скачать книгу бесплатно
– Ночуй! А що там, i по тобi попало?
– Шибки! – видохнув Пашка. – Усi! Менi пощастило – один уламок бiля обличчя пролетiв i в буфет устряг! Я саме вечеряв, картоплю з салом наминав.
Замовк раптом Пашка й обережно в очi Сергiйовичу заглянув. І зрозумiв Сергiйович причину цiеi паузи – проговорився Пашка, що з iжею у нього все гаразд. А зовсiм же недавно жалiвся, що iсти нема чого! Посмiхнувся Сергiйович подумки, але не вустами. Було йому зараз все одно шкода свого «ворога дитинства» – холодна хата, надворi градусiв дванадцять морозу, якщо добу дiм без вiкон простоiть, потiм три днi зiгрiвати доведеться!
– Добре, – кивнув Сергiйович. – Заночуеш у мене, але ж треба шибки вставити, а то взагалi до мене жити переiдеш!
– А де ж я iх вiзьму?
– Телепень ти, – незлобиво промовив пасiчник. – Думати лiнишся! Коли у людини серце вiдмовляе, його або хоронять, або термiново донора шукають! Що, газет нiколи не читав?
– Ти це до чого? – нотки пiдозри прозвучали у голосi гостя. – Якого донора?
– Добре, iнструмент у мене е, – роздумував тепер вголос Сергiйович. – Давай подумаемо, чия хата у нас цiла стоiть, але господарiв уже нема?
Пашка зрадiв. Зрадiв тому, що думки Сергiйовича зрозумiв.
– Животкiна Клава! Вона ж iще до вiйни померла! – пригадав вiн, i тут же ентузiазм у його очах згас. – Тiльки у неi стара хата i вiкна в неi маленькi. Треба, щоб великi були! Може, Арзамяна будинок пiдiйде?
– А вiн що, помер? – насторожився Сергiйович.
– Ну, не знаю, – зам’явся Пашка. – Поiхав – це точно. Нiби до Ростова! Вiн же не руський, та i не украiнець також! Вiрменин!
– Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далi! А то повернеться, як я йому в очi дивитимуся?
– Серови! – Пашка зрадiв. – Точно! Їх же мiною вбило! Усiх, разом з дiтьми!
– Так, – Сергiйович кивнув, спохмурнiв, зiтхнув тяжко. Згадав, як Серови першими з села рвонули, навiть закiнчення обстрiлу не дочекалися. І на виiздi, за селом вже iх мiна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так i лежить там на грунтiвцi за селом.
– Добре, – Сергiйович пiдняв погляд на гостя. – Доп’емо чай i пiдемо! Думаю, до вечора впораемося. Склорiз у мене гарний.
8
Вдячнiсть Пашки за заскленi вiкна й одну нiч, проведену у Сергiйовича, мала своi межi. Залишив вiн у Сергiйовича бiнокль iще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасiчнику не запропонував. Нi шматочка. А за салом Сергiйович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тодi Пашка про картоплю з салом, i зараз би Сергiйович про сало i думки не мав. Але у холодний вiйськовий час, iз церковними свiчками без електрики всiляке нагадування колишнiх дрiбних радощiв збурюе тугу i бажання. Якби Пашка замiсть сала тараньку чи яку iншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергiйович думками про рибу, а вiрнiше – про ii вiдсутнiсть. Але ж вiдсутнiсть у домi Сергiйовича була майже повна i безкiнечна. Нескiнченно довго можна було б перераховувати усе, чого пiд рукою чи у погребi в нього немае. А ось що мае – це можна було б дуже швидко назвати: мед, горiлка, рiзнi саморобнi настоянки, лiки на перзi та iншi бджолинi радощi. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тiльки не пам’ятае вiн, де. Уже i шукав пару разiв, та не знайшов. Був би вiн трiпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всi своi запаси з ворогом дитинства роздiлити. Якось уже i думати про нього, як про «ворога» не хотiлося. З кожною новою зустрiччю, навiть якщо i лаялися вони, здавався Пашка Сергiйовичу все ближчим i бiльш зрозумiлим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Боговi, не рiднi!
У дверi тихо постукали.
– О! Варто людинi допомогти, то вона одразу i бiльш ввiчлива стае! – усмiхнувся Сергiйович.
Узяв зi столу запалену свiчку, у коридор вийшов.
Вiдштовхнув-вiдiмкнув дверi, а за ними темiнь вечiрня i постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковноi свiчки вiдбиваеться.
