скачать книгу бесплатно
Зеров. Поховальний промовець
Євгенiя Кужавська
Мистецькi бiографii
Соля – магiчна iстота, Перехресниця, може впливати на подii життя людей. Незримi магiчнi зв’язки спрямовують Солю в товариство художникiв, поетiв, музикантiв. Це Киiв 20-х рокiв XX столiття.
Славетнi iмена доби розстрiляного вiдродження – Микола Зеров, Микола Хвильовий, Георгiй Нарбут, Лесь Курбас, Павло Тичина. Неокласики, лiтературнi дискусii, «Гарт», «ВАПЛІТЕ». Долi митцiв вирiшуються як у видимих, так i у невидимих свiтах. Магiя Перехресникiв переплiтаеться з жорстокою реальнiстю тоталiтарного сталiнського режиму.
Є. Кужавська створила мiстично-реалiстичний екскурс в украiнську iсторiю. Постатi Зерова, його сучасникiв, подii iхнього життя читач сприйматиме емоцiйно, класики постають живими людьми з почуттями, сумнiвами, помилками.
Євгенiя Кужавська
Зеров. Поховальний промовець
© Є. Кужавська, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
Промова перша. На Аскольдовiй могилi
«І от, журно схиляючи голови перед дочасною могилою великого дiяча землi украiнськоi, ми бажаемо йому непорушного спокою, тихого сну, а самi пiдемо працювати й сподiватись, i, може, дiждемось часу, коли у нас встане цiле поколiння таких щирих, невтомних працьовникiв, яким був покiйний».
М. Зеров. Слово над могилою Бориса Грiнченка, 9 травня 1910 року
І. Боягуз
Весна продовжувала змагатись iз зимою, намагаючись хоч трохи очистити обличчя неба вiд хмар, що передвiщали чи то снiг, чи то огидний будь-якому перехожому дрiбний дощ. Виходило в неi вкрай погано, зима пiсля найнезначнiшоi перемоги суперницi з вiдвертою легкiстю брала реванш. У своi двадцять вiсiм вiн усiм серцем пiдтримував весну, уявляючи, як на ii свiжому рожевому личку щоразу вiдбивалась гiркота поразки. Цю гiркоту Микола Костевич – так його називали учнi гiмназii – вiдчував у ротi останнi два мiсяцi. Особливо насичений смак вона отримала в лютому, коли пiд Киевом зупинились червонi загони. Прiзвище «Муравйов» не сходило з вуст дрiбних торговцiв на вулицях, вiн чув його на перервах вiд своiх учнiв та iнколи – колег. Читав у смутку очей поважних працiвниць бiблiотеки i гарненьких гiмназисток. Навiть Соня якось ненароком кинула це прiзвище в порожнечу тихого надвечiр’я.
– Що буде? – запитувала вона, але Микола не мiг iй вiдповiсти.
– Що там було? – запитувала Соня за мiсяць, коли вiн складав списки своiх учнiв, що загинули пiд Бахмачем i Крутами. А вiн мiг назвати лише прiзвища. І оцiнки, якi вони отримували на уроках латини.
Коли вперше переступив порiг класноi кiмнати i вiдрекомендувався блискучоокiй аудиторii, почув питання:
– А як правильно звучить ваше прiзвище – ЗЕров чи ЗерОв?
– Я вiдгукуюсь i на ямб, i на хорей, – вiдповiв чорнявому гiмназистовi.
– А в перекладi з латини – це…
Насмiхались чи просто перевiряли його?
– «Нуль», але менi бiльше подобаеться трактувати як «нiхто», – усмiхнувся у вiдповiдь. – Урештi, Одiсей, коли зустрiвся з циклопом Полiфемом, теж назвався «Нiхто». І йому це зовсiм не зашкодило.
Повертатися думками з далекоi сонячноi осенi в холодну напiввесну було непросто. Сьогоднi, 19 березня, пiсля мiсяця кривавого терору i встановлення такого-сякого миру завдяки нiмецьким вiйськам, Киiв прощався з героями Крут. Газети з манiакальною вiртуознiстю в першi ж три днi затерли до дiрок слова «юнi героi» та «Аскольдова могила», хоча ховати загиблих мали на Новому Братському вiйськовому кладовищi на Звiринцi. На Аскольдовiй могилi планувалось поховання тiльки двох iз двадцяти семи: Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, в однiй трунi – вони обнялись у момент розстрiлу. Але надто поетичним було словосполучення, аби його не пiдхопили i не виялозили в кiлометрах солодкавих дефiрамб, вiд яких гiркота в горлi ставала вiдчутнiшою.
