скачать книгу бесплатно
– Чого ж дружина забрала дiтей i поiхала за мiсто? – запитувала Соля, переповiдаючи мiськi плiтки.
З якого дива панi Вiкторiя так переймалась Вiриними дiтьми, для Солi було загадкою. Урештi – зима, напевне, застудились.
– Кашлюк, – вiдрiзала панi Вiкторiя, збираючи речi.
Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дiвчинку в сiрому пальтечку, ii упевнене:
– Солов’i швидко лiтають.
Вiдчула тривогу, що стелилась шлейфом за ii Наставницею. Зiтхнула. Що iй було до малоi? І чому зараз вона думала про холодний серпанок роздратування ii матерi?
– Боляче? – запитувала Солю дiвчинка десь на сподi свiдомостi.
– Боляче, – подумки вiдповiдала iй Соля, думаючи про сто днiв кашлю, що примушуе задихатися.
Панi Вiкторiя озирнулась на порозi.
– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставницi.
– Звичайно. Наглянеш за майстернею.
Витримала паузу, примусивши господиню зустрiтись iз нею очима.
– Я можу допомогти, – сказала впевнено, намагаючись прибрати будь-який натяк на питальну iнтонацiю.
Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справдi могла.
Панi Вiкторiя змiряла ii поглядом.
– Он воно що, – розумiюче усмiхнулась. – Свого часу менi варто було б вислухати тебе до кiнця.
– То вислухайте зараз, – спокiйно сказала Соля.
Вони стояли не на Перехрестi, це була не перша iхня зустрiч, яку слiд було б ознаменувати цими словами, однак в маленькiй майстернi у будинку на Панькiвськiй серед зимового страшного мiста залунали слова Зустрiчi:
– На Перехрестi зустрiлись ми.
– І Перехрестя вкаже нам шлях i судитиме нас. Моя зброя – лезо.
– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну реплiку Соля.
Панi Вiкторiя повернулась вiд дверей до канапи.
– Клопоту з тобою з кожним днем бiльше.
Сiла. Подивилась на Солю, нiби прикидала, скiльки тканини пiде iй на нове вбрання. Соля мовчала.
– Ти знаеш, що таких, як ти, майже не лишилось?
Дурне питання, нащо вiдповiдати.
– Якби я…
«Якби ти знала вiдразу, ти вiдправила б мене з мiста ще минулоi осенi. Хто б сумнiвався?».
– Як…
«Як взагалi Геста вiдпустила мене? Скажiмо, вона не була в захватi вiд iдеi».
– Як…
«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотiла».
Вiкторiя капiтулювала. Є ситуацii, вiд яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.
– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напiвофiцiйну згоду.
– Заспокойтеся i випийте кави, я зготую, – вiдповiла Соля, – я все зроблю.
Вiкторiя майже впала на канапу i завмерла. Сидiла на нiй, зi своею iдеально рiвною спиною i тендiтними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась фiлiжанки, яку простягла iй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нiчого не коментувала.
Соля зникла у кухнi на пiвтори години, а коли повернулась у вiтальню, побачила панi Вiкторiю в тiй самiй позi на канапi. Лиш кава була вже випита i дивнi темнi вiзерунки вкривали денце i стiнки маленькоi фiлiжанки.
– Знаеш, – сказала iй панi Вiкторiя, – менi нiколи i нiхто такого не говорив.
Соля знала. Перехресницям такого не говорять.
«Заспокойтеся i випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирiшу твоi проблеми».
Простягла горнятко. Тендiтнi руки панi Вiкторii обхопили його як найцiннiший скарб. Уже на порозi, озирнувшись, Наставниця мовила:
– Навеснi вони пiдуть з мiста. Ти маеш теж пiти, тодi буде безпечно. Твiй Перехресник не в Киевi, iнакше б ти його вже зустрiла. Довше тобi не можна лишатись.
Соля ледь помiтно кивнула. Усе нiби стало на своi мiсця. Панi Вiкторiя вийшла, загорнувшись у каптур iз лютневоi хуртовини, розтанула в танцi колючих снiжинок за вiкном. Повернулась за кiлька днiв i привезла Солi тоненький аркушик iз дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозумiла, що великий i червоний стiл – то iмератор на лiжку (напевне, у ковдрi), а скелет у коронi, який сидiв на животi в iмператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усерединi якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.
– Соловей? – запитала панi Вiкторiя.
– Хто ж як не вiн, – усмiхнулась Соля.
А вже за мiсяць вона склала учетверо аркушик i поклала його на дно потертоi валiзки, з якою прибула в Киiв бiльше нiж рiк тому. Нiмцi акуратно прибрали з вулиць мiста недобитки армii Муравйова, Соля зрозумiла, що iй час iхати.
Панi Вiкторiя не проводжала ii до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток iз чимсь iстiвним, обiйняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулицi. Соля пiднялась хиткими сходинками, сiла, кинула погляд на вивiску. Хтозна, чи дивилась зараз на неi панi Вiкторiя з вiкна вiтальнi. Фаетон рушив.
На вокзалi було багато людей i бруду. Здивована Соля роззиралась навсебiч, намагалась зрозумiти, що вiдбуваеться. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилiзла хвилину тому i розпитати про все у вiзника. Навiть зробила кiлька крокiв у його бiк, як чиясь рука вихопила ii валiзку. Соля рiзко розвернулась, вiдкинувши косу на спину, рiзонула поглядом струнку постать поруч.
– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упiзнавши знайомого.
Іронiчний розслабленний настрiй покинув ii з початком зими. Усе частiше вона вiдчувала роздратування i злiсть, усе рiдше могла дозволити собi розсмiятися з наiвно-дружньоi витiвки. Демон-поет теж не виглядав життерадiсним. Сумна усмiшка, занадто блискучi очi.
– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав вiн.
– Спопелю, – байдуже вiдказала Соля.
Повз них пропливли двi труни на пiдводi, заголосили жiнки.
– Що вiдбуваеться? – запитала Соля.
– Не бачиш? – катував ii питаннями замiсть вiдповiдей Тичина.
Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагiдну вдачу i сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навiть собi не могла дати вiдповiдь, за що так любить його вiршi i ненавидить його самого. Бо не засяяв?
Вiн повiльно розглядав валiзку, яку тримав у руцi.
– Їдеш? Куди?
– Не можу сказати.
– Це ж чому?
– Ще не знаю.
– Тодi як же ти iдеш? – здивовано запитав.
– Я iду звiдкись, а не кудись. Їду з мiста.
– Це мiсто не з тих, якi так просто вiдпускають.
Соля звела руку, вихопила валiзку.
– Мене вiдпустить.
Вiн усмiхнувся.
– Сподiваюсь, мене теж. Колись.
Простягнув iй аркуш без коментарiв. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його пiд брудним небом ловити обличчям скупi променi напiввесняного сонця. Йшла i сама не знала куди. Мала б у бiк колiй, iшла вiд них. Іти було важко, чобiтки грузли в багнi, валiзка тягла руку вниз. Сумна процесiя, частиною якоi вона стала, несла ii геть вiд вокзалу.
Люди вважають, що пливти за течiею – погано. Перехресницi знають, iнодi пливти за течiею – вкрай необхiдно. Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не вiдволiкалась на валiзку, що iнодi чiплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозумiти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кiлькостi домовин не дивувалась – урештi, Соля бачила вдосталь трупiв на вулицях цiеi зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансi, не помiчаючи, як минули будинок Центральноi Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фiнiшну пряму», – подумала Соля.
