скачать книгу бесплатно
– Вiн! – кивнув Самсон.
– Ну так сiдайте й пишiть реляцiю в деталях про всю подiю! – сказав чоловiк. І сам же принiс два аркушi паперу й товстий, незаструганий олiвець.
Слово, вжите вiдносно до необхiдного паперу, викликало повагу й довiру. У Самсона промайнула навiть надiя на позитивний результат цiеi справи.
Вiн посунув до столу з кута порожньоi кiмнати самотнiй стiлець, сiв, подивився критично на стелю, звiдки ледь свiтила тьмяна лампа.
Чоловiк мовчки принiс з iншого примiщення настiльну лампу, увiмкнув.
Тут уже нiчого не залишалося Самсону, крiм як реляцiю писати.
– Спочатку про себе напишiть, прiзвище, короткi бiографiчнi вiдомостi та адресу! – пiдказав чоловiк.
Виклався в документi Самсон по повнiй. Не забув i про смерть батька згадати, думаючи, що це також характеризуе його самого з позитивного боку, тому що жертва рiдко бувае негативним життевим персонажем.
Отримав у руки чоловiк через недовгий час два списанi акуратним почерком аркушi.
– Ви тепер додому повертайтеся! – зiтхнувши, сказав вiн. – Я вранцi прочитаю.
– Чому не тепер?
– Очi втомилися, треба iм вiдпочинок дати. А ви вранцi приходьте, до десятоi! Я тут i живу, так що зустрiну! Скажете, що до Найдена!
– А його не вiдвезуть? – кивнув Самсон на стiл.
– Обiцяю! – твердо запевнив його чоловiк iз дивним прiзвищем.
Поправив Самсон бинт на головi, пiдтягнув автоматично рухом рук i вийшов до сходiв.
Незачиненi дверi квартири якось вiдразу нагадали господаревi, який повернувся, що не е господарем вiн тут уже. Двi гвинтiвки з насадженими на дуло багнетами стояли пiд стiною, як мiтли у двiрницькiй. Поряд iз ними – туго набитий мiшок. Самсон увiмкнув свiтло, лампочка спалахнула й майже вiдразу згасла, ii слабке сяйво тремтiло, як вогник свiчки. Хлопець заглянув усередину мiшка, витягнув iз нього клапоть тканини, виявилася викройка жилетки з грубими крейдовими лiнiями майбутнього шва. Стало зрозумiло, що червоноармiйцi дарма часу не гаяли й навiдалися до кравця. Холодне сире повiтря вiйнуло в обличчя з вiтальнi, змусивши Самсона, не роздягаючись, вирушити по дрова до пiдвалу.
Затопивши грубку, яка обiгрiвала спальню, обернувся вiн i на iншу, яка задньою стiнкою кабiнет батька грiла. У тому кабiнетi зараз спали на пiдлозi два червоноармiйцi, що звiльнили свiй спальний простiр найпiдлiшим чином!
Злiсть заклекотiла в думках Самсона, але вiн загасив ii i все одно iхню грубку затопив, тiльки дров цього разу на них усвiдомлено пошкодував.
Не спалося йому вночi. Кiлька разiв здавалося, що вiн таемний, змовницький iхнiй шепiт чуе. Пiдходив навшпиньки до дверей кабiнету, лiве, едине свое вухо до неi прикладав, але нiчого, крiм тишi й поодинокого, випадкового хропiння, почути не мiг.
А вдосвiта уявив собi, що при зiткненнi з ними сам-на-сам обов’язково висловить iм у вiчi неприемнi своi думки. А вони, як простий народ, на це поясненнями вiдповiсти не зможуть, а тiльки насильством. Що йому тодi? Протиставляти новi думки новому насильству? Провокувати iх на ще бiльше насильство? Нi!
Вирiшив Самсон зранку пiти з дому, щоб до десятоi, нагулявшись, прибути на Тарасiвську до товариша Найдена.
Спускаючись до виходу, вiн спецiально на першу рипучу сходинку наступив. Як знав, що на ii вереск вдова двiрника вигляне. І вона виглянула, покликала до себе, чай зробила.
Словом, замiсть гуляння просидiв вiн у вдови понад годину в теплiй кухнi, яка буяла запахами простого життя. Розповiв про те, як iз Надiею в Купецькому саду гуляли, а про стiл не розповiв i здивувався навiть, що не спитала вона його про стiл. Не могла ж вона не бачити, як червоноармiйцi його з парадного виносили? Але не торкнулася iхня чайна бесiда злощасного столу. А тим часом вулиця за вiкном прокинулася, зашумiла.
– Ти якщо щось заховати хочеш, можеш менi на зберiгання дати, – сказала наостанок вдова. – Завтра знову по домiвках ходитимуть! Постiльну повиннiсть на мешканцiв накладати! Так ти дивись, прибережи те, що зберегти хочеш!
11
– Василю, чаю зроби! – крикнув товариш Найден комусь, побачивши вчорашнього заклопотаного письмовим столом вiзитера, що пiднiмаеться сходами з червоними поручнями.
