скачать книгу бесплатно
Сiрi бджоли
Андрiй Юрiйович Курков
…У селi Мала Староградiвка, яке знаходиться в так званiй сiрiй зонi, залишилися жити лише двое – пенсiонер сорока дев’яти рокiв Сергiй Сергiйович i його колишнiй однокласник Пашка. І вони, маючи абсолютно протилежнi погляди на життя, змушенi миритися, хоча до одного заходять в гостi украiнськi вiйськовi, а до iншого – сепаратисти. Головна турбота Сергiйовича – як i куди з настанням весни вiдвезти подалi вiд вiйни своiх бджiл – всi шiсть вуликiв. Вiдвезти туди, де не стрiляють, щоб згодом у меду не було присмаку вiйни. Зiбравшись у дорогу, бджоляр i сам поки не уявляе, якi випробування чекають на нього i на його бджiл. Пiсля не зовсiм вдалоi зупинки бiля Запорiжжя вiн вирiшуе iхати з бджолами до Криму, до татарина, з якимпознайомився понад двадцять рокiв тому на з’iздi бджолярiв. Вiн навiть уявити собi не може, що лiто, проведене в Криму, навчить його не довiряти не тiльки людям, а й власним бджолам.
Андрiй Курков
Сiрi бджоли
Автор висловлюе щиру подяку за допомогу пiд час роботи над романом:
Кястутiсу Тубiсу (Литва) за уроки бджiльництва,
Айдеру Муждабаеву, Гульнарi Бекiровiй та Ільмi Умерову за консультацii з питань мови, традицiй та iсторii кримських татар.
1
Холод пiдняв Сергiйовича бiля третьоi ночi. Змайстрована власноруч за малюнком у журналi «Улюблена дача» буржуйка-камiн зi скляними дверцятами та з двома конфорочними кругами для приготування iжi бiльше не дарувала тепла. Бляшанi вiдра, що стояли поруч, виявилися пустими. У темнотi вiн опустив руку до найближчого i пальцi торкнулися вугiльноi крихти.
– Добре! – спросоння пробурмотiв вiн. Натягнув штани, улiз голими ступнями у тапки, зробленi з обрiзаних валянкiв, накинув кожуха i, захопивши вiдра, вийшов у двiр.
Зупинився за сараем перед купою вугiлля. Поглядом лопату знайшов – надворi було набагато свiтлiше, нiж у будинку. Гучно посипалися вуглинки, об дно вiдер ударяючись. А коли перший шар дно покрив, то i звук гучний зник, нiби далi вони нiмотно сипалися.
Десь далеко гармата вистрiлила. А за пiвхвилини знову пострiл, тiльки нiби як з iншого боку долинув.
– Що, не спиться дурням? Чи зiгрiтися вирiшили? – буркнув Сергiйович незадоволено.
Повернувся у темноту будинку. Запалив свiчку. У нiздрi приемний, теплий медовий ii запах вдарив. Тихе, звичне i заспокiйливе цокання будильника, що стояв на вузькому дерев’яному пiдвiконнi, почув. Усерединi буржуйки залишалося ще трохи жару, але все одно без трiсок i паперу холодне, принесене з морозу вугiлля, не розпалювалося. Уже пiсля того, як затанцювали за прокопченим склом довгi синюватi язики полум’я, вийшов хазяiн дому на двiр ще раз. Далека канонада, всерединi дому майже не чутна, долинала зi схiдного боку.
Але тут iнший, бiльш близький звук привернув увагу i змусив Сергiйовича напружити слух: сусiдньою вулицею явно машина проiхала. Проiхала i зупинилася. У селi ж лишень двi вулицi: Ленiна i Шевченка, та один провулок Мiчурiна. На Ленiна сам вiн живе, у «не гордiй самотинi». А машина, значить, проiхала по Шевченка.
Там також лише один житель лишився – Пашка Хмеленко, також раннiй пенсiонер, майже однолiток, ворог дитинства з першого класу iх сiльськоi школи. Його город виходить на Горлiвку, тобто на одну вулицю вiн до Донецька ближче буде, нiж Сергiйович. А у Сергiйовича город в iнший бiк, до Слов’янська.
Скочуеться його город до поля, що спочатку вниз iде, а потiм знову угору пiднiмаеться, до Жданiвки. Самоi Жданiвки з городу не видно, вона нiби за пагорбом ховаеться. А от украiнську армiю, що у пагорб той блiндажами й окопами вкопалася, чути час вiд часу. А коли не чути, все одно Сергiйович знае, що вона там, злiва вiд лiсосмуги, вздовж якоi грунтiвкою трактори та вантажiвки ранiше iздили, у блiндажах та окопах сидить.
