скачать книгу бесплатно
Однiеi мiсячноi ночi вони бiгли крiзь густий дрiмучий лiс. Раптом Одноокий зупинився. Вiн задрав морду напружив хвiст i, широко роздимаючи нiздрi, потяг носом повiтря. Навiть пiдняв лапу, як собака. Але не заспокоiвся i, силкуючись розгадати звiстку, що принiс йому вiтер, продовжував принюхуватися. Вовчицi ж досить було раз нюхнути, i вона спокiйно рушила далi. Хоч Одноокий i пiшов слiдом за нею, але його все ще мучив сумнiв, i вiн щоразу спинявся, щоб збагнути застереження, яке нiс йому вiтер.
Вовчиця тихенько вийшла на край широкоi галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потiм, плазуючи на животi, весь нашорошившись, до неi приеднався й Одноокий. Кожна шерстина в нього дихала пiдозрою. Вони стали один бiля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук i запах.
До них долинуло сердите гавкання собак, гортаннi вигуки чоловiкiв, жiноча вересклива лайка i пронизливий жалiбний плач дитини. Зi своеi галявини вони бачили лише запнутi шкурами житла, полум'я вогнищ, що iх часом затуляли людськi постатi, та дим, який поволi плив у тихому повiтрi. Вовчi нiздрi вбирали мiрiади запахiв iндiанського табору, якi нiчого не казали серцю Одноокого, але до найменшоi дрiбнички були знайомi вовчицi.
Вона була якось дивно збуджена i не могла нанюхатися всмак духом людськоi оселi. А Одноокого ще посiдали сумнiви. Вiн не таiв страху i вже хотiв тiкати. Тодi вовчиця повернулася до нього й заспокiйливо ткнула його мордою в шию. Потiм знову замилувалася табором. Якась жадоба засвiтилася в ii очах, але то вже не був голод.
Вона тремтiла вiд бажання пiдбiгти ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися пiд ногами в людей.
Коло неi нетерпляче ворухнувся Одноокий, i, враз охоплена знайомою тривогою, вона страшенно захотiла знайти те, чого шукала. Вона повернулась i, на велику радiсть Одноокого, подалась у лiс. Аж поки вони не опинилися пiд надiйним захистом дерев, вiн бiг поперед неi.
Вони, як тiнi, нечутно пересувалися в мiсячному свiтлi, аж поки натрапили на стежку i уткнулися носом у слiди на снiгу. Слiди були зовсiм свiжi. Одноокий крадькома бiг попереду, а вовчиця за ним. iхнi широкi лапи з товстими подушками лягали на снiг м'яко, мов оксамит. Раптом Одноокий помiтив щось бiле на снiговiй гладiнi, що здавалася ще бiлiшою. У плавнiй ходi Одноокого була прихована швидкiсть, але тепер вiн зовсiм втратив обережнiсть у гонитвi за невиразним бiлим стрибунцем.
Вони бiгли вузькою дорiжкою помiж молоденьких сосон. У кiнцi ii крiзь дерева свiтилася осяяна мiсяцем галявинка. Одноокий швидко наганяв летючу бiлу грудку. Могутнiми стрибками наближався вiн до мети. Ось вiн уже зовсiм близько. Плигне i вп'еться зубами в здобич. Та ба! Бiла грудка пiдскочила вгору й обернулася в зайця. Вiн скакав i крутився, витинав у повiтрi якийсь химерний танець, а на землю й не думав повертатися.
Пирхнувши з переляку, Одноокий вiдскочив назад, причаiвся на снiгу i грiзно загарчав на незбагненне страхiття. Вовчиця ж спокiйно вийшла наперед, пiдготувалася до стрибка i раптом пiдскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упiймати скакунця, i тiльки клацнула зубами. Тодi плигнула вдруге, втрете.
Поволi випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований ii невдалими спробами, вiн сам зробив розкiшний стрибок угору i, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тiеi митi збоку почувся пiдозрiлий трiск, i приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падае молода ялина. Щелепи його розтулилися i випустили здобич. Рятуючись вiд загадковоi небезпеки, Одноокий вiдскочив убiк. Вiн люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом вiд страху. А ялина струнко випрямилась, i заець знову затанцював десь у повiтрi.
Вовчиця розгнiвалася не на жарт i спересердя куснула друга. А вiн, i так уже наляканий, не розумiючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчицi морду. Вона ж нiяк не сподiвалася такоi зухвалоi вiдсiчi й обурено накинулася на старого. Тодi вiн втямив свою помилку й почав ii умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарештi вiн облишив марнi спроби зласкавити ii i покiрно закрутився коло неi, одвернувши голову i пiдставляючи iй лише спину.
Тим часом заець продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присiла на снiгу, а Одноокий, боячися своеi повелительки ще бiльше, нiж загадковоi сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю iз здобиччю в зубах, вiн не зводив ока з пiдступноi сосни. А вона, як i ранiш, пригнулася слiдом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тiльки схилилося над звiром. За кожним його рухом воно рухалося теж, i вiн гарчав крiзь стиснутi зуби. Коли ж вiн сидiв спокiйно, воно не гойдалося, i вiн вирiшив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в ротi припала йому до смаку.
Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, i, хоч сосна грiзно хиталася над нею, спокiйно вiдгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась i, облишивши своi погрози, стала гарненько й рiвно, як велить природа. Тодi вовчиця й Одноокий подiлили мiж собою здобич, яку для них впiймало таемниче деревце.
У тому лiсi були ще дорiжки, де в повiтрi висiли зайцi, i вовча пара обстежила iх усi. Вовчиця незмiнно бiгла спереду. А Одноокий, iдучи слiдом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великiй пригодi.
2
Лiгво
Два днi вовчиця й Одноокий бродили коло iндiанського табору. Вiн весь час непокоiвся i чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь. Та одного ранку повiтря прорiзав лункий пострiл, i прямо над головою Одноокого у дерево вп'ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть i невдовзi опинилися за кiлька миль вiд небезпеки.
У дорозi пробули вони недовго – два-три днi. Вовчиця ще завзятiше продовжувала своi пошуки. Вона дуже обважнiла за цi днi й бiгла вже поволi. Якось, надумавши впiймати зайця, що звичайно iй було за iграшку, вона враз спинилась i лягла вiдпочити. Одноокий пiдiйшов до неi i любовно ткнув ii мордою в шию. Але вона так люто огризнулася, що з несподiванки старий упав на спину. Ну i кумедно ж вiн рятувався вiд ii зубiв! У неi за останнiй час норов зробився ще крутiший, а вiн став особливо терплячий i запопадливий.
І ось, нарештi, вона знайшла те, чого шукала. Вони йшли вздовж невеликоi рiчки, яка влiтку впадала в Мекензi, а тепер промерзла аж до кам'янистого дна. Це була мертва бiла гладiнь вiд верхiв'я до гирла. Вовчиця втомлено тюпала за своiм самцем. Коли вони порiвнялися з високо навислим глинястим схилом, вона звернула вбiк. Веснянi бурi й тала вода пiдмили берег i з вузькоi розколини утворили маленьку печеру.
Вовчиця зупинилася коло печери i пильно оглянула схил.
Потiм оббiгла з обох бокiв високу стiну берега аж до того мiсця, де вiн раптом уривався. Тодi повернулась i полiзла у вузький вхiд до печери, iй довелося трохи проповзти, а далi стiни роздалися, пiднялись угору i вона опинилась у круглiй заглибинi. Головою вона майже торкалася верха печери. Тут було сухо й затишно. Вовчиця уважно озирнулася навколо, а Одноокий стояв на входi й терпляче стежив за нею. Вона опустила голову i, встромивши нiс у землю, повернулася кiлька разiв на мiсцi. Потiм не то iз стомленим зiтханням, не то з гарчанням витягла лапи й лягла головою до входу. Одноокий, вiд цiкавостi наставивши вуха, засмiявся до неi, i на фонi бiлоi плями вона бачила, як вiн добродушно помахував хвостом. Вона вмостилася ще зручнiше i, прищуливши кiнчики вух, благодушно висунула язик, немов хотiла висловити цiлковите задоволення.
Одноокого мучив голод. Вiн лiг бiля входу в печеру й заснув, але сон його був тривожний. Крiзь дрiмоту вiн прислухався до яскравого свiту, на снiговiй поверхнi якого вже грало квiтневе сонце. У його соннi вуха прокрадався ледве чутний шепiт прихованих пiд снiгом струмкiв, i, весь нашорошившись, вiн прокидався. Сонце знову з'явилося на небi, i розбуркана природа пiвночi кликала звiра. Усе вiдроджувалося. У повiтрi вчувався повiв весни, пiд снiгом зароджувалося життя, дерева наливалися соком, бруньки скидали з себе крижанi пута.
Старий вовк схвильовано поглядав на свою подругу, але в неi, видно, не було нiякого бажання рушати з мiсця. Раптом перед його очима пролетiла зграйка снiголюбiв. Вiн схопився, але, глянувши на вовчицю, знову лiг i задрiмав. Над вухом у нього щось тихесенько гуло. Спросоння вiн почухав морду i прокинувся. Перед самiсiньким його носом дзижчав самотнiй комар. Комар був великий. Цiлу зиму вiн провiв у якiйсь колодi, а тепер сонце вивело його з зацiпенiння. Вовк бiльше вже не мiг не вiдгукнутися на поклик природи. До того ж вiн був голодний.
Вiн пiдповз до вовчицi й почав умовляти ii пiдвестися. Але вона лише гарчала. Тодi вiн вийшов сам на яскраве сонячне свiтло. Снiг уже розм'як, i бiгти було важко. Вовк подався замерзлою, затiненою деревами рiчкою, де снiг був iще твердий. Вiн ганяв годин вiсiм i, коли смеркло, зголоднiв ще дужче. Дичина траплялася, та вiн нiчого не пiймав. Ще б пак! Зайцi легко скакали по пiдталiй снiжнiй корi, а вiн раз у раз провалювався.