На вокзалi було людно. Микола розглядав юрбу, намагаючись вiдiгнати думки про Соню. Чого iй було йти сюди? У страшне мiсиво з багна, людей i смутку? Останнiм часом весна вдавалась до бiльш брудних способiв повернути собi статус першоi ледi. Заяложене хмарами небо падало тягарем на плечi.
Вiзники зi своiм печальним вантажем рушили вулицею, за ними потягнулись люди, перетворивши натовп у процесiю. Микола не вiдразу помiтив, що опинився на вiдстанi витягнутоi руки вiд одного з возiв iз двома темними трунами. Рiзко сповiльнив ходу, аби позбутися моторошного сусiдства, не розумiючи, чому воно його так гнiтило. З-за правого плеча виринула струнка постать, погляд блакитних очейрiзонув раптово, примусивши пильно вдивитися в обличчя.
– Добридень, Миколо Костьовичу, – спокiйно мовив блакитноокий, у якому пан професор – а саме такого статусу набув Микола з вересня 1917 року – увпiзнав одного зi своiх студентiв.
Цей був живий, на вiдмiну вiд тих, з якими сьогоднi прощалося мiсто. Однак дiлити з хлопцем дорогу до кладовища чомусь не хотiлось. Перебрав у думках кiлька приводiв ввiчливо загубитись у натовпi, пошукав очима знайомих – намарно. Хоч раптом на мить здалося, що десь у глибинi юрби тонкий промiнь умираючого, ще не весняного сонця вихопив блiде обличчя Сонi. Примарилось.
– Спитаете, чому я не пiшов? – без церемонiй запитав блакитноокий, iм’я якого Микола вже згадав – Марко Лозницький.
– Куди?
– Пiд Термопiли, – сумно усмiхнувся Марко.
– Не спитаю. Тут усi не пiшли, – повiльно вiдповiв Микола, подумки оцiнивши метафору.
Крутян було не триста – залiзничну станцiю боронило близько 600 юнакiв супроти шести тисяч Муравйова, але хiба це не такий самий подвиг спартанцiв? Aut cum scuto, aut in scuto[1 - Aut cum scuto, aut in scuto (лат.) – зi щитом або на щитi.].
Процесiя повiльно просувалась Бiбiковським бульваром. Марко, як на зло, не вiдставав, але й нiчого не говорив. Вiд його мовчання Микола почувався незатишно.
Киiв на його очах перетворився з мiста вишуканого в мiсто сiре i неохайне. Хлопець iз Полтави, наiвний i трохи романтичний, Микола закохався спочатку в Киiв, а потiм – у дiвчину з цього мiста. Закохався у якiснi костюми i взуття перехожих, театри i вистави, аромат бузку i цвiт каштанiв у тихiй прозоростi повiтря, зовсiм дешеву. але надзвичайно смачну каву в десятках маленьких кав’ярень на вулицях. Тiльки в цьому мiстi могла жити струнка i тендiтна дiвчина в черевичках на пiдборах i легкiй свiтлiй сукнi. Справжня Навсiкая. У брудному Киевi, який тхнув страйками робiтникiв на «Арсеналi», сотнями чобiт червоноi солдатнi, кров’ю i смертю, мiтингами на площах, не було мiсця цвiтiнню каштанiв. Посеред такоi киiвськоi вулицi вiн не хотiв бачити Соню. Можливо, саме той, квiтучий кавово-бузковий Киiв i пiшли захищати його учнi.
– Я ранiше нiколи не замислювався, як народжуються мiфи, – почав Марко, про якого Микола вже забув – от, наприклад, як народився мiф про Дедала та Ікара? Може, Ікар зовсiм i не лiтав, може, вiн просто розiгнався i впав зi скелi, а крила його були схожi на жалюгiднi шматки з тканини та мотузок. Хтозна. Але ми знаемо Ікара як того, хто кинув виклик богам, самому Сонцю.
Микола похмуро глянув на небо. Сонце поперемiнно затуляли обдертi сiрi хмари, що не надавало урочистостi його сяючому обличчю. Такому сонцю, напевно, можна було кидати виклик. А от коли проти тебе шiсть тисяч? Наскiльки це складно уявити? Скiльки людей зараз iдуть за домовинами загиблих? Три, чотири тисячi? Хтозна.
– Вони обiцяли оголосити менi бойкот, – байдуже кивнув Марко в бiк однiеi труни, – бо я не пiшов.
Микола стенув плечима:
– Як бачиш, свое слово вони тримають, – зауважив вiн.
Повз них на пiдводi пропливли двi мовчазнi труни. Марко невесело усмiхнувся.
– Максималiсти, – резюмував вiн.
– А ти?
– Я – навряд.
– У твоему вiцi – це майже злочин.
– Без «майже». Найстрашнiший злочин, – сказав Марко майже сумно.
