скачать книгу бесплатно
– Послухай, Генрi, – сказав Бiлл, несвiдомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стрiляти напевне. Нiзащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаеш?
Генрi на знак згоди хитнув головою. Бiлл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг вiн прикласти ii до плеча, як вовчиця метнулась убiк i зникла в соснах.
Товаришi переглянулись. Генрi значуще й протяжно свиснув.
– Це можна було б знати наперед, – уголос докоряв собi Бiлл, кладучи на мiсце рушницю. – Раз вовк приходить iсти разом з собаками, то, звiсно, вiн мусить знати й про рушницю. Кажу тобi, Генрi, що все наше лихо вiд цiеi тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шiсть собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На виднотi в таку хитру бестiю не вистрелиш, але я заб'ю ii зненацька. Хай там що, а я ii вислiджу.
– Тiльки далеко не заходь, – застерiг товариша Генрi. – Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобi, як мертвому припарка. Звiрi страшенно голоднi, й вiд них не втечеш.
Того вечора вони рано спинилися на ночiвлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шiсть, i вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Бiлл на цей раз поприв'язував собак так, щоб вони не дiсталися один до одного.
Але вовки дедалi смiливiшали, i люди не раз прокидалися. Звiрi пiдходили так близько, що собаки казилися з жаху, i у вогнище доводилося весь час пiдкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасникiв на безпечнiй вiдстанi.
– Я чув вiд матросiв, як акули пливуть за судном, – сказав Бiлл, знову залiзаючи пiд шкуру пiсля однiеi з таких розвiдок. – А вовки – це сухопутнi акули. Вони знають, що роблять, i йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподiваються на здобич, Генрi, i ще як сподiваються!
– Тебе вони вже наполовину загризли, – сердито вiдповiв Генрi. – Коли людина каже, що ii переможуть, то вона вже майже переможена. Ось i тебе наполовину з'iдено, раз ти весь час про це говориш.
– Це траплялося i не з такими, як ми з тобою, – вiдповiв Бiлл.
– Та годi вже тобi каркати! Аж набридло слухати.
Генрi спересердя повернувся на другий бiк i був дуже здивований, що Бiлл на це промовчав. Це було так не схоже на Бiлла. Адже вiн завжди ображався за грубе слово. Генрi довго мiркував про це i, коли очi в нього вже злипалися, подумав: «Так воно i е. Бiдоласi страшно. Треба буде завтра пiдбадьорити його».
3
Голодне виття
День почався щасливо. За нiч не пропав жодний собака, i люди рушили далi шляхом мовчання, мороку й морозу майже з легким серцем. Бiлл наче забув сумнi передчуття, що мучили його напередоднi, i навiть жартував з собаками, коли раптом перекинулися сани.
Усе пiшло шкереберть. Сани перевернулися догори дном i застрягли мiж пнем i величезним каменем. Щоб розплутати посторонки, довелося розпрягти собак. Нахилившись над саньми, люди намагалися iх пiдняти, як раптом Генрi побачив, що Одновухий якось боком тiкае геть.
– Куди, Одновухий?! Назад! – гукнув вiн, повернувшись до собаки.
Але Одновухий, тягнучи за собою посторонки, чимдуж пустився по снiгу. На голому шляху, який допiру проминули люди, його чекала вовчиця. Наблизившись до неi, Одновухий враз нашорошився i далi рушив уже обережними дрiбними кроками. Потiм спинився. Вiн дивився на вовчицю ласо, пильно й недовiрливо. Вона ж наче всмiхалася до нього i бiльше запобiгливо, нiж грiзно, вискаляла зуби. Далi, мов заграваючи, зробила кiлька крокiв уперед i стала. Пес, нащуливши вуха й високо пiднявши голову та хвiст, сторожко ступив до неi.
Вiн хотiв обнюхатися з нею, але вона кокетливо й жартiвливо вiдступила. Щоразу, як вiн пiдходив до неi, вона вiдбiгала назад. Крок за кроком вона вабила його все далi вiд людей, коло яких вiн був би в безпецi. На мить в Одновухого нiби промайнула якась пiдозра, i вiн глянув назад на перекинутi сани, на своiх товаришiв i на двох людей, що гукали його.