Завiв Самсона Найден до того ж кабiнету, i вразився хлопець вiдразу змiнам, якi сталися за нiч, – тепер крiм його столу та стiльця пiд другою стiною стояла книжкова шафа без книг, а обабiч – два масивнi купецькi крiсла. Перед правим iз них – шаховий столик.
– Сiдайте! – вказав Найден саме на це крiсло, бiля якого столик стояв. – Зараз чаю поп’емо!
Самсон обережно опустився, i прийняло його крiсло, мов якусь значну особу. Посадило воно його в себе м’яко й шанобливо. Так, що навiть сам вiн себе на мить важливим вiдчув.
– Прочитав я вашу реляцiю, – видихнув задумливо Найден. – Добре пишете!
У кабiнетне примiщення зайшов iз двома кухлями чаю сутулий, сивуватий пiдстарок. Простягнув один кухоль Найдену, який опустився в друге крiсло, а другий – Самсону.
– Добре пишете, – повторив Найден, коли Василь вийшов. – Давно так легко не читав! І думки вмiете висловлювати точно й детально!
– Дякую, – вiдповiв Самсон на вихвалки, чекаючи вiд мовця якнайшвидшого переходу до сутi питання.
Суть питання теж прозвучала, але вiзитера не втiшила.
– Змушений накласти на вашу реляцiю вiдмову, – пiсля паузи сказав Найден сумно. – Вiдповiдального спiвробiтника, який реквiзував стiл, покараемо за двi провини за посадою: за реквiзицiю того, що не пiдлягае реквiзицii, i за невидачу документа про реквiзований стiл. Але стiл, – Найден кинув на згаданий предмет розмови замислений погляд, – стiл нам дуже потрiбен. Справ усе бiльше, а працювати немае за чим, та й майже нiкому…
Вiн повернувся тепер обличчям до Самсона й подивився на нього вичiкувально.
Самсон знiтився. Зрозумiв вiн, що даремно ввечерi напередоднi так старався виводити олiвцем по паперу переконливi думки.
– Я бачу, вiн вам дорогий, – спiвчутливо додав Найден.
– Це стiл батька, у шухлядi його… наш сiмейний паспорт…
– Ну, цi документи скоро не матимуть сенсу, видамо новi, – Найден вiдпив гарячого чаю i, мабуть, обпiк губу об вiнця кухля, скривився.
– А ви до денiкiнцiв як ставилися? – запитав, вiдвернувшись вiд опiку.
– Нiяк, погано.
– А до гетьмана?
– Як усi, – обережно вiдповiв Самсон. – Так само, як i до його нiмцiв!
– Ага, – закивав Найден. – А директорii спiвчували?
– Чому? – здивувався хлопець питанню.
– А нашiй, робiтничiй владi?
Самсон подивився раптом на спiврозмовника з реальною жалiстю в поглядi.
– Вам спiвчуваю, – сказав вiн, маючи на увазi саме цього втомленого, не виспаного спiврозмовника з майже втраченими через спосiб життя рисами обличчя.
Найден помовчав, потiм пiдiйшов до столу, узяв написану напередоднi реляцiю, знов опустився в крiсло.
– Я можу вам допомогти, тiльки якщо ви захочете допомогти нам, – сказав вiн.
– Це як же?
– Ми мусимо зупинити вуличний бандитизм i безлад. Нам потрiбнi рiшучi, – при цьому Найден кинув погляд на пошарпану бинтову пов’язку Самсона, – рiшучi й грамотнi люди… Якщо ви погодитеся, цей стiл буде вашим робочим столом! І весь кабiнет буде вашим! Ми тут iще канапу поставимо, щоб можна було вiдпочити, не покидаючи примiщення!
– Це як? Ким я тут буду? – Самсон роззирнувся на всi боки, примiряючись до кабiнету.
– Ну за посадою – це ми вирiшимо, а по службi будете боротися з грабунками, будете на вартi порядку! Усiм, чим зможемо, ми вас забезпечимо. Талони в радянську iдальню я вам зможу хоч завтра видати, якщо погодитеся!
Самсон трохи затримався з вiдповiддю. У його пам’ятi знову блиснула шабля, якою вбили батька, i друга шабля, що вiдсiкла його вухо, вухо, яке лежить тепер тут, у цьому кабiнетi, у верхнiй лiвiй шухлядi батькiвського столу. Виходило так, що сам стiл переiхав iз квартири до мiлiцейськоi установи, щоб помститися за смерть господаря, щоб узяти участь у боротьбi за лад, якого тепер не було нiде, навiть у самiй його, Самсона, квартирi, де лежали вкраденi та награбованi Антоном i Федором речi.
– А зброю дасте? – Вiн подивився на спiвбесiдника пильно, майже вимогливо.
– Звичайно!
– Я згоден, – сказав Самсон, i тут же його губи пересохли. Захотiлося чаю, уже трохи прохололого, а значить, не такого пекучого.
