скачать книгу бесплатно
Книга Застою. 1965–1976
Олена Олексiiвна Литовченко
Тимур Іванович Литовченко
101 рiк Украiни
«Застiй» однi згадують як перiод спокою, «золоту» добу розвиненого соцiалiзму, iншi – як лихолiття, яке «глушили оковитою». У цей перiод масово пiшло з життя поколiння, яке на власному досвiдi пам’ятало революцiйнi подii 1917 року, трансформацiю Росiйськоi iмперii в СРСР i катастрофу Першоi Украiнськоi Республiки. Вiдповiдно, героiку революцii змiнив всеохопний культ Перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi. Разом з тим представники молодого радянського поколiння з рiзних причин i кожен по-своему вiдчували: далеко не все гаразд зi звичною всiм дiйснiстю! Але розбиратися з негараздами потрiбно вкрай обережно, щоб не наразитися на всесильний КДБ… Щоб не роздiлити сумну долю «шiстдесятникiв», яких «виправляли» вже не тiльки в таборах, але i в психiатричних лiкарнях. Щоб не бути розтоптаним, як паростки «Празькоi весни». Хто мiг – той намагався втекти за кордон. Решта ж призвичаювалася до нових умов…
Тимур Литовченко, Олена Литовченко
Книга Застою. 1965-1976
© Т. i О. Литовченки, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
Передмова
Сукхаватi[1 - Сукхаватi (санскр. «Поле, Сповнене Щастя») – буддiйський рай.]. Поза простором i часом
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Щойно будда Амiтабха[2 - Один з п’ятьох дгьянi-будд, будда захiдного напрямку. Творець i управитель буддiйського «Поля, Сповненого Щастя» – раю Сукхаватi.] вимовив i якомога довше «розкатав» священну мантру, як все довкiлля засяяло мiрiадами дiамантових вогникiв. До чого ж це прекрасно!.. Втiм, нiяка краса давно вже не зачiпала, не зв’язувала i не прив’язувала до себе його особистiсноi сутi. Отож тепер будда Амiтабха абсолютно безкорисливо й вiдсторонено старався для iнших – для тих, хто завдяки палким молитвам перероджувався на Полi, Сповненому Щастя, й тепер блаженствував тут.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Кожна клiтиночка червоного тiла[3 - Тiло будди Амiтабхи мае червоний колiр, що символiзуе втiлення в ньому чотирьох карм: дiянь очищувальних, поширювальних, пiдкорюючих та суворих.] будди вiбрувала, розповсюджуючи довкола благодатнi хвилi. Вiд цього ставали ще благодатнiшими родючий грунт, жива вода й запашне повiтря, а будiвлi з золота, срiбла, коралiв i коштовних каменiв – ще прекраснiшими. Слiдом за Амiтабхою i всi тутешнi жителi – бодхiсатви найвищого рiвня пiдхопили дружно:
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Якщо досi Поле, Сповнене Щастя, сяяло окремими дiамантовими вогниками, то тепер воно аж вибухнуло живильними потоками свiтла, немов гiгантськi грона розкiшного феерверка. І от дивина: хоч яким слiпучим було це свiтло, проте очей воно зовсiм не рiзало.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Такою була прадавня мрiя Амiтабхи – створити райську мiсцинку для того, щоб насолоджувалися тут просвiтленi душi. Незлiченний час минув, доки вiн еволюцiонував i з простоi душi перетворився спочатку на бодхiсатву Дхармакару, а вже згодом i на будду Амiтабху. Й тiльки тодi спромiгся практично реалiзувати цю прадавню мрiю в тонкому духовному свiтi.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Отож тепер душi бодхiсатв мали можливiсть довго, нескiнченно довго насолоджуватися життям на Полi, Сповненому Щастя, в прекрасних будiвлях iз золота, срiбла, коралiв i коштовних каменiв, буквально купаючись у променистiй нiрванi. Досягнувши певного рiвня духовного розвитку, потрапити сюди було дуже просто: в момент смертi всього лише прочитати спецiальну мантру, присвячену буддi Амiтабсi, й не мати сумнiвiв щодо мiсця свого посмертного потрапляння – отак просвiтленi й опинялися в Сукхаватi. А пiсля приемного в усiх вiдношеннях перебування в сансарi (тривалого чи не дуже – то вже залежало вiд iхнього власного вибору) цi високi душi мали можливiсть знову втiлитися в земне тiло… але могли й не втiлюватися – це вже кому з бодхiсатв як заманеться.