Хоча, хто вирiшуе, що саме вважати злочином? Для рiзнобарвно вбраноi бiльшовицькоi армii злочином було – не грабувати мiсцеве населення. Для нiмцiв, що тепер педантично розвiшували на перехрестях i будинках таблички з назвами вулиць i установ, злочином була, напевне, неакуратнiсть. Хтозна, як змiниться Киiв за кiлька рокiв i в яких злочинах звинуватять його самого. Микола зусиллям волi примусив себе вiдмахнутися вiд нав’язливих думок. На думку Сонi, для киiвськоi панночки злочином було знати точну адресу Миколи, адже студентки нiколи не ходили до знайомих юнакiв додому, так було «не прийнято». Зеров згадав, як уперше переступив порiг квартири № 17, що на вулицi Велика Пiдвальна, у тому ж будинку розмiщувалось Украiнське наукове товариство. Гiмназiя була поряд – лиш прогулятись до Сiнного базару, вистачить на коротку розмову з другом. Упiвока глянув на учня, ледь помiтно хитнув головою: такого супроводжувача вiд роботи додому добровiльно Микола б не обрав.
Марко, як Мефiстофель, слiдував за ним усю дорогу до кладовища. Його викладач мав надiю, що той знудиться i зникне хоча б пiд час мiтингу бiля будинку Педагогiчного музею, де розмiщувалась Центральна Рада. Але Марко не зникав, гiрше – уважно слухав промовцiв. Микола ковзав поглядом фасадом будинку. Інкерманський камiнь. Кажуть, з нього зводились палаци старого Риму. Грушевський, нiби вiддаючи шану цьому факту, почав виступ iз латинського афоризму.
Урештi процесiя рушила далi, звернула на Фундуклеiвську. Бiля готелю «Франсуа» Микола втратив будь-яку надiю позбутися свого не надто балакучого супроводжувача. Той, у свою чергу, вирiшив спровокувати Миколу на такий-сякий дiалог.
– Ви виголошуватимете промову? На кладовищi? – запитав вiн.
– Не мав такого намiру, – вiдповiв Микола.
– Чому? Я читав у газетi вашу промову над могилою Бориса Грiнченка.
– О, то я вже майже професiйний поховальний промовець…
– Щось на зразок.
Микола зiтхнув.
– Сподiваюся, ти помиляешся, – сумно усмiхнувся вiн, розмiрковуючи про те, чи справдi цей юнак десь знайшов «Раду» кiлькарiчноi давнини чи переповiдае чиiсь слова. Про кар’еру виголошувача промов над могилами Микола точно не мрiяв. От тiльки якийсь дивний дзвiночок тривоги дзенькнув чи то у вухах, чи десь у глибинi горла, примушуючи його завмерти. Пiсля такого дзвiночка, зазвичай, у пам’ятi виринала картинка зi сну, що дивував своею регулярнiстю останнi кiлька рокiв.
Сон, зазвичай, огортав його пiд ранок, примушуючи забути про все на свiтi. Одне i те саме напiвмарення, картини якого вiн встиг вивчити напам’ять. Височезнi стовбури дерев, що сягали неба, – принаймнi, Микола не мiг роздивитися угорi нiчого, крiм гiлок цих дерев. Нi, не просто дерев, цiлком очевидно – то були сосни. Вiн стояв на якомусь пагорку перед стiною правiчного лiсу, обличчям до нього. А за спиною… За його спиною щось – вiн не мiг вiдповiсти, що саме, – чекало, поки вiн озирнеться. Щось, що таiло небезпеку. Однак Микола не озирався.
Прокидався iнодi вiд власного крику, iнодi спокiйно. З вiдчуттям нестримного бажання поринути в лiс, сховатися в ньому, знайти серед хащ тишу i спокiй. Про лiс вiн згадав i зараз, iдучи Хрещатиком за трунами своiх учнiв. Вiд повного занурення в пiдсвiдоме його вiдволiкла метушня по праву руку. Марко рiзко вiдскочив убiк, вiдсмикнув рукав пальто, в який вчепилась чиясь рука. З другого боку з юрби випiрнув хлопець, обличчя якого здалось Миколi знайомим. Поки Марко вiдхилявся вiд удару другого нападника, Микола впiзнав у першому свого учня. Вiн уже хотiв зупинити iх зауваженням, однак нападники й самi завмерли в нерiшучостi, побачивши викладача.
– Миколо Костьовичу! – вдихнув перший.
Марко похмуро глянув на нього з-пiд лоба. Далi дiалог не клеiвся, певно, хлопцям було непросто пояснити, чого вони вирiшили влаштувати бiйку в декорацiях поховальноi процесii.
