скачать книгу бесплатно
Яструб метнувся вниз, пролинув над самою землею i вп'явся кiгтями в тiло тетерi; не встигла вона закричати вiд болю й жаху, як яструб знову шугнув iз здобиччю в синю височiнь.
Вовченя не скоро вилiзло зi свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоiло. Живi речi – це м'ясо. Вони смачнi. Великi живi речi роблять боляче. Краще iсти маленькi живi речi, такi, як тетерята, i не займати дорослих птахiв. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помiрятися силами з тетерею – шкода тiльки, що ii забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба пiти пошукати.
Вовченя спустилося до рiчки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрiзь було так рiвно. Воно смiливо ступнуло вперед i, заверещавши з жаху, пiрнуло в обiйми невiдомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замiсть повiтря в легенi набиралася вода. Задуха болiсно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелi, мало iнстинкт смертi. Для нього це була найжорстокiша мука, суть невiдомого й усiх його страхiть, величезна неймовiрна катастрофа, якоi воно не уявляло собi й безмiрно боялося.
Вовченя випливло на поверхню i всiею пащею ковтнуло свiжого повiтря. Вдруге воно вже не пiшло пiд воду. Воно запрацювало всiма лапами i попливло, неначе робило це завжди. Вiд землi воно опинилося не далi як за метр, але виринуло до неi спиною i одразу ж попливло до протилежного берега. Рiчка була взагалi вузенька, але на заворотi розширювалася футiв до двадцяти.
Посерединi рiчки вовченя пiдхопила швидка течiя i понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, i пливти стало неможливо. Спокiйна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось i знову й знову ударялося об скелi. Забившися, вовченя скавчало, i з того, скiльки разiв воно зойкнуло, видно було, скiльки воно здибало скель.
Далi за виром рiчка знов робила заворот, i тут течiя пiдхопила вовченя, нiжно винесла на берег i нiжно поклала на пiщане ложе. Воно швиденько вилiзло з води i простяглося на землi. Його знайомство iз зовнiшнiм свiтом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крiм того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речi далеко не завжди такi, якими вони видаються. Страх перед невiдомим вовченя дiстало в спадщину вiд предкiв, а тепер його змiцнив ще й досвiд. І воно вирiшило вже нiколи не довiряти зовнiшньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.
Того дня йому судилося зазнати ще однiеi пригоди. Воно згадало, що в нього е мати, i почуло, що нiщо у свiтi не миле йому так, як вона. Вiд усього, що трапилося з ним, втомилося не тiльки його тiло, а й малесенький мозок. За все свое життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крiм того, йому хотiлося спати. Пригнiчене самотнiстю i безпораднiстю, воно подалося шукати свое лiгво й матiр.
Воно пробиралося крiзь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка прослизнула повз нього. Це було маленьке створiння, i вовченя нiтрохи не злякалося. А на землi у себе пiд ногами воно побачило вже зовсiм крихiтну ласочку, завдовжки в кiлька дюймiв. Вона, мабуть, так само, як i вовченя, самовiльно пустилась у мандри. Звiрятко кинулось навтiкача, але вовченя перевернуло його лапою. Звiрятко тонко заверещало. І вмить перед очима вовченяти знову майнуло щось жовте. Воно знову почуло страшний крик, щось ударило його по шиi, i в тiло йому вп'ялися гострi зуби ласки-матерi.
Вовченя скавчало, вило й виривалося. Раптом ласка стрибнула до свого маляти i зникла з ним у хащi. Бiль вiд укусу не минав, але ще бiльше мучилося вовченя вiд образи. Воно сидiло й жалiбно квилило. Ця ласка-мати була така маленька, а така люта.
Вовченя ще не знало, що попри всю свою мiнiатюрнiсть ласка найлихiший, наймстивiший i найстрашнiший хижак у пустелi. А втiм, йому довелося невдовзi трохи познайомитися з ii норовом.
Воно все ще квилило, коли ласка-мати знову з'явилася перед ним. Тепер, коли ii мале було в безпецi, вона не кинулась на вовченя вiдразу. Вона пiдкрадалася тихенько, i вовченя встигло розгледiти ii тонке змiiсте тiло i високо пiдняту хижу голову, теж як у змii. На ii грiзний покрик вовченя наiжилося й гнiвно загарчало. Ласка пiдбиралася все ближче й ближче. І враз, занадто швидко й несподiвано для недосвiдченого зору, тонке жовтаве тiло стрибнуло й на мить зникло з очей вовченяти. Ще мить – i ii зуби вп'ялися йому в горло.
Вовченя гарчало, вiдбивалося, але воно було надто мале, воно тiльки вперше побачило свiт, i через це його гарчання перейшло у скавучання, бойовий запал минув, i воно тепер намагалося вирватися iз зубiв ласки i втекти. Ласка не випускала його; вона вчепилась йому в горло i силкувалася дiстатися до вени, де пульсуе життя. Ласка – кровопивця i любить ссати кров iз живоi жертви.
