скачать книгу бесплатно
Страшнi передчуття, однак, не повернули Самсона назад, перемiг вiн iх i постукав у дверi ввiчливо, як годиться.
Лiтня прислуга лiкаря впустила вiзитера вiдразу. Вигляд у неi був поганенький, блiда обличчям, а навколо очей мала темнi кола, що свiдчили про безсоннi ночi.
– Ага, – зрадiв, побачивши Самсона, лiкар. – Не забули! Ну проходьте, проходьте! Тут поки що Тонечка прибирае.
Прислуга дiйсно почала пiдмiтати з пiдлоги розбите скло. Сам Ватрухiн одягнений був у домашнiй теплий халат, але на плечах i на грудях до халата причепилася тирса i якесь iнше теслярське смiття.
– У мене тут уночi неприемна пригода сталася, – заговорив лiкар Ватрухiн, почавши обтрушувати халат, на який сам, здавалося, звернув увагу тiльки зараз – завдяки пильному погляду Самсона. – Увiрвалися до будинку два солдати, з лiжка пiдняли! Один кричав: «Лiкуй!» i гвинтiвку наставляв. Виявилося, що вiн своему товаришевi пiд час полiтичноi суперечки око багнетом виколов! А тут моя вивiска, як на зло! І вiн цього бiдолаху з оком, яке витекло, до мене штовхае! І кричить: «Лiкуй, сволото!» Я ж йому намагаюся пояснити, що лiкувати ж уже нема чого! Але потiм повiв до кабiнету, обробив рану, той волае, цей багнетом мене в бiк поколюе, квапить. Я пояснюю, що тут уже все, тiльки треба стежити, щоб сепсису не було, у сухостi очну ямку тримати. А вiн менi продовжуе: «Лiкуй, а то я тебе вилiкую!» А в медичнiй шафi, як на зло, очний протез лежав, декоративно-рекламний. На згадку про покiйного товариша-протезиста. Цей солдат iз гвинтiвкою багнетом скло в шафi розбив, схопив око й менi тицяе: «Вставляй йому! Рятуй мого товариша!» Я йому пояснюю, що очi роблять за розмiром i пiсля того, як очниця заживе. Словом, забрав вiн очний протез, у кишеню шинелi запхав i пообiцяв повернутися та каменя на каменi не залишити. Повiв свого товариша. Я тодi двох двiрникiв iз сусiднiх будинкiв пiдняв, скинули ми втрьох iз будинку вивiску, i взяли двiрники ii в оплату працi для розпалювання! Ну гаразд, я вже вiдсапався вiд цих неприемностей. Тiльки замок дверей пошкодили ще, треба полагодити. Показуйте вашi очi!
Звiльнив лiкар рогiвку ока Самсона вiд чужорiдноi частинки, саму сiткiвку гарненько оглянув.
– Ну тепер червоного вам менше бачиться? – запитав.
– Менше, – вiдповiв Самсон.
– А бинт ви так i не прали! – похитав головою лiкар. – Я ж не можу вам бiльше новий пов’язувати – медичноi користi вiн вам бiльше не несе!
– Та нiчого, я двiрничку попрошу, вона випере, – вiдповiв Самсон. – Усе часу не було. Думав на роботу влаштуватися, тiльки поки що не знайшов.
– На роботу? До них? – невпевнено спитав Ватрухiн. Але потiм голос його трохи пом’якшав. – А може, i треба! Кажуть, що працювати у них легше, нiж за царя. Нiхто нiкого не експлуатуе. Нiхто над головою не стоiть i не перевiряе. Зарплата, картки, талони… Я теж думав у клiнiку влаштуватися, в Олександрiвську. Прийшов, а там двадцятирiчний студент менi каже, що медицина тепер безкоштовна, а значить, i лiкар мусить без зарплати лiкувати. Мовляв, лiкарi достатньо за царя заробили! Я що – громадянин ворожого класу, третьоi категорii, пiвфунта хлiба всього належить! А мали другу категорiю дати, я ж не купець! Але ж нi, виявилося, що експлуататор! Прислугу маю. А я ж iй казав: «Ідiть, Тонечко, ви вiльнi! Настав ваш час!» А вона менi: «Нi, Миколо Миколайовичу, куди я пiду? Н?куди менi! Я у вас залишуся!» Ех, хоча б лад у мiстi навели! Бандитiв би та солдатiв прибрали, i то вже легше жилося б!
Лiкар зiтхнув. Згадана Тонечка тут же в дверях кабiнету з’явилася, повернулася пiсля того, як прибране з пiдлоги бите скло винесла.