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Утiм, ситуацiя з прибiчниками й послiдовниками рiзних гiлок та шкiл буддизму була бiльш-менш зрозумiлою. Натомiсть коли на Полi, Сповненому Щастя, з’являлися вiдвiдувачi з iнших осель (а, як вiдомо, цих осель в домi Сущого багато, багато… дуже багато!..) – отут вже слiд було чекати чогось по-справжньому незвичайного. Можна смiливо констатувати, що якби будда Амiтабха дуже давно не втратив найменшоi прив’язаностi до земного життя в усiх його проявах, то деякi з цих гостей могли б навiть розвеселити його. Але не в теперiшньому станi…
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Нi-нi, тiльки не в теперiшньому станi самадгi!.. Тепер його вiчна сутнiсть насолоджуеться нiрваною, купаеться в нiй i купатиметься цiлу вiчнiсть. І нiщо не в змозi вивести будду з вiдстороненоi рiвноваги.
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
А мiж тим гостi з iнших осель бувають доволi-таки веселими, смiшними й дивакуватими. Наприклад, колись давно… навiть дуже давно хтось iз вiдвiдувачiв розповiв, нiбито спрямований з нескiнченностi в нескiнченнiсть палаючий меч Манджушрi[4 - Манджушрi – у буддизмi Махаяни i Ваджраяни бодхiсатва, «оберiгач Раю на Сходi», легендарний сподвижник Будди Гаутами.] (яким вiн, як вiдомо, розсiюе морок невiгластва) людськi душi, перебуваючи на пiдйомi, використовують для своерiдних змагань: хто з них, розкинувши руки на обидва боки, якомога швидше й довше бiгтиме-ковзатиме з нескiнченностi в нескiнченнiсть?! Називалося це чомусь «гонитвою лезом Оккама».
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
При цьому змагальники ставили за приклад Гаутаму Сiддгартху: подейкували мiж собою, нiбито вiн брав участь аж в сiмдесяти тисячах подiбних «перегонiв», внаслiдок чого таки досягнув нескiнченностi. А досягнувши – пiшов на земне втiлення i перетворився на справжнього Будду. А ще – нiбито спромогтися на таке в iдеалi може кожна душа. Це ж треба таке вигадати! Якби будда Амiтабха лишався прив’язаним до звичайного земного життя бодай однiею клiтиною свого священного червоного тiла, вiн би несказанно розвеселився, почувши таке. Але тепер…
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Інший вiдвiдувач в захватi вигукував, на всi боки озираючись: «Ох, до чого ж у цьому iхньому раю файно, хлопцi! До чого ж файно… Однак менi милiша наша Украйна». А третiй прошепотiв на вухо своему товаришевi: «Поглянь-но о-о-он на того – це ж ну просто викапаний наш козак Мамай! Сидить, так само ноги схрестивши, i все думае про щось свое… думае, думае… От чого тiльки йому бракуе, то це бандури в руках i набитоi конопельками люльки в зубах. А так чистiсiнький Мамай! Я тобi кажу…»
Цi дивнi гостi вважали, нiбито Амiтабха iх не чуе, хоча Поле, Сповнене Щастя, було еманацiею самого його ества. То як же мiг будда не вiдчувати цим самим еством, про що шепочуться вiдвiдувачi?..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Отакi дотепники трапляються зрiдка з-помiж вiдвiдувачiв. Хто вони – всi цi дотепники, жартуни-веселуни? З якоi землi? І де, в яких божественних сферах мандруе душа того бодхiсатви, якого вiдвiдувачi назвали «козаком Мамаем»… Либонь, вельми дивною е та земля, якщо вiд дотепних цих вiдвiдувачiв вiн почув ще одну незвичайну фразу, вимовлену пошептом: «Рабiв до раю не пускають!..»
