скачать книгу бесплатно
– Я нiчого не розумiю. Однак… напевно, теж радий, – вiдповiв вiн.
Хлопець широко усмiхнувся, вiдступив на крок, кивнув Миколi, пiдхопив свiй газетний оберемок мiцнiш i пiшов швидким кроком геть. Микола не довго проводжав його спину поглядом. Роззирнувся ще раз: не могла ж вона просто розтанути в повiтрi. Махнув рукою. Наче Медея. І чого вона на нього отак дивилась? Здригнувся вiд самоi згадки, рушив геть, забувши про намiр прогулятися бiля брами Заборовського.
«Сiмдесят четверте! Сiмдесят четверте Перехрестя Киева!» – стукотiло у скронях Марка. Не так уже багато знудженних днiв, задушливих ночей. Вiдiйшов на безпечну вiдстань, звернув у провулок, повернувся. Не варто наближатися. Краще, якщо Перехресник узагалi не здогадуватиметься про твое iснування, принаймнi спочатку. Врештi-решт, Зустрiч – це початок вiдлiку. Час починае спливати надто швидко, просочуеться крiзь пальцi.
Сiрий плащ Перехресника майорiв попереду наче стяг. Марко не йшов – летiв над землею. Цiкаво, хто вiн? Якийсь учений? Хода розмiрена, однак не повiльна. Хода людини, що цiнуе час. Майже наздогнав, пiшов спокiйнiше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив вiдстань до кiлькох крокiв, намагаючись детально розгледiти того, хто сонцем свiтився для нього. Свiтився, але не заслiплював. Серце вистукувало переможний марш.
Соля вiдстукала мажорну мелодiю каблучками, пiдiймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулицi, якi трикутником обiймали iхнiй будинок – Панькiвська перехрестям едналась з Микiльсько- Ботанiчною, яка простягалась до Тарасiвськоi. Обiйшовши кiлька разiв трикутник, Соля втратила до нього iнтерес. Їi тягнуло далi, у центр, у тихий затишок Золотоворiтського скверу, чистий простiр Рейтарськоi, до дивноi брами, що ii встигла помiтити в день знайомства з мiстом.
Панi Вiкторiя була зайнята зранку – прибула клiентка. Темнокоса, з пишною зачiскою, тонкими руками. Соля бачила ii у вузьку щiлину ледь вiдчинених дверей. Господиня наказала iй вишивати, однак набагато цiкавiше було вслухатися в неголоснi розмови двох жiнок, зайнятих сакральною жiночою магiею – створенням сукнi.
– Згубили бiльшу частину багажу, – бiдкалась клiентка.
Панi Вiкторiя короткими реплiками вiдрiзала спiвчуття з великого сувою гарних манер. Рiвненько крiпила iх до сумноi розповiдi вiдвiдувачки, додавала мережива здивовано зведених брiв та емоцiйних вигукiв. Ох-ох, що ви кажете!
– Що сталося з мiстом? Ми або чекаемо обстрiлу, або вже дочекались.
На думку Солi, панi Вiкторiя перебiльшувала. Новоприбула киянка зiтхала i говорила:
– Зовсiм малi, старшiй, Маринi, ще нема трьох рокiв.
«Певно, дiти», – здогадувалась Соля. Наставниця чаклувала iз сантиметровою стрiчкою, ковзала навколо жiнки, ii бiлi нiжнi руки танцювали то вздовж рукавiв, то на рiвнi талii. Рвучко схилялась над столом, записувала. Вiдкидала пасмо волосся з лоба, i у здивуваннi Соля вiдчувала, як трояндовий аромат розквiтае у домi, знов наповнюе все собою, певно, заповзае пiд капелюхи, що цвiтуть на деревi. Чи вiдчувае цей аромат гостя?
– Вiро, все налагодиться, повiрте менi. Я глибоко поважаю вашого чоловiка. Упевнена, вiн привiз родину до Киева, бо вважав це правильним рiшенням.
«Цiкаво, якого це чоловiка вона “глибоко поважае”», – подумалось Солi.
