скачать книгу бесплатно
– Бiлу ганчiрку? – пошепки повторив пасiчник.
Замкнув дверi. З трьох свiчок двi загасив. Здивувався, що настрiй дивним чином через несподiване спiлкування з вiйськовим покращився. Нiби розважили його цiкавою телепередачею!
«Добрий хлопець, – подумав вiн, дивлячись на гранату. – Треба було його бiльше про новини розпитати».
9
Вранцi у Сергiйовича голова гула як дзвiн. З виразу обличчя можна було подумати, що болять у нього всi внутрiшнi органи разом. Вiн вже i води холодноi iз чайника випив, i ложку цукру в ротi тримав, доки той не розтанув. Не допомагало. Злий його погляд все до столу повертався, де з учорашньоi пiвночi вiдкрита пляшка горiлки стояла i чарка поруч. Пiдбив його нечистий вiдзначити вiзит незваного гостя вiйськового! З iншого боку, добре, що вiдзначати вiн став вже пiсля того, як гiсть у нiч пiшов. Ну не в нiч, то в темiнь. Адже якби i гiсть випив, то хтозна, чи дiстався б вiн назад до свого блiндажа? Боляче йому було i прикро! Скiльки вiн там випив? Вiд сили, чарок зо п’ять, не бiльше! А значить, не вiн у своему жахливому самопочуттi винен! Це горiлка-казенка винна – «пальонка» виявилася! Вiн ii ще до вiйни у сiльмазi купив! І що тепер робить? Лiкарiв нiяких! Лiкiв немае! Тiльки бджолинi! Сiльмаг давно закритий! Навiть продавщицю не виматюкаеш за те, що отруту продае!
Полiз Сергiйович до серванта, дiстав коробку з «бджолиними» лiками. Вiдкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Вiдколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника i ложку меду з банки. Розмiшував, доки напiй однорiдним не став. Випив повiльними ковтками. Здалося, що допомагае. Чи то гвалт у головi втишився, чи то думки у Сергiйовича виструнчилися, бiльш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»
Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився вiн на стiл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта – i там немае! Став кiмнатою нервово соватися, зазирати пiд подушку, по закутках. Навiть до вiдра з вугiллям зазирнув! І зрозумiв, що вночi надвiр виходив! Взувся. Визирнув на мороз – видно ще було, пiв на другу. Снiг у дворi витоптаний. Слiди до сараю-зимiвника бджолиного ведуть, i до сараю-гаража, i навiть до хвiртки надвiрноi! Поки ходив своiми слiдами, у сараi зазирав, головний бiль ущух.
«Знайдеться! Не мiг я ii далеко засунути!» – подумав Сергiйович, дозволяючи собi таким чином до хати повернутися.
Але у хатi нова турбота його охопила. Бiнокль, що на пiдвiконнi стояв, про мерця, який у полi лежить, нагадав.
– Треба його прибрати! – вирiшив Сергiйович i дивовижну смiливiсть у своiх грудях вiдчув.
Прихопивши з дому бiнокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей пiднiс. Лежить мрець у тiй самiй позi, потилицею до Малоi Староградiвки, до нього, до Сергiйовича, повернутий.
Присiв Сергiйович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полiзу, може, прикопаю трохи. Якщо уб’ють, забери мене з поля одразу. Поховаеш бiля батькiв. І тодi все, що в хатi е, – твое буде! Прощавай!»
Хвилин за десять, зiгнутий, поспiшав Сергiйович бiлим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче вiн полем заснiженим спускався, до зламу землi, за котрим уже iнше, але таке ж поле, вгору пiднiмалося, тим страшнiше йому було.
Дiставшись до заснiженого злому – ось куди свiжий снiг з його городу «скотився», подивився вiн на небо. Опустилося воно так низько, нiби стеля темного шкiльного спортзалу. Темнота вечiрня занурювалася у бiлий снiг, робила його сiрим. Сiрий колiр Сергiйович з дитинства любив. Але зараз його сiрий колiр не тiшив. Вiн раптом подумав, що одяг на ньому темний, i на снiгу – був би зараз день чи ранок – вiн така ж велика i видима пляма для будь-якого снайпера, як i той, убитий, до якого вiн зараз повзе.