– Я вам чаю заварю, – сказала твердо.
– Зроби, зроби! – погодився лiкар. – Чай – це тi лiки, в яких побiчних дiй не бувае!
9
У нiч на суботу шепiт червоноармiйцiв Самсона не турбував. Почув вiн тiльки скаргу Федора на те, що вiн за мамою сумуе i що без його селянських рук мамi з землею не впоратися.
Ну а вранцi через брудне вiконце до спальнi сонце заглянуло, пiдкресливши своiми променями i те, що шибки бруднi, i загальний безлад, за який батьки, якби були живi, вишпетили б Самсона по повнiй. Жваво й радiсно закаркали надворi дзвiнкi киiвськi ворони.
Вийшовши до вiтальнi, Самсон подумав, що червоноармiйцi ще сплять, бо було тихо. Взяв у комiрчинi вiник iз совком, пiдмiв спальню.
Тут iз коридору чемний у дверi стук почувся.
Проходячи до виходу, зауважив Самсон, що гвинтiвок пiд стiною немае.
Вiдчинив незамкненi дверi.
– Ось, усiм мешканцям сказали «указiвку» роздати, – сунула йому в руки вдова двiрника жовтуватий папiрець. – А ще сьогоднi суботник для обов’язкового прибирання з вулиць смiттевих заметiв! О десятiй ранку.
Новина про суботник не могла затьмарити гарного, сонячного настрою. Але ось «указiвка», надрукована з економiею друкарськоi фарби, змусила задуматися.
«Громадяни жителi, з 22-го березня цього року по мiсту Киеву буде проводитися реквiзицiя зайвих меблiв для облаштовування радянських установ. Реквiзицiя буде проводитися червоноармiйцями i представниками губвиконкому в присутностi уповноважених будинкового комiтету. Замiсть меблiв буде виданий документ, який пiдтвердить список реквiзованного з печаткою i пiдписом.
Не пiдлягають реквiзицii необхiднi для проживания меблi з розрахунку: стiлець i лiжко на кожного члена сiм'i або мешканця, одна шафа, один обiднiй i один письмовий стiл на сiм'ю. Кухоннi меблi, не згаданi вище, реквiзицii не пiдлягають.
Голова губвиконкому, факсимiльний пiдпис, печать».
Перечитавши «указiвку» двiчi, Самсон вирiшив провiдати письмовий стiл батька та обережно увiйшов до кабiнету. Червоноармiйцiв уже не було, але матраци з постiльною бiлизною скособочено лежали на пiдлозi, та й речi iхнi так само тут валялися. І запах iхнiй стояв непорушно, як стовп, – дивна сумiш iз затхлостi, тютюнового диму та машинного чи збройового мастила.
Насамперед Самсон перевiрив верхню шухляду столу. Бляшанка лежала на мiсцi, як й iншi папери та iхнiй сiмейний паспорт. У нижнiй шухлядi панував колишнiй порядок – нiмецький тримач олiвцiв лiворуч, оплаченi старi рахунки поряд iз ним, несплаченi старi рахунки правiше.
Витягнув Самсон несплаченi рахунки, погортав. Усi вони стосувалися 1917 року. Тут i вiд киiвського водогону, i вiд електростанцii, i вiд магазину мiнеральних вод, який давно закрився, i за окуляри з кiстяною оправою, i вiд аптекаря за живильну мазь для п’ят…
Поклав вiн рахунки на мiсце, витягнув iз глибини столу пляшечку з маззю «Лаинъ». Батько нею лiкував екземи на ногах. Покрутив у руках, поклав назад i шухляду засунув.
Нахилився над столом, вiдчинив вiкно, бажаючи вивiтрити трохи червоноармiйський дух. До батькiвського кабiнету ввiрвався гучний i балакучий вуличний гамiр, незвичний для суботи. По той бiк Жилянськоi двое лiтнiх добре одягнених чоловiкiв намагалися вiдколювати вiд iхнього смiттевого замету краi – один лопатою, а другий – короткуватим ломом.
«Суботник!» – згадав Самсон i причинив вiкно, але не повнiстю, щоб кабiнет i вулиця могли обмiнятися повiтрям.
Убравшись у найнепоказнiший одяг, вiн спустився вниз, де сусiд Овецький якраз отримував вiд вдови двiрника великий важкий лом.