Але всi сумнiви, що зароiлися у нього в головi, розвiяла вовчиця. Вона за мить обнюхалася з ним i знов почала грайливо вiдступати. Вiлл згадав про рушницю. Але вона була пiд саньми, i поки Генрi допомiг йому дiстати зброю, вовчиця й Одновухий так далеко вiдбiгли i так наблизились одне до одного, що стрiляти було ризиковано.
Занадто пiзно зрозумiв Одновухий свою помилку. Ще не знаючи, що саме трапилося, люди побачили, як вiн круто повернувся й помчав до них. Навперейми йому прямо на дорогу величезними стрибками неслося по снiгу з дванадцятеро сiрих худих вовкiв. А у вовчицi де й подiлася приемна пустотливiсть. Вона з гарчанням кинулась на Одновухого, але той порухом плеча вiдштовхнув ii. Вовча зграя вже вiдрiзала йому шлях до саней, але, все ще не втрачаючи надii добiгти до них, вiн змiнив напрям i помчав стороною. Щохвилини наспiвали новi вовки i приеднувались до гонитви. Вовчиця бiгла за якийсь стрибок вiд Одновухого.
– Ти куди? – спитав Генрi товариша, поклавши руку йому на плече.
Бiлл скинув ii.
– Я не можу бiльше терпiти, – сказав вiн. – Я не допущу, щоб вони загризли ще одного собаку.
З рушницею в руках вiн зник у кущах, що росли вздовж дороги. Його план був зрозумiлий. Беручи сани за центр круга, по якому бiг Одновухий, Бiлл хотiв перетяти цей круг ранiше за вовкiв. При денному свiтлi i зi зброею в руках вiн сподiвався налякати вовкiв i врятувати собаку.
– Гляди, Бiлле! – гукнув йому вслiд Генрi. – Стережися! Даремно не ризикуй!
Вiн сiв на сани i став чекати. Нiчого iншого йому не лишалося. Бiлл уже зник з очей, i тiльки iнколи серед кущiв та сосон видно було Одновухого. Генрi бачив, що становище собаки безнадiйне. Та Одновухий i сам, напевно, розумiв небезпеку. Вiн мчав по зовнiшньому кругу, а вовча зграя по внутрiшньому, коротшому. Не було надii, що вiн випередить погоню i добiжить до саней.
І переслiдувачi, i гнаний невдовзi мали зiйтися. Генрi знав, що десь там, у снiгах, захованi вiд нього деревами й кущами, в однiй точцi ось-ось зустрiнуться вовча зграя, Одновухий i Бiлл. Але це сталося дуже швидко, далеко швидше, нiж вiн сподiвався. Пролунав пострiл, i вслiд за ним ще два – Бiлл витратив усi своi патрони. І враз почувся страшенний виск i гарчання. Генрi впiзнав повне муки й жаху скавчання Одновухого i виття пораненого звiра. І це було все. Гарчання стихло. Завмерло й виття. Зловiсна тиша знов огорнула пустельний край.
Генрi довго сидiв на санях. Йому не треба було йти дивитися, що сталося. Вiн це знав так добре, наче все трапилось у нього перед очима. Раптом вiн схопився на ноги i висмикнув з-пiд поклажi сокиру, а потiм знову сiв i замислився. Двi собаки, тремтячи, тулилися йому до нiг.
Нарештi вiн через силу пiдвiвся, немов у його тiлi не лишилося анi краплини енергii, i почав запрягати собак. Тодi перекинув i собi через плече ремiнь i разом з тваринами потяг сани. Але пройшов небагато. Тiльки-но стало смеркати, як вiн спинився на нiч i передусiм припас багато палива. Нагодував собак, зварив собi вечерю i, попоiвши, постелився коло самого вогню.
Але тiеi ночi не судилося йому заснути. Не встиг вiн i повiк склепити, як його тiсно оточили вовки. Вони пiдiйшли так близько, що вiн не мiг почувати себе в безпецi. Тепер уже не треба було напружувати зiр, щоб розгледiти iх. При свiтлi вогню вiн виразно бачив iх. Вони лежали, сидiли, пiдповзали на животi, рухалися взад i вперед. Деякi навiть спали. Згорнувшись на снiгу клубком, мов тi собаки, вони втiшалися сном, який для нього тепер був недоступний.
