скачать книгу бесплатно
Рiзко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом ii струнку постать. Соня. Бiсова Навсiкая.
– Добре, що хоч встиг, – кинув крiзь зуби слова просто в багнюку.
І розсмiявся, тихим переможним смiхом.
II. Поганi знаки
Соля очима пила густу вранiшню прохолоду мiста. Бiгла. Пiдбори ледь чутно постукували у якiйсь дивнiй тишi, яка була не властива Киеву. Солодкавi травневi ранки зазвичай були сповненi звуками. Льняна сукня обцiловувала ноги. Коси пломенiли чорним на фонi свiтлих рукавiв. Бiгла.
– Ти не встигнеш, – говорив малий шмаркач.
– Дивись, аби ти встиг.
Бiгла. Мов безтiлесна, пролiтала повз людей i будинки, дерева i машини. Найболячiше було те, що малому шмаркачевi нiкуди було поспiшати. Принаймнi не сьогоднi. Сьогоднi його Перехресник був у безпецi. Можливо, колись Соля, захлинаючись вiд розпуки i помсти, теж кидатиме йому в обличчя:
– Ти не встигнеш.
Це i е iхне головне завдання – встигати. Попереджати неминуче i невiдворотне, вiдтягувати останнiй час. Кажуть, спочатку встигати зовсiм просто. Киiв мовчки спостерiгав за нею, нiби насмiхався. Таким холодним вiн не був, коли вона вперше оглядала його вулицi з високого сидiння фаетону. Тодi iй нiкуди було поспiшати. Колись у розмовi з нею пан професор Микола Зеров назве Киiв 1917 року витонченим мiстом, навiть елегантним мiстом.
Того року вона вперше побачить Киiв.
Упившись квiтневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився бiля будинку з примхливо-вiзерунковою вивiскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манiрна панна у приголомшливiй сукнi i капелюшку вiнчала вивiску. Соля ступила на тротуар, помахом руки вiдпустила вiзника, ковзнула долонею по металу дверноi ручки.
– Я на твоему мiсцi туди не заходила б.
Медовi iнтонацii, голос жiночий, незнайомий.
– Це ж чому?
– У власницi зовсiм немае смаку.
– Смак – це дуже суб’ективно, хiба нi? – скопiювала iнтонацiю своеi спiврозмовницi Соля.
Вона не озиралась, не хотiла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.
– Я думала, тебе хоч вивiска налякае.
– Вона менi подобаеться.
– Отже, усе ще гiрше, нiж я собi уявляла. Стара Геста зовсiм втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.
Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона вiдпустила, стовбичив на вулицi просто перед нею. Скептично глянула на вiзника, той у вiдповiдь лише мовчки знизав плечима, ледь помiтно ковзнув поглядом у бiк жiнки, що стояла поряд.
Невисока, тендiтна. Соля не могла дозволити собi витрiщатись на неi кiлька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лiнiю вуст i химернi обриси капелюшка.
– На Перехрестi зустрiлись ми… – почала вона звичний обмiн обрядовими фразами, зрозумiвши, хто перед нею. Наставниця.
– Ага, ага, у нас i так мало часу, – неввiчливо обiрвала ii жiнка, – лiзь уже в бричку, спробуемо врятувати твое вiдчуття прекрасного чи що там вiд нього лишилось.
Соля слухняно повернулась на м’яке сидiння, жiнка сiла поруч, фаетон рушив.
– З цим мiстом спочатку треба привiтатися, а вже потiм вiдчиняти дверi, куди б вони не вели, – моралiзаторським тоном мовила тонкогуба.
Соля вигнула брову. Промовчала. Вирiшила почекати, що буде далi.
Конi несли iх вулицями, Киiв дихав мудрiстю i весною водночас. Зеленiли дерева, синiв Днiпро. Простi кольори, без йорзання напiвтонiв. Блакитне небо цiлувало золотi куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнiвалась, що стара вiдьма спромоглася видобути з дiрявого мозку справжню метафору, певно, почула вiд когось.
– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.
Соля лишила вираз обличчя незмiнним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким мае справу, дозволила собi думати надто голосно. Побачила, як тонкi вуста затремтiли, приховавши посмiшку. Змусила себе мовчати. Хай це рафiноване мiське стерво починае розмову.
– Як забажаеш, – мовила жiнка, – мене звуть Вiкторiя Ленартович. Однак цiлком задовольнить «панi Вiкторiя».