Сiре вовченя загинуло б i не довелося б писати про нього повiсть, якби з кущiв не вискочила вовчиця. Ласка випустила малого i блискавкою метнулася до горла вовчицi, але схибила i вчепилась iй у щелепу. Вовчиця змахнула головою, наче батогом, i пiдкинула ласку високо в повiтря. Потiм на льоту схопила тоненьке жовте тiло, i ласка знайшла смерть на ii гострих зубах.
І сiрому вовченятi вдруге в життi довелося витримати бурхливий напад материнськоi нiжностi. Для неi знайти сина було ще бiльшою радiстю, нiж для нього опинитися коло матерi. Вона нiжно тикала в нього носом, голубила й зализувала ранку, що лишилась вiд зубiв ласки. Потiм мати й син удвох з'iли кровопивцю, повернулися до себе в печеру й заснули.
5
Закон здобичi
Вовченя розвивалося дуже швидко. Воно два днi вiдпочивало, тодi знову вилiзло з печери. Воно знайшло маленьку доньку ласки, що ii недавно вони з'iли разом з вовчицею, i подбало, щоб ii спiткала така сама доля, як i ii матiр. На цей раз воно не заблукало. Коли стомилося, повернулося до печери й лягло спати. Вiдтодi воно виходило на прогулянку вже щодня i забиралося все далi й далi.
Вовченя навчилося вже розраховувати своi сили i знало, коли слiд бути смiливим, а коли обачним. Воно вирiшило, що краще бути обережним увесь час, i тiльки зрiдка, набравшись мужностi, давало волю своiй лютi й хижим забаганкам.
Натрапивши на яку-небудь заблукану тетерю, воно ставало справжнiм бiсеням. Нiколи не минало нагоди огризнутися на цокотання бiлки, яку вперше здибало на спаленiй соснi. А вгледiвши птаха, схожого на того, що пiд час першоi його мандрiвки дзюбонув його в нiс, воно просто скаженiло.
Але часом i на таких птахiв воно не звертало уваги – це коли йому самому загрожувала небезпека вiд якогось бродячого хижака. Воно добре запам'ятало яструба i, помiтивши його крилату тiнь, вмить ховалося в гущавину.
Воно вже бiгало не перевальцем, розчепiривши лапи, а перейняло ходу у матерi, легку й скрадливу, швидкiсть якоi була непомiтна для ока.
У ловах йому пощастило лише спочатку. Семеро крихiтних тетерят i маленька ласочка – ото тiльки й була його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, i вовченя плекало честолюбну хижу мрiю колись запопасти цокотуху-бiлку, яка завжди попереджала всю звiроту про наближення вовка. Але бiлки лiтають по деревах, як тi птахи в повiтрi, i вовченятi лишалося пiдстерiгати стрибуху, коли вона гуляла по землi.
Вовченя дуже поважало свою матiр. Вона вмiла добувати м'ясо i нiколи не забувала принести i йому його частку. А головне – вона нiчого не боялася. Воно й гадки не мало, що безстрашнiсть прийшла до неi разом iз знанням i досвiдом. Для нього це було виявом ii сили. Його мати була взiрцем сили, i, пiдростаючи, вовченя почувало цю силу в дужчих, нiж ранiш, ударах лапою й зубами, коли вона навчала його розуму. За це воно тiльки бiльше шанувало ii. Вона вимагала вiд нього покори, i в мiру того, як вовченя росло, норов у його матерi ставав iще крутiший.
Знову настав голод, i на цей раз вовченя гострiше вiдчуло на собi його лихi укуси. Вовчиця вже дiйшла до краю, шукаючи поживи. Вона навiть рiдко коли спала в печерi. І вдень i вночi бiгала налови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченятi страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матерi нi краплi молока, а м'яса вiн уже давно не iв.
Ранiше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичi, проте нiчого не знаходило. Та вiд невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильнiше вивчало норов бiлки i хитрiше пiдкрадалося до неi, щоб зненацька впiймати. Придивлялося до лiсовоi мишi i намагалося якось витягти ii з нори. Багато дечого довiдалося про звички дятлiв. І ось настав день, коли тiнь яструба не загнала його в кущi. На той час вовченя стало дужче, розумнiше i певнiше у своiх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сiдало на заднi лапи посеред галявини i ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраiй блакитi, було м'ясо – м'ясо, якого так жадав його порожнiй шлунок. Але яструб вiдмовився прийняти бiй, i бiдне вовча залiзло в кущi i заквилило вiд голоду й досади.
Голодування враз скiнчилося. Вовчиця принесла додому м'ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця вiддала все звiрятко синовi. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з'iвши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке вiдчайдушне дiло вона пiшла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м'ясо, жадiбно iло його i з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливiшим.
Коли живiт повний, то лiньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матерi, вовченя заснуло. Воно прокинулося вiд ii гарчання. Воно нiколи ще не чуло в ii голосi такоi лютi. Може, вона й справдi зроду не гарчала так жахливо.