Пiдiйшовши до печери, вiн так i прикипiв на мiсцi, охоплений раптовою пiдозрою. Звiдти долинали якiсь невиразнi чуднi звуки. Вони не були схожi на голос вовчицi, але колись давно вiн наче чув щось подiбне. Вiн обережно поповз усередину, але вовчиця грiзно загарчала. Це його нiяк не збентежило, хоч далi вiн усе ж не полiз. Йому тiльки цiкаво було, що воно там так тихенько схлипуе.
Вовчиця сердито загарчала на нього, i вiн згорнувся коло входу клубком i заснув. Коли настав ранок i в лiгвi засiрiло, Одноокий знову почав шукати, звiдки беруться тi чуднi, знайомi йому звуки. У гарчаннi вовчицi забринiла ще якась нова ревнива нотка, i вiн обачно тримався на безпечнiй вiдстанi. Проте вiн розгледiв пiд животом своеi подруги п'ять чудних крихiтних живих грудочок. Вони були дуже кволi, дуже безпораднi, жалiсно попискували i не розплющували на свiтло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому вiку така подiя траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим i несподiваним.
Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли iй здавалося, що вiн пiдступае занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвiд з власного минулого, а iнстинкт, що його вона дiстала у спадщину вiд безлiчi матерiв-вовчиць, нагадував iй про батькiв, що пожирали свое новонароджене безпомiчне потомство. І, охоплена безмежним страхом, вона не пiдпускала Одноокого до малят, яким вiн дав життя.
Але iм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутне почуття, що передалося йому вiд багатьох поколiнь батькiв-вовкiв. Вiн не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його iстоту. І, цiлком природно пiдкоряючись душевному пориву, вiн повернувся хвостом до своеi родини i подався добувати для неi iжу.
Миль за шiсть вiд лiгва рiчка роздiлялася на два рукави, що пiд прямим кутом повертали до гiр. Завернувши лiворуч, Одноокий натрапив на недавнiй слiд. Понюхавши, вiн побачив, що слiд зовсiм свiжий, i, причаiвшись, поглянув у той бiк, де вiн пропав. Тодi спокiйно повернувся i пiшов праворуч. Вiдбитки лап були далеко бiльшi, нiж у нього, i вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.
Пробiгши з пiвмилi правим рукавом рiчки, вiн почув, наче хтось поблизу щось гризе. Вiн пiшов на звук i побачив дикобраза, який стояв на заднiх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно пiдповз до нього, дарма що не сподiвався на успiх. Вiн знав, що це за звiр, хоча так далеко на пiвночi не бачив його ще нi разу. Йому зроду не доводилося куштувати м'ясо дикобраза. Але зi свого досвiду вiн переконався, що е на свiтi i щастя, i везiння. Тож вiн продовжував пiдкрадатися. Хто його знае, що може трапитися.
Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам своi довгi гострi голки. Ще в раннiй молодостi Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по мордi! Одна голка застряла у нього в носi i кiлька тижнiв пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снiгу, вiн тримав свiй нiс не менше як за фут вiд небезпечного хвоста. Лежав собi i спокiйно чекав. Як знати? Усяко бувае. Може, дикобраз i розгорнеться. Тодi спритним ударом лапи вiн так i розпоре йому нiжний незахищений живiт.
Та через пiвгодини вiн пiдвiвся, злiсно загарчав на нерухомий клубок i пiшов геть. У минулому вiн надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нинi. І вiн побiг далi правим рукавом струмка. День минав, а вiн нiчого не вполював.
Пробуджений iнстинкт батькiвства владно гнав його вперед. Вiн будь-що мусив знайти поживу. Нарештi вiн наскочив на тетерю. Вiн вийшов з лiсу i несподiвано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидiв на пнi перед самим його носом. Вони глянули одне на одного. Птах злякано стрiпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю i схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп'явшись у нiжне м'ясо i хрусткi кiсточки, вiн несвiдомо почав iсти. Та раптом щось згадав i помчав до печери, звiсно, з тетерею в зубах.
Вiн, як тiнь, легенько бiг по снiгу своею оксамитовою ходою i по дорозi пильно дослiджував усе нове. За милю вiд розгалуження рiчки вiн знов натрапив на вiдбитки широких лап, якi бачив уранцi. Слiди йшли в тому ж напрямi, де була й печера, i за кожним закрутом рiчки вiн сподiвався зустрiти невiдомого звiра.
Висунувши голову з-за скелi, де рiчка круто завертала, вiн бистрим оком угледiв щось таке, що враз присiв. Там був той звiр, що залишив слiди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як i вiн кiлька годин тому, лежала, причаiвшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тiнь, то тепер вiн, наче привид тiнi, обiйшов навколо нерухому нiму пару, щоб опинитися з завiтряного боку вiд неi.