Так само, як мiсцева братва разом з росiйським вiйськовим iнтернацiоналом у своiх блiндажах чай з горiлкою п’е за Пашкиною вулицею Шевченка, за городами, за залишками старого абрикосового саду, посадженого ще у радянськi часи i за полем, яке вiйна без селян залишила, як i те поле, що мiж городом Сергiйовича i Жданiвкою лежить.
Тихо тепер тут! Уже тижня зо два, як тихо. Не стрiляють вони поки один в одного! Може, набридло? Може, снаряди i патрони на майбутне бережуть? А може, не хочуть турбувати останнiх двох мешканцiв Малоi Староградiвки, що вчепилися за своi хати-господарства сильнiше, нiж собака за улюблену кiстку.
Рештi малостароградiвцiв на самому початку бойових дiй виiхати захотiлося. Вони i виiхали. Бо за життя боялися бiльше, нiж за власне майно i з двох страхiв сильнiший обрали. У Сергiйовича переляку за свое життя вiд вiйни не сталося. Сталося вiд вiйни у нього певне нерозумiння i раптова байдужiсть до всього, що його оточувало.
І нiби всi вiдчуття зникли, окрiм одного – вiдчуття вiдповiдальностi. Але i це вiдчуття, здатне у будь-який час доби стурбованiсть викликати, учував вiн тiльки до своiх бджiл. Але зараз у них зимiвля, стiни у вуликах товстi, зверху на рамках пiд кришками закритими – полотна волоку. Ззовнi i з бокiв – пластини залiза. Хоча вулики i в сараi, але лихий снаряд може з будь-якого боку прилетiти i тодi уламки спочатку залiзо посiчуть, а потiм у них може i сили не вистачить дерев’янi стiни вуликiв наскрiзь пробивати та бджолину смерть сiяти?
2
Пашка прийшов до Сергiйовича опiвднi. Господар дому якраз друге вiдро вугiлля до буржуйки засипав, а зверху на неi чайник поставив. Думав на самотi чайку попити, та не вийшло.
Перед тим, як незваного гостя до хати пустити, закрив притулену до стiни «сторожову» сокиру вiником. А може у Пашки для самооборони пiстолет е чи «калашнiков»! Хто знае? Побачить сокиру в коридорi i либитися почне, як вiн умiе, коли схоче показати, що спiврозмовника за дурня мае. А у Сергiйовича для самооборони тiльки сокира i е. Бiльше нiчого. На нiч вiн сокиру пiд лiжко кладе, i сон його тому глибокий i спокiйний бувае. Не завжди, звичайно.
Вiдкрив Пашцi Сергiй Сергiйович дверi. І хмикнув не дуже привiтно слiдом своiм думкам, якi в одну мить вивалили на сусiда з вулицi Шевченка гору звинувачень, у яких, здавалося, нiколи термiн придатностi не вийде. Нагадали думки, як той паскудив, бився з-пiд тишка, ябедничав учителям, списувати не давав. Скажете: за сорок рокiв можна було б вже i пробачити та забути про все! Ну, пробачити – це так! Але як забути, якщо у них у класi навчалося сiм дiвчат i лише двое хлопцiв: вiн i Пашка.
А значить, не було у Сергiйовича у шкiльному класi друга, був тiльки ворог! Хоча «ворог» звучить якось вже зовсiм тяжко i серйозно! От в украiнськiй мовi гарне слово е – «враженятко». Воно краще пiдходить. Це такий собi «ворог», якого нiхто не боiться»!
– Ну привiт, Серий! – ледь напружено привiтався Пашка, увiйшовши в дiм. – Електрику вночi давали! – повiдомив вiн, примiряючись поглядом до вiника, щоб прихватити його та снiг з черевикiв змахнути.
Узяв вiника, а угледiв сокиру – вуста скривив.
– Брешеш! – спокiйно йому Сергiйович сказав. – Давали б електрику – я б вiд неi прокинувся! У мене свiтло крiзь увiмкнене, щоб не пропустити, коли з’явиться!
– Та ти мiцно спав, мабуть! Ти ж так спиш, що i вiд вибуху не прокинешся! А його ж i давали всього на пiвгодини. Ось, дивися, – показав вiн хазяiну дому мобiльник. – Навiть пiдзарядити встиг! Може, подзвонити кому хочеш?
– Нiкому менi дзвонити! Чай будеш? – не глянувши на телефон, спитав Сергiйович.
– А чай звiдки?
– Звiдки?! Вiд протестантiв!
– Ну ти даеш! – здивувався Пашка. – А у мене давно скiнчився!
Сiли за столик. Пашка спиною до буржуйки. Вiд неi i ii залiзноi труби, яка стовпом у стелю пiднiмалася, йшло тепло.
– А чого такий слабий? – пробурчав гiсть, глянувши у чашку. І тут же, вже iншим, бiльш привiтним голосом спитав: – А пожерти у тебе нiчого нема?