Але на те в неi була причина. Хiба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйвi полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матiр. Шерсть на спинi в нього враз настовбурчилася. Це вже був жах, пiдказаний не слiпим iнстинктом. Якби навiть вигляд непроханоi гостi не навiював страху, то досить було б i самого ii виття, що раптом перейшло у хрипке ревiння.
Вовчик, вiдчувши прилив життевих сил, загарчав i став смiливо поруч з матiр'ю. Але яка ганьба! Мати вiдштовхнула його геть. Через низький прохiд у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неi i притисла ii до землi. Як вони билися, вовчик не мiг розгледiти. Чути було тiльки жахливе гарчання, скрегiт i виття. Звiрi крутилися на землi клубком. Рись шматувала свою супротивницю i пазурами i зубами, а вовчиця могла пустити в хiд тiльки iкла.
Вовчик зненацька пiдскочив до рисi i з лютим гарчанням уп'явся зубами iй у задню лапу. Своею вагою вiн заважав вiльним рухам ворога i таким чином несвiдомо допомагав матерi. Але враз вiн опинився пiд звитими в клубок тiлами й розтиснув зуби. Обидвi матерi вiдскочили одна вiд одноi i, перше нiж вони зчепилися знову рись ударила вовченя своею величезною передньою лапою i, розпоровши йому аж до самоi кiстки плече, вiдкинула його до стiни. До гарчання бiйцiв прилучилося несамовите скавчання вовчика.
Але бiй тривав так довго, що вовча устигло досхочу наскавулiтися i, вже наприкiнцi поединку, знову набравшись духу, вдруге вчепитися в задню лапу рисi.
Рись таки загинула. Але й вовчиця була вкрай знеможена i пошматована. У першу хвилину вона ще голубила вовчика й зализувала йому рану, але разом з кров'ю вона втратила й сили. Цiлий день i цiлу нiч без руху i ледве дихаючи пролежала вона коло забитого ворога. Мабуть, iз тиждень не вилазила з печери, хiба тiльки напитися води. Та й то ледве посувалася й стогнала вiд болю. Невдовзi рись вони доiли. На цей час рани у вовчицi вже позатягалися i вона знов могла вирушити на лови.
Плече у вовчика пiсля жахливого удару рисячоi лапи було якесь задубле й довго болiло. Деякий час вiн навiть шкутильгав. Але за цей час його ставлення до свiту змiнилося. Вiн повiрив у своi сили i у свою вiдвагу – не те що до бою з риссю. Вiн переконався, що життя суворе. Вiн бився, впивався зубами в тiло ворога i вижив. Тож вiн став поводитися смiливiше i навiть трохи задерикувато. Вiн бiльше вже не боявся дрiбних iстот, i полохливiсть його майже зникла. Тiльки невiдоме ще гнiтило його своiми таемницями й жахами – невловимими i завжди грiзними.
Вiн почав ходити з матiр'ю на полювання, бачив, як вона вбивала, та й сам брав участь в убиваннi. І невиразно почав усвiдомлювати закон здобичi. На свiтi було двi породи живих iстот: його власна й iнша, чужа. До його породи належав вiн i його мати, до iншоi – решта живих i здатних рухатися iстот.
Але ця iнша порода тварин теж подiлялася надвое. Першу половину iх убивала i iла його порода; це були дрiбнi хижаки й мирнi тварини. Друга половина чужакiв убивала i iла звiрiв його породи, якщо тi не встигали першi iх убити i з'iсти. І звiдси вирiс закон. Мета життя – здобич. Саме життя – iдiння. Життя живе життям. Однi iдять, а iншi дають себе з'iсти. Закон каже: iж, а то тебе з'iдять. Вовчик не формулював цей закон так чiтко i ясно, не мiркував над ним. Вiн навiть i гадки не мав про закон, а просто й бездумно жив з ним у згодi.
Вiн скрiзь бачив цей закон у дii. Сам вiн з'iв пташенят тетерi. Яструб з'iв iхню матiр i так само з'iв би i його. Пiзнiше, коли вiн пiдрiс i став лютiший, йому закортiло з'iсти яструба. Вiн з'iв рисеня. Рись-мати з'iла б його, коли б ii саму не вбили i не з'iли. І так велося без кiнця-краю. Навколо нього все живе додержувалося непохитного закону, i частинкою цього закону був вiн сам. Вiн був хижак. Вiн iв саме лише м'ясо, живе м'ясо. Воно швидко бiгло перед ним, або злiтало в повiтря, або тiкало на дерево, або ховалося в землi, або ставало з ним вiч-на-вiч i змагалось, або ж гналося за ним.
Коли б вовча вмiло думати, як людина, то воно дiйшло б висновку, що життя – це невситимий апетит, а свiт – це мiсце, де бореться безлiч апетитiв. Вони женуться i самi тiкають, вислiджують i поглинають одне одного. І все це слiпо й безладно, серед хаосу ненажерства, насильства i вбивств, жорстоких, безглуздих, нескiнченних, керованих самим лише випадком.
Але вовча по-людському не думало i не мало широкого кругозору.