Поклавши коло себе птаха, вiн залiг у снiгу i крiзь хвою низькорослоi сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлi у чеканнi рись i дикобраз однаково хотiли жити. І така курйозна була iхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з'iсти другого, а другому опинатися, щоб його не з'iли. Старий одноокий вовк, приникши у своему захистку, теж узяв участь у змаганнi. Вiн сподiвався, що примхливе щастя допоможе i йому урвати добрий кусень м'яса, так нинi потрiбний йому.
Минуло пiвгодини, спливла й година. Нiщо не змiнилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камiнь. Рись застигла, як вирiзьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справдi усi трое були напруженi до болю i нiколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися зацiпенiлими.
Раптом Одноокий посунувся i ще пильнiше придивився до звiрiв. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог вiдступив. Поволi, обережно почав вiн розгортати свiй неприступний панцер. У нього не ворухнулося нiяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в ротi i покотилася слина. Живе м'ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.
Дикобраз майже зовсiм розгорнувся, як раптом помiтив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зiгнутими кiгтями рвонула нiжний живiт дикобраза i вмить вiдсмикнулася.
Коли б дикобраз розгорнувся до кiнця або не вгледiв ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так вiн устиг одним змахом хвоста загнати в неi своi гострi голки.
Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у вiдповiдь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенноi кiшки вiд болю i подиву. Одноокий аж пiдвiвся вiд хвилювання, прищулив вуха i витяг тремтячий хвiст. Рись розлютувалась. У нестямi вона кинулася на звiра, що заподiяв iй бiль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останнiх сил, щоб згорнути свое напiврозiрване тiло в неприступний клубок, ще раз шмагнув ii хвостом. Величезна кiшка знову заверещала вiд болю й подиву. Вона вiдскочила назад i зачхала. Нiс у неi був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стрiл, вона чухала морду лапами, встромляла ii в снiг, терлася нею об сучки й гiлки. Не тямлячи себе вiд муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.
Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарештi вона перебiснувалася i на хвилину притихла. Вовк не спускав з неi ока. Але навiть i вiн здригнувся й наiжився, коли рись з протяжним жахливим зойком несподiвано пiдскочила вгору й помчала геть, супроводжуючи кожний свiй стрибок пронизливим вищанням.
Коли вже рисячий лемент завмер десь удалечинi, Одноокий зважився вийти з засiдки. Вiн iшов так обережно, наче весь снiг дикобраз усiяв своiми голками, що були ладнi щохвилини встромитися в м'якi його лапи. Коли вiн наблизився до дикобраза, той люто заскiмлив i клацнув довгими зубами. Бiдолаха примудрився знову згорнутися клубком, але зовсiм не так туго, як ранiше. Пошматованi м'язи надто вже ослабли. Вiн був роздертий майже навпiл i сходив кров'ю.
Одноокий набрав повну пашу просякнутого кров'ю снiгу, жував його, смакував i ковтав. Це тiльки збуджувало апетит i збiльшувало голод. Але вовк був надто старий, щоб забути осторогу. Вiн мiг i зачекати. Вiн лежав на снiгу й вичiкував. Дикобраз скреготав зубами, стогнав i скиглив. Через певний час Одноокий помiтив, що голки в клубку хиляться вниз i весь вiн страшенно дрижить. Але враз дрижання припинилося. Востанне злiсно клацнули довгi зуби, голки опустилися, тiло витяглося й завмерло.
Боязким рухом лап Одноокий розпростав дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нiчого не трапилося. Дикобраз таки справдi був мертвий. Вовк з хвилину пильно дивився на нього, потiм обережно взяв його в зуби i подався вздовж рiчки. Вiн i нiс, i волiк свою здобич, одвернувши голову, щоб не настромитися на колючки. По дорозi вiн щось згадав, поклав на землю свою ношу i побiг туди, де залишив тетерю. Тепер вiн уже не вагався й хвилини. Вiн знав, що йому робити, i швиденько з'iв птаха. Тодi повернувся i потяг дикобраза далi.
Коли Одноокий приволiк у печеру добич щасливих ловiв, вовчиця оглянула ii i, повернувшись мордою до старого, легенько лизнула його в шию. Але до вовченят вона його не пiдпустила, хоч загарчала вже не грiзно, а якось поблажливо. Страх перед батьком ii дiтей уже вщух, бо вiн поводився так, як годиться справжньому батьковi-вовку, i не виявляв нечестивого бажання зжерти крихiтнi створiння, яких вона зродила на свiт.
3
Сiре вовченя
Воно дуже вiдрiзнялося з-помiж своiх сестер i братiв. У них шерсть мала червонястий вiдтiнок, як у матерi, i тiльки воно вдалося в батька. В усьому виводi це було едине сiре вовченя. Воно народилося справжнiм чистокровним вовком, точнiсiнько таким, як сам Одноокий, тiльки мало не одне око, а два.
