скачать книгу бесплатно
Пашка зняв бiнокля з шиi, простягнув.
– Тримай, пасiчник! Може, в тебе око гострiше!
Те, що темним вiддалiк здавалося, при наближеннi виявилося зеленим. Мрець лежав на правому боцi, потилицею до Малоi Староградiвки, а значить, обличчям до украiнських окопiв.
– Що бачиш? – спитав Пашка.
– Що бачу? Лежить. Мертвий. Солдат. Хрiн його зна, чий! Мо’ тих, мо’ цих!
– Ясно, – Пашка кивнув, i голова його усерединi високо пiднятого овечого комiра своiм рухом викликала у Сергiйовича, що вже вiдвiв вiд очей окуляри бiнокля, посмiшку.
– Ти чого? – пiдозрiло спитав Пашка.
– Та ти як той дзвiн перевернутий у своему комiрi. Голова дуже маленька для таких розкошiв!
– Яка е, – огризнувся Пашка. – Зате у маленьку голову пулi влучити складнiше, а у велику, як у тебе, i за кiлометр поцiлиш!
Почимчикували вони разом через сад-город-двiр до хвiртки на Ленiна. Мовчки, один на одного не дивлячись. Там Сергiйович попросив Пашку на пару днiв бiнокля йому лишити. Пашка лишив. І до провулка Мiчурiна пiшов, не озираючись.
4
Вночi Сергiй Сергiйович не вiд свого холоду пiднявся, а вiд чужого, що наснився. Точнiше: наснилося йому, що вiн солдат. Убитий i на снiгу покинутий. І мороз страшний довкола. Мертве тiло i так коцюбне, а тут прямо каменем узялося i само стало холод випромiнювати. І лежав Сергiйович у снi всерединi цього кам’яного тiла. Лежав i вiдчував, як у снi, так i поза ним- – у своему власному тiлi – холодний жах. Терпiв, доки сон не вiдпускав. А як тiльки сон вiдiйшов, встав вiн з лiжка. Зачекав, доки пальцi вiд пережитого у снi холоду тремтiти перестануть. Пiдсипав з вiдра до буржуйки вугiльних «горiхiв». Присiв у темнотi до столу.
– Що ж ти менi спати не даеш? – прошепотiв.
Сидiв з пiвгодини. Очi до темноти звикли. Повiтря у кiмнатi горизонтально розшарувалося.
Щиколоткам холодно стало, а плечам i шиi – тепло.
Зiтхнув Сергiйович, свiчку жовту запалив, пiдiйшов до шафи, вiдкрив лiвi дверцята. Свiчку до нутрощiв шафи пiднiс. Там серед пустих вiшакiв висiла сукня дружини, колишньоi дружини Вiталiни. Вона ii навмисно лишила. Як прозорий натяк. Як одну iз причин того, що пiшла.
У тремтячiй через маленьке полум’я напiвтемрявi вiзерунок сукнi не надто «прочитувався», але Сергiйовичу i не треба було. Вiн його знав достеменно, увесь його невибагливий сюжет-вiзерунок: на блакитнiй тканинi великi рудi мурахи бiжать, однi вгору, iншi вниз сукнi, густо-густо, мабуть тисячi мурах! Це ж треба було якомусь винахiднику одягу таке придумати?! Нi, щоб просто i як у всiх красиво: сукня у горошок чи у ромашки, чи у фiалки?
Задавив Сергiйович за звичкою вогник свiчки великим i вказiвним пальцями правицi. Солодкий прощальний димок свiчки носом вловив. І знову лiг у лiжко. Пiд ковдрою тепло. У такому теплi i сни мають снитися теплi, а не такi, що пронизують жахом холодним!
Очi нiби самi закривалися без його участi. І ось вже закритими очима, дрiмаючи, знову знайома сукня з мурахами бачиться йому. Тiльки цього разу не у шафi, а на нiй, на Вiталiнi. Довга, за колiна. І мурахи цi рудi нiби бiгали тканиною вiд того, що йшла Вiталiна вулицею Ленiна, i вiтерець подiл сукнi розвiвав. А Вiталiна не крокувала, а плила. Так само, як вона вперше з двору вийшла. Можна сказати, вибралася, щоб себе вулицi i селу пред’явити, як певний важливий документ, вiд одного виду котрого усi зустрiчнi вiдступитися зобов’язанi.
