скачать книгу бесплатно
– Спочатку я не розумiла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловiком у плащi. Думала, сонце грае чи що. Вiн ще й в окулярах був. А потiм, – Соля скривилась, нiби спогади завдавали iй фiзичний бiль, – потiм вiн засвiтився ще яскравiше. Я спочатку подумала, що ось… що це i е мiй Перехресник. Але вiн дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвiтився так само яскраво. Я раптом зрозумiла, що це i е Зустрiч. Тiльки не моя Зустрiч.
– Що було далi? – врештi мовила панi Вiкторiя.
– Вони привiталися, здаеться. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потiм… вони розiйшлися.
Як не дивно, пiсля того, як вона врештi розповiла тривожну iсторiю панi Вiкторii, iй полегшало.
– Коли це було?
Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приемнi слова.
– Два тижнi тому. Коли приiздили Вiра з Мариною.
Панi Вiкторiя мовчки погладила рукою тканину, дiстала тонкi довгi ножницi з вiзерунчастим рукiв’ям iз шухляди столу. Ножицi зблиснули у свiтлi вмираючого вечiрнього сонця, що торкнуло своiм промiнням пiдвiконня в кiмнатi. Швидкими вправними рухами розрiзала тканину. Лишила на столi шмат, iнше – знов згорнула в сувiй, прибрала в шафу. Врештi спромоглась прокоментувати Солiну розповiдь:
– Отже, часу в тебе ще менше, нiж я думала. Сукню пошиемо до завтра.
«Певно та сукня й вiд Апокалiпсису врятуе», – подумки закотила очi Соля.
– Не врятуе, – спокiйно мовила Вiкторiя, – але зустрiти Судний день у нiй буде не соромно.
Шили до ранку. Панi Вiкторiя кроiла, як танцювала. Бiгала пальчиками з голкою вздовж обрiзаних краiв, нiби еднала не тканину – матерiю, саме життя зi смертю, темряву зi свiтлом. Соля обколола всi пальцi i пригадала всi лайливi слова, що знала. Зауважила бiднiсть лексикону, засмутилась. Пiд ранок зварила каву i цього разу ii Наставниця не вiдмовилась вiд трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком i свiтанком, що постукав у вiкно.
З крихiтною фiлiжанкою в руках Соля стояла перед величезним дзеркалом у просторiй спальнi панi Вiкторii. Карамельна сукня сидiла на нiй, як ранiше жодна сукня з усiх, що Соля носила в цьому життi i в попереднiх, про якi не пам’ятала. Панi Вiкторiя виглядала задоволеною i стомленою водночас.
– У такому виглядi вiзьму тебе з собою до особливоi ложi.
– У театр? Ми шили сукню заради театру?
– Заради чого ще варто шити всю нiч? Хоча, якщо наполягаеш, можемо почекати до весни, Контрактовий ярмарок не за горами.
Соля не мала настрою для словесних боiв, надто гарним було ii вiдображення. Наставниця перехопила ii погляд у дзеркалi, сказала:
– Зустрiти мене до зустрiчi з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустрiч на Перехрестi – це набагато гiрше. Я не знаю, чому це мiсто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобi не можна.
Соля розтулила рота, аби заперечити. Панi Вiкторiя випередила ii:
– Я не гнатиму тебе. Поiдеш, коли сама вирiшиш. Але дам пораду, врештi, маю на це право: iдь. Це мiсто зараз живе передчуттями, i всi вони – недобрi.
Соля спохмурнiла.
– Поки що не можу. Щось тримае мене.
Сказала i ще бiльше заплуталась у своiх вiдчуттях. Не розумiла, чому залишаеться, на що чекае.
А вже ввечерi у своiй мереживно-карамельнiй сукнi Соля в супроводi панi Вiкторii розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомцiв. Наставниця ii помахом руки вiтала друзiв, усмiхалась клiенткам, що прибули до театру в супроводi поважних чоловiкiв, iз серйозним виглядом переповiдала Солi мiськi плiтки. Сцену осяяло свiтло, вiдрiзавши зал вiд акторiв стiною мороку. Соля широко розплющила очi i забула, як клiпати, на годину. А вже в антрактi ii закрутив буревiй нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловiки у формi i костюмах, жiнки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усмiхнулась – до них пiдiйшла Вiра з чоловiком. Панi Вiкторiя щось говорила, представляла пiдопiчну, запитувала про дiтей. Вiра ввiчливо вiдповiдала, ii кремезний, як здалося Солi, чоловiк яснiв усмiшками i блискав доброзичливим смiхом з очей.