Далi Сергiйович по-пластунськи полiз, тiльки iнодi колiнами у снiгову кору впирався, щоб тiло втомлене швидше уперед просунути. Бiля мерця всiвся. Вiддихався. Озирнувся на поле, яке перетнув. Йшло воно кудись у морок. Навiть ближнiх дерев саду свого роздивитися пасiчник не змiг.
Улiгся на бiк обличчям до потилицi убитого, рукавицi зняв i обмацав-перевiрив усi кишенi мерзлого камуфляжу. Навiть у внутрiшнi залiз, i в кишенi штанiв також. Кругом пусто. Нi документiв. Нi телефону. Нiчого. Схилився над мерцем, помiтив на бiлому вусi, що до неба дослухалося, маленьку золоту сережку. «Модник!» – фиркнув Сергiйович, а погляд його тим часом уже на мертвiй руцi, що за дуло автомат тримала, зупинився. Правда, автомат весь, окрiм дула, пiд снiговою корою лежав. І ще щось поряд з автоматом снiгову кору угору сантиметрiв на двадцять горбило.
– Сумка, чи що? – зацiкавився Сергiйович, перелiз через труп, лопаткою бугор розгрiб i бiк наплiчника блакитного, зовсiм не вiйськового, побачив. Ухватився за лямку, потягнув на себе. З хрускотом, долаючи напруженою рукою спротив, вирвав вiн зi снiгового полону наплiчник i зрозумiв, що ваги в ньому кiлограмiв зо п’ять чи шiсть! Усередину заглянув. А там пакети з цукерками рiзними. «Червоний мак» Сергiйович одразу по обгортцi впiзнав – такi у них у сiльмазi продавалися. Засунув руку глибше, щоб до дна наплiчника дiстати. Цукерки – як лiд! А окрiм них – нiчого!
«Солодке полюбляв, чи що?» – подумав Сергiйович.
Озирнувся на вбитого. Уявив собi, як вiн тут йшов чи повз. Явно до лiсосмуги поспiшав. Значить, злiва десь i рана мала бути. Але ж лежить вiн лiвим боком догори?! Придивився Сергiйович до вбитого, але смертельноi рани не виявив.
Натягнув рукавицi на змерзлi руки, спробував копнути лопаткою снiг, а наст мiцний, та i снiгу пiд ним майже немае – лише земля мерзла. Зрозумiв пасiчник, що нi снiгом, нi землею прикопати убитого не вийде. Провiв вiн лопаткою, як ножем, по насту. Вирiзав квадрат затвердiлоi снiжноi кiрки. Взяв у руки. Важкою кiрка виявилася. Узявся Сергiйович шматки насту вирiзати довкола убитого i труп ними закривати, закладати. Хистка спочатку конструкцiя, з якоi раз по раз якiсь шматки зiсковзували, поступово ставала все мiцнiша i надiйнiша.
– Ну досить вже! – зупинив себе втомлений пасiчник, озираючись i оцiнюючи зроблене: кори снiжноi вiн метрiв п’ятнадцять-двадцять зрiзав. А значить, вся ця вага тепер на покiйника давила. Давила, але i захищала його i вiд стороннього ока, i вiд голодного вороння, котре, мабуть, тiльки через холоди ще сюди не дiсталося i очi йому не виклювало.
Доповз Сергiйович до злому. І важкiсть у ногах вiдчув. Промерзли штани наскрiзь. Та i ноги вiд холоду замлiвали. Повзти назад важче було, в однiй руцi лопатка, у другiй рюкзак. Задуха мучила, кашель проривався. Як перепочив на зламi, до городу свого дiстався, лiву гомiлку судома звела. І далi, на своiй власнiй землi, повз вiн до саду i дому, як поранений.
Вiдкрив незамкненi дверi. Вiн iх незамкненими для свого ворога-приятеля залишив. Бо ж як би iнакше Пашка записку прочитав, якби господаря дому вбили?