Очi в сiрого вовченяти тiльки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навiть коли очi в нього ще були слiпi, воно сприймало все на дотик, нюх i смак. Воно добре знало обох своiх братiв i двох сестер. Незграбно гралося з ними i навiть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихiтного горла вихоплювалися якiсь смiшнi верескливi звуки – провiсники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очi в нього розплющилися, воно на дотик, смак i нюх навчилося пiзнавати свою матiр – джерело теплоти, iжi й нiжностi. У неi був приемний ласкавий язик, i коли вона проводила ним по м'якенькому крихiтному тiльцю вовченяти, воно пригорталося до неi й засинало.
Отак воно проспало майже весь перший мiсяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло i починало вивчати навколишнiй свiт. Його свiт був похмурий, та вовченя цього не помiчало, бо не знало iншого свiту. Тут було напiвтемно, але його очi не знали ще сонця. Його свiт був дуже тiсний, замкнутий стiнами лiгва; але вовченя й гадки не мало про далекi широкi свiти, через те його не пригнiчували вузькi межi iснування.
Проте воно рано помiтило, що одна стiна його свiту зовсiм не схожа на iншi. Це був вихiд з печери, i звiдти йшло свiтло. Воно помiтило цю рiзницю ще тодi, як не мало нiяких думок i нiяких свiдомих бажань. Ця стiна непереможно вабила його, перш нiж воно розплющило очi i угледiло ii. Свiтло з неi било в його напiвстуленi повiки, i його зоровi нерви тремтiли вiд маленьких, як iскри, теплих i дивно приемних вiдблискiв. Життя його тiла й кожноi його клiтинки, життя, що було його суттю, яка не мала нiчого спiльного з його особистим життям, прагнуло свiтла i поривало до свiтла його тiло, так само як хитромудрi хiмiчнi процеси в рослинi поривають ii до сонця.
Ще не зазорiла в ньому свiдомiсть, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди i брати його й сестри. А ось у темнi закутки лiгва нiхто з них не лiз.
Вони тяглися до свiтла, мов квiти. Хiмiчнi життевi процеси в них потребували свiтла як умови для iснування, i iхнi крихiтнi тiла слiпо повзли до нього, як вусики виноградноi лози, не роздумуючи, iнстинктивно. Пiзнiше, коли в кожному з них прокинулися своерiднi пориви й свiдомi бажання, потяг до свiтла тiльки збiльшився. Мати гнала iх вiд виходу, а вони безперестанку лiзли й лiзли до нього.
Тодi сiре вовченя довiдалося, що в його матерi е не тiльки ласкавий м'який язик. Уперто лiзучи до свiтла, воно познайомилося з ii носом, яким вона давала йому прочуханки, i з лапою, що швидким спритним ударом умiла притиснути його до землi i перекотити в куток. Так воно вперше пiзнало бiль i невдовзi навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось вiд удару i тiкало. Це вже були свiдомi його вчинки, наслiдки його перших висновкiв. Спочатку воно iнстинктивно уникало болю, так само, як i повзло до свiтла. А згодом воно рятувалося вiд болю вже тому, що знало бiль.
Сiре вовченя уродилося люте. Такi ж росли його брати i сестри. Та iнакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м'ясожерiв. Його батько й мати живилися самим лише м'ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м'яса, i дарма, що воно прожило на свiтi якийсь там мiсяць i тiльки тиждень тому розплющило очi, а вже й само iло м'ясо, напiвперетравлене й виригнуте вовчицею для п'ятьох вовченят, що вже попiдростали i тепер не могли наiстися ii молоком.
З цiлого виводка сiре вовченя було найлихiше. Своiм гарчанням воно заглушало гарчання своiх братiв i сестер, i напади лютi були в нього страшнi. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землi братiв. Перше почало хапати iх за вухо i, тягаючи по печерi, сердито гарчало крiзь зцiпленi зуби. І, звiсно, матерi, занепокоенiй, що вовченята весь час лiзуть до виходу з лiгва, найбiльше доводилось морочитися з сiрим.
З кожною дниною сiре вовченя гострiше вiдчувало чари свiтла. Воно весь час пускалося в мандри на цiлий ярд до виходу, i завжди мати вiдтягала його назад. Воно не знало, що то був вихiд. Воно взагалi нiчого не знало про виходи з одного мiсця в друге. Воно не знало нiякого iншого мiсця, крiм свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихiд з печери був лише стiною – стiною свiтла. На його крихiтнiй землi ця стiна була сонцем. Вона вабила його, як свiчка вабить нiчного метелика. Воно весь час силкувалося дiстатися до неi. Життя, яке так швидко розквiтало в ньому, тягло його до стiни свiтла, бо то був единий шлях, яким йому судилося пiти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навiть, що за стiнами лiгва щось е.
Одне тiльки в стiнi свiтла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матiр мешканця його оселi, який спить коло самого свiтла й приносить м'ясо) звичайно йшов прямо в далеку бiлу стiну й щезав. Для сiрого вовченяти це було загадкою.