Ще не всi сумки та валiзи розпакувала вона у той перший пiсля переiзду з Вiнницi день, але одразу з речей «мурашину» сукню витягла, випрасувала, одягла i пiшла до церкви, що у кiнцi вулицi. Вiн намагався ii спинити, умовляв щось iнше вдягти, та де там! З ii характером i любов’ю до «красивого» умовити було важко. Неможливо навiть. Думала вона тодi, що Сергiй разом з нею вулицею прогуляеться, але вiн ii тiльки до хвiртки провiв. А далi йти з дружиною, у «рудих мурахах» вбраною, засоромився.
І крокувала вона сама, смiливою i навiть зухвалою ходою, приваблюючи сусiдiв i сусiдок до парканiв, вiкон i хвiрток. Живим же тодi село було – майже у кожному дворi смiх дитячий дзвенiв! Зрозумiло, що кiлька наступних днiв все село iй кiсточки перемивало.
Але ж вiн ii не за сукню покохав i одружився! Без сукнi вона була набагато лiпша i тiльки йому належала! Шкода, що не так довго, як хотiлося.
Дивно, але сон, що охопив Сергiйовича, показав йому цей перший променад селом Вiталiни iнакше, нiж насправдi то було. У снi йшов поруч. І за руку тримав. І з сусiдами i сусiдками вiтався, кивав, хоча погляди iх приклеювалися до сукнi з мурахами, як мухи приклеюються влiтку до вивiшеноi над столом стрiчки-липучки.
Дiйшли вони у снi до церкви, але у ii вiдкритi ворота заходити не стали, а обiйшли божий дiм i ступили на землю кладовища, де мовчазнi хрести i надгробки забирають у людей бажання посмiхатися чи говорити голосно. Там пiдвiв Сергiй Вiталiну до могили батькiв, котрi не дожили i до п’ятдесяти, потiм iнших своiх родичiв показав: сестру батька з чоловiком, двоюрiдного брата з двома синами, котрi загинули у п’янiй аварii, племiнницю також не забув, хоча запроторили ii ген на край кладовища, над яром. А все тому, що ii батько з головою сiльради полаявся, а той як змiг, так i помстився.
Якщо в одному мiсцi довго живеш, то родичiв на кладовищi завжди бiльше, нiж тих, хто живий i здоровий. Пiдказала тут пам’ять, захопленому тенетами сну, що на кладовище вони дiйсно ходили на другий чи третiй день пiсля ii переiзду, лише вдягнена того разу вона була вiдповiдно – у все чорне. І чорне iй дуже пасувало, так Сергiйовичу тодi здавалося. За вiкном раптом голосно гримнуло. Здригнувся Сергiйович, втратив нитку сну. Зникло i кладовище, i Вiталiна у ii «мурашинiй» сукнi розвiялась, i сам вiн також пропав. Нiби у кiнотеатрi пiд час показу фiльму плiвка у проекторi обiрвалася.
Не став Сергiйович через цей гуркiт очей вiдкривати.
«Ну, вибухнуло десь, – подумав. – І не так близько, просто калiбр великий! Якби близько, то з лiжка б скинуло. А якби у будинок снаряд влучив, то так би i лишився вiн у цьому снi, де якось i затишнiше було, i теплiше, нiж у життi». До того ж i сукня «мурашина» бiльше не дратувала, а скорiше навiть вже i подобалась!
5
– Вiн же у них прямо пiд ногами лежить! – Пашка не приховував свого сердитого обурення. – Могли б уже i забрати!
З боку розбомбленоi церкви дув холодний i колючий вiтер. Пашка, здавалося, втискував голову у плечi, намагаючись вiд нього сховатися за пiднятим комiром овечого кожуха.
Незадоволений його профiль нагадував Сергiйовичу якусь революцiйну картинку iз радянського пiдручника iсторii.