Стягнув iз трiском промерзлу куртку. І штани стягнув. Як роздягнувся, стало йому холодно. Засипав вiн до буржуйки пiввiдра вугiлля. Туди ж записку для Пашки кинув. Вдягнувся у сухе. Два стiльцi спинками до пiчки поставив. На спинку одного куртку повiсив сушитися, на спинку другого – штани. А черевики прямо перед дверцятами буржуйки.
«Випити б оце, щоб зiгрiтися?» – подумав. Але дiставати медову настоянку не схотiв, а «казенка» вже його навчила. Тепер ii можна було хiба тiльки для розтирання використовувати, але аж нiяк не вживати! Хiба як Пашка херню якусь утне, то пригостити його, щоб покарати!
10
Увесь наступний день вiдлежувався Сергiйович, прислухаючись до себе, як до рiдноi дитинки, що прихворiла. І кашель свiй власний як чужий прослухував, нiби роздiлився вiн тимчасово на двох: на себе-хворого i себе-цiлителя. Так уже не раз бувало. Так взагалi з кожним бувае, хто один, сам по собi живе! Вiн же тодi i поваром, i iдоком був. І прибиральником, i тим, хто чистотi радiе. Правда, щоб вiдлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнiм повзанням по морозу пiд украiнськi позицii, вугiлля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.
От i приготувався Сергiйович, як людина, яка нiколи нi на чию допомогу не розраховуе, вiдлежуватися грунтовно i ретельно. Адже вiдповiдав вiн за свое здоров’я не лише перед собою, але i перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всiй своiй незлiченностi, а бути, хай i не з власноi волi, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому нiяк не можна було.
Такий грiх, така тяжкiсть знайде його i пiсля смертi там, де б не був його останнiй подих! Знайде i спокою не дасть: змусить вмерти ще i ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, i не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде вiн, уже мертвий, помирати i помирати нескiнченно, доки не опиниться на такiй пекельнiй глибинi смертi, нижче якоi нiкому опуститися не вдавалося!
Лежав вiн до обiду у теплотi i сумнiвах. А потiм тепло сумнiви перемогло, i вже вiдходило вiд учорашнього морозу тiло його, зiгрiваючись, набиралося новоi сили, що вiдновлювала силу вчора витрачену. Інодi поринав вiн у дрiмоту, iнодi провалювався в сон. Прокидався i знову очi закривав. У якийсь момент так спекотно йому у снi стало, що наснилося, нiби вони удвох з Вiталiною пiд ковдрою лежать. І гаряче тiло Сергiйовича, який вже майже прокинувся, перегрiвае i на кохання налаштовуе. І ось у снi налаштувався вiн на кохання i навiть на бiк, обличчям до дружини повернувся. Обiйняти ii захотiв i пригорнутися.
Руку до неi простягнув i знову прокинувся. І тут чи то у снi, чи то насправдi сльози на його закритих очах виступили. Може, вiд болю спогадiв, може, вiд жалю до себе, який тiльки у снi i мiг проявитися. За межами сну, у своему реальному життi, причини жалiти себе вiн не бачив. Все у нього до ладу i пiд контролем. Ну, як не все, то майже все!
А iншим разом, уже в час пообiднiй, пiсля того, як чаю з медом випив i знову лiг, наснилося йому, що вiн на вуликах спить. На шести своiх вуликах, у лежанку зiставлених.
І пiд час сну здалося йому, що не сам на сам вiн зi своiми бджолами! Здалося, що поряд хтось iще е. Вiн увi снi очi вiдкрив, голову пiдняв. А довкола краса! Дерева зеленi гiлками з сонцем граються, над головою антонiвки висять налитi.
Глянув в iнший бiк, а там на розкладному рибацькому крiслi колишнiй iх губернатор сидить i книжку читае. Читае i посмiюеться, нiби сама книжка його смiшить. Помiтив губернатор, що пасiчник очi вiдкрив. Вiдiрвав погляд вiд книжки. Кивнув привiтно. Зрозумiв тодi Сергiйович, що гiсть також хоче на бджолах полежати. Пiднявся, тонкий матрац поправив. Двох охоронцiв губернатора ледь збоку пiд сливою запримiтив. Стоять собi мовчки, у спину хазяiну дивляться.
