скачать книгу бесплатно
«Цiкаво, звiдки це у нього хлiб узявся?» – подумав.
Повернувся додому, свiчку на столi запалив. Сходив у двiр по вугiлля. Зазирнув до кухнi. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усерединi було пусто i темно, а на дверцятах у поличцi-ятцi для яець лежала всохла голiвка часнику.
Спробував себе позитивними думками вiдволiкти. Зазирнув до тумби кухонноi – там у трилiтрових банках, закритих пластиковими кришками, зберiгалася i гречка, i макарони, i пшоно. Чорт його знае, на скiльки всього цього вистачить? Та вiн же i iсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий вiн буде. А от радостi iжа не принесе! Нудна вона!
«Де б яець узяти!» – розмрiявся Сергiйович. І стало йому тоскно вiд внутрiшнього холоду. Зрозумiв вiн, що уже кiлька мiсяцiв яець курячих не iв. Пригадав, скiльки ранiше худоби в iхньому селi було. Та i сам вiн курей тримав. А у сусiдiв, окрiм курей i гусей, двi кози i корова на хазяйствi були. І коли сусiди ближнi iхали, кури ще лишалися. Вiн тодi на прохання сусiдiв годував iх i яйця собi забирав.
Корм вони також йому залишили – два мiшки! А потiм сусiд повернувся – затишшя було. Не стрiляли. Повернувся на «нивi» з причепом i з клiтками. Посадив курей у клiтки i вивiз. Навiть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.
«Оце б зараз яечнi окатоi, – подумав Сергiйович, – чи три яйця крутих…»
Пiдсипаючи вугiлля у буржуйку, чайник зверху поставив.
«Де ж це вiн батон узяв? – подумав про Пашку. – А може, у нього там хтось ховався, в кухнi? Той, хто йому батон принiс?»
Пригадав вiн, як Пашка не одразу в дiм його впустив.
«Точно, ховав когось! – вирiшив Сергiйович. – Того, хто йому i батон, i каву, i «багато чого» принiс! Цiкаво, за якi-такi заслуги?»
Була б у селi електрика, жив би вiн зараз легше i безтурботнiше, без зайвих непотрiбних переживань i пiдозр! Дивився б до сну телевiзор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднiв, кидав би макарони на сковороду i розбивав би в неi два яйця!
– Тьфу ти! – видихнув роздратовано Сергiйович. – Далися менi цi яйця!
Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслiдувати, як щось безцiнне i водночас досяжне!
«А що? – подумав вiн. – До Свiтлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечiр! Там людей багато! І баба Настя, яку вiн знае i у якоi курей та живностi повний двiр! А чого не узяти iз собою лiтру меду i не обмiняти на яйця? Скiльки тiеi дороги, тим бiльше, дорога до Свiтлого рiвна i пряма, з украiнських позицiй не видна, i вiд Каруселiно за гребенем невисокого пагорба схована».
Загорiвся Сергiйович iдеею походу у сусiдне село, де вiн з минулоi осенi не бував. Зiбрався, взувся-вдягся. У сумцi – двi лiтровки меду. На руках – рукавицi. Попереду – дорога темна.
13
Страх – штука невидима, тонка i рiзна. Як вiрус чи бактерiя. Його можна i з повiтрям вдихнути, i з водою чи горiлкою випадково випити, i через вуха спiймати, i вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його вiдбиток залишиться навiть тодi, коли сам страх вже зникне.
Думки про страх самi виникли у Сергiйовича, коли вiн вже з пiвкiлометра незайманою у останнi мiсяцi нi ногами, нi колесами дорогою пройшов. Лiворуч лiсосмуга – голi клени, липи й абрикосовi дерева змiшанi. Перед нею поле, за нею – ще одна грунтiвка для сiльгосптехнiки, а далi – знову поле, тiльки вже ген вгору сягае, туди, до Жданiвки. Праворуч невеликий пiдйом i на хвилi пiдвищення – ближнiй горизонт, до якого рукою подати. Далi, за горизонтом, поля на кiлометрiв п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутiр цей уже в «денеерii», тiльки нiби пустий вiн стоiть. Будинкiв там зо п’ять чи шiсть, не бiльше. Може, тому Свiтле i живе собi майже так, як до вiйни. Нi сепаратистiв поблизу немае, нi армii украiнськоi. Тому майже нiхто i не виiхав. Пiшло кiлька чоловiкiв до донецькоi братви, щоб проти Украiни воювати. А двое – дiльничний i директор школи – навпаки, до украiнськоi армii записалися. Злякалися, мабуть, що вирiжуть iх уночi за те, що мiсцевою владою вважалися. Тепер там нiякоi влади нема, але i тихо! Просто там i ранiше тихо було, тож влада тут нi до чого. Вона що е, що немае, все одно! Просто народ мирний i на себе i своему хазяйствi, а не на полiтицi зосереджений.