Вони знову стояли скраю городу. Пашка зранку супився. Насупленим i дверi годину тому на стукiт Сергiйовича вiдкрив, i всередину не покликав.
– Може, вiн тобi спати i заважае, – бурчав iдучи. – А менi до нього нема дiла! Лежить собi та й годi! Рано чи пiзно закопають-захоронять!
– Але ж то людина! – намагався пояснити свою точку зору Сергiйович, не дивлячись пiд ноги, а вiд того i спотикаючись. – Людина мае або жити, або у могилi лежати!
– Ляже вiн, – вiдмахнувся Пашка. – Прийде час, i всi ляжуть!
– Але може пiдповземо, хоча б до лiсосмуги його вiдтягнемо, щоб видно не було!
– Я не полiзу! Хай лiзуть тi, хто його туди посилав!
З твердостi голосу Пашки зрозумiв пасiчник, що розмова ця взагалi марна. Та вiн продовжував. Продовжував уже i тодi, коли зупинилися вони на втоптаному снiгу перед полем, що спускалося донизу.
– Дай бiнокля! – вимагав Пашка.
Дивився у нього пару хвилин, i губи його кривилися. Не подобалося йому побачене так само, як i Сергiйовичу, тiльки думки, вочевидь, викликало у нього побачене зовсiм iншi, не тi, що у пасiчника.
– Якби вiн вiд них повз, значить «укроп», – взявся Пашка вголос мiркувати, вiднявши бiнокль вiд очей. – Якби до них, то наш! Якби ж знати, що наш, можна було б хлопцям у Каруселiнi сказати, i хай би вони його вночi витягали! Але вiн упоперек лежить! І не ясно, куди повз чи йшов! Ти, Серий, до речi, вночi чув, як прилетiло?
– Ага, – Сергiйович кивнув.
– Здаеться, у кладовище влучили!
– А хто?
– Хрiн його знае! Чаю не пiдкинеш?
Сергiйович закусив губу. Вiдмовляти було незручно, адже прийшов все-таки Пашка на його поклик сюди, хоч i не хотiв.
– Пiдкину, ходiмо!
Змiшаний пiдошвами важких черевикiв снiг захрустiв пiд iх ногами сухо, як мерзлий пiсок.
Сергiйович крокував першим. Ішов i думав: у що Пашцi чаю вiдсипати? У сiрчану коробку – образиться, у майонезну банку – забагато. На порозi обидва постукали пiдошвами об бетон, снiг збили.
Насипав таки Сергiйович Пашцi чаю у майонезну баночку, та не повну, а десь на двi третини.
– Тобi бiнокля лишити чи вже надивився? – намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.
– Так, залиш, – попросив Пасiчник. Розiйшлися вони цього разу як друзi.
Вже як залишився сам, Сергiйович сходив у сарай, бджiл, що зимували, провiдав. Перевiрив, чи все до ладу. Потiм у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвiрку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевiрити, та злякався, що бджiл потурбуе – вони ж поряд, за дерев’яною стiною, – сарай i гараж, як брати-близнюки, та i майже пiд одним дахом.
За вiкном уже сутiнки раннi зимовi заходили. Зробив Сергiйович на нiч запаси вугiлля. Пiввiдра до буржуйки засипав. Дверцята закрив, зверху каструлю води поставив. Буде у нього сьогоднi на вечерю гречка з сiллю. А потiм почитае вiн книжку при свiчцi – свiчок у нього багато тепер. Бiльше, нiж книжок. Книжки всi старенькi, радянськi, у сервантi за склом лiворуч вiд сервiзу. Старенькi та читаються легко, i лiтери чiткi та великi, i зрозумiло все тому, що простi iсторii розказують. А свiчки у кутку. Два ящики. У них вони щiльними рядами лежать i кожен ряд вiд iншого вощеним папером вiддiлено. А вiн – цей вощений папiр – сам уже цiнний! З ним i пiд дощем можна багаття розпалити! І пiд буремним вiтром також! Свiчка як загориться, то нiчим його не загасиш! Коли снаряд у iх «ленiнську» церкву влучив – ну «ленiнською» ii всi називали тому, що вона у самому кiнцi вулицi Ленiна стояла – i вона, дерев’яна, згорiла, пiшов Сергiйович туди наступного ранку й у кам’янiй прибудовi, котру вибухом геть розверзло, два ящики церковних свiчок побачив. Забрав iх. Спочатку один додому вiднiс, потiм другий. Ото так добро добром i повернулося, як у Бiблii написано. Скiльки рокiв вiн свiй вiск батюшцi для церкви дарував. Якраз на свiчки! Дарував-дарував, а потiм i свiчки у дарунок вiд Господа отримав. Дуже вчасно – коли електрика пропала. Ось i служать вони йому тепер замiсть лампочки! Це ж також дiло святе – людинi у тяжку годину його життя освiтлювати!