Уже потiм Вiкторiя розкаже iй, що той добрий повновидий пан – професор Академii мистецтв, художник i неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.
– Талановитих? – перепитае Соля i усмiхнеться, – талановитих у чому?
Голос Георгiя Нарбута – а саме так звали Вiриного чоловiка, – прогримить у неi над вухом:
– Не просто талановитих! А як казав один мiй знайомий – царiв! Царiв у поезii i в алкоголi!
І додасть бiльш стриманно:
– Великих у своiй спiвецькiй долi.
Вiкторiя розсмiеться своiм ввiчливим смiхом i перепитае:
– Хто ж цей дотепний знайомий?
Однак вiдповiдь потоне в розмовi i голосних вибухах смiху, оплесках i вигуках.
А потiм Соля побачить десятки нових облич, почуе новi iмена, якi того вечора нi про що iй не скажуть, нiчим не здивують, забудуться вiдразу, лиш пролунавши. За кiлька рокiв вона зрозумiе, що того вечора iй було даровано кiлька щасливих спокiйних годин, розмов iз майбутнiми друзями, комплiменти й смiх, вино i усмiшки. Кiлька годин, неоцiненних i не оцiнених по праву того дня.
Тiльки два обличчя запам’ятаються iй, тiльки двi пари очей на мить вирвуть iз майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, рiзоне, як лезо ножа. Очi – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей i остовпiе на мить. Надто юне, надто свiже. Рокiв сiмнадцять, не бiльше. Форма гiмназиста. Та здивуе ii бiльше за все, що обличчя виявиться знайомим.
Друга пара – очi – лагiдний дотик. Очi – променi. Смарагдовий вiдблиск. Упiймавши Солiн зосереджений погляд, Вiкторiя прошепоче:
– Це помiчник хормейстера. Навiть Садовський його хвалив. Кажуть, i поет, i музикант.
Дивний дзвiночок продзвенить у вухах Солi, стисне зсередини щось сховане пiд мереживом i теплою карамеллю сукнi. Вона обiрве на пiвсловi спiврозмовника, злякано пошукае очима панi Вiкторiю, що хвилину тому стояла поруч, але вiдiйшла до гомiнкого гурту «Ложi Нарбута», певно, тоi особливоi ложi, про яку говорила вранцi. Не знайде i почне продиратися крiзь форму i мережива, смiх i чужi розмови туди, де в темрявi коридору зникла голова в шапцi густого волосся.
Театр, як виявилось, не весь охоплений свiтлом лiхтарiв та софiтiв, е в ньому закутки, сповненi густоi кави мороку. Такий коридор поглине Солинi коси, що ковзнуть по спинi, зблиснувши в теплому свiтлi зали, перш нiж повнiстю пiрнути в темряву. Стукiт пiдборiв. Тиша. Соля зупиниться, потiм повiльно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далi. Ще два кроки, стукiт. Хтозна, серця чи пiдборiв. Той, за ким вона йшла, пiрнув у цей коридор усього лиш на хвилину ранiше. Невже розтанув тут, у терпкiй пiтьмi? Захлинувся безлiхтарною темрявою?
Ішла i сподiвалась, що спалахне свiтло. Раптово залле усi темнi закутки. Викреслить своiм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Свiтло спалахнуло, але не яскраве, ледь помiтне. Таке не могло на рiвних конкурувати з темрявою коридору, хiба позначити на стiнi рiвний прямокутник вiкна, а на ньому – чiткий силует. Темний, як найчорнiша кава панi Вiкторii, без краплини вершкiв. Силует видихне дим, як один iз бiблiйних демонiв, i, як привидиться Солi, зблисне вуглинками очей.
– Ви когось шукали? – майже лагiдно запитае демон бiля вiкна.
– Думала, що вас. Тепер бачу, що нi, – вiдповiсть вона, розтираючи язиком по пiднебiнню гiркоту розчарування.
– З кимось сплутали?
– Напевно.