– Ой, вибачте, – заговорив Сергiйович у снi до поважного гостя. – Я i не почув, як ви пiдiйшли!
– Та чого там! – знизав плечима гiсть, i посмiшка важка-важка, майже з кiлограм вагою, на великому його обличчi з’явилася. – Можеш iще полежати, якщо хочеш!
– Нi, що ви! – заметушився Сергiйович. – Я зараз, до хати за простирадлом чистим!
Сонний, чув у головi ще дзижчання бджiл, нiби на магнiтну плiвку записане, до хати збiгав. Губернатор своi туфлi дивовижнi зняв i акуратно носками гострими перламутровими бiля сходинки-табуреточки на травичцi поставив. Усiвся обережно на середнiй вулик. Розвернувся, ноги на лежанку закидаючи. На спину влiгся. Перед тим, як очi закрити, усмiхнувся, помiтив, що пасiчник знову здивовано на його туфлi витрiщаеться.
Може, через те, що сон цей особливо лiтнiм i теплим виявився, затримався у ньому Сергiйович довше, нiж в iнших снах. Навiть довше пробув Сергiйович у цьому снi, нiж у тому, де жагуча дружина Вiталiна поряд пiд ковдрою лежала.
А надвечiр, коли голод його з лiжка пiдняв, вiдчув Сергiйович себе як заново зiбраний, змащений i вiдремонтований на совiсть механiзм. І навiть макарони без масла, без нiчого, а лише з сiллю, з’iв вiн з апетитом i майже з задоволенням. Радiв вiн, звичайно, не стiльки смаку iжi, скiльки бадьоростi, що до тiла повернулася, i особливо тому, як легко йому жувалося. Адже у чому хвороба найперше проявляеться? У тому, що людинi щелепами працювати не хочеться! Тепер же, пiсля сну, хотiлося Сергiйовичу усього: i iсти, i чай пити, i ще пару вiдер вугiлля на нiч з двору внести. Але вугiлля у вiдрах ще не скiнчилося. А забагато вугiлля у кiмнатi – теж не дуже хороша штука, адже кожна рiч зi своiм пилом приходить! А вугiльний пил – один iз найбiльш шкiдливих. Це ж вiн Сергiйовича iнвалiдом зробив. Це так, за медичними паперами i за документами пенсiйного фонду. А папери медичнi йому лiкарка iз полiклiнiки шахтоуправлiння виписала. Вiн iй трилiтровку меду у подарунок принiс. Вона посмiхнулася тодi, сказала «ну й добре!» i зробила його хронiчним хворим. А чи був вiн таким хворим? Бог його знае! Так, кашель iнодi до слiз у очах його мучив, а iнодi зникав на якийсь мiсяць. Ось i зараз вугiльний пил, що пiднявся, коли паливо до буржуйки пересипав, Сергiйовичу не дошкуляв.
11
На ранок, пiсля кружки гарячого чаю, з Пашкиним бiноклем у руках вийшов Сергiйович бадьоро на межу городу. Поводив бiноклем по зимовому полю. Все бiле, тiльки бiлизна мiсцями рiзна. Та i смуги витиснутi на снiговiй корi помiтив – його власний слiд. Але навiть за власним слiдом не змiг вiн схованого пiд снiговими брилами мерця вiдшукати.
Тепер вже заспокоiвся Сергiйович так, як людина, яка причини тривалоi тривоги позбулася. Ну, мабуть так заспокоюеться чоловiк, який смертельно хвору дружину рiк чи два доглядав i нарештi, поховав ii, бо вiдмучилась i його вiдмучила. На небi тьмяне сонце свiтило, нiби крiзь тонку плiвку верхнього морозного повiтря, крiзь ту напiвпрозору сiрiсть, яка зазичай зимою на небi блакить вiд очей людських ховае.