Звiдкись здалеку, з того боку, куди вiн iшов, тiльки ще далi, «бахання» артилерii долинули. Але такi далекi, що Сергiйович навiть крок не уповiльнив. Вiн i так не дуже швидко йшов. Пiд ноги дивився – очi до цiеi сiростi звиклi у нього. Чорне плюс бiле дають сiре. Ось так i темiнь та снiг поеднуються i дорогу зимову вечiрню видимою роблять.
Дорога якраз у цьому мiсцi ледь вгору здiймалася. Села звiдси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пiшки залишиться, тодi i Свiтле попереду вигулькне.
І раптом зникла з-перед очей його дорога. Пiд ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергiйович, не розумiючи, що трапилося. Присiв навпочiпки, торкнувся землi руками. Зрозумiв, що вона бiлою бути перестала. Лягла долоня на край воронки вiд вибуху, широкоi воронки, ширшоi, нiж сама дорога.
Пiднявся пасiчник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся i ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочiпки присiв. Побачив мiну, яка не розiрвалася. Рука сама до неi потяглася i ще навiть не доторкнувшись, вiдчув Сергiйович сильне випромiнювання холоду вiд вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І вiдсмикнув вiн руку, сховав ii до кишенi, туди, де теплiше було.
«Може, краще назад?» – подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снiгова кора жалiбно порипувала пiд пiдошвами черевикiв.
Попереду вогники села замайорiли.
– Ти диви! Струм у них е! – зрадiв Сергiйович. Зрадiв i позаздрив.
Як вийшов з дороги на сiльську вулицю, з полегшенням зiтхнув. Тепер лише на iнший кiнець села пройти лишилося, там баба Настя живе!
Поки йшов, гавкiт собачий слухав i радiв. У них у Малiй Староградiвцi жодноi живоi душi не лишилося, окрiм iх iз Пашкою. І собак нема, i коти зникли. Мишi та криси, напевне, десь та е, ховаються, але ж вони самi по собi, як природа. Вони що з людиною, що без людини – все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням i курям взагалi неможливо!
Зупинився Сергiйович на порозi перед дверима. Постукав тричi.
– Зараз, зараз! – почув знайомий голос.
– Ой, Серьоженька! – скрикнула бабця, вiдкривши дверi. – Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!
Баба Настя з минулого року, вiд осенi, не змiнилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шiстдесят, не бiльше. Одягнена так, що i не ясно: чоловiк чи жiнка. Внизу штани теплi, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих гудзиках.
Роззувся Сергiйович. Пройшли до кiмнати.
– Я тобi меду принiс, – виклав на трюмо дзеркальне Сергiйович iз сумки двi лiтрових банки. – А в тебе хотiв на яйця розжитися. У нас там голодно, в селi…
– Ти посидь поки, вiдпочинь, а я поiсти розiгрiю!
Опустився Сергiйович у крiсло з лакованими дерев’яними пiдлокiтниками. Прямо у куртцi, подумавши, що рано ще роздягатися. Усiвся i вiд раптовоi втоми, що нiби з дороги його наздогнала, задрiмав. І вже у дрiмотi своiй вiдчув, як зiгрiваеться, вiдтае вiд морозу шкiра щiк, як кiнчики пальцiв нiби вiд укусiв бджолиних ниють, а все тому, що осмiлiла вiд тепла кров кинулася з новою силою судинами i венами, вiдновлюючи порушене холодом опалення тiла. Ледь дрiмота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув вiн увi снi голос Вiталiни.
«Іди обiдати!» – кликала вона його з кухнi. В кухнi затишнiше, особливо навеснi чи влiтку. Вiкно кухнi у сад виходить, а не на буру, покриту вугiльними плямами землю двору.