Воно було цiлеспрямоване i завжди було пiд владою якогось одного бажання. Крiм закону здобичi, йому ще треба було коритися мiрiадам iнших, не таких поважних законiв. Свiт був сповнений несподiванками. Життя, що буяло в ньому, гра його м'язiв робили його неймовiрно щасливим. Гонитва за м'ясом давала йому гостру насолоду й захват. Пориви лютi й боротьби сповнювали радiстю. Навiть жах i тайна невiдомого пробуджували волю до життя.
Узагалi йому жилося легко й приемно. Повне черево, солодка дрiмота на сонцi – це була нагорода за труди й завзяття, хоч самi труди й завзяття теж були втiхою. Вони були виявом життя, а виявляти життя – це щастя. Отже, вовча нiчого не мало проти свого ворожого оточення. Воно було дуже життерадiсне, дуже щасливе i дуже пишалося собою.
Частина третя
1
Творцi вогню
Це сталося з ним несподiвано i з його вини. Вiн ачнiсть. Вовчик вилiз iз печери i побiг до рiчки напитися. Може, вiн нiчого не помiтив через те, що вискочив спросоння. Вiн цiлу нiч ганяв, шукаючи здобич, i тiльки пiзно вдень прокинувся. Вiн був необережний ще тому, що надто вже добре знав дорогу до рiчки. Вiн бiгав туди багато разiв, i нiколи з ним нiчого не траплялося.
Спустившись коло сухоi сосни, вiн минув галявину i побiг мiж деревами. І враз вiн почув щось носом i угледiв оком. Перед ним на заднiх лапах сидiло п'ять iстот, яких вiн ще зроду не бачив. Це була його перша зустрiч з людьми. Але, глянувши на нього, п'ятеро людей не посхоплювалися на ноги, не вишкiрили зубiв, не загарчали. Вони навiть не ворухнулися, а сидiли собi в зловiсному мовчаннi.
Вовченя теж не ворушилося. Усi властивi вовкам iнстинкти наказували йому негайно i чимдуж тiкати геть, але в ньому раптом заговорив ще якийсь незнаний досi iнстинкт. У нього виникла впевненiсть, що цi живi iстоти найголовнiшi серед усiх мешканцiв Пiвночi. Свiдомiсть власноi мiзерностi й безсилля приголомшила його, позбавила здатностi рухатися. Перед ним була влада й сила – щось далеке й недоступне його розумовi.
Вовчик нiколи не бачив людини, але iнстинктивно впiзнав ii. Невиразно вiн вiдчув у нiй тварину, яка у великiй боротьбi здобула собi перше мiсце серед звiрiв пустелi. Вiн дивився на людину не тiльки своiми очима, але очима всiх предкiв – очима, що в пiтьмi оточували блискучим колом нескiнченнi зимовi вогнища, що з безпечноi вiдстанi крiзь хащу дерев видивлялися на чудного двоногого звiра, який володарював над усiм живим. Вовченя оповили чари спадковостi – страх i пошана, породженi цiлими вiками боротьби i досвiдом незлiченних поколiнь. І цi чари були занадто сильнi для такого юного вовка. Якби вiн був зовсiм дорослий, то враз би втiк. Але, паралiзований жахом, вiн припав до землi, готовий принести в дар людинi ту покору, яку принiс iй перший вовк, що прийшов погрiтися бiля вогнища.
Один з iндiанцiв пiдiйшов до вовченяти i схилився над ним. Той iще щiльнiше притисся до землi. Невiдоме нарештi набрало плотi й кровi i, здавалося, от-от схопить його. Вiн увесь наiжився, закопилив губи й вишкiрив своi маленькi iкла. Рука, що нависла над ним, наче лиха доля, трохи вiдсмикнулася, i людина, засмiявшись, сказала:
– Wabam wabisca ip pittah![1 - Дивiться, якi бiлi зуби!]
Усi голосно зареготали i стали пiдбивати товариша взяти вовчика в руки. Поки людська рука все нижче й нижче опускалась над маленьким звiром, у ньому кипiла боротьба двох рiзних iнстинктiв. Один казав – корися, а другий – не здавайся. Вiн корився, поки рука не торкнулась його, а тодi блиснув зубами i вп'явся в неi. У ту ж мить вiн дiстав такого стусана по головi, що аж перевернувся. І враз бойовий дух покинув вовчика. Узяли гору його незрiлi лiта й iнстинкт покiрностi. Вiн сiв на заднi лапи й заквилив. Але iндiанець, якого вiн укусив за руку, ще сердився i вдруге вдарив його по головi. Вовчик заскиглив iще дужче.
Четверо iндiанцiв так щиро реготали, що до них мимоволi приеднався i п'ятий, якого укусило маленьке звiреня. Вони оточили вовчика i весело смiялися з нього, а вiн усе скавчав вiд болю й переляку. Раптом вiн щось почув. Індiанцi теж почули. Вовчик знав, що це таке. Розiтнувши повiтря останнiм, бiльше переможним, нiж сумним виттям, вiн ураз замовк i став чекати свою матiр, жорстоку нездоланну матiр, яка вбивала все живе й нiчого не боялася. Вона почула крики свого маленького сина i з несамовитим ревом мчала його рятувати.