Демон згасить цигарку. Соля зiтхне, майже схлипне. Вони разом пiдуть до виходу, до слiпучого прямокутника дверей, де в залi лунае смiх i переповiдаються плiтки, де е особливi ложi i змагаються в дотепах царi поезii, iмператори алкоголю.
– Павле! – раптовий вигук, радiсно-збуджений, примусив Солю здригнутися.
Пролунав надто близько, надто бадьоро, пiсля сонноi темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солi в коси, зробивши iх ще важчими.
Демон поруч iз Солею з тонкими рисами обличчя, високий i стрункий, усмiхнувся комусь, змусивши ii прослiдкувати за його поглядом. До них пiдходив чоловiк. Сiрий костюм, скельця окулярiв. Великий нiс, повнi губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя ранiше. Соля майже чула, як цi повнi губи щось говорили хлопчинi з газетами, там, далеко, на Перехрестi. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формi гiмназиста, зовсiм не випадковiсть? Вiн був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрi. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою i спiлкуванням iз друзями, зовсiм не пiдозрюючи, що хтось ходить за ним назирцi, стежить за його рухами, намагаеться вiдвести вiд нього найменшу тiнь загрози.
Ось вiн який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що вiн – не ii Перехресник? Чи Перехресники взагалi не повиннi бути гарними? Хтозна.
Чужий Перехресник стояв i ввiчливо усмiхався, певно очiкуючи, що демон представить його Солi. Демон так само ввiчливо усмiхався, зберiгаючи делiкатне мовчання. Соля без усмiшки чекала, спостерiгаючи за обома. Вирiшила вiдрекомендуватися самостiйно, навiть повiтря в легенi набрала. Їi випередили.
– Мiй друг – Микола Зеров, – урештi сказав демон.
Виявляеться, у цих дiтей диму й темряви теж можуть бути друзi.
– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.
– О нi, давайте сьогоднi без звань, бо менi доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – вiдповiв Перехресник.
Професор! От чого той хлопець убрався гiмназистом.
– Тiльки скромний помiчник, – злегка схилив голову в бiк Солi, – Павло Тичина.
Пан професор Микола Зеров, тiльки зараз зрозумiвши, що вони не знайомi, звiв брови на свого високого лоба.
– Соля, – не надто iнформативно вiдрекомендувалась вона. Їi спiврозмовники в очiкуваннi детальнiших роз’яснень зберiгали мовчання.
– Соломiя, – видала вона максимум вiдомостей, якi справдi могла розголошувати.
– Дуже приемно, – усмiхнувся демон Павло Тичина, помiчник хормейстера.
– Надзвичайно приемно, – скопiював його усмiшку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.
Вiйнуло трояндовим ароматом – до них пiдпливла панi Вiкторiя з iсторiею про малювання грошей. У цiй iсторii чомусь фiгурувало iм’я Вiриного чоловiка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетникiв? Дивне мiсто. Пан професор i помiчник хормейстера жваво обговорювали розказане, далi розмова рiзко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевiльнi люди, як вони звели все в один логiчний ланцюжок?
Чужий Перехресник пожвавiшав, змiнив навiть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярiв. Говорив палко. Соля подумки вiдзначила, що на лекцiях його, напевно, слухають. Вiн навiть спровокував ii перепитати незрозумiле:
– Семпер легендум?
– Semper legendum[2 - Semper legendum (лат.) – завжди перечитуване.], – усмiхнеться вiн, – удома варто тримати тiльки тi книги, якi завжди перечитуються.
– Сумнiваюсь, що в тебе лиш такi. Певно, загородив книгами всю квартиру.
– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.
Соля знизала плечима.
– Я люблю казки.
Професор зауважив:
– Майже всi книги глибоко всерединi – казки. Ми лиш переповiдаемо одне одному забутi сюжети.
Помiчник хормейстера усмiхнувся.
– Як щодо поезii?
– Поезiя звертаеться до давнiх переказiв i образiв у першу чергу. Врештi, поезiя мае у своему розпорядженнi обмежений розмiр. Прозовий твiр може дозволити собi розлогiсть мовлення, для поезii – це страшенне марнотратство. Хiба ж ви обираете звичайнi, ненасиченi тисячами змiстiв слова? Нi, ви шукаете слово чи образ, який однiею своею появою в рядку змусить читача згадати найстрашнiшi нiчнi жахи, найсолодшi митi життя, тисячу вiдчуттiв, вiдтiнкiв кольору, дозволить торкнутися неба i впасти в безодню Тартару.