– О, вашi б слова… Вiн зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутинi, щось сплiтае, ночуе в типографii, бо ввечерi страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стiльки люду, смiття не прибираеться з вулиць. Ввечерi нема сподiвань на лiхтарi, хiба на вiкна будинкiв, однак iх так зашторюють, нiби свiтло тут – найкоштовнiша розкiш.
– Коли вимикають електрику, так i е, – сумно усмiхнулась панi Вiкторiя.
Далi розмова увiйшла у звичну колiю теревень про театр, який так чи iнакше ставав центром базiкань усiх клiенток панi Вiкторii. Невже в цьому мiстi жiнки шили собi одяг лиш для тетральних лож?
– Хiба ж це поганий привiд для сукнi? – дивувалась панi Вiкторiя.
Соля мовчки знизувала плечима.
– Колись вiдведу тебе. Зрозумiеш, що заради того театру, що зараз у Киевi, жiнки шиють сукнi, а чоловiки беруть штурмом мiсто.
– Хiба в Киевi лиш один театр? – питала Соля сто рокiв тому, до того, як уперше побачила на сценi акторiв Садовського.
– Один, у який я тебе вiдведу. Іншi вiдвiдаеш за власним бажанням.
За кiлька мiсяцiв Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповiдала вiдомi киiвськi легенди охочим смiятися над ii iсторiями про той, единий театр панi Вiкторii. В iсторiях фiгурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статтi-дифiрамби акторам, а ще – гетьманський автомобiль, що забирав керiвника театру просто з репетицii, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плiтки про юних балерин зi школи на Прорiзнiй i «Молодий театр», який працював у примiщеннi танцювальноi школи. Смiялась над байками про «Інтимний театр», що заiнтригував першими афiшами – кияни очiкували чогось непристойно-пiкантного, натомiсть виявилось, що органiзатори мали на увазi особливу iнтимну атмосферу для iнтелектуальноi розмови мiж глядачами та акторами.
Любила гуляти Контрактовою ярмаркою, задивлялась на мундири вiйськових, пила каву й ароматне вино з якихось неймовiрних сховищ панi Вiкторii, читала книги i газети, примiряла капелюшки, допомагала кроiти i шити замовлення, носила листи на пошту. Однак над усiм безтурботним Солiним життям нависало гнiтюче занепокоення. Тривожнi погляди панi Вiкторii свiдчили, що так не триватиме вiчно. Тi погляди зовсiм не стосувалися ситуацii в мiстi, яке ледь не щодня прокидалось пiд новими прапорами. Наставницю непокоiв хиткий статус Солi, ii роль королiвни без королiвства. Скiльки б дiвчина не блукала киiвськими перехрестями, Зустрiчi не дочекалась.
– Як же я впiзнаю його? – питала вона в господинi дому в тi рiдкiснi вечори, коли вони говорили про те, що тривожило обох.
Говорити – уже було неабияким досягненням. Панi Вiкторiя виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.
– Впiзнаеш. Неможливо не впiзнати.
– Що як я вже зустрiла його, просто не встигла врятувати?
Вiкторiя мовчала.
– Що як я нiколи не зустрiну його?
Що можна було б вiдповiсти цьому дiвчиську? Яке Перехрестя покликало ii? Вiкторiя не мала вiдповiдей, самi питання. І тривога за долю власного Перехресника стискала iй серце, а хмари густiшали й нависали низько над брамою Заборовського, бiля якоi вона так любила гуляти. Та хiба лиш вона?
Вiра приiхала по сукню без попередження i в поганому настроi. Маленька дiвчинка в сiрому пальтечку спустилася вслiд за нею з пiднiжки фаетона, що зупинився навпроти вивiски, яку Соля мусила щодня протирати вологою ганчiркою. Великi очi, смiшний нiс.
Соля, обрiзаючи трояндовий кущ, що рiс iз горщика бiля входу, спiвчутливо глянула на малу, вiдчувши холод, що вiяв вiд ii матерi. З трояндами Солi вiдверто не щастило. Подумки обрамивши королiвську квiтку зовсiм некоролiвськими словами з усiх бокiв, вона встромила пальця в рот у марнiй надii зупинити кров. Вiра скептично звела брову, хитнула зачiскою, пропливла до входу. Вiкторiя вже вiдчинила дверi i скопiювала Вiрин трюк iз бровою, глянувши на Солю. Палець довелось витягати, кров капнула на землю.