Ще один величезний стрибок, i вона опинилася серед людей. Оскаженiвши вiд завзятоi материнськоi тривоги, вона в ту мить була далеко не прекрасна. Але вовчиковi любо було дивитися на лють своеi заступницi. Вiн радiсно заскавчав i кинувся до матерi, а двоногi тварини вiдскочили вiд неi геть. Вовчиця стала коло сина i, настовбурчившись, з приглушеним гарчанням дивилася на людей.
Морда в неi була грiзна i спотворена злобою; нiс зморщився вiд кiнчика аж до самих очей.
Раптом один з iндiанцiв крикнув:
– Кайч!
Це був нiби вигук здивування. Але вовченя почуло, що мати його якось враз принишкла.
– Кайч! – знову гукнув чоловiк, на цей раз суворо й владно.
І вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землi i з тихим скавчанням завиляла хвостом на знак миру. Вовченя нiчого не розумiло. Воно було вкрай збентежене. Знову його сповнила пошана до людини. Інстинкт таки пiдказував йому правду. Мати це ствердила. Вона теж корилася людинi.
Чоловiк, що покликав вовчицю, пiдiйшов до неi. Вiн поклав iй на голову руку, i вона ще нижче прихилилася до землi. Вона не вкусила його й не збиралася вкусити. Іншi теж пiдiйшли, торкали ii, гладили, а вона й не думала гнiватися. Люди були страшенно схвильованi, i в них iз рота вилiтала сила всяких звукiв. Але в тих звуках вовченя не вчуло нiчого небезпечного i згорнулося коло матерi. Час вiд часу воно злегка настовбурчувалося, але щосили намагалося бути смирним.
– Тут немае нiчого дивного, – мовив один з iндiанцiв. – Батько в неi був вовк. Щоправда, мати була собака. Але хiба мiй брат не прив'язував ii на три ночi в лiсi пiд час парування? Тож батько Кайч – вовк.
– Ось уже рiк, Сивий Бобер, як вона втекла, – сказав другий iндiанець.
– І в цьому теж немае нiчого дивного, Лососячий Язик, – вiдповiв Сивий Бобер. – Тодi наспiв голод, i нiчим було годувати собак.
– Вона, певне, цей час жила з вовками, – зауважив третiй iндiанець.
– Мабуть, що так, Три Орли, – погодився Сивий Бобер i, поклавши руку на шию вовченятi, додав: – А ось i доказ цьому.
Вовченя тихенько загарчало на дотик руки, i вона вмить злетiла вгору, загрожуючи вдарити. Вовченя сховало зуби i знову покiрно припало до землi. Рука почала чухати йому вуха й спину.
– Так, це доказ цьому, – провадив далi Сивий Бобер. – Безперечно, мати його – Кайч. Але батько вовк. Отже, в ньому е трохи собачоi кровi i багато вовчоi. У нього дуже бiлi зуби, i iм'я йому буде Бiлий Зуб. Це буде мiй собака. Бо хiба Кайч не була собакою мого брата? І хiба мiй брат не помер?
Вовченя, якому несподiвано дали iм'я, лежало i дивилося на людей. Ще деякий час у них з рота вилiтали чуднi звуки. Потiм Сивий Бобер витяг iз ножен, що висiли в нього на шиi, ножа, пiшов у кущi й вирiзав цiпок. Бiлий Зуб стежив за ним. Сивий Бобер поробив на обох кiнцях цiпка врiзи i обмотав iх ремiнцями з невичиненоi шкури. Одним ремiнцем вiн обв'язав шию Кайч, потiм пiдвiв вовчицю до молоденькоi сосни i прикрiпив до стовбура другий ремiнець.
Бiлий Зуб пiшов слiдом за матiр'ю й лiг коло неi. Індiанець, якого звали Лососячий Язик, простяг до нього руку й перекинув на спину. Кайч стривожено глянула на людину. Бiлий Зуб знову вiдчув страх. Вiн не змiг втримати гарчання, але кусатися й не думав. Рука з розчепiреними пальцями грайливо лоскотала йому живiт i качала його з боку на бiк. Якось смiшно й незручно було лежати голiчерева й дригати лапами. Крiм того, в такiй позi Бiлий Зуб почував себе цiлком безпорадним i протестував проти неi усiм своiм вовчим нутром. Адже в ту хвилину йому нiяк було боронитися. Коли б людина мала на гадцi заподiяти йому якесь лихо, вiн не змiг би втекти. Хiба можна вiдскочити геть, коли в тебе всi чотири лапи стирчать у повiтрi?
Але почуття покори подолало страх, i вiн тiльки тихенько гарчав. Йому несила було стримати гарчання, але людина не сердилася за це й не била його по головi. А найдивнiше було те, що Бiлий Зуб почував якусь незбагненну насолоду вiд дотикiв людськоi руки. Коли людина перевернула його на бiк, вiн перестав гарчати. Пальцi людини почухали йому за вухами, i йому стало ще приемнiше. А коли людина востанне погладила його й пiшла, у Бiлого Зуба де й дiвся острах. Йому судилося ще не раз зазнати страху перед людиною, але ця перша перемога над страхом була запорукою майбутньоi дружби з нею.