– Ви говорите як поет, – сказала Соля.
– О нi, власнi поезii менi видаються сухариками. Я тiльки скромний перекладач.
– Занадто скромний, – зауважив Тичина.
У пам’ятi Солi вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки i поезiю, чужий Перехресник, i Павло Тичина, гарний, як демон, поет i музикант, помiчник хормейстера.
V. Трунок i лезо
Зима 1918 року була страшною. Певно, усi поганi знаки, що ними панi Вiкторiя не стомлювалась лякати Солю, стали передвiсниками цiеi зими. Соля залишилась у Киевi. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозумiти, сердиться панi Вiкторiя через ii присутнiсть чи радiе iй.
Вони майже не виходили з дому, а клiентки та ученицi ii Наставницi перестали з’являтись у майстернi. Однак ранок Соля починала незмiнно – з кави, протирання вивiски вологою ганчiркою i поливання трояндового куща в горщику, що тепер переiхав з вулицi у передпокiй. Нi цукор, нi кава, нi вершки не зникли з iхнього столу, Соля подбала i про iншi продукти. Панi Вiкторiя лиш уважно придивлялась до рук Солi, коли та накривала на стiл чи подавала страви. Щось пiдозрювала? Про щось хотiла запитати? Не запитувала.
Інодi вона виходила в мiсто, хоч панi Вiкторiя не схвалювала цi ii походи.
– Якщо тi червонi варвари зiпсують твое миле личко, тобi вкрай важко буде увiйти в довiру до свого Перехресника, – буркотiла пiд носа.
– Тодi вже хай нарiкае на себе, – вiдповiдала Соля, – мiг би з’явитися ранiше.
На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли пiти, лишались лежати купами на площах. Хто iх судив i за що – Соля не надто розумiла. Знала тiльки, що в мiсто прийшло щось лихе. Те, що примусило жiнок перестати шити сукнi для театру, а квiткарок продавати квiти серед зими. Те, що зробило всi розмови про поезiю дивними i недоречними, а хорошу каву i свiжi вершки – дорогоцiнними. Капелюшки панi Вiкторii раптом змарнiли, зблякли кольорами.
– Чого вони прийшли в мiсто? – питала Соля, маючи на увазi солдатiв Муравйова.
– Аби допомогти робiтникам скинути пута поневолення.
– Хiба в нас так багато робiтникiв? Ще й у путах?
– Тодi зубожiлим селянам.
Якщо селяни й були такими, в очi це не кидалось. Принаймнi не Солi, яка зараз думала про повновиду жiнку, що продавала iй вершки i молоко.
Вiкторiя сумно всмiхалась. Урештi вiдповiдала вже без гiркоi iронii:
– Їм потрiбен хлiб.
Це пояснення звучало логiчнiше, особливо в контекстi постiйного грабунку мiсцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, iх спершу потрiбно було зробити такими, що прагнуть рятунку.
Соля гортала сторiнки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит iй вручив Павло Тичина пiд iдкий коментар Миколи Зерова:
– Нагутенбержив?
У зошитi було надто багато сонця для цiеi холодноi зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета вiднайде мiстичну темряву передапокалiптики, яка пасувала б зимовому мiсту.
Мiстика була, темряви – нi. Зошит слiпив променями, примушував перечитувати сторiнки знов i знов. Стурбована ще звечора панi Вiкторiя вихопила його iз Солиних рук i безапеляцiйно сказала:
– Їду за мiсто. Вiринi дiти захворiли.
Вiрин чоловiк-фальшивомонетник, якого Соля бiльше так i не бачила зi самоi зустрiчi в театрi, виявився ексцентричною особою. Панi Вiкторiя не стомлювалась стверджувати, що Георгiй Нарбут – генiальний художник, графiк i взагалi професор Академii мистецтв. Однак Соля часто iронiзувала про його «темне минуле».
– Вiн мрiе створити ескiзи перших украiнських грошових знакiв, а не пiдробки! – шипiла панi Вiкторiя.
