скачать книгу бесплатно
– А ви звiдки? – поцiкавився Самсон.
– Мелiтополь.
Поспiшив Самсон до своеi спальнi, вiдчинив скриню, що в кутку правому стояла, узяв одну пару власних пiдштаникiв i винiс червоноармiйцю. Помiтив, як короткий на довгого з заздрiстю подивився i якось недобре слину ковтнув.
– Ідiть-iдiть, – почала квапити iх вдова двiрника. – Тiльки вiдзначте в себе, що в цiй квартирi немае нiякого швейного iнвентарю…
Вийшли вони не попрощавшись, а сама вдова затрималася на мить. Про свое запрошення на вечiрнiй оселедець нагадала.
За годину до оселедця в Самсона виник романтичний настрiй. Хлопець перейнявся питанням, яке вже два роки його не хвилювало: який вiн матиме вигляд? Сорочку бiлу знайшов вiдразу. Гiмназичнi штани змусили його понервуватися, тому що виявилися не в шафi, а в полотняному мiшку всерединi скринi разом iз лiтнiми сандалями. Ранiше вiн мiг носити iх без ременя, але тепер вони спадали. Ремiнь також знайшовся на днi скринi з його речами, але був вiн без пряжки. Попорпавшись iще, виявив Самсон i стару шкiльну бронзову пряжку з двома розбiжними лавровими гiлками та великою лiтерою «Ш» на тлi вiяла з пер для калiграфii. Одягнувшись, примiряв куртку-френч i вже тодi заспокоiвся, дивлячись у дзеркало та вважаючи себе з перебинтованою головою геройськи привабливим.
Перед тим, як спускатися до вдови, виголив до блиску щоки небезпечною бритвою, поприскав квiтковим одеколоном вiд Брокара й вiдразу ж пошкодував. Зайва виголенiсть видавала в ньому бiльше жертву, нiж героя. А запах буржуазного одеколону ця дiвчина могла сприйняти як його слабкiсть чи, що навiть гiрше, як протест проти запахiв нового життя. Змивши одеколон мильною водою, Самсон витерся холодним, пропахлим вогкiстю рушником.
Повiтря на кухнi у вдови виявилося цього вечора ще бiльш насиченим, нiж звичайно. Поруч на керогазi кипiла каструлька, у яку можна було не заглядати, бо саме вона й наповнювала всю кухню теплим ароматом картоплi. На круглому столi, накритому бiлою лляною скатертиною, красувалися три рiзнi тарiлки з одного сервiзу: десертна, закусочна та обiдня, бiля кожноi лежало по грубуватiй, пролетарського вигляду виделцi. У центрi на однаковiй вiдстанi вiд усiх тарiлок стояла порцелянова курка-масельничка.
– Надii ще немае, але вона обiцяла! – повiдомила вдова, посадивши гостя за стiл.
«Красиве iм’я», – подумав Самсон.
– Ти вибач, я iх до тебе вести не хотiла, зазвичай вилають i йдуть собi! А тут: нi, ми повиннi самi перевiрити! Я iм кажу: ми ж iз вами той, одного поля ягода! Ви що, менi не вiрите! А вони все одно!..
– Та нiчого, нiчого! – спробував заспокоiти ii Самсон.
– І ти наступного разу не давай, чого просять! А то ж прийдуть тi, кому не можна вiдмовити, а ти вже все повiддавав тим, кому можна було не давати! Весь у свого татуся, царство йому небесне!
Гучний стукiт вiдвернув увагу вдови та надав ii рухам легкостi. Вона випурхнула з-за столу. Рипнули дверi.
– Ой, Надiйка! Чудово, що прийшла! Проходь!
У кухню пiд стукiт дерев’яних черевичкiв по дерев’янiй-таки пiдлозi увiйшла дiвчина надмiрно атлетичноi зовнiшностi – висока, круглолиця, в тiлi, але не товста, у чорному овечому кожушку, застебнутому з натяжкою, через що кожушок здавався настовбурченим, у довгiй, нижче колiн, строгiй спiдницi.
Перед тим, як сiсти на запропонований вдовою стiлець, вона розстебнула гудзики кожушка i стала схожа на квiтку – пiд кожушком, який рiзко розкрився, виявилась яскраво-бордова плюшева блузка, застебнута пiд саму шию. Надiя розв’язала на головi сiру оренбурзьку хустку, розстебнула верхнiй гудзик блузки й тiльки потiм сiла, приязно подивившись на всмiхненого Самсона.
– Надя, – простягнула вона йому над столом руку.
– Самсон, – вiдрекомендувався хлопець, вiдчувши ii мiцне рукостискання i подивившись iй у зеленi очi привiтно й трохи жалiбно.
– У вас так смачно пахне, – обернулася дiвчина на господиню, що стояла над керогазом.
– Зараз, Надiйко, зараз усе буде готово! Давай тарiлку!
Три грубо очищенi картоплини, над якими здiймалася пара, опустилися на обiдню тарiлку Надi. Три iншi потрапили на закусочну тарiлку Самсона. Собi – на десертну – вдова поклала двi. Потiм, уже сiвши, зняла з курки-масельнички кришку-спинку i з гордiстю обвела поглядом гостей. Там лежав порiзаний великими шматками нечищений оселедець, прикрашений якимись зеленими листочками.
– Ой, де ви взяли салат? – здивувалася Надiя.
– Це не салат, це листя геранi! Для краси, – голос вдови став перепрошувальним. – Їсти не треба. Воно гiрке.
Вона сама пальцями зняла з оселедця листя та вiднесла його до пiдвiконня, кинула в горщик iз геранню.
– По чарочцi вип’ете? – запитала послужливо.
– Якщо не кисле, – кивнула Надiя.
– Не кисле, – всмiхнулася господиня. – Гiрке.
Першi хвилин п’ять трапези промайнули в тишi, але потiм розмова сама потекла, вiдштовхнувшись вiд вуличного холоду й оселедця та пiднявшись поступово вище проблем побуту й харчування.
– Дуже важко з новими службовцями, – скаржилася Надiя. – Вони приходять, говорять, що все вмiють, а потiм виявляеться, що вони погрiтися прийшли! А самi навiть писати грамотно не можуть!
– А що, у вас на роботi добре топлять? – пожвавився Самсон.
– Досить добре! Але опалювач жалiеться, каже, що майже кожен намагаеться дрова вкрасти, хоч одне полiно, але пiд пальто сховати! Я вже iнодi й сама всiх на виходi перевiряю! Кажу iм: соромно у самих себе красти!
– Ну, нам iще пощастило, – зiтхнув Самсон. – У нас у пiдвалi запас березових з часiв директорii залишився. Нiби як вони самi десь дрова забрали, а пiдвал у нас для дров реквiзували! Але пiдвал все одно пiд нами залишився! І дрова залишились, а директорii вже немае!
Вдова кинула на Самсона колючий незадоволений погляд, i вiн зрозумiв, що бовкнув не подумавши.
– Вони все одно, звичайно, уже закiнчуються, – вирiшив вiн завершити тему. – А де потiм дрова брати – не розумiю!
– Дрова – це колишнiй лiс, у лiсi iх i потрiбно брати, – знизала плечима Надiя. – А ви, Самсоне, чим займаетеся?
– Та ось, нещастя, що звалилися на нас, переживаю, – почав було вiдповiдати вiн i тут же ще один колючий погляд удови на собi зловив. – Батька вбили, та й менi дiсталося…
– Бандити? – запитала дiвчина.
– Козаки на конях… Просто на дорозi! Шаблями людей рубали нi за що!
– Слабо у нас iз порядком, – закивала головою вдова.
– Так, – погодилася дiвчина. – Це через минуле безвладдя, здичавiв народ… Як тiльки влада змiцниться i зуби покаже, такого бiльше не буде! А за професiею ви хто, Самсоне?
– В унiверситетi електричнi машини вивчав. А ви, Надiе?
– Аптекарська справа, але тепер в губстатбюро, статистику збираю.
– Цiкаво?
– Робота не повинна бути цiкавою! – Голос дiвчини раптом став прохолодним. – Робота повинна бути важливою i потрiбною для суспiльства!
– Менi подобаеться ваша рiшучiсть, – вiдважився Самсон на комплiмент i вiдразу спiймав на собi схвальний погляд удови.
Надiя почервонiла. Помацала рукою свое коротко обрiзане каштанове волосся, перевiрила пальцем рiвнiсть чубчика, вiд краю якого до густих брiв залишалося близько сантиметра.
– Я намагаюся показувати приклад майбутньоi людини, – мовила вона м’яко. – Майбутня людина мае бути рiшучою, працьовитою i доброю. Батьки моi хоч i з колишнього життя, а зi мною згоднi!
– А де ви живете в Киевi? – запитав Самсон.
– На Подолi. А працюю тут ось неподалiк, через кiлька будинкiв.
– І що, кожного дня пiшки на роботу й назад?
– Інодi пiшки, iнодi на трамваi.
– Надiйко, переселялися б ви до нас у будинок, – заговорила вдова. – Он Самсон тепер сам залишився. Вiн вам з радiстю однiею кiмнатою поступиться!
– Та в мене зарплата не така, щоб кiмнату знiмати. – У голосi дiвчини почувся жаль.
– А ви безкоштовно селiться! – запропонував Самсон. – Вважайте, що для потреб роботи ви цю кiмнату реквiзували!
– Для реквiзицii треба, щоб документ начальство пiдготувало, – цiлком серйозно мовила Надiя.
– Це я пожартував, буцiмто жартiвлива реквiзицiя!
– Ну, знаете, Самсоне! – вона зiтхнула. – Повертатися з роботи додому в темрявi – це вам не жарт!
Самсон вибачився, ще раз повторив свое запрошення, яке, що правда, спочатку вдова зробила.
Поки пили чай, за вiкном вистрiлили i з криком кудись побiгли невiдомi.
– Пiду я вже, – занервувалася пiсля цього шуму Надiя.
– Залишайтеся, – попросив ii Самсон.
– Нi, пiду! Інакше мама всю нiч не спатиме!
Вона пiдвелася, застебнула кожушок, пов’язала теплу хустку на голову.
Вдова запитально втупилася в Самсона. Вiн пiдхопився.
– Я вас проведу! – сказав твердо, по-вiйськовому.
– Дякую! – погодилася дiвчина.
– Ви тiльки хвилинку зачекайте, я переодягнуся в тепле! – попросив вiн.
6
Нiчний Киiв, яким вiн повертався додому з Подолу, нескiнченно вразив i налякав Самсона. Якщо, проводжаючи та слухаючи на ходу Надiю, вiн легко жартував i навiть побiг по Хрещатику за трамваем, що вiз замiсть пасажирiв якiсь мiшки з червоноармiйською охороною, пообiцявши Надii зупинити його та переконати трамвайника та солдатiв довезти iх хоча б до Думськоi площi, то легкiсть змiнив страх, як тiльки за дiвчиною зачинилися зеленi параднi дверi двоповерхового будинку на Набережно-Микiльськiй. Ще до Олександрiвськоi площi вiн дiйшов спокiйно безлюдними, страшними своею раптовою порожнечею вулицями. А як тiльки ступив на Олександрiвську, то над головою пролунав рушничний залп, i Самсона пригнуло до брукiвки так, що вiн мало руками ii не торкнувся. Визначити, звiдки цей залп донiсся, Самсону не вдалося. Згадав вiн слова лiкаря Ватрухiна про те, що вушна раковина, звiльнена вiд вуха, усi шуми без розбору та напрямку в голову приносить. Зрозумiв принаймнi, що залп звiдкись iз правого боку донiсся. Змусив себе випростати спину та прискорити крок, аби швидше вiдкритий простiр площi перетнути.
І тут, якраз лiворуч, зi сторони, чутноi тепер краще й тихiше, задзвенiв, наближаючись, трамвай. Час для трамваiв був уже пiзнiй, так що iхати вiн мiг тiльки в трамвайнi гаражi. Зупинившись пiд деревом, злившись у темрявi з його стовбуром, Самсон дивився на вагон, який наближався. Дивився та дивувався, розумiючи, що iде вiн не порожнiй, а везе людей, i люди цi якось занадто однаковi – червоноармiйцi. Не затримуючись на зупинцi, поiхав трамвай далi на Межигiрську, зникнувши за темним громаддям двоповерхових i триповерхових будiвель.
Самсон, перечекавши хвилину, поспiшив до лiвого боку Гостинного двору, а звiдти – вгору по Андрiiвському узвозу.
І тут, на Андрiiвському, чекало його ще одне потрясiння, тому що спочатку почулися короткi та злi перекрикування чоловiчих голосiв. Вiн зупинився i сховався за рiг одноповерхового будиночка з темними вiкнами. Звiдти вже побачив, як вiдчинилися дверi будинку по той бiк узвозу та трохи вище i як iз них червоноармiйцi винесли якiсь меблi. А слiдом за ними вискочив чоловiк у пiжамi й почав хапати одного з солдатiв за рукав. Другий солдат зняв з плеча гвинтiвку й проткнув чоловiка в пiжамi багнетом наскрiзь. Той спочатку осiв, а потiм упав обличчям униз на брукiвку. Форкнув кiнь. «Навантажуй!» – крикнув хтось, i кiнь витяг пiд свiтло неяскравого лiхтаря вiз, на нього почали солдати закидати стiльцi, а потiм пiдняли й нiжками догори опустили обiднiй стiл невеликих розмiрiв, напевно, на чотирьох персон.
Дверi так i залишилися вiдчиненими. Вiзник шмагонув коня, розвернув його мордою вгору, у бiк церкви Андрiя Первозванного. Повiльно потягнув той поклажу, а червоноармiйцi – було iх, може, четверо – почали заплигувати, щоб теж на возi пiднятись. Вiзник спробував iх зупинити окриками, але швидко замовк, отримавши у вiдповiдь обiцянку допомогти йому з життям розлучитися.
Коли вiз зник за плавним поворотом узвозу, Самсон пiдбiг до чоловiка в пiжамi. Той уже не дихав. Тодi Самсон заглянув в iншi вiдчиненi дверi, крикнув: «Є хто?» i, не дочекавшись вiдповiдi, пройшов у пiд’iзд, ступив в iншi вiдчиненi дверi. Там, у невеликiй квартирцi, усе було розкидано по пiдлозi. Пiд ногами хруснула розбита чашка. Самсон побачив протягнутий по стiнi провiд до люстри. Знайшов вимикач. Клацнув, але свiтло не спалахнуло. Приватним домовласникам цiеi ночi електрики не давали.
Постоявши на вулицi ще з хвилину над тiлом убитого, вiн, важко зiтхнувши, поспiшив нагору до Михайлiвськоi площi. Поспiшив, однак раз у раз зупинявся та прислухався, не бажаючи наздогнати випадково вiз iз червоноармiйцями та реквiзованими дорогими, цiнними меблями.
У дiм зайшов на початку третьоi, оповитий неприемними, згущеними нiчною вологiстю запахами неприбраних вулиць. Зняв стьобану ватяну куртку, понюхав ii перелякано. Здалося, що ввiбрала вона в себе все це амбре, що нервуе втомлену душу. Знову вдягнув, аби зiгрiтися. Сил вистачило тiльки на те, щоб у грубцi три полiна запалити, вiд чого, звичайно, буде бiльше теплого запаху, нiж тепла. Але не сидiти ж бiля грубки до ранку! Штани Самсон зняв, а спати лiг у двох парах пiдштанкiв i в плетеному светрi, надягнутому на теплу зимову сорочку.
Однак виспатися не вийшло. За вiкном тiльки засiрiв березневий рiденький свiтанок, як у дверi грубо загрюкали. Точно так, як напередоднi, коли приходили червоноармiйцi рееструвати швейнi машинки, що перебувають у приватнiй власностi. Але тодi пiсля грубого стукоту пролунав стукiт чемний – вiд удови двiрника. Цього разу ii поруч iз тими, що стукають, схоже, не було.
Похитуючись, Самсон вийшов у коридор, прочинив дверi, i тут же його вiдштовхнули вбiк, а до квартири щось занесли. Усе це вiдбувалося в напiвтемрявi. Електрики ще не було, як i сонця за вiкном, а запалити свiчку сонний господар квартири не додумався.
Але вiн зауважив, що вiзитерами знову були вiйськовi червоноармiйцi у своiх мишачого кольору шинелях. Тупiт iхнiх чобiт накопичувався в головi, викликав бiль. Самсон притиснув пiд бинтом голу вушну раковину, вiдступив назад. І тут перед його обличчям спалахнув сiрник, i хтось удивився в його очi. Цей хтось, низенький, примружений, здавався знайомим.
– Здоров, пане! – сказав вiн. – Ми в тебе були, пам’ятаеш?