– Боляче? – запитала дiвчинка.
– Бувало гiрше, – чесно вiдказала Соля.
– Троянда така колюча, – серйозно сказала мала.
– Ще те стерво, – погодилась Соля, побачивши як на дитячому личку вiдобразився жах i захват водночас.
Певно, вона не чула ранiше, як лаються панянки зi школи крою i шиття за французською методою.
– Наглянь за дитиною, – кинула Вiкторiя.
Соля зiтхнула, намагаючись вiдiгнати думки про майбутню розмову з господинею дому. Розмови не оминути i краще не вiдкладати. Вiкторiя мусить знати, що поганих знакiв у iхьому життi побiльшало.
Малу звали Марина i вона, як колись Соля, у захватi завмерла бiля дерева з капелюхами. Вирiшивши, що свою роль наглядачки за дитиною вона виконала, Соля подалась варити каву. Маленьку кухню i простору вiтальню помешкання-майстернi Вiкторii наповнив аромат, за який вона продала б душу усiм перехрестям свiту. Хоч щодо наявностi душi в iстот ii професii ще в хатi Гести точилися суперечки. Чорний густий напiй. Терпкий аромат. Нiякого цукру, той убивае справжню каву, лиш трохи свiжих вершкiв. З недавнього часу в цьому домi почали з’являтися вершки – панi Вiкторiя пiшла назустрiч Солiним смакам. Наставниця вiддавала перевагу напою без додаткiв, кавi цнотливiй у своiй чорнотi. У Солi жив дух експериментатора. Вона варила каву з апельсиновою цедрою i медом, додавала корицi i вершкiв, спецiй i пелюсток троянди. Останнi навiть спробувала додати у фiлiжанку панi, отримала рiзку вiдмову. Цього разу пiдкреслювала гiркоту кави лимоном. Поринаючи в напiвмедитативний стан, згадувала дитинство, намагаючись забути Зустрiч на перехрестi. Не свою зустрiч.
– Почитаеш менi? – почула запитання.
Не вiдразу зрозумiла, що звертаються до неi. Спустилася з висоти спогадiв на канапу дому Вiкторii. Зауважила в полi зору дiвчинку з книгою в руках.
– Будь-ласка, – наполягало мале кирпате створiння.
– Так, звичайно, – ковтнувши ще кави, вiдповiла Соля.
Лимон бадьорив. Узяла до рук книгу, що ii простягала мала. Дiвчинка сiла на краечок канапи, акуратно склавши маленькi тендiтнi ручки на колiнах. Соля мимоволi згадала витонченi руки Вiри.
– Що за книга?
– Казки.
– Звiдки знаеш? – примружилась Соля, марно намагаючись дати собi вiдповiдь, зi скiлькох рокiв людськi дiти вмiють читати.
– Панi Вiкторiя читала менi з неi.
Панi Вiкторiя продовжувала дивувати Солю. Цiкаво, коли саме вона стала така близька до родини своеi клiентки? І з якого б то дива? Хоча щодо дива Соля якраз мала припущення.
Коли Вiра i Вiкторiя зайшли до вiтальнi, Соля, вражена прочитаним, завершувала казку: «Бiдний iмператор ледве мiг дихати, йому здавалося, нiби хтось сидiв на його грудях. Вiн розплющив очi i побачив, що це – Смерть. Вона одягла на себе золоту корону i в однiй руцi тримала iмператорську золоту шаблю, а в другiй – його пишний прапор. А навколо iз складок великих оксамитових завiс визирали дивнi голови – однi потворнi, iншi милi i ласкавi. То були всi злi й добрi дiла iмператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сидiла на його серцi».
– Не надто весела казка для маленьких дiвчаток, – зауважила панi Вiкторiя.
Хтозна, кого вона мала на увазi – Солю чи Марину. Вiра мовчки пов’язувала шаликом таку ж тонку, як i руки, шию.