Пройшов Сергiйович через двiр повз сарай-гараж i бджолиний сарай-зимiвник. І повз будинок пройшов та через хвiртку свою на вулицю вибрався. На вулицю Ленiна. Подивився в бiк церкви i кладовища. Ранiше б його погляд у купол церкви уперся. А потiм, наближаючись, пiднiмалася б церква перед прихожанами своiми дерев’яними стiнами, у божественний синiй колiр пофарбованими. Але «ранiше» – це не «зараз»!
Пiшов вiн до церкви, якоi бiльше не було. Пiшов вуличною грунтiвкою, яку колись камiнням посилили, i вугiльним шлаком рiвняли. Не гiрше асфальту вона лiтом була. Та i зараз через повну вiдсутнiсть руху на дорозi не прикрашала ii звична зимова колiя з мерзлого снiгу. Легко йшлося Сергiйовичу. Дуже легко.
Ішов вiн вулицею, як ii хазяiн, думав про те, що одна-едина машина на цiй половинi села у нього у гаражi стоiть i кращих часiв чекае. А коли вони настануть, цi часи, то зимовою дорогою так от легко не походиш! Тодi доведеться обабiч, до парканiв притискаючись, йти. А колiею «Жигулям» та «Волгам» поступитися. Та ще й вантажiвцi iз жовтим кузовом-фургоном i синiм написом на ньому: «Укрпошта», для котрого колiя завузька буде i тому поiде вiн по дорозi нiби на один бiк нахиленим.
І от iшов Сергiйович вулицею, власнi кроки слухаючи, i раптом тривогу вiдчув. Зупинився, причину тривоги зрозумiти намагався. Тиша цього ранку цiлком мирною була. Навiть не вiрилося. І зараз, коли ноги слухати ii не заважали, упевнився ще раз Сергiйович, що жодних, навiть самих вiддалених звукiв вiйни не мае вона. Над головою ворона пролетiла i так близько крила ii майнули, що пасiчник голову в плечi на мить втягнув.
А потiм провiв птаха поглядом, посмiхнувся Сергiйович i далi до церкви пiшов. Згадав зимове сине пальто Вiталiни, згадав ii коричневi шкiрянi чоботи. Згадав сiру пухову хустку, оренбурзьку. Хустку вiн iй подарував. Сусiдка Вiра у Росiю iздила до сестри i завжди товар для домашньоi дрiбноi торгiвлi привозила. І хустки оренбурзькi також. Вiталiна хустку носила, але лише у Малiй Староградiвцi. А коли взимку до себе у Вiнницю iхала, залишала ii вдома! Видно, не були там, у Вiнницi, оренбурзькi хустки в модi.
Згадалося Сергiйовичу, як у першу iх спiльну зиму до неi племiнник приiздив з родиною – дружиною i донькою. І як вони, коли напилися iноземного портвейну, що його племiнник на подарунок привiз, пiшли на край городу з санчатами i спускалися на них полем до самого нижнього зламу землi. Падали, смiялися, перегукувалися. Важко нагору пiднiмалися, санчата за собою тягли. І знову вниз летiли. Схил, нiби i не крутий, але всi не дрiбнi, навiть донька племiнника – теж не крихiтка. І тому санчата спочатку вниз повiльно ковзали. Але потiм швидкiсть набирали таку, що у вухах вiтер свистiв!
Озирнувся iдучи Сергiйович на будинок сусiдки Вiри. Вiкна цiлi, дверi упоперек товстою дошкою забитi. На дошцi, що вже потемнiла вiд змiни погоди, ще видно напис, самою Вiрою зроблений. Чорною фарбою: «Господарi живi».
– Дай Боже, дай Боже! – прошепотiв пасiчник.
Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергiйовича щоразу, коли його погляд на нiй зупинявся. Мабуть тому, що спочатку вiн про дружину свою, Вiталiну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадуеться, а ось доньки як такоi нi на думцi, нi у спогадах немае? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки iй було, коли поiхали вони, його покинувши. Може, i сам вiн винен у тому? Можливо, треба було йому посмiхатися частiше i вiд нарядiв Вiталiни не так губу копилити? Може, слiд було взагалi менше говорити i бiльше посмiхатися? Хай навiть через те вiн мiг iй i нерозумним видатися. Жiнки дурникiв або таких, хто дурником прикидаеться, бiльше люблять чи легше терплять! Хрiн його знае, що у сiмейному життi головне: кохання чи терпiння?