Вiн увесь час пiдтримував яскравий огонь, бо знав, що це едина перепона мiж його тiлом i iклами голодних хижакiв. По обидва боки вiд нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неi захисту, i жалiбно скавчали, а коли якийсь вовк пiдходив занадто близько, несамовито гавкали. Тодi вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги i рвалися вперед, навколо Генрi зчинялося страшенне виття й гарчання. Потiм звiрi знову лягали круг вогнища i один за одним поринали у дрiмоту.
Але страшне кiльце навколо людини дедалi вужчало. То один вовк, то другий пiдсувався ближче. А коли звiрi були вже за якийсь стрибок вiд своеi здобичi, Генрi вихоплював з вогню палаючi дровини i жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки вiдскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпiкала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.
Ранок застав Генрi знесиленого, вимученого безсонною нiччю. Вiн зварив у темрявi снiданок, а о дев'ятiй годинi, коли свiтанок розiгнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обмiркував за цю довгу нiч. Нарубавши молодих деревець, вiн зробив з них помiст i високо прив'язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, вiн з допомогою собак втягнув на цей помiст труну.
– Вони дiсталися до Бiлла, може, дiстануться й до мене, але вас, любий друже, iм нiколи не дiстати, – сказав вiн, звертаючись до небiжчика, похованого високо на деревах.
Потiм вiн вирушив у путь. Собаки легко тягли порожнi сани. Вони теж розумiли, що порятунок чекае iх у фортi Мак-Геррi. Вовки вже вiдверто гналися за ними. Висунувши червонi язики, вони, не поспiшаючи, бiгли i ззаду i обабiч дороги. Вони були такi худi, що вiд кожного iхнього руху ребра так i грали в них пiд шкiрою. Це були вже не тварини, а якiсь мiшки, накинутi на кiстяки з вузлами м'язiв. Генрi мимоволi дивувався, як вони тримаються на ногах i не валяться в снiг.
Вiн не наважився йти, аж поки смеркне. Опiвднi сонце не тiльки зiгрiло обрiй, а навiть висунуло з-за нього свiй блiдий золотавий окраець. Генрi побачив у цьому добрий знак. Днi вже довшали. Сонце поверталося в цi краi. Але ледве згасло його веселе промiння, вiн зупинився. Ще лишалося кiлька годин сiрого дня й темних сутiнок, i вiн використав iх, щоб нарубати якомога бiльше дров.
Разом з пiтьмою до нього прийшов жах. Зголоднiлi вовки ставали надмiру зухвалi, та й минула безсонна нiч давалася взнаки.
Не в змозi перебороти дрiмоту, Генрi напнув на плечi укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колiнах. З обох бокiв щiльно тулилися до нього собаки. Раз вiн прокинувся i побачив за кiлька крокiв вiд себе величезного сiрого вовка, мабуть, найбiльшого з усiеi зграi. Анiтрохи не збентежившись вiд погляду людини, звiр лiниво, no-собачому потягнувся i позiхнув iй прямо в лице. Вiн дивився на людину, як на свою власнiсть, як на страву, яку невдовзi можна буде з'iсти.
Така впевненiсть вiдчувалася в поведiнцi всiеi зграi. Генрi бачив перед собою з двадцятеро вовкiв. Однi хтиво дивилися на нього, другi спокiйно спали на снiгу. Вони нагадували йому дiтей, якi посiдали навколо накритого столу i тiльки чекають дозволу, щоб узятися до iжi. А iжа – це вiн сам. І вiн мимоволi подумав – коли ж почнеться бенкет?
Пiдкидаючи в огонь дрова, вiн раптом зрозумiв, яке дивне його тiло. Ранiше з ним цього не бувало. Вiн почав стежити за рухом своiх м'язiв i захопився мудрим механiзмом пальцiв.
При свiтлi вогнища вiн поволi згинав то один, то другий палець, то всi разом, широко розставляв iх, потiм швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нiгтiв i, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своiх вiдчуттiв. Вiн сидiв як зачарований i раптом вiдчув любов до свого тiла, яке так прекрасно, тонко й легко працюе. З острахом глянув на вовкiв, що в солодкому сподiваннi оточили його тiсним колом, i, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тiло, його жива плоть – не що iнше, як звичайне м'ясо, здобич хижоi звiроти, яка розшматуе його голодними iклами i iстиме, як сам вiн iсть м'ясо лосiв та кролiв.