– Це гарна казка – тихо сказала дiвчинка.
Соля скептично примружилась.
– Нам час iти, – безапеляцiйно мовила Вiра.
Вiкторiя узяла книгу з рук пiдопiчноi, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.
Уже на порозi Марина розвернула рожеве личко до Солi.
– Не хвилюйся. До iмператора прилетить соловей i прожене Смерть.
– А як не встигне? – усмiхнулась обрiзувачка троянд.
– Встигне. Солов’i швидко лiтають.
Закiнчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою пiсля Солiноi варварськоi операцii, – повернулась у дiм.
– Тепер троянда вiдлякуватиме наших клiентiв? – саркастично запитала панi Вiкторiя.
– Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.
Вiкторiя усмiхнулась.
– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настiльки. Тебе так налякала казка?
– Мене бiльше лякае наiвна впевненiсть, що Соловей встигне ранiше за Смерть.
Вiкторiя не вiдповiла, сiла у крiсло, традицiйно сховалась вiд Солiних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила i газету, i редакцiю, розумiючи, що сьогоднi не готова до серйозноi розмови з Наставницею.
IV. Помiчник хормейстера
Стара наглядачка щодня наказувала дiвчатам вишивати. Сидячи в охайнiй свiжовибiленiй хатинi з величезним глеком молока на столi, малi майстринi брались до роботи. Вишивали перехрестя вiзерункiв на сорочках. Одна з наймолодших, Соломiя, ще невмiлими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку i прокладала хирлявi нерiвнi стiбки на полотнi. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподiвалась перевершити таких генiальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропiтка ручна робота давалась iй нелегко. Це помiчали й iншi наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти i вишивати знову й знову. Виховувала терпiння чи ненависть до марудноi роботи – Соля точно не знала. Сподiвалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустрiти Перехресника. На перехрестя дiвчат поки що не випускали – малi. Перехресника можна було зустрiти не ранiше як у тринадцять рокiв, а Соля не була певна, що витримае ще чотири роки пiд наглядом староi вiдьми.
Їх готували як Перехресниць iз народження. Жили подалi вiд людей, бо ж людьми iх важко було назвати. Хоча Соля i не вiдразу зрозумiла, чим вiдрiзняеться вiд ровесниць iз селища, в яке iнодi ходили на базар. Хiба що тi були грубiшi на обличчя, а рухи iх не вирiзнялись особливою плавнiстю. Солi iнодi здавалось, що сiльськi дiвчата вiдчувають ледь не фiзичний бiль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозумiти, чого iхня хода така тяжка. Стара Геста на ii запитання байдуже кинула:
– То ж людськi дiти. Що ти вiд них хочеш?
– А ми чиi?
Щiлина замiсть рота. Мовчання замiсть вiдповiдi.
Соля клiпала великими сiрими очима, запитувала знов:
– А Перехресники – люди?
– А хто ж?
– То вони такi ж грубi й неоковирнi, як тi, що в селищi?
– По-рiзному. Однак Перехресники сяють. Коли зустрiнеш свого – пiдеш за тим сяйвом на край свiту.
Соля розмiрковувала. Вже розтулила рота для наступного питання, як почула:
– Іди вишивати. На Перехрестя тобi ще зарано.
Сперечатися не ризикнула. Через чотири роки пiсля тiеi розмови на столi так само стояв глек молока i стара вiдьма повчала Солю, косячи страшним оком на недбале вишивання. За шiсть рокiв молоко у глеку стало жирнiшим – Геста звiдкись привела нову корову, а ii вихованки старались гарно випасати ii. Соля тинялась перехрестями, повертаючись в остогидлу хатину нi з чим. Ще за два роки руда корова здохла – хтозна вiд чого, Геста знайшла iншу, чорно-бiлу. Молоко на смак стало гiрким як полин, бо дурнувата худобина забивала собi шлунок саме ним, хоч дiвчата намагались обминати срiблястi заростi, коли гнали ii на пашу. Потiм Соля перестала рахувати роки. Отямилась, коли молоко зникло зi столу, i Геста, проклинаючи хтозна-кого, рiзко кинула Солi, моляв, то червонi забрали корову. Соля не надто сумувала за присмаком того молока. Як i за будь-чим у цьому життi. Минуле ввижалось iй як набридлива нiчна примара, неспокiйний сон, що його вона пам’ятала уривками. Чекала на прийдешне.