Та якби пiсля пологового не «вибухнув» Сергiйович, жили б вони, мабуть, i зараз разом. Утрьох. Тiльки де б вони жили? У Вiнницi, у батькiв Вiталiни? Нi, туди б вiн не поiхав. А тут би вона не лишилася, навiть якби i дожили до вiйни разом у мирi та злагодi. Нi, що сталося, те сталося, iнакше i бути не могло.
До пiдiрваноi церкви лишалося пройти трохи – по чотири двори з кожного боку вулицi: лiворуч тут Крупiни, Далiдзе, Петренки i Мацiпури, а праворуч – Сергееви, старий Лефтiй, Корзони й Урiцинови.
Зупинився раптово Сергiйович так, нiби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, вiдкинуло його увагу до ледь вiддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрiв на десять. І все зрозумiв. Минув вiн, думаючи про свое, слiди черевикiв, якi впоперек дороги пунктирну лiнiю провели. Оглянув iх – видно було, що слiди цi не раз оновлювалися у рiзнi боки. А на дорогу з двору Сергеевих i далi у двiр Крупiних сягали. Вирушив Сергiйович слiдами до Крупiних.
Побачив, що дверi разом iз дошками, що ii закривали, вiд одвiрку вiдiрванi i лише прикритi. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприемним звуком об зледенiлий бетонний порiг скреготнула. Зайшов усередину – холод покинутого будинку вiйнув йому в обличчя.
У кiмнатi на столi три лiтрових банки вiдкритих iз замерзлою консервацiею, а з однiеi – з баклажанами у помiдорах – виделка стирчить. Пiд столом двi пустi пляшки з-пiд горiлки. Горiлка не звична «Немирiв» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку вiн у життi не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидвi стулки шафи вiдчиненi, у сервантi шухляди висунутi.
«Чужинець ходив», – зрозумiв Сергiйович.
Вийшов у двiр, озирнувся. Побачив, що слiди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом iз соломи. Праворуч по снiговiй корi гiльзи розкиданi. Десяткiв зо два. Згадав Сергiйович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стрiляе.
Постояв над лiгвом снайпера, зiтхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозумiла думка вiд побаченого на думку не прийшла. Натомiсть прийшло вiдчуття холоду.
«Якщо цi звiдси по «украм» стрiляють, то «укри» зрештою гарматою вiдповiдь дадуть!» – подумав Сергiйович.
І уявив собi, як летить з боку Жданiвки снаряд i нiби роздумуе: куди впасти! І вже на льоту в бiк його, Сергiйовича, двору повертае.
Здригнувся пасiчник через страшну гру власноi уяви. А що, як зустрiне вiн зараз цього снайпера, а той буде на вiйну, на свое вiйськове мiсце йти? Що вiн зробити може? Сказати? Попросити? Вiддати наказ? Людинi зi снайперською гвинтiвкою щось говорити-наказувати?
Скривив Сергiйович вуста. І злякався раптом, що снайпер цей ось-ось i дiйсно тут з’явиться. Наставить на Сергiйовича пiстолет чи автомат, чи гвинтiвку свою! А що у Сергiйовича? Граната подарована? Так i не знае ж вiн, куди ii сп’яну приткнув! Нiчого у Сергiйовича немае, нема чим йому себе захистити!
Зовсiм неспокiйно на душi у пасiчника стало. Вибiг вiн з двору Крупiних i назад додому поспiшив. Бiля провулку Мiчурiна зупинився. Подих перевiв. І саме тут самотнiсть свою особливо гостро i важко вiдчув. Бо вибiр дороги з’явився: чи прямо додому i лiворуч, чи на Шевченка, до Пашки.
– Нi, – тупцяючи на мiсцi, вирiшив Сергiйович, – з пустими руками не можна! Занесу-но я йому бiнокль! Менi вiн вже не потрiбний!