Вiн струснув з себе повну кошмарiв дрiмоту й розплющив очi. Не бiльше як за шiсть футiв вiд нього на снiгу сидiла руда вовчиця й пильно дивилася на нього. Собаки, згорнувшись коло його нiг, гарчали й скиглили, але вона не зважала на них. Вовчиця дивилася тiльки на нього, i на хвилину вiн зустрiвся з нею очима. В нiй не було нiчого загрозливого. Вона просто дивилася на нього з великою увагою, але вiн знав, що цю увагу зродив великий голод. Для неi вiн був смачною поживою. Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, i з розкритоi пащi в неi бiгла слина.
Генрi здригнувся вiд жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг вiн схопити свою зброю, як вовчиця вiдскочила геть. Вiн зрозумiв, що в неi не раз шпурляли чим попало. Тiкаючи, вона загарчала й вискалила бiлi iкла, а уважнiсть вмить зникла з очей. Вони засвiтилися такою страшною люттю, що Генрi весь затремтiв. Вiн глянув на руку, в якiй була головешка, i мимоволi замилувався, як вправно й зручно обхопили пальцi полiно, як тонко пристосувалися вони до всiх нерiвностей. Мiзинець, опинившись занадто близько до вогню, враз вiдсунувся на холоднiше мiсце. І в ту ж мить вiн яскраво уявив собi, як цi спритнi пальцi захрустять пiд бiлими зубами вовчицi. Нiколи ще його тiло не було йому таке дороге, як тепер, коли вiн майже втратив владу над ним.
Протягом усiеi ночi вiдбивався вiн палаючими головешками вiд голодноi зграi. Коли вiн мимоволi починав дрiмати, його будило гарчання й скиглiння собак. Нарештi настав ранок, але на цей раз i денне свiтло не розiгнало вовкiв. Марно чекала людина, що вони розбiжаться. Вони оточували ii тiсним кiльцем i дивилися на свою жертву з такою зухвалою певнiстю, що збуджена свiтанком мужнiсть людини враз похитнулася.
Генрi зробив одчайдушну спробу рушити в путь. Але тiеi ж хвилини, як вiн вийшов з-пiд охорони вогню, на нього стрибнув якийсь смiливий вовк. Генрi встиг вiдскочити назад, i щелепи звiра клацнули за кiлька дюймiв вiд його ноги. Враз захвилювалась уся зграя, i щоб утримати звiрiв на безпечнiй вiдстанi, довелося в усi боки кидати головешки.
Навiть серед бiлого дня Генрi не наважився вiдiйти вiд вогнища, щоб нарубати собi дров. Футiв за двадцять вiд нього височiла величезна суха сосна. Вiн витратив пiвдня, щоб розiкласти вогонь аж до самого дерева, тримаючи напоготовi палаючi гiлки, щоб вiдбиватися вiд ворогiв. Дiставшися до сосни, вiн пiдпалив ii i звалив туди, де можна було набрати бiльше дров.
Нiч була така самiсiнька, як i минула, тiльки йому ще важче було боротися зi сном. Гарчання собак уже не будило його. До того ж вони гарчали безнастанно, а його чутливiсть була занадто притуплена дрiмотою, щоб вiн мiг помiчати якiсь вiдтiнки в цих звуках. Нараз вiн здригнувся i розплющив очi. За крок вiд нього сидiла вовчиця. Машинально вiн сунув iй у роззявлену пащу головешку. Вовчиця вiдскочила далеко геть, завивши вiд болю, а Генрi, втiшаючись духом смаленого м'яса, дивився, як вона з несамовитим гарчанням грiзно трясе головою.
Тодi вiн прив'язав собi до правоi руки сосновий сучок, що тлiв. Очi в нього склепалися, але за кiлька хвилин вогонь обпiкав йому шкiру й будив його. Вiн робив це упродовж кiлькох годин. Прокидаючись, вiн щоразу вiдганяв вовкiв палаючими головешками, пiдкидав у вогнище дрова i знову прив'язував сучок до руки. Усе йшло гаразд, але раз вiн погано прикрiпив сучок, заснув i не почув, як вiн вiдпав.
І ось йому сниться, що вiн уже у фортi Мак-Геррi. У хатi тепло й затишно, i вiн грае в карти. Але раптом на форт нападають вовки.