До бiлоi стiни мати його не пускала, коли воно наближалося до темних, то натикалося нiжним носом на щось тверде. Це було боляче, i пiсля кiлькох невдалих спроб воно припинило своi розвiдки. Не роздумуючи над цим, воно вирiшило, що зникати в стiнi – це особлива властивiсть батька, так само, як властивiсть матерi – молоко й напiвперетравлене м'ясо.
Сiре вовченя не вмiло думати, принаймнi так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такi ж швидкiй яснi, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це i для чого. У нього був свiй спосiб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кiлька разiв об задню стiнку носом, воно зрозумiло, що не може щезнути крiзь неi, а от батько може. Але його зовсiм не мучило бажання довiдатися, яка ж рiзниця мiж ним i батьком. Логiка й фiзика недоступнi були його мисленню.
Як i всi сини пустелi, воно рано пiзнало голод. Настав час, коли не те що м'яса, а навiть i молока не стало в його матерi. Спочатку вовченята пищали й скiмлили, але здебiльшого дрiмали. Незабаром iх обгорнула голодна сплячка. Минули днi завзятоi гризнi й бiйок. У лiгвi не лунало бiльше молоде гарчання. Скiнчилися й мандрiвки до далекоi бiлоi стiни. Вовченята спали, i життя в них поволi завмирало.
Одноокий був у розпачi. Вiн далеко бiгав на лови i мало спав тепер у лiгвi, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своiх дiтей i виходила в пошуках iжi. В першi днi пiсля народження вовченят Одноокий не раз навiдувався до iндiанського табору i обкрадав капкани на зайцiв. Та коли станув снiг i скресла на рiчцi крига, iндiанцi подалися далi, i для вовка урвалося джерело легкоi здобичi.
Коли сiре вовченя повернулося до життя i знову зацiкавилося далекою бiлою стiною, воно помiтило, що мешканцiв у його оселi стало обмаль. У нього лишилася тiльки одна сестра, а друга сестра i брати десь зникли. Коли в нього з'явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не пiдводила голови й не рухалася з мiсця. Його маленьке тiло покруглiшало вiд м'яса, яке вiн знову iв, але для неi iжа прийшла занадто пiзно. Вона спала без просипу; в ii крихiтному, обтягнутому шкiрою тiльцi життя ледве мерехтiло, поки не згасло зовсiм.
А згодом сiре вовченя перестало бачити й батька. Вiн бiльше не зникав i не з'являвся в бiлiй стiнi, не спав на порозi лiгва. Це трапилося в кiнцi другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дiвся Одноокий, та хiба вона могла розповiсти сiрому вовченятi те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лiвого рукава рiчки, де жила рись, вона побiгла по слiдах Одноокого i знайшла його, певнiше те, що лишилося вiд нього. Вона побачила ознаки минулого поединку i слiди рисi, яка, перемiгши, подалася до себе в нору.
Перше нiж пiти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввiйти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.
Пiсля того вовчиця стала обминати лiвий зарiчок. Вона дiзналася, що в рисячiй норi е рисенята. Та й без того iй було вiдомо, що рись – лихий та лютий звiр i на диво страшний супротивник. Шiсть вовкiв, звiсно, можуть загнати рись на дерево – хай там наiжуеться i шипить! А от зустрiтися з риссю вiч-на-вiч, та ще коли в неi за спиною цiлий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.
Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своiм дiтям i в пустелi i не в пустелi. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сiрого вовченяти поборола страх перед лiвим зарiчком, перед норою в скелях i перед люттю рисi.
4
Стiна свiту
На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бiгати на лови, вовченя вже добре засвоiло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою i носом, але в ньому заговорив iще й iнстинкт страху. За свое коротеньке життя в печерi воно ще жодного разу нiчого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Вiн перейшов до нього вiд далеких предкiв через тисячу тисяч життiв. Вовченятi передали його Одноокий i вовчиця; самi ж вони дiстали цей дар вiд безлiчi вовчих поколiнь. Страх! Цiеi спадщини пустелi не може позбутися жодна тварина.
Отже, сiре вовченя вже почувало страх, хоч i не знало, звiдки вiн береться. Можливо, що для нього це було нове обмеження в життi, бо деякi обмеження воно вже розумiло. Коли воно почувало голод i не могло його задовольнити, то це було обмеження. Натикання на твердi стiни, материнi штурхани, болючi удари ii лапи, частi голодування – усе це переконало його, що у свiтi немае волi, що життя повне заборон i перешкод. Цi перешкоди – закони. Щоб уникнути болю й бути щасливим, треба цих законiв додержуватися.
Вовченя не обмiрковувало цього питання, як обмiрковуе людина. У його ествi просто закарбовувалося, коли бувае боляче, а коли нi. А знаючи, звiдки береться бiль, воно уникало його, уникало всiляких заборон i перешкод, щоб тiшитися тiльки радiстю, яку дае життя.