Невдовзi Бiлий Зуб почув якийсь дивний гамiр. Вiн швидко визначав усi явища i одразу ж догадався, що той гамiр зчиняють люди. За кiлька хвилин усе плем'я iндiанцiв вирушило в дорогу. Тут було душ сорок чоловiкiв, жiнок та дiтей, i кожен з них нiс на собi табiрнi пожитки. З ними було багато й собак, якi теж, крiм щенят, були навантаженi поклажею. У мiшку мiцно прив'язаному до спини тварини, було не менше як двадцять-тридцять фунтiв.
Бiлий Зуб зроду не бачив собак, проте з першого погляду впiзнав у них свою породу, хоч трохи й вiдмiнну. Але в ту мить, коли собаки вгледiли вовченя i його матiр, вони мало чим вiдрiзнялися вiд вовкiв. З роззявленими пащами вони кинулися на чужинцiв. Вовченя настовбурчилося, загарчало i вишкiрило iкла назустрiч ворогам, але враз його збили з нiг. Почувши на собi гострi зуби напасникiв, вiн кусав i шматував лапи й животи, пiд якими опинився.
Знявся страшенний гармидер. Чути було несамовите гарчання Кайч, яка боронила свого сина, людськi крики, удари дрючкiв по спинах собак i iхне жалiбне скавчання.
За лiченi секунди Бiлий Зуб знов уже був на ногах. Вiн бачив, як люди дрючками й камiнням гнали собак, рятуючи його вiд лютих тварин його ж породи, яка чомусь була йому чужа. І хоч у його мозку звiсно, не було чiткого уявлення про таку абстрактну рiч, як справедливiсть, проте по-своему вiн розумiв, що люди справедливi, що вони законодавцi у свiтi i самi додержуються закону. Його вразило, яким дивним способом виконували вони закон. Всупереч усiм вiдомим йому звiрам вони не билися зубами й пазурами. Вони вживали свою силу з допомогою мертвих речей. Мертвi речi корилися iхнiй волi. Дрюччя й камiння, кинуте цими чудними iстотами, як живе, лiтало в повiтрi i робило боляче собакам.
Останню собаку прогнали. Гармидер ущух. Бiлий Зуб зализував собi рани i мiркував над своiм першим знайомством зi зграею лютих тварин. Вiн нiколи не думав, що на свiтi е ще такi звiрi, як вiн, його мати i Одноокий. Йому здавалося, що iх тiльки трое.
А тепер раптом виявилося, що таких, як вони, – багато. І десь у пiдсвiдомостi його точила досада, що звiрi однiеi з ним породи вже при першiй зустрiчi напали на нього. Було прикро йому i вiд того, що його матiр прив'язали до палицi, дарма що зробили це вищi iстоти – люди. Вiн почував, що це пастка, полон, хоч не знав нi полону, нi пастки. Вiн дiстав у спадщину вiд предкiв волю скрiзь блукати, бiгати й досхочу валятися, i раптом на його волю хтось зазiхае. Рухи його матерi були обмеженi довжиною палицi, а заразом ця сама палиця обмежувала i його, бо вiн ще не навчився обходитися без матерi.
Усе це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що люди вирушили в похiд, бо якийсь маленький чоловiчок узявся тодi за кiнець палицi й повiв за собою полонену Кайч. Слiдом за нею пiшов i Бiлий Зуб, збентежений i стривожений цiею новою пригодою.
Вони спустились у долину й пiшли далеко-далеко, куди Бiлий Зуб ще нiколи не забiгав. Вони йшли аж до краю долини, де маленька рiчка впадала у велику рiчку Мекензi. Тут, де на високих жердинах висiли човни й стояли сушарнi для риби, iндiанцi отаборилися. Бiлий Зуб дивився на все зачудованими очима. Перевага людей над усiм живим, здавалось, росла щохвилини. Вони цiлком панували над своiми гострозубими собаками, i вже це одно свiдчило про iхню могутнiсть. А ще бiльше вражала його iхня влада над неживими речами, iхня здатнiсть нерухомо змушувати рухатися, мiняти саме обличчя землi.
Далi на нього чекало ще бiльше диво. Йому впали в око вбитi в землю великi жердини з перекладинами. Самi цi споруди, власне, не дуже його вразили, бо це було дiло тих самих рук, що кидали на далеку вiдстань дрючки й камiння. Але коли цi жердини вкрили полотном та шкурами й обернули в намети, у Бiлого Зуба перехопило дух. Намети здавалися йому велетенськими. Вони вмить виростали навколо нього, наче якiсь дивовижнi живi iстоти. Вони стримiли скрiзь, куди не глянь. Вiн боявся iх. Вони зловiсно височiли над ним. А коли вiтер надимав i ворушив iхнi стiни, вiн вiд жаху припадав до землi, не зводячи з них переляканого погляду, ладен утекти тiеi ж митi, як вони ринуть на нього.