Скажено виючи, звiрота рветься у дверi. Вони часом перестають грати, прислухаються i смiються з марних намагань вовкiв продертися всередину. Нараз щось затрiщало. Дверi розчиняються навстiж, i в хатi вже повно вовкiв. Вони кидаються на нього. Тепер уже звiрi виють страшно голосно, iхне виття нестерпно дратуе його. Це вже не сон – вiн i сам не знае, що це таке. А вовки все виють i виють.
Тут вiн прокинувся i вже наяву почув виття, гарчання i скиглiння. Вовки напали на нього. Вони обсiли його, i в руку йому вп'ялися вовчi зуби. Інстинктивно вiн кинувся в огонь. Гострi iкла врiзалися йому в ногу. Почався бiй в огнi. Грубi рукавицi деякий час захищали йому руки. Вiн хапав жар i розкидав його на всi боки. Вогнище обернулося в якийсь вулкан.
Але цей вогненний бiй не мiг тривати довго. Лице у Генрi вкрилося пухирями, брови й вii пообпалювалися, у ноги нестерпно пекло. Схопивши в обидвi руки по головешцi, вiн вискочив з вогнища. Вовки вiдбiгли. Чути було, як шипить вiд жару снiг, i втiкачi, наступаючи на гарячi вуглини, несамовито скакали й скиглили вiд болю.
Шпурляючи головешками в найближчих ворогiв, Генрi скинув у снiг прогорiлi рукавицi й почав тупати ногами, щоб остудити iх. Обидвi собаки зникли, i вiн знав, що вони були однiею iз страв на бенкетi, що так довго затягся. Почався той бенкет з Товстуна, а його самого вовки лишили собi на закуску.
– Але до мене ви ще не добралися! – вигукнув вiн, погрожуючи кулаками голодним звiрам.
Вiд звукiв його голосу вся зграя стрепенулася й завила. Вовчиця пiдкралася тихенько i втупила в нього пильний ласий погляд.
Генрi осяяла нова думка. Вiн розiклав вогнище широким колом, забрався всередину i, постеливши на талому снiгу укривало, скоцюрбився на ньому. Коли вiн зник у своiй вогнянiй схованцi, вся зграя з цiкавостi пiдiйшла аж до полум'я подивитися, що сталося з людиною. Досi вони не могли пiдходити так близько до вогню, а тепер порозлягалися навколо нього i, як собаки, клiпали очима, позiхали й потягалися, грiючи своi худi тiла в незвичному теплi. А вовчиця, присiвши на заднi лапи, задрала морду до якоiсь зiрки й заскиглила. Один по одному до неi приедналися всi вовки i, дивлячись у небо, сповнили тишу голодним виттям.
Зазорiло на свiт. Настав день. Огонь догорав. Дрова всi вийшли. Треба було нарубати нових. Але щойно Генрi спробував вийти з вогняного кола, як назустрiч йому кинулися вовки. Рятуючись вiд палаючих головешок, звiрi вiдскакували вбiк, але назад уже не вiдбiгали. Даремно силкувався Генрi вiдiгнати iх. Коли, втративши надiю, вiн знову полiз у свiй захисток, на нього кинувся здоровенний вовк, але схибив i всiма чотирма лапами потрапив на вуглини. Звiр завив вiд жаху i полiз прохолодитися на снiг.
Генрi, згорбившись, сидiв на укривалах. Усе тiло його поникло, плечi похилилися, голова впала на колiна. Видно було, що йому вже несила боротися. Вряди-годи вiн пiдводив голову й дивився, як дотлiвав жар. Вогняне кiльце помалу розпадалося, лишаючи проходи до людини. Вогню дедалi меншало, проходи ширшали.
– Ну йдiть уже й робiть зi мною, що вам заманеться, – промурмотiв Генрi, – я хочу спати…
Прокинувшись, вiн побачив мiж двома вогнищами прямо перед собою вовчицю, яка дивилася на нього пильним поглядом.
Вiн ще раз прокинувся трохи згодом, хоч йому здалося, що вiн спав кiлька годин. Навколо була якась перемiна, така загадкова, що вiн широко розплющив очi. Щось трапилося. Спочатку вiн не розумiв, що саме. А потiм змiркував. Вовки зникли. Тiльки втоптаний снiг показував, як близько були вони вiд нього. Хвиля дрiмоти знову огорнула його, голова його знову впала на колiна, але раптом вiн здригнувся i прокинувся.