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
А ще чи то загадка, чи запитання, з яким вони зверталися мало не до кожного тутешнього бодхiсатви: «Доки крила нашого Небесного Сокола лишатимуться зв’язаними? Адже маючи зв’язанi крила, Сокiл не може лiтати». При цьому один iз вiдвiдувачiв, похиливши чубату голову, почав зажурено наспiвувати гарним оксамитовим баритоном: «Чому… я не сокiл?.. Чому… не лiтаю?..»
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
Але що означало все це як для самого будди Амiтабхи, так i для iнших жителiв раю Сукхаватi? Нiчого, практично нiчого. Суцiльнi земнi клопоти, пустопорожнi та беззмiстовнi. Значно милiшими були зовсiм iншi звуки – священнi мантри, вiд яких Поле, Сповнене Щастя, спочатку уквiтчувалося мiрiадами дiамантових вогникiв, а потiм вибухнуло живильними потоками свiтла, немов гiгантськi грона розкiшного феерверка…
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
О-о-о-о-о-ом-м-м!..
1965. Трое в «Украiнi»
Ростов-на-Дону, 2 сiчня 1965 року
Ах, до чого ж добре, що вiн настiльки вчасно забрався з цiеi нелюб’язноi, негостинноi… можна навiть смiливо говорити – ворожоi Украiни!
Правду люди кажуть: риба шукае, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчуковi добре на цiй огидно-зрадливiй Украiнi?! Що такого Владо побачив там, окрiм безпросвiтного горя i суцiльних злиднiв?! Та про це навiть говорити не доводиться…
Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на бiлий свiт десь на просторах Подiлля. Але ж далi, далi!..
Батька вiн навiть i не пам’ятав як слiд. Все, що лишилося вiд батька, – в жодному разi не спогади, а просте усвiдомлення, що будь-хто з людей окрiм мами обов’язково мае також i тата. Просто таким чином влаштований свiт…
Матiр вiн згадував дуже рiдко, причому спогади цi були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара нiжних пестливих рук, то як доволi низький, але приемний голос, то як усмiхнений рот з крихiтною, ледь помiтною родимкою трохи лiворуч бiля складочки шкiри, що простягнулася вiд верхньоi губи до перенiсся… Оце й усе, що пам’ятав Владо.
Значно чiткiше уявляв свою мимовiльну мачуху – тiтку Мокрину, звичайну селянку iз згаслим вiд безрадiсного та безпросвiтного життя поглядом темно-сiрих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям i натруженими руками, почорнiлими й зашкарублими вiд постiйноi важкоi роботи на землi. Дiтей тiтки Мокрини – своiх зведених братикiв – вже почав забувати… але ж не ii саму!..
Всiх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матiр i тiтку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усi вони пiшли в небуття саме там, на далекiй тепер негостиннiй Украiнi. А iще?..
А що там iще було згадувати!..
Дитячий будинок у Кiровоградi, з якого вiн декiлька разiв тiкав, намагаючись розшукати родичiв?..
Кiровоградський завод, на якому працював токарем?..
Вулицю Пiонерську в Ямполi, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зi старого жидiвського цвинтаря»?..
Лейтенанта з лiнiйного вiддiлу мiлiцii на залiзничнiй станцii «Вапнярка», який так i не надiслав жодноi вiсточки про його рiдних – хоча наiвний хлопчик повiрив мiлiцiонеровi й чекав на те послання довго, але марно?..
От що такого було в тiй землi, за чим тепер можна сумувати?!
Нiчого, геть нiчого!!!
Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинкiвського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змiнилося до невпiзнанностi. Заради справедливостi варто зауважити, звiсно, що першi пару рокiв пiсля переiзду на нове мiсце проживання вiн вiдпрацював на знаменитому Ростсiльмашi[5 - Нинi АТ «Ростсiльмаш» – росiйська компанiя, що входить в п’ятiрку найбiльших свiтових виробникiв сiльськогосподарськоi технiки.] так само, як i в Кiровоградi. Однак на вiдмiну вiд украiнського обласного центру, тут, при ростовському пiдприемствi, функцiонував самодiяльний театр. Дiзнавшись про це, молодий чоловiк сповнився нахабства, завiтав просто на найближчу репетицiю i з порога ошелешив усiх чи то проханням, чи завуальованою заявою:
– Вiзьмiть до себе i мене, хочу теж грати разом з вами!