Пiдкоряючись законовi, якого вчила його мати, i другому невiдомому законовi страху, вовченя не лiзло вже до виходу з печери. Вихiд i досi був для нього бiлою стiною свiтла. Коли матерi не було, воно здебiльшого спало, а прокидаючись, лежало собi тихенько, потлумлюючи жалiбне скавчання, що стискало йому горло.
Одного разу, коли вовченя не спало, вiд бiлоi стiни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха i, тремтячи вiд власноi зухвалостi, обережно внюхувалася в дух печери. Вовченя тiльки почуло щось чудне i незбагненне, щось невiдоме й страшне, бо невiдоме й породжуе страх.
Шерсть на спинi у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звiдки воно знало, що у вiдповiдь на сопiння за бiлою стiною слiд наiжитися? У нього не було такого досвiду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його життi ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним iнстинктивним бажанням – притаiтися. Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, зацiпенiвши, закам'янiвши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лiгва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й нiжно облизувала й пестила свое вовченя, i воно зрозумiло, що врятувалося вiд якогось великого лиха.
У ньому дiяли ще й iншi сили, а головне – зростання. Інстинкт i закон вимагали слухняностi. Зростання будило непокору. Мати й страх гнали його вiд бiлоi стiни. Зростання ж – це життя, а життя одвiку прагне свiтла. Нiщо не могло спинити могутнiх життевих хвиль, що здiймалися в ньому з кожним шматком м'яса, який вiн ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх i покiрнiсть вiдступили перед натиском життя, i вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.
Бiла стiна не стала перед ним, як iншi, темнi, а нiби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький нiжний нiс не вдарився об тверду заслону. Стiна була прозора й поступлива, як свiтло. Вiн увiйшов i занурився в те, з чого складалася стiна.
Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробираеться крiзь щось тверде. А свiтло чомусь стало яскравiше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далi. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стiна, в яку воно поринуло, враз вiдскочила кудись ген-ген далеко. Вiд слiпучого свiтла зробилося боляче очам. Вiд безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у головi. Але помалу очi звикали до яскравого свiтла, пристосовувалися до далечини.
У першу мить стiна десь зникла. Потiм вовченя знову ii побачило, тiльки на величезнiй вiдстанi вiд себе. До того ж вона дуже змiнилася. Тепер у тiй стiнi росли дерева, що обрамляли рiчку, над деревами височiла гора, а над горою здiймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присiло на порозi лiгва i втупило очi в невiдомий простiр. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невiдоме було вороже. Шерсть на спинi у нього стала дибом, воно вишкiрило зуби, силкуючись люто й грiзно загарчати. Крихiтне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому свiтовi.
Але все щасливо скiнчилося. Вовченя вдивлялося в невiдоме i так захопилося, що навiть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свiй переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвiяло всi страхи – вони вiдступили перед цiкавiстю. Вовченя розглядало рiчку, що мiнилася на сонцi, обпалену блискавкою сосну внизу пiд схилом i самий схил, що обривався майже коло печери.
Сiре вовченя досi жило на рiвнiй поверхнi. Йому ще нiколи не доводилося падати. Воно не знало, що таке впасти й забитися. Тож воно смiливо ступнуло просто в повiтря i полетiло сторч головою. Воно боляче вдарилося носом об землю, заскавчало й покотилося по схилу. Його охопив невимовний жах. От коли невiдоме вчепилось в нього! Вчепилося люто i тепер тягло його на жорстокi муки. Страх знову заполонив його, i вовченя заскавулiло, як перелякане цуценя.
Невiдоме несло вовченя на якесь лихе катування, i воно безперестанку скавчало. Хiба це можна було рiвняти з зацiпенiнням вiд страху, коли невiдоме лише чатувало на нього? Тепер невiдоме вже мiцно тримало його у своiх пазурах. Мовчанням нiчого не вдiеш. До того ж це був уже не переляк – вовченя було сповнене жахом.
Аж от схил почав спускатися полого, а бiля пiднiжжя росла трава. Вовченя котилося все повiльнiше i нарештi спинилося. Тут воно востанне заскавчало, а тодi протяжно жалiбно завило. Потiм, неначе йому тисячу разiв доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерстi.
Нарештi воно сiло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крiзь стiну свiту, i невiдоме випустило його, не заподiявши йому нiякоi шкоди. Але людина, опинившись на Марсi, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно вiдкрило новий край, не думавши про це i не гадавши. Воно не знало навiть, що цей край iснуе.
Коли жахливе невiдоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невiдоме було сповнене страхiттями. Воно горiло лише цiкавiстю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженоi блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила бiлка i страшенно перелякала його. Воно припало до землi i загарчало. Та бiлка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетiла на дерево i, опинившись у безпецi, сердито завищала.
Це надало вовченятi хоробростi, i хоч дятел, з яким йому невдовзi довелося зустрiчатися, змусив його здригнутися, воно, проте, вiдважно рушило далi. Вовченя так посмiливiшало, що, коли до нього пiдлетiла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неi лапу. У вiдповiдь на це пташина дзюбонула його в нiс. Вiд болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась i полетiла геть.