Чутно було людськi голоси, скрип полозiв, рипiння збруi i скавчання знесилених вiд натуги собак. Вiд рiчки до Генрi пiд дерева сунуло четверо саней, i за кiлька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тiло в центрi пригаслого вогняного кола. Вони торсали його за плечi i штовхали, щоб привести до тями. Бiдолаха глянув на них, мов п'яний, i промурмотiв якимсь чудним сонним голосом:
– Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку iла собачi харчi, потiм з'iла i собак… потiм з'iла Вiлла…
– Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомцiв у саме вухо i грубо струснув його за плечi.
Генрi повiльно похитав головою.
– Нi, його вона не з'iла… Вiн там, на деревах коло останньоi стоянки.
– Мертвий? – заволав незнайомець.
– І в трунi, – вiдповiв Генрi i нетерпляче скинув чужу руку зi свого плеча. – Дайте вже менi спокiй… Я вкрай знемiгся… На добранiч…
Повiки в нього затремтiли й стулилися. Пiдборiддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повiтрi вже лунало голосне хропiння.
Чути було ще й iншi звуки, далекi й невиразнi. То було голодне виття вовчоi зграi, яка, не вполювавши людини, побiгла по iншому слiду.
Частина друга
1
Бiй зубами
Вовчиця перша вчула людськi голоси й скавчання собак i перша вiдскочила вiд безпорадноi людини, замкненоi в колi пригаслого вогню. Зграя нiзащо не хотiла кидати вже загнану в закуток здобич i кiлька хвилин не рушала з мiсця, прислухаючись до нових звукiв. Потiм враз кинулася по слiдах вовчицi.
На чолi бiг великий сiрий вовк – один з вожакiв. Це вiн повiв зграю слiдом за вовчицею. Коли хтось iз честолюбних молодших вовкiв наважувався забiгти наперед, вiн люто гарчав i впинався в смiльчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бiгла по снiгу, вiн прискорив ходу й наздогнав ii.
Тепер вовчиця бiгла поруч з вожаком, немов це було ii законне мiсце, i в ногу з усiею зграею. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, вiн не гарчав i не вискалювався. Навпаки, вiн, видно, ставився до неi дуже приязно, навiть приязнiше, нiж вона хотiла. Вiн намагався бiгти якнайближче до неi, i коли пiдсувався занадто близько, то вже не вiн, а вона гарчала, вишкiривши зуби. Інодi вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Вiн i тодi не гнiвався, а тiльки вiдскакував убiк i деякий час незграбно бiг поперед неi, як засоромлений сiльський тюхтiй.
У нього оце тiльки й було клопоту, а вона мала ще багато й iншого. З другого боку вiд неi бiг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слiдами багатьох боiв. Вiн увесь час тримався праворуч вiд вовчицi, мабуть, через те, що бачив тiльки лiвим оком. Вiн раз у раз пiдсувався до неi й тикався своею вкритою рубцями мордою то в спину iй, то в шию. На цi знаки прихильностi вона, як i першому вожаковi, вiдповiдала зубами. Коли ж i старий i молодий виявляли iй свою симпатiю одночасно, вона швиденько огризалася на обидва боки. Ззаду насiдала на неi зграя, а iй треба було i вiдiгнати залицяльникiв, i вести перед, i не збитися з вiрного шляху. У такi хвилини суперники вишкiряли iкла й грiзно гарчали один на одного. Вони охоче завели б i бiйку, та насамперед треба було подумати про поживу для голодноi зграi, а тодi вже про любощi та ревнощi.
Пiсля кожноi вiдсiчi, рятуючись вiд гострих зубiв своеi жаданоi, старий вояка натикався на молоденького, трилiтнього вовка, що бiг у нього з правого слiпого боку. Молодий досяг уже повного зросту, i серед виснаженоi зголоднiлоi зграi його визначала неабияка сила й вiдвага. Проте на бiгу вiн тримав голову тiльки врiвень з плечем Одноокого, а коли iнодi насмiлювався порiвнятися з ним, той гнiвно гарчав i ударом зубiв вiдганяв його назад. А часом молодий тихенько вiдставав i просувався мiж старим вожаком i вовчицею. За це його карали зразу двое, а то й трое. Як тiльки вовчиця сердитим гарчанням виявляла свое невдоволення, старий вожак накидався на трилiтка. Допомагала й сама вовчиця, а iнодi ще й молодий вожак, що бiг лiворуч вiд неi.