Пiдходячи до будинку, погляд на потемнiле небо кинув. А на ньому хмари синi, снiгом переповненi. Летять кудись, i невiдчутний тут знизу вiтер пiдштовхуе iх.
12
Спочатку на стукiт кулаком у дверi нiхто не вiдповiв. Тодi приклався Сергiйович ще три рази значно сильнiше.
– Хто там?
– Та хто ще? – голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасiчник. – Я це!
– А! Ти це! – вiдповiв Пашка. – Ну зачекай хвилинку!
І зник, залишивши Сергiйовича на порозi перед закритими дверима здивованого.
Коли дверi вiдчинилися, в обличчя Сергiйовичу тепло дому вiйнуло, а в ньому – випари алкогольнi.
– Ти, Серий, чого це? – спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.
«Язик заплiтаеться!» – подумав пасiчник. А замiсть вiдповiдi простягнув хазяiну дому бiнокль.
– А-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?
– А в тебе е? – Сергiйович озирнувся здивовано.
– У мене багато чого е, – похвалився Пашка.
«Ну i дурний, що про це просто так говориш!» – подумав Сергiйович, але сказав:
– Ну давай кави, давно кави не пив!
Дрiбними кроками, як старий, пiшов хазяiн дому до кухнi i дверi за собою зачинив. Викликало це у Сергiйовича пiдозру – чого це дверима вiд гостя вiдгороджуватися? Але тут Сергiйович посмiхнувся, пов’язавши закритi дверi iз вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що е». І на вiкно за столом подивився. За тюлем на пiдвiконнi побачив переполовинену пляшку горiлки i двi пустi чарки. Насупився. До столу придивився – на старiй ллянiй скатертi, котру вже разiв десять випрати треба було, крихти вiд хлiба. Накрив iх купку широкою долонею, притис до стiльницi, перевiряючи: свiжi чи давнi. Нiби як давнi, висохлi. Колються.
– А що, гостi ходять до тебе? – спитав Сергiйович, коли дверi з кухнi вiдкрилися i вийшов iз них хазяiн з двома горнятками, що парували.
– Не! Якi тут гостi! – Пашка клеiв дурня, посмiхаючись, зуби своi кривi показав.
Проте Сергiйович на його слова не зважав. Перевiв погляд на саморобну пiчку-голландку пiд iншим вiкном. Замислився. У пiчцi цiй топка була вдвiчi бiльша, нiж у буржуйцi Сергiйовича. Але використовували ii тiльки для тепла, iжу на цiй пiчцi не грiли i не готували.
Озирнувся Сергiйович на кухоннi дверi.
– А де ти чайник кип’ятиш? – спитав.
– Як де? На кухнi! – вiдповiв хазяiн, вже усiвшись до столу. Присiв i Сергiйович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.
– То в тебе там, значить, ще одна пiчка стоiть? – спитав, киваючи в бiк кухнi, Сергiйович.
– А тобi що? – здивувався Пашка. – Ну стоiть собi! Тобi заважае?
– Нi, чого вона менi заважатиме? – Сергiйович знизав плечима. – Я от усе на однiй пiчцi роблю: i iжу, i тепло в хату! Вугiлля економлю.
– Ти на однiй, я – на двох! Яка рiзниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свiй надивився! – Пашка кивнув на бiнокль, який сам на диван i кинув.
– Ага! Я його снiгом накрив.
– Що, повзав туди? – Очi хазяiна стали на мить круглими, як п’ятаки.
– Ага. А що ж менi, щодня ходить та витрiщатися на нього? А так i менi спокiйнiше, i йому.
– Ну ти даеш! – Пашка мотнув головою. – Я б нiзащо пiд пулi не полiз!
Подивився Сергiйович в очi Пашцi скептично i нiчого на це не сказав. Тiльки раптом голод вiдчув у животi. А тому i вуста стис невдоволено.
– Щось iсти захотiлося, – сказав.
Пашка мовчки баночку з медом з кухнi принiс – ту саму, що йому Сергiйович подарував. А ще принiс батон бiлого хлiба, ложки, ножа.
Намазав Сергiйович меду свого на хлiб Пашкiн, вiдкусив.
