп передував тiльки тодi, як мчав на довжелезному мотузi на чолi упряжки. Пiд час стоянок вiн бiгав за Мiт-Са, Клу-Куч та Сивим Бобром. Вiн не насмiлювався вiдходити вiд людей, бо на нього гострили зуби всi собаки i вiн сам зазнав усiеi тяготи гоньби, яку нещодавно терпiв вiд нього Бiлий Зуб.
Коли зграя вiдцуралася вiд Лiп-Лiпа, ватажком мiг би стати Бiлий Зуб. Та для цього вiн був занадто похмурий i замкнутий у собi. Вiн тiльки верховодив товаришами по упряжцi, а взагалi iх зневажав. При зустрiчi з ним вони завжди звертали з дороги, i навiть найсмiливiшi з них не зважувалися вкрасти в нього м'ясо. Навпаки, вони похапцем з'iдали свiй шматок, щоб вiн часом його не вихопив. Вiн заковтував свою частку в одну мить. І лихо було тому собацi, який не встиг на той час упоратися зi своею. Вiн гарчав, вишкiряв зуби – i бiдоласi доводилося виливати свое обурення перед байдужими зорями, тодi як Бiлий Зуб спокiйно кiнчав його вечерю.
Час вiд часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Бiлого Зуба, але вiн швиденько втихомирював iх. Для нього це було лише зайвою вправою. Вiн пильно оберiгав свою самотнiсть i не раз вступав за неi до бою. Але такi боi кiнчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Вiн заподiював рани супротивнику, не давши йому отямитися, i собака, ще навiть не вплутавшись у бiйку, уже весь був заюшений кров'ю.
Бiлий Зуб муштрував своiх товаришiв так само суворо, як люди свою упряжку. Вiн нi в чому iм не потурав. Вимагав до себе беззаперечноi пошани. Мiж собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокiй, звертали з дороги, коли вiн з'являвся серед них, i визнавали його владу. Досить було комусь iз них вишкiрити зуби або настовбурчити шерсть, як вiн наскакував, лютий i безжальний, i вмить доводив неслухняному його провину.
Вiн був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Вiн безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в днi далекого дитинства вiн провадив запеклу боротьбу за iснування. Удвох iз матiр'ю, самотнi й безпомiчнi, вони дбали самi за себе й вижили серед жорстокоi пустелi. І недарма вiн навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильнiший. Вiн утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрiчав пiд час своеi довгоi подорожi стоянки iнших людей, Бiлий Зуб ходив помiж чужими дорослими собаками тихо i сумирно.
Так спливали мiсяцi. Сивий Бобер усе ще був у дорозi. Вiд довгоi путi й натужноi працi в упряжi Бiлий Зуб тiльки мiцнiшав тiлом, а розумом вiн теж сягнув далеко. Вiн уже досконало знав той свiт, у якому жив. Погляди його були суворi й матерiалiстичнi. Свiт здавався йому жорстоким i брутальним, без теплоти, без ласки, без любовi й нiжностi.
Вiн не почував прихильностi до Сивого Бобра. Сивий Бобер був немилосердний. Бiлий Зуб охоче визнав його владу, але вона спиралася на розумову перевагу й грубу силу. У самiй iстотi Бiлого Зуба щось потребувало такоi влади, бо iнакше вiн не повернувся б iз пустелi до людини, щоб схилити перед нею голову. Але в його душi були глибини, яких iще нiхто не змiряв. Добре слово, ласкавий дотик Сивого Бобра, можливо, й знайшли б у них вiдгук. Але Сивий Бобер нiколи не гладив його, нiколи не казав привiтних слiв.
Це було йому не властиво. Сивий Бобер був дикун i правив по-дикунському Вiн чинив правосуддя дрючком, карав за провину болючими ударами i нагороджував за послугу не милiстю, а тiльки звiльненням вiд кари.