Соля нiколи не розумiла, нащо взагалi тi Наставницi. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на бiса здалися?
«Дурнi питання не потребують вiдповiдей» – говорила iй Геста, слiдкуючи, аби Соля продовжувала вишивати. Отож, лекцiя про Наставниць запам’яталась дiвчинi тим, що була такою ж марудною, як оте штрикання голкою в полотно.
Перша ж зустрiч iз Киевом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, i трояндово-насиченим неймовiрно iнтимним ароматом парфумiв панi Вiкторii. Останнiй аромат постiйно змiнювався, був то ледь вiдчутним, свiжим i грайливим, то сповнював собою все довкола, вiдвойовував територiю аж до в’язкоi блакитi неба, змушував Солю тонути в собi, але й прагнути повного занурення.
Конi несли iх далi, вглиб мiста, минаючи церкви в коронах слiпучих куполiв i сади, якими розкошував Киiв.
– Подобаеться? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень i вiдчуттiв.
Зрозумiла, що обличчя палае захватом, вiдповiла:
– Троянда – не надто, а мiсто гарне. Стара Геста називала його святим.
– Стара Геста непогано iронiзуе, як мае настрiй. Кажуть, у Киевi е будинки, цегла яких почервонiла вiд сорому. Мiсто розпусти.
Помовчала i додала:
– А щодо троянди – це квiтка королiв.
Соля знизала плечима.
– Я чула, росiйськi офiцери дарують троянди повiям. Оберемками.
– Дарують, – погодилась панi Вiкторiя, – але ж нiхто не називае королiв чи iхнi квiти святими.
Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усi боки, збайдужiвши до того, яке враження справить на панi Вiкторiю. Жiнка iй вiдверто не подобалась, було незатишно вiд самоi думки, що ця трояндова королева буде ii Наставницею.
Мiсто ж лукаво всмiхалось вивiсками магазинчикiв i кав’ярень, посилало повiтрянi поцiлунки сонячних зайцiв вiд скелець окулярiв i моноклiв перехожих, блимало вiтринами i прикрасами, квiтами i широкими усмiшками вiйськових, рум’янцем на щоках гiмназистiв i червоним носами двiрникiв та службовцiв. Обiцяло Солi розваги. Дихало життям i красою, молодiстю i легкiстю, iронiчно поеднуючи на вулицях в полi ii зору квiткарок i черниць, поважних професорiв i волоцюг, метких журналiстiв i роз- важливих сивочубих селян. До рiзномаiття запахiв додався стiйкий аромат спецiй, а коли панi Вiкторiя вiдточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд iз фаетоном, газету, Соля на повнi груди вдихнула аромат паперу i друкарськоi фарби.
Фаетон зупинився бiля будинку в затiнку дерев, краем ока вiдзначила адресу – Панькiвська, 7. Слухняно узяла газету з рук панi, поки та, грацiйно спираючись на руку вiзника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на нiжному букетику квiтiв, що прикрашав капелюшок Наставницi.
– Вони не справжнi, – почула саркастичне зауваження i здивувалась – нiжнi пелюстки вигравали на сонцi, наче живi.
– Дуже гарнi, – врештi спромоглась на комплiмент i побачила щиру усмiшку панi, що була iй вiдповiддю.
Скромна вивiска iнформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».
Нiяких малюнкiв.
– Здивована? – запитала Наставниця.
– Я думала на всiх вивiсках такого типу мае бути жiнка в сукнi.
– Жiнок у модних сукнях для вивiсок магазинiв у Киевi ранiше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так менi розповiдали.
Соля пропустила повз вуха незнайомi прiзвища.
– Інший учень художника малював туркiв з люльками для тютюнових магазинiв.
– І це погано?
– Нудно. Коли бачиш на всiх вивiсках однаковi постатi, врештi думаеш – яка рiзниця, в який магазин заходити.
А вже за кiлька хвилин Соля сидiла в м’якому крiслi i розмiрковувала над тим, як би то бiльш-менш елегантно узяти зовсiм крихiтну фiлiжанку з кавою i чи ризикнути додавати в ту каву вершкiв, що стояли поряд у дивнiй посудинi, яку вона так i не змогла iдентифiкувати. Капелюшок панi Вiкторii зайняв почесне мiсце на пiдставцi у формi дерева, що розлогим гiллям торкалося стелi. Замiсть листя на ньому квiтли капелюхи всiх кольорiв i форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув iй вуста, тож Соля просто витрiщалась на диво-дерево, подумки примiряючи його скарби.