Але невдовзi вiн перестав боятися наметiв. Вiн бачив, як туди входили жiнки й дiти i поверталися неушкодженi. Помiчав не раз, як силкувалися продертися всередину й собаки, тiльки iх гнали лайкою й камiнням. Нарештi вiн покинув Кайч i тихенько полiз до найближчого вiгваму. Йому надавала духу цiкавiсть юностi – бажання зазнати, пережити й зробити все те, що збагачуе досвiд. Останнi кiлька дюймiв до стiни вiгваму вiн повз дуже повiльно й обережно. Подii того дня вже навчили його, що невiдоме сповнене несподiванок, незбагненних i дивовижних. Нараз вiн уткнувся носом у полотно. Вiн так i завмер. Але нiчого не трапилося. Тодi вiн понюхав чудну, просякнуту людським духом тканину. Потiм схопив ii зубами й легенько потягнув. Знову нiчого не сталося, хоч полотно заворушилося.
Тодi вiн смикнув дужче. Стiнка заворушилася ще бiльше. Це йому сподобалося. Вiн смикнув кiлька разiв щосили, аж поки не захитався весь намет. Зсередини почувся рiзкий жiночий крик, i Бiлий Зуб чимдуж побiг до матерi. Але пiсля того велетенськi намети бiльше не лякали його.
За хвилину вiн знов утiк вiд матерi. Палиця вовчицi була прив'язана до вбитого в землю кiлка, i вона не могла побiгти слiдом за сином. А йому назустрiч поволi рушило щеня, бiльше й старше за нього. Воно виступало гордо, з поважним войовничим виглядом. Бiлий Зуб згодом дiзнався, що його звали Лiп-Лiп. На своему коротенькому вiку Лiп-Лiп не раз уже вступав з однолiтками в бiй i був страшенний забiяка.
Лiп-Лiп був тiеi самоi породи, що й Бiлий Зуб. До того ж вiд малого цуценяти смiшно було сподiватися якоiсь небезпеки. І Бiлий Зуб налаштувався зустрiти його дружньо. Але коли пес почав напружено ступати i закопилив губи, Бiлий Зуб напружився й собi i вишкiрився грiзно. Наiжившись, вони стиха гарчали й кружляли один навколо одного. Минуло кiлькахвилин, i Бiлому Зубовi вже починала подобатися ця гра. Та зненацька Лiп-Лiп швидко стрибнув до нього, куснув i враз вiдскочив геть. Вiн рвонув Бiлого Зуба за плече, що його поранила рись, яке й досi ще не загоiлося коло кiстки. Вiд подиву й болю Бiлий Зуб заскавчав, але, враз оскаженiвши, кинувся на ворога й люто вп'явся в нього.
Та Лiп-Лiп увесь час жив у таборi i зазнав чимало щенячих боiв. Три, чотири, п'ять i шiсть разiв впивався вiн маленькими гострими зубами в чужака, аж поки Бiлий Зуб не втiк з ганебним скавчанням пiд захист матерi.
Це була перша з його численних сутичок з Лiп-Лiпом. Бо вони зразу стали ворогами, неначе створенi були для того, щоб безнастанно битися.
Кайч любовно зализала синовi рани i силкувалась утримати його коло себе. Але вiн аж тремтiв з цiкавостi i за кiлька хвилин знову вирушив на розвiдку. Вiн набрiв на Сивого Бобра, який сидiв навпочiпки й робив щось з гiллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землi. Бiлий Зуб пiдiйшов до нього i став дивитися. У звуках, якi вилетiли з рота в Сивого Бобра, не вчувалося нiчого ворожого, i Бiлий Зуб ступив ще кiлька крокiв уперед.
Жiнки й дiти понаносили Сивому Бобровi цiлу купу гiлля й хмизу. Очевидно, вiн робив щось важливе. Бiлий Зуб пiдсунувся до Сивого Бобра так близько, що аж торкнувся його колiна. Охоплений цiкавiстю, вiн навiть забув, що це страшний звiр – людина. А в того пiд руками творилось якесь диво. З гiлля й моху раптом почало здiйматися щось подiбне до туману. А внизу закрутилося щось живе, на колiр таке, як сонце в небi. Бiлий Зуб нiчого не знав про вогонь. Тiеi митi вiн вабив його до себе, як у днi раннього дитинства просвiт печери. Вiн пiдлiз до самого полум'я. Вiн чув, як Сивий Бобер засмiявся, але в тому смiховi знов-таки не було нiчого погрозливого. Тодi вiн ткнувся носом у вогонь, а заразом висунув i свiй маленький язик.
У першу мить вiн зацiпенiв. Невiдоме, причаiвшись серед моху й гiлля, люто схопило його за нiс. Несамовито заскавчавши, вiн вiдскочив назад.