Зайшов вiн у снi до кухнi – саме так, як заходив не раз на ii поклик, коли жили вони разом. У повiтрi аромат борщу, сильний i соковитий.
«Ну, оцiни!» – запропонувала Вiталiна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхнi – як вiн кiлька разiв вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! – плавали кiлька пельмешкiв. Зваренi, тодi обсмаженi у сковородi на олii до скоринки хрумкоi, а потiм у борщ вкинутi.
Сiв вiн у снi до столу так само легко i самовдоволено, як i в життi сiдав. Подивився схвально на вагiтний живiт Вiталiни. Мiсяцi пiвтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменiв. З’iв iх один за одним. Потiм вже до борщу узявся.
«То ти подумала? Згодна?» – спитав вiн з набитим ротом.
«Нi, не згодна! Хай буде Анжелiка! – твердо заявила вона. – Менi твоi Свети i Машi не подобаються! Нуднi iмена, як у кондукторiв у трамваi!»
«У нас немае нi трамваiв, нi кондукторiв! – почав сердитися увi снi Сергiйович так, як ранiше наяву сердився. – Може у вас там у Вiнницi такi iмена простачкам дають, а у нас тут по-iншому прийнято. А назвеш Анжелiкою – засмiють, задражнять!»
«Задражнять, тодi поiдемо звiдси!» – вiдрiзала Вiталiна i понесла свiй живiт до кiмнати, де диван i лiжко, i стiл великий.
Доiдав вiн свiй борщ без ентузiазму.
«Нiчого, – думав, – без мене вони ii не зарееструють!»
І раптом, коли у снi борщ у тарiлцi скiнчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Вiдкрив очi, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.
– Ти сiдай вже! Налила я тобi! – голос ii старечий, але солодкий, прозвучав.
Струсив Сергiйович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув i на крiслi лишив. До столу всiвся. Борщу густого миска перед ним. Тiльки пельмешкiв нема. Але ж вiн i не чекав iх. Це так, примха у нього була, у якiй вiн хотiв минуле з теперiшнiм поеднати. З дитинства вiн пельменi дуже любив, а борщ полюбив пiсля весiлля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’ятi та у свiтлинах. Пам’ять – вона старiе, а от свiтлини лишаються. І лежать собi у випускному, дембельському, весiльному альбомах. Лежать собi у шафi i кашi не просять.
Жадiбний погляд його вiд борщу вгору пiднявся, на стелю. На лампочку. Облизнувся Сергiйович. Старенька подумала, що до борщу, а сам гiсть не одразу i зрозумiв: на що це вiн облизнувся? Захопив ложку борщу. Борщ гарячий. На очах сльози виступили.
– Ти чого? – злякалася баба Настя. – Може, з дружиною твоею що?
– Нi, – Сергiйович головою мотнув. Тильною стороною долонi сльози втер i другу ложку борщу до рота вiдправив.
– Гарно ви живете! – витиснув iз себе. – А у нас уже три роки свiтла нема.
– Що, так i не полагодили? – сплеснула маленькими долоньками старенька.
– Не полагодили, – пiдтвердив Сергiйович i зiтхнув. – Сказали, що воно того не варте! Двое нас там лишилося. Та ще й на рiзних вулицях живемо. От якби хоч з десяток людей повернулося!
– Але у вас дуже близько до гармат! У нас-от, що до росiян кiлометрiв вiсiм, що до украiнцiв кiлометрiв п’ять. Ми майже посерединi. Он там далi, бiля Гнутiвки, де земля наша сiра знову сходиться, там зовсiм дещиця вiд одних до других. Там що не день, то бах та й бах.
– Та не так у нас i близько до гармат! – не погодився Сергiйович. – За три роки тiльки у церкву i влучили. Ну ще у пару хазяйств, у контору колгоспну. А хати майже всi цiлi стоять. Баптисти iнодi приiздять, допомогу возять! Шкода, що не можна через них пенсiю отримувати! Так i сиджу без грошей… хоча, що з ними робити, як привезуть? Хрiн його знае. А у вас як з пенсiею?
– Добре у нас, – закивала баба Настя. – Стьопа, син поштарки, ну, знаеш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Вiн у нас карточки iз цими «пенькодами» збирае, куму передае, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматiв знiмае, а потiм кожен у заклееному конвертi пенсiю разом iз карточкою назад i отримуе. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.