Панi Вiкторiя пила каву, звiвши мiж собою i гостею паркан iз газети. Соля з полегшенням зiтхнула, як тiльки господиня дому сховалась за шурхотливими сторiнками. Вiльнiше сiла у крiслi, схопила фiлiжанку i ковтнула чорного i терпкого, як сама смерть, напою. Пробiглась очима корiнцями книг, що стояли у шафi, ледь торкнула поглядом дверi в iншу кiмнату, втупилась у в’юнкi мiдно-блискучi лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домi-майстернi дихало витонченiстю, але витонченiстю вмираючого королiвства. Нiби король уже помер, але служницi все ще бояться сказати про це королевi.
Шурхiт газети змусив ii повернутись до господинi дому. Поставила чашку, звiвши очi на свiже обличчя Наставницi.
– Тут не так уже й тоскно, як ти собi навигадувала, – констатувала панi, – хоча колiр шпалер можна було б i змiнити, в цьому сезонi вiд нього вiе нафталiном.
Пройшлась кiмнатою, кинувши зiм’яту газету на канапу.
– Гарнi новини? – запитала Соля.
– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотiла спершу почути твою iсторiю, – поглядом примусила вона Солю сiсти рiвно. – Твiй Перехресник у Киевi?
– Не зовсiм.
– Тобто?
Дiвчина витримала паузу, глибоко вдихнула.
– Я ще не зустрiла його.
Морально Соля була готова до такоi заяви ще коли сiдала у фаетон поруч з цiею холодною, по-осiнньому красивою жiнкою. Уявляла, як змiниться вираз ii обличчя, розширяться у здивуваннi зiницi. Можливо, вона навiть розсердиться. Урештi, мае повне право на такi емоцii. Наставницю не можна було зустрiти до зустрiчi з Перехресником.
А Соля зустрiла. Мала нахабство заговорити до неi, приiхати в ii дiм, пити каву з такоi витонченоi фiлiжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слiд гущi на днi. Темнi залишки вкривали майже все денце i тонкою смужкою тягнулись до вiнець. Бiлi плями у чашцi дивились на Солю очима знайомих i незнайомих людей та чудовиськ. Чорнi контури малювали числа i знаки, якi iй не хотiлось упiзнавати. Вона давно кинула читати свою долю по кавi у чашках. Повiльно-уривчастий румбовий ритм вiдстукотiли каблучки панi Вiкторii – вона пiдпливла до Солi. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч iз крiслом.
– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазi чи то iх зустрiч, чи то щось побачене в чашцi.
– Я не вiрю в поганi знаки, – холодно вiдказала Соля.
Панi Вiкторiя усмiхнулась:
– Знакам байдуже, вiриш ти в них чи нi.
Пiсля паузи додала:
– Отже, Соля. А повне iм’я?
– Соломiя.
Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.
– Спатимеш у кiмнатi нагорi. І не створюй шуму до дванадцятоi ранку.
Кивнула. Пожалкувала, що кава скiнчилась. Прослiдкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей. Панi Вiкторiя на хвилину зупинилась бiля шафи, узяла книгу i вийшла з нею в руках. Соля лишилась тонути у крiслi, насолоджуватись пiслясмаком кави у ротi.
Хлопчина з газетами зупинився на розi вулиць, зсунув картуз набiк, пiдморгнув юнiй панянцi в капелюшку, що порожевiла i сховалась за плечем поважноi панi, певно матерi. Панi взяла газету, кивнула вiзнику, той хвицьнув коня, що понiс вулицею бричку з панi та панянкою, лишаючи Маркове перехрестя позаду. Сьогоднi обрав це, вiдмiтивши його зранку крапкою на картi мiста. Далеченько вiд центра, але хто сказав, що Перехресник мае тинятися центральними вулицями. Зiтхнув. Складно було ще й тому, що не можна було прорахувати чiтко, створити сяку-таку систему. Наглядач тiльки розсмiявся з Марковоi iдеi систематизувати пошуки, вiдмiчаючи пройденi Перехрестя на картах. Вiдсмiявшись, пояснив:
– Немае нiякоi гарантii, що Перехресник, якого ти не зустрiв на вчорашньому Перехрестi, не прийде на нього сьогоднi.