Атакований з трьох бокiв рядами грiзних iклiв, молодий вовк враз спинявся, сiдав на заднi лапи, переднiми мiцно впирався в снiг i, весь наiжившись, гнiвно роззявляв пащу. Розгубленiсть серед вожакiв зграi вiдбивалась i на заднiх вовках. Тi, що бiгли ззаду, з розгону налiтали на зухвалого трилiтка i спересердя хапали його за лапи й за боки. Вiн наражався на велику небезпеку, бо з голоду звiрота скаженiла, але з слiпою, властивою юностi вiрою в себе вiн кожного разу повторював свiй маневр, хоч вiд того мав самi лише неприемностi.
Якби було що iсти, любов i боротьба набрали б сили i зграя розпалася б. Але становище ii було тяжке. Вовки виснажилися вiд нескiнченноi голоднечi й бiгли не так швидко, як звичайно.
Позаду шкутильгали найкволiшi – старi й малi. Спереду бiгли найдужчi. Усi вони були подiбнi скорiше на скелети, а не на живих вовкiв. Але, крiм тих, що кульгали в хвостi, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в iхнiх м'язах таiлася невичерпна енергiя. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, трете i так без кiнця-краю.
За той день вовки пробiгли багато миль. Вони бiгли цiлу нiч. Другий день застав iх теж у дорозi. Нiде не видно було i знаку життя. Тiльки вони рухалися серед недвижного простору. Тiльки вони були живi й шукали ще живих iстот, щоб iх пожерти й жити далi.
Вони зробили кiлька перевалiв, спустилися в долину й перебрели багато маленьких рiчок. Нарештi за свое довге невпинне шукання вони дiстали нагороду. Вони натрапили на лосiв. Першою iхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя. Це було м'ясо, якого не охороняло нi таемниче полум'я, нi вогнянi стрiли. Вони добре знали, що таять у собi роздвоенi копита й гiллястi роги, але на цей раз забули властиву iм обачнiсть i терпiння. Бiй був жорстокий i нетривалий. Вони оточили лося з усiх бокiв. Вiн шматував iх i трощив iм голови спритними ударами сильних копит. Нещадно м'яв iх i кришив могутнiми рогами, топтав у снiг. Але однаково вiн був засуджений на смерть. Вовчиця люто вчепилася йому в горло, з усiх бокiв у нього вп'ялися зуби хижакiв. Вiн ще опинався й завдавав iм останнiх ударiв, а вони вже iли його живцем.
Ось де можна було наiстися! Лось важив понад вiсiмсот фунтiв. Тож на кожного з сорока вовкiв припадало по двадцять фунтiв м'яса. Витримавши гiдний подиву пiст, вони показали й дивовижний апетит, i невдовзi вiд розкiшного дужого створiння залишилося тiльки трохи розкиданих кiсток.
Звiрота тепер спочивала й вiдсипалася. Понабивавши собi животи, молодi самцi день у день сварилися й гризлися, i зграя почала розбiгатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краi було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережнi. Натрапивши на невеличке стадо лосiв, вони переймали або важкотiлу самицю або старого понiвеченого самця.
І ось одного дня зграя розпалася на двi i розбiглась у рiзнi боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що бiг лiворуч вiд неi, i зi старим Однооким, що бiг праворуч, повели свою частину зграi на схiд, до рiчки Мекензi i далi, до озер. Але з кожним днем iхнiй гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець iз самицею. Гострi зуби суперника раз по раз вiдганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця, Одноокий, молодий вожак i зухвалий трилiток залишилися вчотирьох.
Вовчиця стала ще лихiша. Всi три залицяльники були позначенi слiдами ii зубiв. Вони ж нiколи не платили iй тим самим, ба навiть не боронилися. Вони самi пiдставляли спину пiд ii шаленi укуси i, виляючи хвостом, намагалися зласкавити розгнiвану повелительку.