Самсону дiсталася вугiльна лопата, не надто зручна для розбивання заметiв. Але вибору не було. По всiй Жилянськiй стояв весняний гамiр. Сонце на подив непохитно трималося на небi та пiдточувало своiми променями мерзлi замети. По брукiвцi проiздили то автомобiлi, то екiпажi та вози. Вiзники матюкалися, коли пiд копита iхнiх коней летiли шматки брудного льоду та чорного снiгу. Мороз, що ранiше зберiгав замерзлий сморiд безладно перезимованого мiста, вiдступав, а значить повiтря наповнювалося смiттевим смородом. Але наповнювалося ним воно повiльно, i люди встигали звикати до запахiв кислого квасу та торiшньоi цвiлi, а потiм i до iнших запахiв, i жоден iз долучених до повiтря запахiв не змушував городянок занудьгувати за трояндами на дачi та перекинутi пудреницями. Вони також старанно дробили замети бiля своiх будинкiв i, здаеться, навiть радiли можливостими вихiдноi, суботньоi фiзичноi працi, яку вже оголошувано кiлька разiв «святковою», хоча Самсону так i не вдалося для себе визначити, чи може фiзична праця бути святковою i, якщо може, то як ii треба правильно святкувати?
За п’ятдесят аршинiв у напрямку Кузнецькоi бiля чималого замету працювали кiлька жiнок, i ось вони працювали дiйсно святково, майже пританцьовуючи. Самсон поглядав у iхнiй бiк щоразу, коли долинали до нього крiзь iнший, ближчий шум, веселi, завзятi голоси.
Інодi повз них проходили червоноармiйськi патрулi, якi зупинялися ненадовго бiля кожного розбираного замету, оглядали учасникiв суботника, мiж собою крiзь вуса та чорнi зуби коментували або жартували, про що говорив iнодi сонячний, а iнодi й зловтiшний блиск у iхнiх очах. При появi патрулiв суботник, звичайно, прискорювався, i навiть слабосилий сусiд Овецький, якому за статурою належало б тримати в руцi скорiше вiник, нiж лом, приступав до розбивання замету з новими силами.
Черговий патруль висловив жестами й хитанням голови невпевненiсть у тому, що для Самсона та його сусiда цей день закiнчиться перемогою.
Із заздрiстю подивився Самсон знову вдалину, у бiк Кузнецькоi, на веселий жiночий суботник, бiля якого вже й замету майже не було. І тут здалося йому, що серед дзвiнкоголосих суботниць вiн упiзнав Надiю.
Опустив вiн лопату на кругляк i вирiшив пройтися, перевiрити, чи не обдурили його очi.
І дiйсно, там виявилася Надiя, а сама будiвля, бiля якоi дiвчата смiттевий замет прибирали, була не чим iншим, як радянською статистичною установою, де вона працювала.
– Ну як у вас? – поцiкавилася вона привiтно, упiзнавши прибульця.
– Мучимося, – зiзнався Самсон. – Нас же тiльки двое, навiть двiрничка не вийшла на допомогу!
– А ми допоможемо! Ми такi! – пустотливо вигукнула Надiя й озирнулася на подруг. Тi закивали.
Повернувся Самсон до свого дому в супроводi розохочених суботньою працею красунь. Замиготiли в руках у них лопати – новенькi, сталевi. Сусiд Овецький навiть вiдiйшов i вирiшив вiдсапатись, а Самсон узяв у нього лом i заходився встромляти його важким вiстрям у замет. Робота загорiлась. І в вiкнi першого поверху з’явилося здивоване обличчя вдови двiрника. І на обличчi ii засвiтилася усмiшка, добра, привiтна.
– Що ж це вас так мало вийшло? – запитала, не припиняючи роботи, Надiя.
– Так нас тут мало! Гузееви з третього поверху ще на початку лютого в Одесу поiхали, а дружина сусiдова дитину няньчить, – вiдповiв Самсон.
– Отож, ви ж мешканцi, а в нас – установа, людей багато! Ой, подивiться! – раптово вiдволiклася вона, дивлячись за спину якогось хлопця.
До iхнього замету жвавим кроком пiдiйшли, голосно й весело перемовляючись своею мовою, четверо китайських червоноармiйцiв. Вони жестами попросили дiвчат-суботниць вiдiйти, скинули з плечей гвинтiвки й заходилися наносити замету вiдчутнi багнетнi удари. Розкришивши верхню частину мерзлоi гiрки, вони привiтно помахали руками й пiшли собi.