Для вовченяти це була наука. Його крихiтний слабкий мозок уже зробив несвiдомий висновок. Навколо е речi неживi й живi: живих вiн мусить стерегтися. Неживi речi завжди лишаються на одному мiсцi, а живi рухаються, i нiколи не можна знати наперед, на що вони здатнi. Вiд них можна чекати тiльки несподiваного, з ними треба бути напоготовi.
Вовченя посувалося вперед дуже незграбно i раз у раз на щось наступало. Гiлка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерiвна. Вовченя часто спотикалося й забивало собi то нiс, то лапу.
До того ж, коли вiн наступав на камiнцi, вони весь час переверталися у нього пiд ногами. Отже, воно побачило, що в цьому свiтi неживi речi не такi стiйкi, як його печера, i що маленькi легше перевертаються й падають, нiж великi. Але з кожною новою бiдою вовченя набиралося досвiду. Що далi воно йшло, то ступало певнiше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свiй рух, пiзнавало своi фiзичнi можливостi i почало вже вимiрювати вiдстань мiж окремими предметами, а також мiж предметами i собою.
На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м'ясо, воно, вперше вирушивши у свiт, надибало м'ясо майже коло порога свого лiгва. Цiлком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гнiздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотiло пройти по стовбуру зваленоi сосни. Гнила кора затрiщала пiд ним, i воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетiло крiзь листя й гiлля й опинилося на землi серед сiмох тетерят.
Пташенята запищали, i вовченя вiдразу навiть злякалося; потiм, розгледiвши, що вони дуже маленькi, воно посмiливiшало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, i воно затрiпотiло пiд нею. Вовченятi це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня i взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом вiдчуло голод i стисло зуби. Хруснули нiжнi кiсточки, i вовченя захлинулося теплою кров'ю. Кров виявилася дуже смачною.
У зубах у нього було м'ясо, таке саме, яке давала йому мати, тiльки набагато смачнiше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з'iло всiх. Тодi облизалося, точнiсiнько як його мати, i почало вибиратися з куща.
Але тут на нього налетiв пернатий вихор. Вовченя було заслiплене i приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову мiж лапами й завило. Удари посипалися ще частiше. Тетеря-мати оскаженiла. Тодi розлютувалося i вовченя. Пiдвелося, загарчало й замахало лапами. Вп'ялося крихiтними зубами в крило птаха i почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, вiдбиваючись вiльним крилом. Це був перший бiй вовченяти. Воно не тямило себе вiд захвату.
Воно забуло про грiзне невiдоме. Воно вже нiчого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створiння, що напало на нього. І це живе створiння було м'ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допiру знищило кiлька маленьких створiнь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бiйкою i надто щасливе, щоб вiдчувати свое щастя. Воно дрижало вiд збудження, якого досi йому нiколи не доводилося зазнавати.
Воно не випускало крила й гарчало крiзь зцiпленi зуби. Тетеря тягла його геть вiд гнiзда. Але коли вона спробувала повернутися знову пiд захист куща, вовченя шарпонуло ii назад на видноту. Пташка весь час голосила й била ворога крилом, а навколо, як снiг, лiтало пiр'я. Вовченя було вкрай збуджене. У ньому клекотiла бойова кров його породи. Воно жило повним життям, хоч i не усвiдомлювало цього.
Нарештi птиця перестала битися. Вовченя все ще держало ii за крило, i, прилiгши на землi, вони дивилися одне на одного. Вовченя загарчало було грiзно й люто, але тетеря дзюбонула його в нiс, що й так уже болiв. Вовченя скривилося, але крила не випустило. Тетеря ще раз клюнула його. На цей раз воно вже завищало й вiдсахнулося вiд птицi, забувши, що тягне за крило i ii. На його бiдолашний нiс градом посипались удари. Бойовий запал у вовченяти згас, i, випустивши здобич, воно ганебно втекло.
Добiгши до краю чагарника, вовченя прилягло вiдпочити. Висунувши язик, воно важко дихало й жалiбно скавчало вiд нестерпного болю. Раптом воно почуло, що на нього насуваеться щось грiзне. Невiдоме з усiма своiми страховищами знову ринуло на нього, й iнстинктивно маля сховалося пiд кущем. Умить неначе буйний вiтер знявся, i в зловiсному мовчаннi пронеслося щось велике й крилате. То яструб, спустившись з небесноi блакитi, мало не схопив вовченя.
Вовченя ще лежало в кущах i, отямившись трохи вiд переляку, боязко визирало з-за листя, як раптом по другий бiк галявини випурхнула iз спустошеного гнiзда тетеря – мати загиблих пташенят. У своему горi вона не помiтила крилатоi стрiли, що летiла на неi з неба.
А вовченя все бачило, i це було йому пересторогою й наукою.