6
Пiсля кiлькох спокiйних безвiтряних днiв зайшов вечiр темнiший, нiж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовiй темнотi хвилювання неба, де легкi хмари були вiдтiсненi важкими, а з важких повалив несподiвано на землю, укриту старим, затвердiлим вiд сухого вiтру снiгом, новий, пухнастий.
Сергiйович, позiхаючи, нову порцiю довгополуменевого вугiлля до буржуйки закинув. Жовту церковну свiчку двома пальцями загасив. Нiби вже i все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тiльки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через снiг нiби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникае, супроти волi, бажання зробити щось, щоб заповнити ii. Але як? До далеких канонад Сергiйович давно звик i стали вони вiд того важливою частиною тишi. А от снiговiй – гiсть бiльш рiдкiсний – взяв i все перекрив своiм шурхотiнням позавiконним.
Тиша, звичайно, штука довiльна i ii, як особисте звукове явище, кожна людина пiд себе пiдлаштовуе, пiдпасовуе. Ранiше тиша у Сергiйовича була така ж, як i в iнших. Їi частиною iз легкiстю ставало гудiння лiтака у небi чи спiв цвiркуна, що вночi через кватирку долинае. Все неголосне, що не дратуе i не змушуе озирнутися, зрештою, стае частиною тишi. Так ранiше з мирною тишею було. Так стало i з тишею вiйськовою, у котрiй вiйськовi звуки поглинули мирнi, вiдтiснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також нiби пiд крила тишi лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергiйович, охоплений дивним неспокоем через надто голосний снiговiй, як йому видавалося. Лежав i замiсть того, щоб заснути, думав.
І знову згадався йому мрець, що в полi лежав. Але цього разу думка порадувати Сергiйовича поквапилася, пiдказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий снiг все покрие, i покрие до весни, до вiдлиги! Ну а навеснi все змiниться, природа прокинеться, птахи заспiвають голоснiше, нiж гармати стрiляють. Бо птахи спiватимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.
І лише iнодi з незрозумiлих причин, може хiба зоп’яну чи cпросоння, будуть артилеристи на iхне село, на Малу Староградiвку, один чи два снаряди випадково кидати.
Раз на мiсяць, не частiше. І падатимуть цi снаряди там, де нема вже нiчого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будiвлю староi колгоспноi контори, що давно пусткою i без вiкон маячить.
А вiн, якщо вiйна продовжиться, залишить село на Пашку i вивезе своiх бджiл – усi шiсть вуликiв – туди, де нема вiйни. Де поля не у воронках вiд вибухiв, а у польових квiтах чи у гречцi, де ходити можна легко i без остраху, хоч лiсом, хоч полем, хоч путiвцем, де людей багато i навiть якщо вони не посмiхаються назустрiч, то все одно життя вже навiть через iх кiлькiсть i безтурботнiсть якимось теплiшим здаеться.
Думки про бджiл втихомирили Сергiйовича i нiби сон наблизили. І згадався йому дорогий пам’ятi i серцю день, коли приiхав до нього вперше господар Донбасу i майже всiеi краiни, колишнiй губернатор ii i просто зрозумiла у всiх вiдношеннях людина, зрозумiла i така, що викликала довiру, як старi бухгалтерськi рахiвницi з кiсточками. Приiхав з двома охоронцями на джипi. Життя тодi зовсiм iнше було, тихе.