– А що, з моеi вiн теж може зняти? – пожвавiшав Сергiйович.
– А ти переоформлятися iздив?
– Куди?
– Ну в Украiну? Щоб вiдмiтили, що ти в сiрiй зонi лишився?
– Нi.
– Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.
Сергiйович зiтхнув важко. Помовчав.
– Ну вона ж не пропаде, – сказав тихо, сам себе заспокоюючи. Пiдняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.
– Ти б менi яець… – почав було просити Сергiйович, але стукiт у дверi перебив його.
Обидва вони на стукiт озирнулися. Пiшла старенька вiдчиняти.
– Ти спитай, хто це! – крикнув iй у спину гiсть.
Але вона просто вiдiмкнула дверi, i миттю у тепле повiтря дому голоси дитячi увiрвалися.
– Бабусю Насте, це не Дiд Мороз до тебе помилково зайшов? – продзвенiв голосочок хлоп’яти рокiв чотирьох-п’яти.
– Нi, що ви! Який Дiд Мороз! – здивувалася хазяйка дому. – Середина лютого надворi!
– Так вiн же на Новий рiк не прийшов! А обiцяв! – сказала дiвчинка.
– Ну який тут Дiд Мороз?! – вiдмахнулася баба Настя. – Та самi подивiться!
До кiмнати разом з бабою Настею увiйшло двое хлопчикiв i дiвчинка, дошкiльнята.
– Ось, бачите! – показала вона на Сергiйовича.
– Ага, – сказав один хлопчик. – Не вiн! Той молодший був!
– Дiд Мороз, i за мене молодший? – посмiхнувся Сергiйович i вирiшив пошуткувати, посмiятися з дiтлахами. – Де це ви молодого Дiда Мороза бачили?
– У груднi вiн був, – вiдповiла за всiх дiвчинка у рожевiй курточцi на пару розмiрiв бiльшiй, нiж треба. – Вiн нам iграшки привозив i обiцяв на Новий рiк цукерок!
– Так, молодий був! – пiдтримав темноокий хлопчик у чорному пальтi i лижнiй шапочцi. – У нього ще автомат був i сережка у вусi!
– Автомат у Дiда Мороза? – посмiхнувся Сергiйович. – Може, вiн ще i у вiйськовiй формi приходив?
– Так, у формi! – дiвчинка кивнула. – Пiд час вiйни всi у вiйськовiй формi iз автоматами ходять. Вiн сказав, що у нього своiх дiтей двое, але вiн нам все одно багато цукерок принесе. Вiд себе i вiд них, як подарунок.
Замовк Сергiйович. Якось не по собi йому стало. Пригадав вiн рюкзак iз цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого i золоту сережку у його вусi.
– Ну, може, принесе ще, – поглянув на дiтлахiв по-iншому, якось лагiднiше. – Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?
Дiти, засумувавши, поточилися до коридору. Пiшли.
– Я тобi яець дам! – сказала хазяйка, жалiбно глянувши на гостя. – Може, ще чого?
– А що ти маеш?
– Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок… Огiрки своi е солонi. Тiльки ж тобi нести важко буде!
– Донесу! – переконав ii Сергiйович. – Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!
14
«Якщо з’iдати яйце через день, то цих двадцяти яець вiд баби Настi майже на пiвтора мiсяцi», – думав Сергiйович, слiдкуючи за сковорiдкою, що на верхньому крузi буржуйки макарони грiла. Зашипiли макарони. Посмiхнувся Сергiйович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, i розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою бiлок, жовток i гарячi макарони змiшувати.
Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковноi свiчки танули вже вони на язицi – гарячi i смачнi яечнi макарони. А мiсце сковороди на чавунному крузi буржуйки чайник зайняв. За вiкном темiнь. У вухах – заспокiйливе цокання будильника.
Це час цокае. Скоро березень, скоро зима вiдiйде. Калюжi, що лишаться вiд снiгу, на сонцi заблищать. І полетять першi бджоли у розвiдку, хоча зелень ледь-ледь проклюнеться i почне обплiтати собою чорну землю, що прокидаеться вiд холоду. Щоб зiгрiти i прикрасити. Полетять вони пiсля зими недалеко, для зарядки, для того, щоб орiентири своi освiжити. Але вулики уже на сонцi стоятимуть i прогрiватися почнуть, виганятимуть зсередини зимову вогкiсть. Сповниться повiтря дзижчанням солодким i приемним, близьким i мирним, яке свiт людини, що любить бджiл, зменшуе, затишним i домашнiм робить. І тодi вже не так важливо, що десь стрiляють – до усього звикнути можна! Важливо, що весна, що природа сповнюеться життям, ii звуками, ii запахами, ii крилами i крильцями.
А до кiнця березня, коли бджоли остаточно вiд зими вiдiйдуть i вулики затремтять постiйним, безкiнечним живим тремтiнням, зiставить вiн iх лiжечком: два в ширину, три в довжину, накрие тонким матрацом iз соломою, вдягнеться теплiше – ночi ж iще холоднi наприкiнцi березня, i проспить на вуликах кiлька ночей поспiль. Це для нього краще будь-яких лiкiв! Краще вiтамiнiв! Це наче особливою людською енергiею зарядитися. Тiею енергiею, котра не лампочки, а погляд у людинi запалюе, та так запалюе, що вiн далi, нiж зазвичай бачить.
А за чаем думки Сергiйовича до сьогоднiшнього походу до Свiтлого повернулися. До дiтей, якi до баби Настi увiрвалися, щоб перевiрити: чи не прийшов до неi помилково той Дiд Мороз iз сережкою у вусi, котрий до них прийти обiцяв. Дiд Мороз iз сережкою у вусi iз цукерками.
Дiстав Сергiйович з наплiчника, що у кутку кiмнати стояв, жменю цукерок, на стiльницю висипав. «Червоний мак» розвернув i до рота поклав, чаем запив. Є речi, якi з роками не мiняються, i це йому подобалося. Ось i смак цiеi цукерки за всi роки його життя не змiнився. І обгортка така ж. Захотiлося ще одну з’iсти, але тут дiтлахи пригадалися: двое хлопчакiв i дiвчатко. «Що ж це, виходить, що я iхнi цукерки iм?» – подумав пасiчник.
І тут його переляк пройняв: вбитий iз сережкою у вусi пiд снiгом лежить i бiльше йому спати не заважае, але ж наплiчник його тут! У кутку кiмнати лежить. І навiть якщо вiн його надвiр винесе, все одно вiн «тут» буде. І якби цi цукерки нiчиiми були, як гриби у лiсi, то хай собi лежать i його до чаю тiшать. Але ж не «нiчиi» вони! Ясно тепер було Сергiйовичу, кому вбитий цукерки нiс. Нiс та не донiс. А тепер виходить, що привласнив iх Сергiйович, у дiтей вiдiбрав i сам, як дитя, iм радiе.
Пройшовся кiмнатою Сергiйович нервово. Бiля буржуйки зупинився – тут найтеплiше було. І щоб тепла на нiч вистачило, висипав вiн ще з пiввiдра вугiлля. Зiтхнув у передчуттi, що думки про мерця, який пiд снiгом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтiння, а разом з ним впертiсть рiшучу вiн у собi вiдчув. Зрозумiв вiн, що зараз знову у Свiтле пiде. Хай за вiкном темно i холодно, але стежину вiн собi протоптав i з неi вже не зiб’еться. Та i пiде туди без поклажi – лише наплiчник на спинi, а в руках пусто!
Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха ii пiд пiдборiддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свiчку, яка на столi стояла, пальцями загасив – чого iй дарма горiти?
Ішов своiми нещодавнiми слiдами. Легко йому йшлося. Нiби бiду свою геть, подалi вiд дому вiдносив. І чим ближче до Свiтлого пiдходив, хоч i не бачив ще села з його вiконцями, що свiтилися, тим свiтлiше i тихше на душi ставало. І здалося йому, що iде вiн величезною церквою до далекого вiвтаря.
У церквi ж усi шепочуть або мовчать. У церквi тiльки батюшка право гучного голосу мае. Ось i вiн iдучи нiби пошепки мiркував i уявляв. У церквi i пахне приемно, та i придумано ii так, щоб усе, що там народжуеться – запахи елею, молитовне шепотiння, i вiдчуття причетностi до вiчностi, яка на кожного пiсля життя земного чекае – усе це там i лишаеться, за товстими стiнами, за воротами залiзними, пiд куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим вiдчуттям митi чудесного поверталася.