Їй дозволено було залишати вибiлену хату на тижнi, iнодi – мiсяцi – з тринадцяти рокiв. Солю тягнуло в мiста, хоча Геста часто говорила iй, що Перехресники люблять негомiнкi малолюднi вулицi. Без галасу мiста. Солi було начхати. Вона жадiбно розглядала жителiв великих i малих населених пунктiв, що зустрiчались iй на шляху. Вбиралась в одяг, що був подiбний до iхнього. Взувала черевички, що ними змiряли брукiвку мiськi панянки. Найпростiша суконька сидiла на нiй як королiвськi шати, а Соля нечасто носила простi сукнi. Їi вабили шовк i оксамит, капелюшки i перстнi, високi пiдбори i гребенi, що ними можна було пiдбирати волосся. Хоча за кiлька експериментiв iз зачiскою вирiшила залишити традицiйнi для Перехресницi коси. Соля навчилась насолоджуватися кавою i вином, музикою i поезiею. Танцювала iз суворими вiйськовими. Кiлька разiв позувала для знайомих i малознайомих художникiв. Ходила на перехрестя, а потiм, розчарована, знову поверталась до хатини Гести i пила остогидле молоко – звiдкись узялась нова, цього разу бiла корова, – з надщербнутого глека. І все життя здавалось iй таким же надщербнутим, недосконалим, неправильним. Геста не втiшала ii. Просто мовчки дивилась на дiвчину, уже не примушуючи вишивати. Своi вишиванi перехрестя Соля пройшла. Лишилось останне.
Панi Вiкторiя, сумнiваючись щодо своiх обов’язкiв, пов’язаних iз Солею, вирiшила робити те, що вмiла найкраще. Тож у вiльнi години вiд клiентiв та учениць робота в майстернi не припинялась: панi Вiкторiя творила магiю зi шовку, оксамиту та мережива заради пiдопiчноi.
– Кажуть, на Контрактовiй ярмарцi щороку працюе неофiцiйна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.
Наставниця скурпульорзно обвивала ii сантиметровою стрiчкою, щось мугикаючи пiд нiс.
– Певно, ви вирiшили прибрати мене i спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сiльських дiвок.
– Ти, певно, й дихаеш сарказмом? Однак твоi слова не далекi вiд iстини.
Соля кисло усмiхнулась.
– Сарказм пiдкреслюе iстину, а не заперечуе ii.
Панi Вiкторiя розгорнула сувiй тканини карамельного кольору. Соля ледь стрималась, аби не торкнутись теплоi поверхнi, що устлала стiл.
– Хтозна, можливо, твiй Перехресник не помiтив тебе через те страхiтливе вбрання, яке було на тобi в нашу першу зустрiч.
Соля мовчала, подумки проклинаючи бiсового естета, що дiстався iй в Перехресники. Тобто поки що – не дiстався.
– До речi, про Перехресникiв, – урештi наважилась вона.
Вирiшила: кращоi нагоди не дочекаеться, час розказати про хлопчину з газетами. Панi Вiкторiя завжди була стриманною i холодною у спiлкуваннi з Солею, вiдверто прискiпливою i iнодi жорстокою – з ученицями, ввiчливою, але недосяжною – у розмовi з клiентами. Скажена жiнка. Краще сказати iй усю правду зараз, нiж через мiсяць, i тодi слухати крижанi докори. Соля здригнулась, вiдчувши на собi погляд Наставницi.
– Що саме про Перехресникiв? – перепитала панi Вiкторiя.
Соля глибоко вдихнула i спробувала не дозувати iнформацiю, а видати все вiдразу:
– Я бачила Зустрiч на Перехрестi. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрiв свого Перехресника, – вона зробила паузу.
Оскiльки панi Вiкторiя зберiгала мовчання, продовжила:
