скачать книгу бесплатно
– Ви ж, напевно, Федiр? – припустив Самсон, згадавши iмена на папiрцi.
– Не, я Антон, а Федiр – вiн! – Високий тицьнув пальцем на напарника.
Вiд iхнiх знятих шинелей пiднялася в коридорi хвиля нового пiтного запаху.
– Нi, давайте я вам спочатку визначу мiсце, – запропонував Самсон, подумавши, що вони можуть самовiльно його спальню зайняти.
– А чого нам визначати? Ми вже визначили! Будемо жити в кiмнатцi, у тiй, де по стiнах рахiвницi висять! – сказав Антон. – Нам багато мiсця не треба, обмежувати вас не хочемо!
Самсон кивнув.
– Тодi я пiду? – запитав.
– Ідiть-iдiть, ви ж тут господар! Тiльки ключ залиште! А ми, якщо пiдемо куди, дверi замикати не будемо! – додав низькорослий Федiр.
У триповерховому будинку на Столипiнськiй дверi парадного були намертво зачиненi, i нiхто на чемний стукiт Самсона не вiдгукувався. Тодi, розсердившись, затарабанив вiн по цих дверях обома кулаками. І подумав у цю мить, що саме так тарабанили в його дверi червоноармiйцi, якi тепер i кабiнет батька займуть! Зупинився. Хотiв було вже розвернутись, але тут дверi лякливо прочинилися, i в отворi старече обличчя з таким же переляканим розкритим ротом з’явилося.
– Вам кого? – Голос старого тремтiв високими нотками.
– Бабукiна Олександра.
– Олександр Валентинович на службi. Вiн буде близько сьомоi!
– Так? – Самсон зрадiв. – Тодi я його почекаю.
– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок лiворуч. – На розi Чеховського провулку радянська iдальня е. Там топлять!
7
Радянських iдалень по центру мiста вiдкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон вiд удови двiрника знав. Як i те, що годували там держслужбовцiв iз особливими талонами i що до цих обiднiх талонiв хлiб не входив.
Усерединi його зустрiв апетитний запах трохи пiдгорiлоi пшоняноi кашi. Вiн обережно пiдiйшов до куховарки, що стояла по iнший бiк вiд столу видачi.
– Ви без талонiв годуете? – запитав.
– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось пiд столом видачi, мабуть, цей список.
– Нi, я так, просто зголоднiв.
Вона глянула на примiщення iдальнi, у якому в цей час тiльки одна жiнка голосно iла суп.
– Добре, – зiтхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з пiдливою i чай. Шiсть п’ятдесят.
– Це якими? – обережно поцiкавився Самсон.
– А якi у вас е?
– «Керенки».
– Тодi двадцять, – перейшла вона на шепiт.
Пшоняну кашу з густою коричневою пiдливою жувалася важко, але вона виявилася смачною. На кiнчику ручки ложки з дивного сiрого i легкого металу, може, з нечистого алюмiнiю, була видавлена п’ятикутна зiрка. Вона весь час вiдволiкала Самсона вiд iжi, йому хотiлося ii розгледiти. Та й рука, яка звикла до важкого та благородного столового начиння, тримала ложку невпевнено, навiть поблажливо. А до цього ще додавалося вiдчуття, що в ложки свiй кислувато-iржавий присмак, який залишався на губах пiсля кожного ii дотику. Присмак Самсон запивав чаем. Чай своею солодкiстю допомагав пропихати кашу глибше в глотку, у горло, у стравохiд. У мiру спустошення тарiлки з синiм написом по краю «Советская столовая» шлунок Самсона наповнювався вагою i спокоем. Думки поступово вiдходили вiд iжi й починали «задивлятися» на iншi теми. Згадалася Надiя, яка спочатку, перед зустрiччю, уявлялася йому тендiтною, тонкою, легкою. Пiсля зустрiчi, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В ii спортивнiй тiлистостi й навiть у тому, як на нiй насилу застiбався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовiрна, майже акробатична стiйкiсть до повсякденного життя, що втратило цю стiйкiсть, та до його викликiв i проблем.
«Як же тепер я iй кiмнату дам, якщо до мене червоноармiйцi вселилися? – замислився Самсон не без гiркоти. – Може, переведуть iх куди незабаром? Не може ж армiя по квартирах громадян жити!»
Сашко Бабукiн зустрiв його з пiдозрою, але до квартири впустив. Звичайно, пiсля двох революцiй 1917-го i пiсля кривавого 1918-го кожен чоловiк, який зустрiчав знайомого, навiть друга, якого останнi два роки не бачив, не без страшних передчуттiв розпитував, що той робив у цей час смути й кровi.
– Ти ж усе там живеш? На Жилянськiй? – запитав Бабукiн обережно, поправляючи опущенi вниз тонкi кiнчики вусiв, вiдрощених якось по-особливому, не так, як вiн iх ранiше носив. Ранiше вони тонкими гострими китицями обабiч носа трохи вгору дивилися.
– Так, там же, – Самсон присiв на запропонований стiлець бiля шахового столика. – Тiльки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вiрочкою вiд легеневоi iнфекцii померли.
– Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукiн i пожував товстi губи.
Сам вiн зберiг дебелiсть тiла, незважаючи на продовольчi кризи, якi з дивовижною регулярнiстю змiнювали одна одну назвами, але не змiстом. Хлiбна криза була змiнена молочною й масляною, та була змiнена м’ясною, м’ясна – круп’яною i знову хлiбною.
– А до тебе на постiй нiкого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкiй вiтальнi Самсон, зупинивши свою увагу на високому пiдлоговому годиннику, час на якому не мiг вiдповiдати дiйсному.
– Нi, Радомицький уберiг вiд цього. Видав охоронну грамоту, що звiльняе вiд реквiзицiй, мобiлiзацiй тощо!
Самсон, почувши прiзвище ще одного з колишнiх товаришiв, пiдвiв голову, з цiкавiстю у вiчi Сашковi Бабукiну подивився, нiби прохаючи про продовження.
– Вiн же тепер начальник на залiзницi! – додав господар квартири. – А залiзничники, вони вiд усього поганого звiльненi!
– Так ти тепер залiзничник?
– Я – нi, що ти! Я на електростанцii.
Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, едину, що свiтила з чотирирiжковоi люстри.
– Он як! – здивувався вiн. – Пощастило тобi! І освiта стала в нагодi!
– Де там пощастило! – вiдмахнувся рукою Бабукiн. – Ось ти платиш за свiтло?
– Нi, – вiдповiв Самсон. – Так рахункiв же не надсилають!
– Нiхто з громадян за свiтло не платить! Тiльки мiсто за трамвай доплачуе i з паливом допомагае! А палива вже майже немае! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще двi баржi з дровами на Днiпрi залишились, а потiм що? Мости дерев’янi розбирати?
– Атож, – гiсть спiвчутливо закивав. – Я ж i сам бачу, свiтло тiльки ввечерi, та й то не завжди, вода – вранцi й увечерi, та й не щодня!.. Я про iнше хотiв порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.
– Роботи багато, – посмiхнувся Бабукiн. – І зарплата хороша. Тiльки ii не платять.
– Як не платять?
– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якiсь на вiдрiз сукна. А грошей майже немае, тому що громадяни за свiтло не платять… Хочеш таку роботу? Тодi влаштую!
– Треба подумати… – Самсон знiтився, i господар у вiдповiдь на це ще раз усмiхнувся, тiльки тепер з гiркотою.
– Думай-думай! І не поспiшай! Зараз поспiшати мусять тiльки тi, хто фанернi пам’ятники ставлять!
– А iм чого поспiшати?
– А iм платять грошима за кожну голову пам’ятника! За двоголовий бюст – подвiйно! Художники тепер у привiлеях! Не те що iнженери!..
8
Зайшовши в коридор, Самсон спочатку натрапив на вiйськовi ящики, а потiм, у темрявi, i на гвинтiвку, що до стiни приставлена була, як мiтла. Вона впала й вистрiлила. Вiд переляку Самсон навкарачки присiв i почув крiзь гуркiт, як усерединi квартири з гуркотом дверi зачинилися.
Дочекавшись тишi, вiн iще раз клацнув електричним вимикачем лише для того, аби переконатися, що свiтла дiйсно немае. Потiм пройшов до вiтальнi, знайшов у звичному мiсцi сiрники та свiчку. З нею в руцi озирнувся, намагаючись зрозумiти: куди червоноармiйцi подiлися? Там iх не було, i вiн заглянув до батькiвського кабiнету. І побачив iх у кутку просто на пiдлозi, сидять iз переляканими, а тому при свiчцi ще бiльш драматичними обличчями.
– Ти це що? – тремтячим голосом запитав Антон, пiдводячись.
– Темно, – вiдповiв винувато Самсон. – Вона впала й вистрiлила.
– Це ти гвинтiвку зарядженою залишив? – Антон обернувся i злобно зиркнув на товариша.
– А чого я? Я не заряджав! – вiдповiв Федiр, теж пiднiмаючись iз пiдлоги.
Самсон iх уже не слухав, вiн намагався зрозумiти, як вони на нiч у цьому кабiнетi розмiстяться, де тiльки канапа й стоiть.
– Може, вам краще у вiтальнi спати? – запитав вiн.
– Велика дуже! – вiдповiв Федiр, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!
– Яку оборону? – не зрозумiв Самсон.
– Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручнiше.
– А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтiвки в коридорi?
Не помiтивши в питаннi iронii, червоноармiйцi перезирнулися.
– Не, на нiч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тiльки нам тут матрац треба й теплi покривала.
Знайшов iм у комiрчинi Самсон два вузькi матраци, зi скринi постiльну бiлизну витягнув. Навiть одну велику подушку дiстав, що сильно пахла сапокарболем[2 - Сапокарболь – засiб вiд молi.].
Вийшла на пiдлозi кабiнету лежанка, при якiй, звичайно, головами вони в письмовий стiл упирались, а ногами – в канапу.
– Ну йдiть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на пiдлогу постiль розкладено було.
Самсон i пiшов. Пiдтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батькiвського кабiнету. Потiм спати лiг.
Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вiтер за вiкном. Але коли вiтер стих, поплив повiльно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилi його теплi щоками вiдчув, як раптом десь поруч шепiт пролунав:
– Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.
– Я ж i так скраю, куди ще? – прошепотiв у вiдповiдь другий червоноармiець.
– Матрац же сирий, його б на грубцi спершу пропарити!
– Так у них тут грубки нiкудишнi, простiнковi, тiльки повiтря грiти!
– Це точно! І то не грiють! Та вiн просто дрова на нас шкодуе!
Виразнiсть почутого насторожила Самсона, i вiн розплющив очi. Перевiрив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.
– Може, убити його? – прошепотiв Федiр. – Непотрiбна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!
– Спи, Федю, – вiдповiв другий. – Тобi б тiльки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди пiдеш? На дорогу?
– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болiсно вбитих бачити!
– А комiсар що сказав учора? Не пам’ятаеш? Нiяких випадково вбитих!
Самсон поправив пов’язку, обережно сiв на лiжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозумiло, що це його ж вiдрiзане вухо, яке там, у шухлядi письмового столу в батькiвському кабiнетi лежить, його про небезпеку попереджае. Інакше як би вiн цей шепiт почув?
«Тiкати?» – подумав вiн i вiдразу заперечливо головою хитнув. Н?куди було тiкати. Можна було б до вдови спуститись, у неi до ранку посидiти. Вона пустить. Але потiм що? Таж це його дiм, його квартира! Чому вiн мусить тiкати? Може, взяти гвинтiвку i знищити iх? Тiльки як перевiрити, що в нiй, у тiй, що не впала i не вистрiлила, патрон е? І якщо е один патрон, а цих двое, то другий потiм його самого вб’е. Вони ж убивати вмiють, в армii цього вчать. А може, в iхню армiю тiльки тих беруть, хто вже сам убивати навчився? Он скiльки трупiв вулицями Киева рiк тому лежало? Та й пiзнiше теж. І коли батька вбили…
Самсон обережно встав iз лiжка. Холодна дерев’яна пiдлога вколола голi ступнi. Вiн намацав капцi, влiз у них, i ступням теплiше стало.
– Не треба його вбивати, – знову прошепотiв Антон, i Самсон на мить вдячнiсть до нього вiдчув.
– Я ж тiки так, запропонував, – дав заднiй хiд Федiр i голосно позiхнув.
– Ти ж не хочеш в однiй квартирi з трупом жити? – вiв далi високий червоноармiець. – А винести й на вулицi кинути вже не положено. Двiрник помiтить i поскаржиться, та й патрулi ходять…
– Холодно якось, i цi вошi, суки, кусаються! Їм, напевно, теж холодно! – Федiр знову позiхнув.
– Чого це iм холодно? Ти ж iще живий, iще теплий!
Пiсля цього замовкли вони, а ще через хвилину почув Самсон хропiння. Злякався спочатку, що тепер до ранку це хропiння чути буде, але, мабуть, хропун повернувся зручнiше, i стало в головi у Самсона тихо.
Вiн вийшов до вiтальнi, постояв у темрявi. Зiщулився через холодне повiтря. А потiм одягнувся i зi свiчкою в однiй руцi та з порожнiм мiшком у другiй до пiдвалу по дрова спустився. Набрав iх десятка пiвтора та обережно, переступивши знову через рипучу першу сходинку, пiднявся до себе.
Затопив камiнну пiч, вiд якоi тепло й на його спальню йшло. А потiм вирiшив i другу пiч у вiтальнi затопити, ту, що задньою стiнкою кабiнет батька обiгрiвала. Туди навiть бiльше дров не пошкодував, думаючи, що в теплi червоноармiйцi довше просплять i, можливо, у хорошому та мирному настроi прокинуться.
Тi вийшли вранцi з кабiнету дiйсно добросердними. Попирхали по черзi, умиваючись у ваннiй кiмнатi, – водопровiд, на подив, працював. Потiм, нi слова не сказавши, пiшли, закинувши на плечi гвинтiвки.
При денному свiтлi помiтив Самсон, що куля, увечерi з гвинтiвки вилетiвши, розщепила товстi дубовi дверi з коридору до вiтальнi й там же застрягла. Пошкодження дверей виявилося неприемним для ока, але малопомiтним, тому що було воно внизу, за вершок вiд пiдлоги.
Повертаючись думками вiд учорашнього випадкового пострiлу гвинтiвки до життя, зрозумiв Самсон, що настала п’ятниця, i саме в п’ятницю кликав його лiкар Ватрухiн, аби очi почистити.
Цього разу замкнув вiн за собою дверi, вважаючи, що червоноармiйська служба тiльки до вечора закiнчуеться. У стьобанiй ватянiй куртцi та в брудних пом’ятих штанях, аби не привертати на вулицi уваги, вирушив Самсон до лiкаря.
По Жилянськiй чулося хлюпання води пiд чобiтьми перехожих. Мерзлi смiттевi кучугури пахли сильнiше, а це означало, що весна знову почала вiдвойовувати в зими свiй календарний простiр. Березень знехотя наближався до квiтня. Десь недалеко пролунав дзвiнок трамвая, а через мить i сам вiн виринув iз Володимирськоi та задзвенiв по Жилянськiй до своеi кiнцевоi зупинки.
На розi з Ковальською Самсона зупинив стукiт молоткiв. Вiн здивувався, озирнувся й побачив робiтника, що стоiть на дерев’янiй драбинi, приставленiй до будинку. Поверх назви «Ковальська» вiн прибивав шматок фанери з чорним написом «Ул. Пролетарская».
Перед будинком лiкаря Самсон вiдчув неспокiй ранiше, нiж зрозумiв його причину. З фасаду над дверима пропала довга вивiска, яка сповiщала, що в цiй будiвлi приймае лiкар iз захворювань очей. Серце в Самсона стислося, i з пам’ятi виринув нiчний шепiт Федора: «Може, убити його?»