Коли ж стисло розповiв театралам про себе, заради проби станцював i проспiвав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трiйку пiсень, керiвник самодiяльного колективу спитав:
– Чи подобаеться тобi творчiсть класикiв росiйськоi дожовтневоi лiтератури? Чи знайомий ти з творчiстю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторi бiля Диканьки» читав?.. А «Нiч перед Рiздвом»?.. Нi-нi, я не про фiльм Олександра Роу[6 - Ця екранiзацiя була здiйснена 1961 року.] запитую – оригiнальну гоголiвську повiсть читав?.. А коваля Вакулу зiграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловiкiв кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюеш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобi зiграти – раз плюнути! То як?..
Звiсно ж, на таку шикарну пропозицiю Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Нiч перед Рiздвом» був зiграний напередоднi Нового 1963 року. Очевидно, попри вiдсутнiсть акторськоi (та й загалом будь-якоi мистецькоi) освiти, коваль Вакула у виконаннi новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскiльки тут сталося нове диво: виявляеться, на спектакль завiтав режисер i художнiй керiвник ростовського Молодiжного театру драми iм. Ленiнського комсомолу, який в наступному роцi було вирiшено реорганiзувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральноi трупи аж нiяк не завадило б влити трохи «свiжоi кровi». З любителями вiн був максимально вiдвертим i не церемонився анiтрохи:
– Ви своi спектаклi любительськi граете вряди-годи, тодi як у нас театр професiйний: своя сцена, свiй репертуар, все серйозно. Вiддайте менi вашого Вакулу – аж надто цей хлопець менi сподобався! Ми теж мрiемо поставити свiй спектакль «Черевички для Оксани», то його не тiльки працiвники Ростсiльмашу побачать – на нього ж все наше мiсто подивитися прийде!!! А як на гастролi поiдемо, то й не тiльки наше мiсто!.. Це ж масштаб який, уявiть лише собi… Уявили, еге ж?!
Вгадати фiнал цiеi розмови було неважко. Ясна рiч, режисер Молодiжного драмтеатру мiг би полюбовно вирiшити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу – бо хоча й любителi, а все ж сякi-такi колеги по мистецькому цеху… Всi чудово розумiли: така пропозицiя, зроблена любителю, – це справжнiй подарунок долi, який треба хапати обома руками без найменших роздумiв. Тим паче у глибинi душi Владо Муратов завжди мрiяв про акторську кар’еру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вiрив у подiбну можливiсть.
Отак i сталося, що молодий токар звiльнився iз Ростсiльмашу i переквалiфiкувався в актори реорганiзованого ростовського ТЮГу. Почалися репетицii спектаклю за мотивами гоголiвськоi рiздвяноi повiстi. Прем’ера спектаклю «Черевички для Оксани» була намiчена саме на сьогоднiшнiй день – на суботу, 2 сiчня 1965 року. Але…
Але прем’ера так i не вiдбулася.
Причиною провалу настiльки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишнiй токар, якого художнiй керiвник вперто, не один мiсяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точнiше, не вiн сам, а його неймовiрно швидке, можна сказати – блискавичне й неймовiрно пристрасне кохання з партнеркою по сценi – мiнiатюрною красунею, виконавицею ролi Оксани. Правду кажучи, уникнути ii чарiв у Владо не було жодноi можливостi… тим паче з його запальним циганським темпераментом!..
Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трiшечки вивiтрився з мiзкiв закоханоi акторськоi парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагiтна, але вагiтна дуже навiть помiтно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хiба ж могла вона в такому станi грати першу красуню на хуторi бiля Диканьки?.. Це навiть не смiшно.