– Правильно, – кивнув Найден. – Зараз я принесу папiр, i ми все оформимо за правилами.
– І можна буде з шухляд речi забрати?
– Це ж ваш стiл, можете забрати, можете зберiгати. Тiльки опечатування мае товариш Пасiчний зняти. Вiн опечатував, вiн i розпечатувати мае.
12
– Надiйка про вас розповiдала, – всмiхнувся при рукостисканнi Трохим Сигiзмундович, невисокий, трохи сутулий чоловiк рокiв п’ятдесяти, з животиком, заарештованим жилеткою, одягненою поверх бiлоi сорочки, i з накинутим на плечi пледом. – У нас iз донечкою дуже довiрчi стосунки! Проходьте! Милочко, постав чаю! – це вiн уже крикнув дружинi, яка тут же вибiгла з кiмнати, щоб виконати доручення.
Батько Надii посадив Самсона на м’який стiлець, сам сiв на канапу поряд.
– Вона ось-ось з’явиться, наша Надiйка. До тiтки побiгла, тiтонька тут поруч живе!
Вiдчуваючи за вiдсутностi Надii обережну дистанцiю з ii вперше зустрiнутими батьками, Самсон зволiкав iз розмовою. Однак розумiв, що мовчати неввiчливо.
– Холоднувато у вас, – вiн роззирнувся на всi боки в пошуках грубки. Побачив ii в протилежному кутку, вибудувану стовпчиком i вкриту смарагдового кольору кахлями.
– Невже у вас теплiше? – здивувався Трохим Сигiзмундович i закинув на ноги бiчнi краi накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаемо з нетерпiнням!
– Не теплiше, – Самсон зiщулився, потер долонi одна об одну, немов бажаючи iх нагрiти, глянув на дверi, у якi вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в мiстi вже й смiття прибирають.
Батько Надii закивав.
– У вас дача е? – запитав.
– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, пiд Васильковим… Навiть не знаю, що там тепер!
– Давно не iздили?
У Самсона стислося серце. З жахом вiн подумав, що про лiтне родинне гнiздо, яким була протягом солодких рокiв його дитинства iхня дача, вiн уже рокiв зо два не згадував! Та й вiд батька про неi не чув пiсля того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кiнним екiпажем, татовi списки необхiдних на лiтне переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав iз книг, а не своiм власним?
– Давно, – Самсон кивнув.
– Щось ви посмутнiли, юначе, – Трохим Сигiзмундович спiвчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували ii, вашу дачу?
– Навiть не знаю, що там, – зiзнався Самсон i почув у власному голосi немов сльози за минулим.
– Нiчого, як усе заспокоiться, поiдете, подивитеся! Океан ось може мiсяцями штормити, а потiм усе одно настае штиль, мертву рибу на берег викидае, природа очищаеться i вiдпочивае.
Самсон посмiхнувся. Мама Надii внесла чайник, заходилася накривати на стiл. У коридорi зацокали про дерев’янiй пiдлозi каблучки, i до кiмнати заглянула Надiя в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на головi.
– Гостi? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б ранiше прибiгла!
– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотiв новиною подiлитися!
– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повiсила ii акуратно на спинку стiльця, розстебнула кожушок, присiла.
– На службу став, – повiдомив хлопець.
– Не може бути! – сплеснула ручками дiвчина. – І куди?
– До мiлiцii, Либiдський вiддiлок.
– О! Так це у вас там поруч, на Тарасiвськiй! І ходити на службу далеко не треба! – вона всмiхнулася.
– На Тарасiвськiй? – повторив батько Надii. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаем. – А пам’ятаеш, ми туди до Савельевих у гостi ходили?
– Не до Савельевих, а до Трушкiних, – поправила дружина. – Савельеви на Назар’евськiй жили, а Трушкiни бiля Марiiнського притулку, на Панькiвськiй.
– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!
Із пледом на спинi перекочував Трохим Сигiзмундович за стiл. Усi розсiлися дружним колом.
Самсон, бачачи, що до чаю нiчого не запропоновано, вiдчув легкий голод. Але тут зашумiло щось у його головi. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крiзь оголену вушну раковину й крiзь пов’язку всередину, в голову влетiти. Затулив вiн праву скроню долонею, звернувши на себе увагу i батька, i матерi Надii.
– Рана не зажила ще? – спiвчутливо запитав Трохим Сигiзмундович.
– Інодi болить, – вiдповiв Самсон, опускаючи руку й нiяковiючи.
А тут знову шум почув i нiби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собi збентежений вiд цiкавостi погляд господинi.
І на фонi цього незрозумiлого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всерединi його голови два пострiли, вiд чого вiн пiдхопився й чомусь до вiкна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на нiй нiякого руху i взагалi нiкого.
– Ви чули? – запитав Самсон, нi до кого конкретно не звертаючись.
– Що чули? – уточнив батько.
– Пострiли!
– Не було, – вiдповiла Надiя стурбовано. – Я не чула.