Самсон кивнув.
– Це поки що речi своi занесли, три ящики. Не чiпай! А пiзнiше заселимося! Нам командир папiрець дав. Усе по закону!
І вiн простягнув Самсону м’ятий клаптик паперу.
У квартирi раптово стало тихо, але на вулицi за вiкном заiржав кiнь i почувся скрип колiс воза.
Умиваючись, Самсон одягнувся. Спустився на перший поверх, постукав до вдови.
Вона вже не спала, зустрiла на порозi з гасовою лампою в руцi, але до квартири не пустила.
– Вони сказали, що до мене заселяться! – поскаржився Самсон.
– Ну а що я можу, – зiтхнула вона. – Може, у вашого татуся друзi якi залишилися, що допомогти можуть?!
– Гаразд, вибачте! – Самсон розвернувся, ступив на першу сходинку, вона жалiбно скрипнула.
Як тiльки повернувся до квартири, дали електрику. Пiд стiною в коридорi стояли три вiйськовi ящики без замкiв. Вiн пiдняв кришку ближнього. Зверху лежала оксамитова портьера. Самсон пiдняв ii край i побачив срiбний свiчник, дерев’янi колодки для взуття, шевський молоток, коробку фотоапарата…
Згадав про «папiрець», отриманий вiд низенького червоноармiйця. Прочитав: «Цим пiдтверджую, що червоноармiйцi Цвiгун Антон i Бравада Федiр призначаються на постiй за адресою Жилянська, 24, квартира 3. Пожильцi квартири зобов'язанi iх годувати i забезпечити трьома змiнами нижньоi бiлизни, не рахуючи двох змiн бiлизни постiльноi». Наприкiнцi: «Комiсар» i нерозбiрливий пiдпис, а поверх нього змащена печатка.
Самсон зовсiм знiтився. «Чим же я iх годуватиму?» – задався вiн питанням.
Перерахував «керенки», «думки» i карбованцi, що залишалися в квартирi, знайшов iще кiлька царських банкнот i монет. Царськi, звичайно, у Киевi вже давненько не брали, але хто його знае, денiкiнцi ж недалеко i, за чутками, наступають! А сам Денiкiн – людина царська, якщо вони переможуть, то й грошi з двоголовими орлами повернуть. Царськi банкноти залишалися найбiльшими та найкрасивiшими. І хрустiли в руках так, що вiддавалися в головi хрустiнням свiжого яблука на зубах. «Керенки» та карбованцi не хрустiли взагалi. І розмiром бiльше говорили про кризу в паперовiй справi, нiж про свою платiжну спроможнiсть. Хоча й про платiжну спроможнiсть теж могли розмiром розповiсти, якщо порахувати, скiльки штук карбованцiв або «керенок» може на однiй царськiй троячцi або навiть «катеринцi» помiститися!
«А може, треба на роботу влаштуватися? – замислився тут Самсон, розумiючи, що грошей надовго не вистачить, i згадавши, як Надiя про свою службу розповiдала. – Адже вона службою не обтяжуеться, подобаеться iй бути корисною, а ще й зарплату державну отримувати! І картки на хлiб по першiй категорii, а не по третiй!»
Захотiлося Самсону з кимось iз тих, хто до новоi влади пристосувався, порадитися. Лiкар Ватрухiн для поради не пiдходив. Було зрозумiло, що вiн вiд усього нового ховаеться. З тих, iз ким Самсон разом навчався, тiльки Бабукiн горiв революцiею, а не потягом до знань. Треба до нього на Столипiнську сходити! Вiн, як людина, якiй Самсон завжди в борг давав, давню дружбу згадае й допомогу надасть!
Окрилений своiм рiшенням, Самсон поснiдав вiвсянкою з комiрчини запасiв, випив чаю, упаковка якого, куплена нещодавно за сто «керенських», своiми слонами кликала до Індii.
Як стемнiло, зiбрався вiн було на вихiд, але тут прийшли два червоноармiйцi, яких комiсар iз нерозбiрливим пiдписом визначив Самсону на постiй.
– А я йти збирався, – пробурмотiв вiн розгублено, коли вони зi стуком поставили своi гвинтiвки в коридорi прикладами вниз.
– Та йдiть, iдiть! Нам то що! – махнув рукою високий.