Завмер вiд несподiванки Сергiйович. Доки стояв уклякнувши, зрозумiв, що незнайомець, якому вiн дверi вiдкрив, у камуфляж вдягнений, i висить у нього на плечi автомат коротким дулом донизу.
– Ви це, вибачте, що пiзно… i без попередження, – заговорив незнайомець з певним ввiчливим збентеженням у голосi.
Сергiйович зрозумiв, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зiтхнув, ближче лiву руку зi свiчкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсiм юний ще, може, рокiв двадцяти двох – двадцяти трьох.
– Зайти можна? – запитав незнайомець.
– Ну, якщо роззуешся i залiзяку у коридорi залишиш! – проговорив Сергiйович награно суворо, хоча тут же i вiдчув, що голос його ось-ось затремтить зi страху, бо вiн нiби вiйськовому наказуе зброю скласти.
– Роззутися можу, – сказав парубок у камуфляжi. – Зброю залишити не маю права.
– Ну, хоч так, – Сергiйович полегшено зiтхнув.
Закрив за непроханим гостем дверi на залiзну клямку i на гачок. Кинув оком на високi черевики, залишенi пiд стiною. У кiмнатi хазяiн дому незнайомця до столу запросив.
– Може, горiлочки? – спитав для годиться, хоча тут же собi подумки за непотрiбну гостиннiсть по губам дав.
– Нi, дякую! – мотнув головою парубок. – Менi б чаю!
– Буде тобi чай, – закивав Сергiйович.
Здалося йому, що одноi свiчки не достатньо для двох за столом. Дiстав ще двi. Запалив. Влаштував освiтлення, можна сказати.
– Буде тобi чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевiряючи, чи не пропустив вiн чогось на його обличчi при однiй свiчцi. – Звати тебе як?
– Петро я, – сказав парубок.
– А звiдки?
– З Хмельницького.
– Ага, – Сергiйович зробив голосом вид, нiби щось важливе зрозумiв. – Значить, з украiнськоi армii?
Парубок кивнув.
– Артилерист? – обережно спитав хазяiн дому.
Петро замотав головою, що нi.
– А вас як звати? – спитав.
– Мене – Сергiй Сергiйович, можна просто Сергiйович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?
– Нi, я Петро! У мене так у паспортi написано.
– А я за паспортом- – Сергiй Сергiйович, а в життi – Сергей Сергеiч! От така рiзниця!
– Ви, мабуть, зi своiм паспортом не згоднi, – припустив Петро.
– З паспортом-то я згоден, а от з тим, як вiн мене називае – нi!
– А я i з паспортом згоден, i з тим, як вiн мене називае, – усмiхнувся вечiрнiй гiсть. Усмiхнувся легко, навiть невимушено! Хоча автомат тепер на спинцi стiльця висiв.
– Може, у тебе iм’я у паспортi i в життi спiвпадае, тому ти i згоден! – промовив Сергiйович замислено. – Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?
– Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотiлося. А то бачу вас уже бiльше року, а iменi не знаю!
– Де ти мене бачиш? – здивувався Сергiйович.
– У бiнокль, – парубок трохи знiтився. – Треба за селом спостерiгати. Я б i ранiше прийшов, та вдень небезпечно, а в темнотi взагалi-то також забороняють, але бiльш безпечно.
– А яка вдень вiд нас небезпека? – здивувався Сергiйович.
– Вiд вас власне нiякоi, а от вiн снайперiв, якi нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востанне три днi тому стрiляли, вiд церкви!
– Та не приходить сюди нiхто! – переконливо заявив Сергiйович. – Я б слiди побачив! Я ж удома не сиджу!
– Четверо вбитих за рiк, i три поранених, – спокiйно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потiм якось нiяково на стiльницю зелену, нiби шерстяну шапку-балаклаву.
Зробив Сергiйович чаю, гостю непроханому налив, собi.
– А що там у вас, на Украiнi? – спитав. – Сала всiм вистачае?
– Усiм, – хлопець не змiг втримати посмiшку. – Менi також перепадае. Волонтери пiдвозять. А в краiнi – як завжди! То крадуть, то вулицi i мiста перейменовують. Та кажуть, пiсля вiйни краще буде! За кордон будемо без дозволу iздити.
– Ну, це тi, хто живими залишаться, – скривив Сергiйович вуста та враз i схаменувся. Вийшло так, що вiн нiби комусь смертi бажае. Вирiшив тему змiнити. – А перейменовують що?
– А ви що, не в курсi? – Петро широко вiдкрив очi, посмiшка оголила його мiцнi зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевiзора!
– Електрики давно немае, це так, – сумно закивав хазяiн дому. – Може, полагодять?