Бiлий Зуб навiть не уявляв собi, скiльки щастя могла б дати йому людська рука. Вiн не любив людських рук, не довiряв iм. Правда, вони iнодi приносили м'ясо, але частiше бiль. Краще було держатися вiд них якнайдалi. Вони шпурляли камiння й дрючки, шмагали батогом, били кулаками i торкалися його лише для того, щоб ущипнути, вдарити або штовхнути. У стрiчних селищах вiн здибувався з дiтьми й пересвiдчився, що iхнi руки теж жорстокi. Раз один крихiтний хлопець ледве не вибив йому око. Пiсля того вiн став боятися дiтей. Вiн iх ненавидiв. Коли вони пiдходили зi своiми лиходiйними руками, вiн забирався геть.
Одного разу Бiлий Зуб, повставши проти зла вiд людських рук, трохи зламав установлений Сивим Бобром закон, який гласив, що покусати людину – непрощенний злочин. Це трапилось у селищi коло Великого Озера Рабiв. За звичаем усiх собак, в кожному селищi Бiлий Зуб шукав чого-небудь поiсти. Якийсь хлопець рубав сокирою мерзлу лосину, i на всi боки летiли в снiг шматочки м'яса. Бiлий Зуб спинився i почав iх пiдбирати. Тодi хлопець поклав сокиру i схопив здоровенного дрючка. Бiлий Зуб устиг вiдскочити, й дрючок у нього не влучив. Хлопець погнався за ним. І Бiлий Зуб, не знаючи ходiв i виходiв у чужому селищi, зненацька опинився мiж двома наметами, притиснутий до великого земляного валу.
Дiватися було нiкуди. Єдиний вихiд загородив хлопець. З дрючком напоготовi вiн наступав на загнану в закутень жертву. Бiлий Зуб скипiв. Вiн весь наiжився i загарчав. У ньому було ображене почуття справедливостi. Вiн знав закон добування iжi. Усi обрубки м'яса належали собацi, який знайшов iх. Вiн не зробив нiчого поганого, нiчого беззаконного, а хлопець намiрявся його бити. Бiлий Зуб i сам не знав, як усе сталося. Вiн просто оскаженiв вiд лютi. Усе зчинилося на диво швидко. Хлопець i незчувся, як уже лежав на снiгу з прокушеною рукою, в якiй допiру був дрючок.
Бiлий Зуб розумiв, що порушив закон. Вiн вп'явся зубами в тiло людини i тепер не смiв сподiватися нiчого, крiм страшноi кари. Вiн побiг до свого господаря i припав йому до нiг, шукаючи захисту. Покусаний хлопець i його батьки теж прийшли до Сивого Бобра i зажадали розправи над злочинцем. Але вони нiчого не добилися. Сивий Бобер заступився за Бiлого Зуба. Боронили його i Мiт-Са i Клу-Куч. Прислухаючись до сварки i стежачи за гнiвними рухами людей, Бiлий Зуб догадався, що вчинок його виправдано. І тут йому стало зрозумiло, що мiж людьми е рiзниця. Вiд своiх господарiв вiн мусив усе приймати покiрно – i справедливiсть, i кривду. Але зовсiм не повинен був терпiти несправедливiсть чужих людей. Вiн мав право вiдповiдати на неi зубами. І це теж був закон людей.
Ще не скiнчився день, як Бiлому Зубовi довелося докладнiше обiзнатися з цим законом. Мiт-Са, збираючи в лiсi дрова, стрiнув хлопця, якого покусав Бiлий Зуб. Хлопець був не один, а з товаришами. Зчинилася сварка. Усi хлопцi накинулися на Мiт-Са. Вiн потрапив у скрутне становище. З усiх бокiв на нього сипались удари. Бiлий Зуб спочатку тiльки дивився. Це була справа людей, i його вона мало обходила. Але раптом вiн змiркував, що то б'ють Мiт-Са. Вiн не роздумував, що йому робити. Вiн враз оскаженiв i врiзався в юрбу забiяк. Через кiлька хвилин з поля бою тiкали всi хлопцi, доводячи кривавими слiдами на снiгу, що Бiлий Зуб не сидiв там без дiла. Коли Мiт-Са розповiв про все батьковi, Сивий Бобер велiв принести Бiлому Зубовi м'яса. Вiн велiв дати йому багато м'яса. І Бiлий Зуб, наiвшися донесхочу, куняв коло вогню, цiлком переконаний, що вiрно розумiе людськi закони.