Погляд Сергiйовича сердитим став.
– До мене гуманiтарку ночами не возять!
– До мене також!
– А що до тебе возять?
– Та нiчого!
Сергiйович хмикнув. Пригубив чаю.
– І що, цiеi ночi також нiхто не приiздив?
– А ти що, бачив?
– Ага, за вугiллям ходив, як холодно стало.
– Ну так це ж нашi, звiдти! – кивнув Пашка. – На розвiдку.
– І що розвiдували?
– Та перевiряли: чи е «укри» у селi!
– Брешеш! – Сергiйович уперся поглядом прямо у бiгаючi Пашкинi очиська.
Той, як до стiни припертий, одразу здався.
– Ага, брешу, – признався. – Пацани якiсь. Сказали, що з Горлiвки. Пропонували «аудi» за триста баксiв без документiв.
– І що, купив? – усмiхнувся Пашка.
– Я що, дебiл? – Пашка заперечив, мотнувши головою. – Якщо б я пiшов у дiм за грошима, вони б за мною i нiж у спину! Що я не знаю, як це робиться?
– А чого ж вони до мене не пiд’iхали?
– А я iм сказав, що один у селi. Та i переiзду тепер з Шевченка на Ленiна немае. Там же воронка вiд вибуху, бiля Митькових. Тiльки танк пройде!
Сергiйович мовчав. Лише продовжував дивитися на Пашку, на його шахрайську фiзiономiю, яка гарно би старому кишеньковому злодiю пасувала, якого багато разiв ловили, били i тому полохливий вiн. На Пашку, який у своi сорок дев’ять на десять рокiв старiшим самого Сергiйовича видавався. Чи то через обличчя, чи то через щоки, обшарпанi, нiби все життя тупою бритвою брився i шкiру свою псував.
Дивився i думав, коли б не залишилися вони тут удвох на все село, нiколи б знову розмовляти з ним не став. Так i жили б паралельно кожний на своiй вулицi i своiм життям. Вiн, Сергiйович, на Ленiна, а Пашка б на Шевченка. І нiколи б до самоi смертi не розмовляли. Якби не вiйна.
– Давно у нас тут не стрiляли, – зiтхнув гiсть. – А он у Гатнiй ранiше тiльки вночi iз гармат бахали, а тепер уже i вдень!.. А ти, – Пашка раптом голову ледь вперед нахилив, – якщо нашi про що попросять, зробиш?
– Якi «нашi»? – невдоволено перепитав Сергiйович.
– Ну, нашi, донецькi! Що ти придурюешся!
– Моi «нашi» у сараi, а бiльше нiяких «наших» не знаю. Ти менi також не дуже-то «наш»!
– Та досить бичитися! Не виспався, чи що? – Пашка показово скривив губи, щоб свое невдоволення виказати. – Чи твоi бджоли померзли, так ти на менi зло зганяеш?
– Я тебе померзну! – у голосi хазяiна дому жартiвлива погроза прозвучала. – Ти, якщо щось проти моiх бджiл скажеш…
– Та я що, я твоiх бджiл поважаю! Навпаки, турбуюся! – поспiшив перебити його Пашка, почав «вмикати задню». – Не второпаю я, як вони зимують? Їм хiба в сараi не холодно? Я б там вiд холоду здох!
– Поки сарай цiлий – не холодно! – Сергiйович пом’якшав. – Я слiдкую! Щодня перевiряю.
– А як вони у вуликах сплять? – спитав Пашка. – Як люди?
– Ага, як люди! Кожна у своему лiжечку.
– Так опалення ж там у тебе нема! Чи зробив?
– А iм не треба! У них всерединi плюс тридцять сiм. Самi себе грiють.
Розмова, яка перейшла на бджолину тему, зазвучала бiльш дружньо. Пашка зрозумiв, що на такiй спокiйнiй нотi i йти можна. Навiть попрощатися вийде, а не так, як минулого разу, коли Сергiйович його матом послав.
– Ти, до речi, про пенсiю не подумав? – спитав наостанок.
– А що тут думати? – Сергiйович плечима здвигнув. – Як вiйна скiнчиться, менi поштарка одразу за три роки принесе! Ото тодi заживу!
Усмiхнувся Пашка, хотiв хазяiна дому якось пiдколоти, але промовчав.
Перед тим, як пiти, ще раз поглядом iз Сергiйовичем зустрiвся.
– Слухай, а може, поки зарядка е, – знову простягнув йому мобiльник, – Вiталiнi своiй подзвониш?
– Яка ж вона моя? Уже шiсть рокiв, як не моя. Нi, не буду.
– А дочцi?
– Іди вже! Я ж сказав – нема кому менi дзвонити!