– О, не зважайте на мене, – картинно махнув рукою Микола.
Хлопцi знiтились ще бiльше, отож, вiн продовжив:
– Якщо ви змiнили плани щодо побиття мого спiврозмовника, ми продовжимо нашу бесiду, – iронiчно констатував вiн.
Нападники всiм своiм виглядом демонстрували небажання продовжувати акцiю праведноi розплати. Марко з виразом байдужостi рушив услiд за Миколою. Вiд вiзникiв iз трунами вони безнадiйно вiдстали, Микола не вiдчув жодного суму з цього приводу. Думав про Марка.
– То чого ж ти не пiшов?
– Можливо, я – боягуз, – вiдповiв той майже вiдразу.
– Чому ж я в цьому сумнiваюся?
– Така властивiсть критичного розуму – в усьому сумнiватися, – усмiхнувся Марко. – От зараз ви сумнiваетесь, що ви – саме той, хто мае щось сказати, перш нiж iх засиплять землею.
– Можливо.
– Не сумнiвайтеся. Їм це потрiбно.
– Мертвим нiчого не потрiбно.
– Окрiм останнього боргу живих перед мертвими – кiлькох слiв над труною.
Микола звiв брови у здивуваннi, скосивши погляд на свого учня.
– Для тебе це так важливо? Аби я виголосив промову?
– Для мене. І для них.
Микола стенув плечима.
– Якщо чесно, я просто не знаю, що сказати. З чого почати?
– З чого завгодно. Якщо зовсiм нiчого не вигадаете – почнiть, як Грушевський – з латини. Вам сам Аполлон велiв.
Микола усмiхнувся, краем ока помiтивши суворий погляд, який у вiдповiдь на його усмiшку кинула поважна панi в чорнiй траурнiй хустцi. Стер усмiшку з обличчя, як за наказом. Кладовище на Звiринцi вiйнуло на них меланхолiйною рiвнiстю рядiв бiлих хрестiв. Це було вiйськове кладовище, а отже, останнiй пристанок тут можна було знайти, лише пiдкоряючись чiтким правилам: у могилi в три аршини в довжину i двi – у ширину.
Микола дивився на рiвний ряд ям i якийсь усепроникаючий смуток наповнював його зсередини. Може й справдi щось незбагненне, що в релiгiях свiту зветься «душа», могло трiпотiти тут серед хрестiв? Про що можна говорити, проводжаючи зовсiм ще хлопчакiв? І щоб слова не видавалися затертими газетними заголовками?
Коли вiн виступив уперед, ковзнувши поглядом уздовж рiвного прямокутника найближчоi ями, тиша запала не вiдразу. Його нiхто не представив, та й, власне, вiн i сам не назвав свого iменi перед тим, як почати говорити. Зловив себе на думцi, що ще один виступ – i його й справдi можна буде вважати досвiдченим поховальним промовцем. Так i не вирiшив, що саме казатиме, отож, почав з того, що згадалось:
– Aut cum scuto, aut in scuto…
– Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались iз кладовища.
– Я використав твою метафору. Про бiй пiд Термопiлами, – мовив Микола.
– Вона не моя. Але метафора й справдi гарна.
Натовп поволi рiдшав i розтiкався вулицями. Микола намагався не думати про своi, тепер зовсiм спорожнiлi, старшi класи. Марко перервав потiк його думок, промовивши:
– Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили роздiлити з вами цей шлях. Сподiваюсь, ви не вiдмовитесь вiд мого супроводу, якось… при нагодi?
Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розумiючи, про що вiн. Але вiдповiв:
– Звичайно, буду радий.
Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвiнку реплiку в небо, що враз нiби посвiтлiшало:
– Що ж, до зустрiчi!
– До зустрiчi.
Хлопець рвучко розвернувся i майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогiн i повiльно рушив вулицею.
Висока струнка дiвчина в темному пальто якраз намагалась обiйти аж надто непривабливу калюжу з чорним мiсивом багна. Марко зупинився по iнший бiк вiд перешкоди i з викликом поглянув на неi. Дiвчина спершу знiтилась пiд його поглядом, потiм роздратування увиразнило тонкi риси ii обличчя.
Марко вступив у дiалог першим:
– Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокiйно мовив вiн, – ви ж, напевне, його тут шукаете?
– Не розумiю, до чого… – здивовано почала вона.
– Микола Костьович зустрiв приятелiв по дорозi, вони планували завiтати до когось iз них – пом’янути полеглих. Ви ще встигнете iх наздогнати, – насмiшкувато вiдрiзав вiн.
Рум’янець пишними мальвами розцвiв на щоках дiвчини.
– Ви з кимось сплутали мене, – спокiйно мовила вона.