Почувши його голос, Кайч з диким гарчанням рвонула цiпок i кидалася, мов скажена, не маючи змоги прийти на помiч синовi. Сивий Бобер ляскав себе по стегнах i весело смiявся, розповiдаючи всiм про те, що трапилося з вовченям. Увесь табiр голосно реготав. А Бiлий Зуб – нещасне безпорадне малятко – сидiв на заднiх лапах i жалiбно квилив.
Йому ще нiколи не було так боляче. У нього i нiс i язик були обпеченi живою iстотою, що виникла пiд руками Сивого Бобра i була схожа кольором на сонце. Вiн усе вив i вив, але кожен його зойк люди зустрiчали вибухами смiху. Вiн спробував утамувати бiль у носi язиком, але цей дотик був нестерпний, i в його скавчаннi почулося ще бiльше муки й розпачу.
І раптом йому стало соромно. Вiн збагнув, що таке смiх. Для нас це нерозв'язна загадка – звiдки тварини можуть знати, що з них смiються. Але вони це напевно розумiють, так само як зрозумiв Бiлий Зуб. Йому стало соромно, що люди глузують з нього. Вiн повернувся й побiг. Вiн тiкав не вiд кусючого вогню, а вiд смiху, що взяв його за живе. Вiн побiг до Кайч, яка шалено рвалася з прив'язi, до единоi у свiтi iстоти, яка не смiялася з нього.
Надворi смеркло й спустилася нiч, а Бiлий Зуб усе лежав пiд боком у матерi. Нiс i язик у нього дуже болiли, але бiдолаху точила ще й бiльша мука. Вiн засумував за домом. Почував якусь порожнечу й тужив за спокоем i тишею рiдноi рiчки й печери в скелi. Життя навколо нього стало занадто тiсне.
Тут товклося стiльки чоловiкiв, жiнок та дiтей. І всi вони галасували й дратували його. Не було просвiтку й вiд собак, якi без упину гризлися, сварилися i зчиняли страшенний гармидер. Вiд мирноi самотностi минулих днiв не лишилось i слiду. Тут у самому повiтрi буяло життя. Воно без угаву гудiло й дзижчало. Мiнливе й рiзноманiтне, воно било його по нервах, бентежило й гнiтило його безнастанним чеканням чогось неминучого.
Вiн пильно стежив за людьми, якi метушилися у таборi. Бiлий Зуб дивився на людей так само, як вони дивляться на створених ними кумирiв. Вони були для нього вищими iстотами. Вiн сам робив iх творцями чудес, як це робили люди зi своiми вигаданими богами. У них була безмежна влада й нiким не знана незбагненна сила. Вони панували над усiм живим i неживим, пiдкоряли собi все, що рухалося i що давало рух нерухомому. З сухого моху й дерева вони творили яскраве, як сонце, й пекуче життя. Вони творили вогонь!
2
Неволя
З кожною дниною Бiлий Зуб набирався досвiду. Тим часом як Кайч була прив'язана до цiпка, вiн ганяв по табору, до всього придивлявся, все розвiдував i вивчав. Вiн швидко познайомився зi звичками людей, але вiд того не став iх зневажати. Що ближче вiн з ними знайомився, тим глибше вiдчував iхню перевагу, iхню таемничу силу.
Вiн був власнiстю людей, як усi собаки. Його вчинки залежали вiд iхнiх наказiв. Вони могли бити й топтати його ногами, i вiн мусив терпiти. Цю науку вiн скоро опанував. Вона нелегко давалася йому, бо йшла всупереч його сильнiй, владнiй натурi; але, вивчаючи ii з нелюбов'ю, вiн непомiтно для себе навчився любити ii. Вiн вiддавав свою долю в iншi руки i складав з себе вiдповiдальнiсть за свое iснування. Вже тiльки це було йому нагородою, бо краще прихилитися до когось, нiж стояти без нiякоi опори.
Звичайно, минув не один день, поки вiн вiддався душею i тiлом людям. Вiн не мiг одразу позбутися своеi спадковоi дикостi й розiгнати спогади про пустелю. Вiн не раз пробирався на край лiсу й довго стояв там, прислухаючись до якогось далекого могутнього поклику. І повертався до табору завжди збентежений, сумний, тихенько тужливо квилив пiд боком у матерi i з нiмим пекучим запитанням лизав ii в морду.
Бiлий Зуб швидко вивчив життя iндiанського табору. Вiн побачив нечеснiсть i зажерливiсть старших собак, коли iх годували рибою. Пересвiдчився, що чоловiки справедливi, дiти жорстокi, а жiнки добрi й вiд них найскорiше можна сподiватися шматка м'яса або кiстки. А пiсля кiлькох лихих сутичок з матерями щенят, якi вже попiдростали, вiн вирiшив, що краще iх не займати, триматися вiд них якомога далi i, забачивши iх, негайно забиратися геть.
Але отрутою його життя був Лiп-Лiп. Щеня було старше, бiльше на зрiст i дужче, нiж Бiлий Зуб, i не давало йому просвiтку. Бiлий Зуб завжди охоче вступав з ним у бiйку, але незмiнно зазнавав поразки.