Згодом Бiлий Зуб дiзнався про право власностi i про свiй обов'язок охороняти власнiсть. Вiд охорони тiла свого господаря до охорони його майна був один крок, i вiн цей крок зробив. Те, що належало Сивому Бобровi, треба було захищати проти всього свiту. Ради цього можна було й кусати iнших людей. Це ж було не тiльки блюзнiрство, а й великий ризик. Люди всемогутнi, i собака iм не рiвня. Проте Бiлий Зуб ставав з ними в бiй вiч-на-вiч, завзятий i безстрашний. У нього обов'язок брав гору над боязню, i лиходii пересвiдчувалися, що добро Сивого Бобра краще не займати.
Бiлий Зуб швидко втямив, що злодiйкуватi люди звичайно дуже полохливi i тiкають за перших ознак тривоги. Бiлий Зуб також помiтив, що скоро вiн зчиняв переполох, йому на помiч приходив Сивий Бобер. Бiлому Зубовi було зрозумiло, що злодiй боявся не його, а Сивого Бобра. Бiлий Зуб не гавкотом сповiщав про бiду. Вiн нiколи не гавкав. Вiн просто кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. А що вiн мав сувору вдачу й не водився з собачнею, то з нього був чудовий сторож. Сивий Бобер нахваляв його i розвивав у ньому цю рису, i зрештою лютий, невгамовний, дикий норов Бiлого Зуба став iще лихiший.
Минали мiсяцi, i договiр мiж собакою й людиною дедалi мiцнiшав. Це був той самий давнiй договiр, яким зв'язав себе з людиною перший вовк, що прийшов до ii вогнища. І йдучи за прикладом усiх приручених вовкiв та диких собак, Бiлий Зуб з'ясував собi умови цiеi угоди. Вони були простi. Вiн вiддавав свою волю. Вiд людини дiставав вiн iжу й вогонь, захист i приязнь. За те вiн стерiг добро свого господаря, боронив його тiло, працював на нього й повнiстю йому корився.
Бiлий Зуб служив з обов'язку й страху, а не з любовi. Вiн не знав, що таке любов. Йому ще нiколи не доводилося любити. Кайч стала далеким спогадом.
Вiддавшись людинi, вiн не тiльки забув пустелю i свiй рiд. Якби вiн знов зустрiвся з Кайч, то, вiрний договору, навiть ради неi не покинув би Сивого Бобра. Вiдданiсть людинi була йому законом, вищим за любов до волi, до свого роду й до своеi матерi.
6
Голод
Наставала весна. Довга подорож Сивого Бобра скiнчилася. Був квiтень. Бiлому Зубовi якраз минув рiк, коли вiн повернувся до знайомого селища i Мiт-Са зняв з нього збрую. Хоч Бiлий Зуб не дiйшов ще повного розвитку, але пiсля Лiп-Лiпа був найбiльший серед своiх однолiткiв. Вiд батька-вовка i вiд Кайч вiн успадкував силу й зрiст i завбiльшки був уже з дорослого собаку. Але вiн ще як слiд не сформувався. Тiло в нього було тонке, довгасте i бiльш жилаве, нiж м'ясисте. Шерсть вiн мав сiру, чисто вовчу, i на вигляд був справжнiй вовк. Домiшка собачоi кровi, якою надiлила його Кайч, не позначилася на ньому фiзично, але характер його формувався не без ii участi.
Вiн блукав по селищу i зi спокiйним задоволенням впiзнавав людей, яких вiн там бачив до подорожi. Зустрiчав вiн тут i щенят, що попiдростали за цей час, i дорослих собак, якi тепер не здавалися йому такими великими й страшними. Вiн уже iх майже не боявся i походжав серед зграi з легкою безтурботнiстю. Це почуття було для нього нове й приемне.
У селищi жив старий сивий пес Безiк. Ранiш йому треба було тiльки вискалити зуби, як Бiлий Зуб, зiщулившись вiд страху, чимдуж тiкав.
Вiд нього Бiлий Зуб довiдався колись про всю свою нiкчемнiсть i саме пiсля зустрiчi з Безiком почув тепер у собi велику перемiну. Тим часом як Безiк з лiтами все слабiшав, Бiлий Зуб тiльки вбивався в силу.