До настання вiйськовоi тишi лишалося рокiв десять, а то й бiльше! Сусiди повискакували, дивилися заздрiсно i з цiкавiстю, як заходив людина-гора у хвiртку, як руку Сергiйовичу своiм ручищем тиснув. Хтось з них, може, i почув, як запитав тодi: «То це ти Сергiй Сергiйович? Це у тебе можна на бджолах подрiмати? Ти сам це дiло вигадав?» – «Нi, вигадав хтось iнший, я у журналi з бджiльництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» – гордо вiдповiв йому тодi пасiчник. «Ну, покажи-но!» – пробасив гiсть, посмiхаючись важкою, але привiтною посмiшкою. Повiв його Сергiйович до саду, де шiсть вуликiв по двое спинами один до одного стояли. На них – дерев’яний щит i тонкий матрац, соломою набитий.
– Туфлi зняти? – запитав хазяiна гiсть. Подивився хазяiн на туфлi гостя i обiмлiв: гостроносi, акуратноi форми, з перламутровим виблиском, як iнодi бензиновi плями в калюжi вiд яскравого сонця виблискують, тiльки перламутр iх був благороднiший, нiж бензиновi розводи. Перламутр iх свiтився так, нiби повiтря над ними плавилося, як iз-за сильноi спеки бувае. Плавився i, втрачаючи повну прозорiсть, додавав i до кольору туфель, i до форми ще бiльшого об’ему, незвичного тремтiння.
– Нi, навiщо знiмати?! – замотав головою Сергiйович.
– Що, сподобалися? – посмiхнувся губернатор, своiми словами змушуючи хазяiна дому погляд вiд взуття вiдiрвати.
– Та звичайно! Такоi краси ще не бачив! – признався Сергiйович.
– А в тебе який розмiр ноги? – несподiвано поцiкавився губернатор.
– Сорок другий!
Гiсть кивнув i приноровився п’ятою точкою до середнього вулика – пiд ним сходинка-табуретка дерев’яна стояла. Пiднявся губернатор на неi, а з неi вже акуратно всiвся i на тонкий матрац. Лiг на правий бiк, обережно ноги витягнув, i по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергiйовича. «Краще на спину чи на живiт?» – спитав вiн. «На спинi краще, – пiдказав Сергiйович. – Бiльша площа дотику тiла з вуликами». – «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» – сказав колишнiй губернатор, кинув погляд на охоронцiв, котрi стояли трохи збоку вiд бджолиноi лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.
Сергiйович у дiм повернувся. Телевiзор увiмкнув – електрика тодi ще була. Намагався вiдволiктися, але думками вiдiрватися вiд важливого гостя i вiд його туфель не мiг. Думки потривожило побоювання: хоч би нiжки у вуликiв вiд тяжкостi велетня, що лежав на них, не пiдломилися! Чай пив, а занепокоення про можливу крихкiсть вуликiв, якi сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував вiн iх, то лише про зручнiсть для бджiл думав, а про те, що сон на бджолах корисний i цiлющий, ще не знав. Триста доларiв i лiтрову пляшку горiлки лишив того разу важливий гiсть як подяку. З того дня усi, хто його, Сергiйовича, не любив чи не помiчав, вiтатися з ним почали, нiби його архангел крилом торкнувся!
За рiк по тому, також ранньою осiнню, знову приiхав до нього губернатор. На той час Сергiйович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку i розкладну, що можна було за годину скласти i за годину розiбрати. Матрац ще бiльш тонким зробив, щоб не глушила солома жодноi вiбрацii вiд сотень тисяч бджiл.
Гiсть мав втомлений вигляд. Охоронцiв з ним було чоловiк з десять, та i машин, мабуть, стiльки ж на вулицi Ленiна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидiв i чому не виходили вони – цього Сергiйович так i не зрозумiв. Спав чи лежав удруге хазяiн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шiсть. На прощання не просто тисячу доларiв у конвертi подарував, а й обiйняв сильно, по-ведмежому. Нiби з дорогою йому людиною прощався.