3
– Що ж це може бути? – мiркував уголос Сергiйович.
Вiн стояв на межi городу перед бiлим полем похилим, яке широким язиком донизу линуло, а потiм так само поступово вгору пiднiмалося, до Жданiвки. Там, де лежав заснiжений горизонт, ховалися укрiплення украiнськоi армii. Роздивитися iх звiдси Сергiйович не мiг. Далеко, та i зiр вже не той.
Праворуч вiдходила туди ж, угору, пологим пiдйомом, подекуди густа, подекуди «рiдка» лiсосмуга вiтрозахисту. Правда, вгору починала вона вiдходити тiльки вiд злому землi, а до повороту на Жданiвку висадженi були дерева рiвною лiнiею по нижньому злому уздовж грунтiвки, яка зараз сумирно пiд снiгом лежала, оскiльки з початку вiйськових дiй нiхто нею не iздив. А коли до весни 2014-го iздили, то доiхати могли i до Свiтлого, i до Калинiвки.
Сергiя Сергiйовича сюди, на край городу, зазвичай ноги виносили, а не думки. У дворi вiн блукав часто: господарство оглядав. То у сарай до бджiл, до у сарай-гараж до своеi зеленоi «четвiрки», то до купи вугiлля, що малiла щодень, але все одно давала певнiсть на завтрашне й позавтрашне тепло. Інодi ноги несли його до саду, i тодi зупинявся вiн бiля сплячих вiд холоду яблунь та абрикосiв. А iнодi, хоч i рiдше, опинявся скраю городу, де так само потрiскувала крихко пiд ногами безкiнечна снiгова кора. Там черевики нiколи не провалювалися глибоко, бо зимнiй вiтер завжди снiг донизу у поле скочував, до злому. А значить, залишалося його нагорi, i на городi у Сергiйовича небагато.
І ось нiби треба додому йти, обiд скоро, та ця пляма там, на пiдйомi поля до украiнських окопiв, до Жданiвки, бентежила Сергiйовича i не вiдпускала його. Пару днiв тому, коли вiн востанне на край городу виходив, не було на бiлоснiжному полi жодних плям. Лише снiг, до якого як придивлятися, то бiлий шум починаеш чути – це така тиша, що за душу холодними руками бере i довго не вiдпускае.
Тиша тут, звичайно, особлива. Звуки, до яких звикаеш i на якi уваги не звертаеш, також е частиною тишi. Як, наприклад, вiдгомiн далеких артобстрiлiв. Ось i зараз – Сергiйович змусив себе прислухатися – десь праворуч, кiлометрiв за п’ятнадцять, б’ють, i десь лiворуч – теж наче, якщо тiльки це не вiдлуння.
– А може, людина якась? – знову запитав себе вголос Сергiйович, вдивляючись.
На мить здалося, що повiтря прозорiшим стало.
«Ну а що ще там може бути? – подумав. – Був би бiнокль, все б роздивився! Та грiвся б уже вдома, в теплi… А може, Пашка бiнокль мае?»
Повели тепер ноги його слiдом за думками – до Пашки. Позаду лишилася обiйдена скраю воронка вiн снаряду бiля дому Митькових. Далi по Шевченко – слiдами вiд машини, що недавно проiхала, про котру мiг Пашка i правду, зрештою, сказати, а мiг i збрехати – хiба важко це йому зробити!
– Маеш бiнокля? – не привiтавшись, спитав у ворога дитинства, що вiдчинив дверi.
– Маю, а тобi навiщо? – Пашка, схоже, також вирiшив не вiтатися: до чого зайвi слова вимовляти?
– Там, з мого боку, на полi лежить щось. Може i труп!
– Зараз! – Очi у Пашки загорiлися питальним вогником. – Зачекай!
Воронка бiля дому Митькових лишилася позаду. Сергiйович на ходу подивився в небо – здалося йому, що вже темнiе, хоча навiть найкоротшi зимовi днi не закiнчуються о пiв на другу! Потому кинув оком на масивний старий бiнокль, що телiпався на коричневiй шкiрянiй попрузi на випнутих кожухом уперед грудях Пашки. Груди кожуха, звичайно, так би не випиналися, якби той не загорнув овчиною досередини вiдвороти комiра. Сам комiр стояв парканом довкола тонкоi шиi, вiдповiдно захищаючи ii вiд морозного вiтру.
– Ну, де? – Пашка притулив бiнокль до очей, як тiльки зупинилися вони на межi городу.
– Туди он дивися, прямо i трохи направо, на пiдйомi! – Сергiйович вказав рукою.
– Так-так-так, – примовляв Пашка. – Ага! Бачу!
– І що там?
– Труп вiйськовий. А от чий? І де ж його шеврончики? Нi, не видно. Невдало лiг!
– Дай глянути! – попросив Сергiйович.