Однак блукати вулицями без будь-якоi логiки Марко не мiг. У типографськiй комiрчинi, де ночував, обвiсив усi стiни картами. Зранку кидав костi, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту i рахував Перехрестя вiд мiсця, куди втрапив. Парне число – за течiею Днiпра, непарне – проти. Сьогоднi випало шiсть, тож iз самого ранку чатував на шостому Перехрестi вiд Марiiнсько-Благовiщинськоi вулицi. За течiею. Вважав це гарним знаком. Звiсно, не стирчав на одному Перехрестi цiлий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрiбноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовнiше Перехрестя дня.
Ввечерi сумно констатував, що воно себе не виправдало, як i сiмдесят два попереднiх. Позiхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течiею чи проти. Проти течii – поганий знак, хоч вiн i не надто вiрив у поганi знаки.
ІІІ. Соловей iмператора
Софiя Киiвська сяяла банями, простiр вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних i романтичних, по-фiлософськи спокiйних i метушливих водночас. Пiрнати в повiтрянi ванни киiвських просторих вулиць любив i двадцятисемирiчний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом вiд Золотих ворiт до Сiнного базару, ковзав поглядом по куполу караiмськоi кенаси, iнодi пив каву на першому поверсi «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вiтала вiдвiдувачiв скульптурами фантастичних крилатих звiрiв.
– Грифони? – запитав якось один з його учнiв.
– Я ознайомлюю вас iз давньоримською лiтературою, юначе, ще й для того, аби привiвши яснооку панну до кав’ярнi, ви могли б упевнено пояснити iй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звiра.
Роздивлявся залiзнi грацiйнi балкони пiд вантажем квiтiв, що хилили яскравi голови униз, нiби хотiли зiрватися i впасти йому до нiг. З вересня почав викладати у другiй гiмназii, а потiм – ще й в Архiтектурному училищi, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак вiдмовити собi в цьому задоволеннi не мiг, особливо в теплi осiннi вечори, як от сьогоднi. Бадьоро крокував вулицею, збайдужiвши до майже крилатих полiв сiрого плаща, що розлiтались навсебiч, бо ж не надав собi клопоту застебнути його. Киiв – не Златопiлля, тут можна ходити в розстебнутому плащi, i вiтри не залiзуть тобi пiд шкiру. Златопiлля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поiхати як провiнцiйний учитель пiсля закiнчення унiверситету – на кафедрi не залишився. Хiба мiг уявити, що провiнцiйне повiтря виявиться настiльки отруйним для того, хто так любив Киiв. Скнiв там три роки, перечитуючи Шевченковi «Три лiта», розважався катанням на ковзанах взимку i весняними напiвроманами з мiсцевими поцiновувачками поезii. Перебувши лiто, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Киевi вмирати не доводилось, у Киевi вiн жив кожним подихом вiтру, кожним зблиском сонця у хвилях Днiпра.
Киiвське сонце цiлувало скельця окулярiв, коли вiн звернув на Стрiлецьку i рушив далi, туди, де ii перетинала Рейтарська. Хлопчина з оберемком газет узяв грошi у високого чоловiка в капелюсi, простягнув газету, рвучко розвернувся, злякав зграйку голубiв i звiв на Миколу пронизливо-блакитнi очi. Микола ковзнув поглядом по його обличчю, яке на мить здалось йому дивно знайомим, а потiм втупився в силует за плечем хлопця i завмер. Проста темна сукня, двi довгi коси, блiдий овал обличчя. Безперечно, гарна, однак зовсiм не краса привернула його увагу. На обличчi дiвчини, у широко розкритих очах застиг жах.
– Пане, прошу вибачити…
– Так, – Микола повернувся до хлопця з газетами.
– Радий вас зустрiти, – здивував реплiкою хлопець.
– Я… менi, будь ласка, – почав нишпорити в обвислих кишенях в пошуку дрiбноти.
– Не варто, – зупинив його хлопець, приеднавши до слiв упевнений пронизливо-блакитний погляд, – у газетах зараз пишуть усiлякi дурницi.
Микола здивовано поглянув на нього, потiм роззирнувся в пошуках дiвчини, з холодом мiж лопатками, згадавши вираз ii обличчя. Дiвчини не було.
– Радий вас зустрiти, – повторив хлопець, – сподiваюсь, ми ще побачимось.
Микола зняв i знову повiльно одяг окуляри.