«Ну все, – вирiшив Сергiйович. – Така удача не повторюеться! Не приiде вiн бiльше!» Причин так думати було кiлька. Одна з них цiлком банальна – сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрi. Конкуренцiя зашкалювала. А вiн, Сергiйович, нiякоi реклами собi не робив. Правда, у селi знали, що колишнiй губернатор спецiально, навiть iз Киева на його бджолах поспати приiжджав. Знали i друзям, рiдним та знайомим iз iнших сiл та мiстечок розказували. Тож iз завидною для iнших пасiчникiв регулярнiстю з’являлися перед хвiрткою Сергiйовича бажаючi поспати на «губернаторських бджолах». Цiну Сергiйович не завищував, особливо приемним клiентам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було нi з ким: пiшла вiд нього дружина з донькою, втекли, поки вiн у Горлiвку на базар оптовий iздив. Залишили його душевно зраненим. Але вiн вистояв. Зiбрав волю в кулак i не дав сльозам, що навернулися на очi, вниз на щоки скотитися.
І зажив вiн далi. Спокiйно i сито зажив, насолоджуючись влiтку дзижчанням бджiл, а зимою – тишею i спокоем, бiлоснiжнiстю полiв i нерухомiстю сiрого неба. Мiг би так i все життя прожити, та не вийшло.
Щось зламалося в краiнi, зламалося у Киевi, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пiшли краiною трiщини, як по склу, болiснi трiщини, i з трiщин тих кров полилася. Почалася вiйна, смисл якоi ось уже три роки залишався для Сергiйовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканцi покидати Малу Староградiвку. Спочатку батьки мам i дiтей вiдправляли по родичам: хто до Росii, хто до Одеси, хто до Миколаева. Потiм самi батьки пiшли: хто у «сепаратисти», а хто у бiженцi. Останнiми вивозили старих. З криками, плачами, прокльонами. гвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергiйович, вийшовши на вулицю Ленiна, ледь вiд тишi не оглух. Тиша та важка була, нiби з чавуну вилита. Злякався тодi Сергiйович, що сам-один лишився на все село! Пiшов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Пiсля ночi гарматних залпiв, ця тиша тиснула так, нiби вiн на спинi мiшок вугiлля тягнув.
А дверi на будинках вже дошками позабиванi. Вiкна деякi фанерою забитi. Дiйшов вiн до церкви, а це майже кiлометр. Перейшов вiн на Шевченка i назад паралельною вулицею на ватяних ногах пiшов. І раптом кашель почув i зрадiв. Пiдiйшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собi у дворi на ослонi. У лiвiй руцi пляшка з горiлкою, у правiй – цигарка.
– А ти чого? – спитав його Сергiйович. Вiтатися вони з дитинства не вiталися.
– Я чого? А що менi? Я що, все це покинути маю? У мене погрiб глибокий, там вiдсиджуся, як треба!
Такою ось виявилася перша весна вiйни. А тепер уже третя ii зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селi утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усi пiдуть, то нiхто i не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурiсть у Киевi закiнчиться, чи мiни зi снарядами.
7
Двi ночi i два днi минуло пiсля снiгопаду. Сергiйович у двiр тiльки по вугiлля виходив. Снiг пiд ногами хрустiв тепер iнакше. Ноги м’яко тонули у свiжому снiговому килимi – не дуже-то i глибокому. Але от що дивним Сергiйовичу здалося: помiтив вiн у деяких мiсцях у новому снiгу проталини, крiзь якi стара кiрка проглядалася. Дивно, що не намело хоча б пiвметра! Але ж i хурделицi не було. Снiг просто падав, легко i невимушено. А потiм кудись вiдходив, вiдлiтав. Чи низовий вiтер – поземка – скочувала його кудись вбiк природних перешкод, де вiн i мiг у кучугури зiбратися. Тiльки шукати цi кучугури бажання у Сергiйовича не виникало.