Але лагiднi до неi, мiж собою вони гризлися, як навiженi. Особливо лютував трилiток. Якось вiн наскочив на Одноокого збоку i подер на шмаття йому вухо. Але хоч посивiлий вовк бачив лише на одне око, вiн проти сили й молодостi супротивника був озброений мудрiстю i багатолiтнiм досвiдом. Про цей досвiд красномовно свiдчили втрачене око й рубцi на мордi. Вiн на своему вiку зазнав занадто багато сутичок, щоб хоч на хвилину замислитися над тим, як вiн мае дiяти зараз.
Почався бiй як слiд, але кiнчився не по честi. Та ще не знати, начийому боцi була б перемога, коли б на пiдмогу старому вожаковi не приспiв молодший. Обидва насiли на зухвалого трилiтка й вирiшили знищити його. У бiдолаху вп'ялися нещаднi iкла його колишнiх друзiв. Забутi були тi днi, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпiли голод. Усе це було в минулому. Тепер iх захопило кохання, ще жорстокiше й страшнiше, нiж жадоба поживи.
Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сидiла з задоволеним виглядом на заднiх лапах i чекала. iй було навiть приемно. Це ж був ii день – що бувае нечасто, – коли шерсть у самцiв наiжуеться, дзвiнко клацають iкла i рвуть живе тiло, – i все це тiльки заради того, щоб здобути ii.
І вперше змагаючись за кохання, вiдважний трилiток вiддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сидiла на снiгу й посмiхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий i в боротьбi, i в коханнi.
Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечi. Глянувши единим своiм оком на його шию, старий влучив слушний момент. Вiн кинувся на суперника i вп'явся в нього зубами. Вiн зробив страшну глибоку рану аж до великоi горловоi жили й перегриз ii. Тодi вiдскочив геть.
Молодший вожак несамовито заревiв, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров'ю i жахливо хрипучи, вiн метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього пiдiгнулися, свiтло згасло в очах, стрибки й удари слабiшали i слабiшали.
А вовчиця все сидiла й усмiхалася, iй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такi були закони кохання в пустелi. Серед природи трагедiя статi – це трагедiя для тих, хто гине. Для того ж, хто виживае, це не трагедiя, а перемога й здiйснення бажань.
Коли молодший вожак повалився на снiг i завмер, Одноокий попрямував до вовчицi. У рухах його вчувалася i радiсть, i тривога. Вiн сподiвався грубого вiдпору i був украй здивований, що вона не вiдштовхнула його гнiвним вискалом зубiв. Уперше вона зустрiла його ласкаво. Обнюхалася з ним i навiть зво-лила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя. І вiн, зневаживши свою сивину i великий досвiд, теж перетворився на вовченя, може, навiть ще дурнiше, нiж вовчиця.
Уже були забутi подоланi суперники i кров'ю на снiгу написана повiсть. Усе було забуто. Тiльки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собi рани.
І тодi паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кiгтi судорожно вп'ялися в снiг. Здавалося, вiн зараз стрибне на ворога. Але вмить вiн заспокоiвся й побiг слiдом за вовчицею, що грайливо заманювала його в лiс.
Невдовзi вони побiгли поруч, наче добрi друзi, що давно дiйшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом вислiджували дичину, разом убивали ii й разом пожирали. Тiльки вовчиця стала дуже неспокiйна. Усе шукала чогось i не могла знайти. Вона цiкавилася кожною ямою пiд поваленим деревом i подовгу винюхувала засипанi снiгом розколини в скелях та печери пiд навислим берегом рiчки. Одноокому було байдуже до ii розшукiв, але, добродушно потураючи своiй подрузi, вiн бiг слiдом за нею. Коли ж якась ii розвiдка надто затягалася, вiн лягав i чекав, поки вона рушить далi.
Не спиняючись надовго на одному мiсцi, вони пройшли аж до рiчки Мекензi й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток рiчки, але щоразу поверталися назад. Інодi iм траплялися iншi вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такiй зустрiчi не було нi привiту нi радостi, нi бажання йти далi гуртом. Кiлька разiв вони надибували й на одиноких самцiв. Тi завжди намагалися пристати до Одноокого i його супутницi. Старий люто гарчав, а коли поплiч нього, наiжившись i вишкiривши зуби, ставала i його подруга, то зазiхач на чуже щастя вiдскакував i, пiдiбгавши хвоста, рушав далi в самотню путь.