А втiм, без сюрпризу все одно не обiйшлося. Бо хоча прем’ера гоголiвського спектаклю була вiдкладена, доки виконавиця провiдноi жiночоi ролi не вийде з декретноi вiдпустки, але ж саме сьогоднi – в суботу, 2 сiчня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскiльки його кохана дружина народила дiвчинку, то з вибором iменi акторське подружжя анiтрохи не вагалося: звiсно ж, Оксана! Як iще могли вони назвати це маленьке диво?! Тiльки так, не iнакше…
Санаторiй «Конча-Заспа», Столичне шосе, № 215, Киiвщина, 8 сiчня 1965 року
Ото добре, що зараз зимовi канiкули! Замiсть того щоб зранку йти до школи, а ввечерi вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибiгти до мами на роботу. Адже тут, в санаторii «Конча-Заспа», де вона працюе прибиральницею, ось просто зараз намагаеться поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра.
Василько випадково дiзнався про це вiд матерi буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неi на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося пiд час канiкул) займуться прибиранням поверхiв, вiдведених матерi, а покоiвки в цей час мiнятимуть постояльцям постiлi й рушники i загалом наводитимуть лад в iхнiх кiмнатах. Але натомiсть матiр прошепотiла, схилившись до його вуха:
– Ондо поглянь за моею спиною… Бачиш, двое стоять бiля дверей на сходи? То це, Васильку, вiдомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марiею Гаврилiвною. Якщо хочеш, пiдiйди до них швиденько… Тiльки щоб справдi швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти менi допомагаеш, то я б хотiла ранiше прибирання завершити й додому пiти. Тож давай!..
Василько хутко пiдбiг до парочки бiля дверей та одразу ж спитав:
– Здрастуйте! А це правда, що ви – вiдомий поет Сосюра?
– Хлопчику! Хiба тебе не навчали, що втручатися отак в бесiди дорослих людей геть неввiчливо? – невдоволеним голосом спитала жiнка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловiк зупинив ii легеньким кивком голови, потiм звернувся до хлопчика:
– Так, я справдi поет Сосюра. А в чiм рiч?
– Володю! Не забувай про те, в якому станi ти зараз перебуваеш… – мовила жiнка, за м’якiстю тону намагаючись приховати обурення.
– Марiйко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловiк i знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобi треба?
– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що пiдступно застрягла в горлi, однак все ж наважився i мовив: – Я власне, вiршi пишу i хотiв би, щоб iх якийсь вiдомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…
– Навiть тут, в санаторii вiд цих юних обдарувань немае спокою! – не витримала жiнка. – Вас, юних талантiв, багато, а мiй Володя – вiн один. Вiн унiкальний, а ти, хлопчику… ти поки що невiдомо хто i збоку бантик!..
– Марiйко, я тебе прошу! – посмiхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:
– Та, власне, я збирався показати своi вiршi iншому поетовi – товаришу Тичинi. Нам… нашому класу, тобто до Киева екскурсiю влаштовували, ми з ним… з Тичиною спецiально зустрiчалися. Та я йому не…
Василько несподiвано замовк.
– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.
– Я товаришу Тичинi не повiрив.
– Не повiрив?! – здивувався Сосюра i знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марiйко, Тичинi цей молодий чоловiк не повiрив. А менi…
– Знаете, коли наша екскурсiйна група зустрiлася з товаришем Тичиною, то вiн почав говорити, що треба любити Партiю, любити Ленiна, що ця любов допоможе митцевi стати на едино можливий вiрний творчий шлях. І щоб ми робили все, як вiн написав у вiршi «Партiя веде».
– А-а-а… хiба це аж такi поганi поради?
Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потiм на його дружину, потiм пробурмотiв:
– Нi-нi, мабуть, товариш Тичина все вiрно порадив. От тiльки вiн робив це не щиро, от в чiм рiч…
– Ти чула, Марiйко? – вигукнув у захватi поет. – Тичинi вiн не повiрив, тодi як менi, очевидно, навпаки довiряе. Хiба ж не так?
– Володю, ми цього хлопчика вперше в життi бачимо. Отямся!..