На буржуйцi кипiв чайник. Буржуйку не вимкнеш, як газову плиту. Тому довелося чайнику вхолосту кипiти, поки Сергiйович не зняв його, узявши гарячу ручку старим кухонним рушником, щоб не опектися. Налив у кружку фаянсову з логотипом «МТС» кип’ятку, порадував кип’яток дрiбкою чаю. Пiдняв з пiдлоги на стiльницю лiтровку меду.
«Можна було б Пашку покликати, – подумав, позiхаючи. А потiм сам собi сказав: – І так добре! Не йти ж за ним на iнший край села!»
Те, що «iнший край села» був вiд дому Сергiйовича ну, може, метрiв за триста-чотириста, справи не мiняло. Вiн ще свою першу кружку не допив, коли десь недалеко вибух прогримiв. Скло у вiкнах задрижало дзвiнко, до болю у вухах.
– От мудаки! – вирвалося у нього з гiркотою. Поквапом поставив на стiл кружку – чай розхлюпав, пiдбiг до найближчого вiкна. Перевiрив, чи не трiснуло воно… Нi, вцiлiло.
Решту вiкон оглянув – усi цiлi. Задумався: а чи не пiти подивитися, де бахнуло i чи не сусiдський який будинок розворотило?
– Та ну його на хрiн! Головне, що не в мiй! – махнув Сергiйович за хвилину рукою i за стiл повернувся.
От якби за першим вибухом другий пролунав, тодi iнша справа. Тодi б вiн одразу у погрiб, як три роки тому, коли нi з того нi з сього стали на Малу Староградiвку i ii околицi мiни i снаряди сипатися!
До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо двi. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при свiтлi впав! Якби у темнотi, тодi б ясно – промахнулися. Але вдень? П’янi вони, чи що, чи нудно iм у тишi? Та i котрi саме цi «вони»: тi, що у Каруселiно, чи тi, що мiж iхнiм селом i Жданiвкою стоять?! Розбавив Сергiйович своi гiркi думки медом, i легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усмiхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» е, у мобiльнику. Інакше, звичайно б, i кружки не було. Тiльки мобiльник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом iз зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його i перевiрити, чи е зв’язок, чи з ним те ж, що i з електрикою. А якщо i зв’язок, i електрика повернуться, то iнше питання постае: кому дзвонити? Пашцi? Так до нього, як треба, дешевше пiшки пройти. Та i номера його Сергiйович не мае. А щоб дружинi колишнiй, Вiталiнi, подзвонити, треба правильно i наперед слова для розмови дiбрати, а краще – записати на папiрцi, а потiм з папiрця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцiкавитися. А якщо розмова не пiде, то i про життя у Вiнницi розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу вiн до своiх тещi та тестя не поiхав, та i взагалi, можна сказати, майже нiкуди за сорок дев’ять рокiв життя не iздив. Нiкуди, окрiм Горлiвки, Єнакiевого, Донецька та ще трьох-чотирьох десяткiв шахтарських мiстечок, куди його до надання iнвалiдностi у вiдрядження посилали. Посада у нього була така важлива – iнспектор з технiки безпеки. У деяких шахтах вiн по двадцять разiв, а то i бiльше, бував. Надихався iх безпекою так, що у сорок два пенсiонером-iнвалiдом став. Силiкоз – штука серйозна. А те, що багато його серед всiх, хто пiд землею працювали i працюе, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собi люди та i все!
У дверi кулаком вдарили.
Здригнувся Сергiйович, i одразу над своiм переляком посмiявся: хто тут, окрiм Пашки з’явитися може?
Вiдчинив дверi – перед собою блiду, як у мерця, згорьовану Пашкiну фiзiономiю побачив.
«Невже його дiм?» – перелякався.
– У Красюка пiвхати знесло! – повiдомив тремтячим голосом «ворог дитинства».
– Хм, – спiвчутливо мугикнув Сергiйович, запрошуючи гостя всередину.
Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб iз медом собi гiсть вiдмови не мав.
Сергiйович розумiв Пашкiн переляк. Красюки через хату вiд нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вiкон! Це точно!
– Я, Серий, у тебе сьогоднi заночую? Добре? – пiдняв гiсть очi на хазяiна дому.