– Зараз навряд чи. Небезпечно. Та i для вас же краще телевiзор не дивитися – нерви збережете!
– А в мене нерви залiзнi, не зiпсуються! – похвалився Сергiйович. – Я iнспектором з технiки безпеки працi на шахтах працював! Ти знаеш, що це таке?
В очах у хлопця повага з’явилася.
– А ти сам чим займався?
– Туризмом. Хотiв у Крим переiхати, маленький готельчик побудувати.
– Ну з цим ти запiзнився! – махнув рукою Сергiйович. – А я в Криму нi разу не бував. А завжди хотiлося на морi побувати, на пляжi повалятися, засмаглим приiхати… У мене там знайомий е – на з’iздi пасiчникiв познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаев. Також пасiчник. У гостi кликав, а не вийшло поки…
– Ну, колись вийде! – спробував парубок втiшити Сергiйовича.
– Можливо, – погодився той. Раптом погляд його спохмурнiв, нiби згадав вiн щось неприемне. – А чого ви труп з поля не заберете? Вiн же до вас так близько?
– Який? У камуфляжi? – Петро напружився.
– Ну так! Може, його вже i снiгом замело. Я вчора не дивився.
– Не замело. – Парубок зiтхнув. – Вiтер снiг вiднiс. Не наш вiн. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полi пiд снiгом розтяжки, та i сам труп могли замiнувати. Нехай «сепари» забирають! Їхнiй то хлопець!
– Вони полiзуть забирати, а ви iх з кулеметiв? – ехидно спитав хазяiн дому.
– Якщо без зброi i з бiлою ганчiркою полiзуть, то нехай забирають!
– Он як! Так вони кажуть, що то не iх вояк! – промовив Сергiйович i враз пошкодував про сказане.
– А коли це ви з ними говорили? – Петро примружився i погляд його став холодним i ворожим.
– Це не я, це Пашка, сусiд мiй, з Шевченка! Вони до нього приходили, то вiн i спитав.
– Угу, – мугикнув парубок, нiби висновки зробив. – Ну якщо не iх i не наш, то, значить, з «третьоi сили»!
– А що то за «третя сила»? – зацiкавився пасiчник.
– А хто його знае! У нас кажуть, що хтось анонiмно з нами проти них воюе. А у них кажуть навпаки – з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що i проти них i проти нас. Тому у нас радiють, коли вони там когось завалять, а у них – коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось iз гранатомета вистрiлить…
– Може, тобi меду с собою? – запропонував Сергiйович солдатовi.
– Та я ще не йду, – Петро напружено посмiхнувся. – Меду не треба. Хiба що тут, до чаю.
– Так-так, звичайно! – заметушився Сергiйович, нагнувся, дiстав з пiдлоги лiтрову банку.
Знову запала мовчанка, але порушувати ii Сергiйовичу бiльше не хотiлося. Правда, хвилин за кiлька вiн знову перейменуванням вулиць зацiкавився.
– На що перейменовують? – спитав майже пошепки.
– Ну, якщо вулиця Маркса чи Ленiна, то на Бандеру чи якогось письменника, – сказав солдат.
– На письменника краще, – висловив думку Сергiйович. – Ми ось, до речi, зараз на вулицi Ленiна сидимо.
– Коли вiйна закiнчиться – перейменують обов’язково, – твердо заявив парубок.
– А якщо я сам захочу нову назву обрати?
– Можна, тiльки треба з рештою жителiв вулицi разом вирiшити. А потiм до мiськоi ради звернутися.
– Це не скоро, – хмикнув Сергiйович. – Ой не скоро!
– Ну я таки пiду, – Петро зняв зi спинки стiльця автомат, на плече повiсив. Лiвою рукою шапку-балаклаву зi столу забрав, а правою у карман теплоi камуфляжноi куртки полiз i витягнув звiдти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.
– Це вам, – сказав, з повагою на хазяiна глянувши. – Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками…
– Так а… – знiтився Сергiйович. – Нащо вона менi?
– Для самооборони. Не знадобиться – пiсля вiйни на городi закопаете! Як хочете, можу вам мобiльний зарядити у нас генератор потужний, навiть пральну машину тягне!
Сергiйович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобiльний iз зарядкою. Простягнув Петровi.
Пiднявся солдат, сховав дрiт i телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не вiдходячи вiд столу, меду на останок iз банки зачерпнув ложкою i до рота ii вiдправив. Облизав жадiбно.
– Якщо допомога треба буде – бiлу ганчiрку на гiлку дерева у саду прив’яжiть! Щоб видно було! – сказав хазяiну i пiшов у темноту.