Роботи тепер залишалося небагато. Розiбравши замет ущент i його осколками встеливши всю брукiвку, розiйшовсь iхнiй суботник по домiвках. Тiльки Надiя та Самсон виявилися запрошеними до вдови двiрника на чай. Вона iх просто з вiкна покликала. А пiсля чаю запропонував Самсон дiвчинi в Купецький сад прогулятися. Вона охоче погодилася, тим бiльше, що сад лежав просто на ii щоденнiй дорозi з дому на роботу й назад.
Сонце вже сховалося за хмари, але повiтря ще було теплим. Два трамваi стояли на трамвайному кiльцi колишньоi Царськоi площi. Бiля них галасував натовп, який бажав стати пасажирами. На сходах, що ведуть до панорамного майданчика та до лiтнього театру, було людно. Самсон у гiмназичному пальтi – пiсля чаю вiн забiг додому, щоб перевдягнутись, – i Надiя в своему каракулевому кожушку опинилися в цiй розгулянiй юрбi наче серед спорiднених душ, якi радiють сонячнiй суботi.
– Дивно, як тут не вiдчуваеться iсторii! – сказала раптом дiвчина.
– Якоi iсторii? – уточнив Самсон.
– Тiеi, яка зараз змiнюе свiт! Не вiдчуваеться вiйни! Але ж наша армiя зараз готуеться до вирiшального бою! Проти всiх ворогiв! Розумiете? – вона подивилася допитливо на хлопця.
Самсон кивнув.
– Я про ворогiв розумiю, – сказав вiн. – Але ось червоноармiйцi, якi в мене на постоi, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей вiд землi вiдривати…
– Так, у селян зараз думки тiльки про майбутнi посiви, – погодилася Надiя. – Але саме це й мае змусити iх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робiтники теж хочуть повернутися на заводи i в сiм’i! Це нетерпiння перемоги мае нам допомогти!
Самсон зiтхнув. Вони пiдходили до краю оглядового майданчика. Вiдчувалося наближення сутiнкiв, i тi, що гуляли в парку, повертали вже назад до сходового спуску бiля колишнiх купецьких зборiв. Коли вони з Надiею зупинилися на краю майданчика, поруч уже нiкого не було.
– Ви свiй будинок звiдси бачите? – поцiкавився Самсон.
– Нi, – похитала головою Надiя. – А бачите, як красиво дим iз димарiв iде?
– Бачу! – вiдповiв Самсон.
– Менi так подобаеться, коли взимку повiтря пахне пiчним димом! – мрiйливо мовила Надiя. – Але для цього треба на дачi iхати, там це повiтря таке чисте! А ще недавно дим iз димарiв стовпчиком здiймався, i нiби небо цi стовпчики пiдпирали! А тепер його вiдразу вiтром звiюе!
– Ну так ранiше вугiлля палили, а вугiльний дим – вiн щiльнiший, стiйкiший, – пояснив Самсон. – Тепер ось дровами топлять, а подекуди навiть книгами! А дров’яний дим – вiн легкий, безформний. Його найменший подув вiтру звiюе!
– Ой! Лiхтарi засвiтилися! – зрадiла Надiя та показала рукою вниз, на вуличнi вогники Подолу. – Цiкаво, як тепер електрику для лiхтарiв отримують?
– Теж iз дров, – посмiхнувся Самсон. – Тiльки дров не дуже-то вистачае! Товариш iз електростанцii скаржився, що запаси закiнчуються! Ну от як закiнчаться дров’янi запаси, то й згаснуть лiхтарi!
– Ну ви й скажете! – махнула рукою Надiя. – Стiльки лiсiв навколо Киева!
– Так, лiсiв багато, а лiсорубiв немае, iх в армiю мобiлiзували!
– Нiчого, треба буде – оголосять суботник, видадуть кожному по сокирi й на дев’ятнадцятому трамваi в лiс повезуть! – впевнено сказала дiвчина.
– І вам видадуть?
– І менi видадуть? Чим я гiрша! – Вона обернулася до Самсона й обдарувала його самовпевненою усмiшкою. – Ой, я ж забула! – нахилилася вона до своеi сумочки, що висiла на зiгнутому лiктi. Розкрила ii, витягла з хрускотом щось, загорнуте в газету. Розгорнула, i в руках у неi виявилося щось дивне, схоже на якусь випiчку, що скорiше за все нагадувало хлiб у виглядi молотка. – Ви, Самсоне, бiльше солодке любите чи солоне? – запитала вона.
– Солодке, – зiзнався хлопець.
Надiя вiдламала «ударну» частину булки-молотка, а собi залишила «ручку».
– Нам «Червона пекарня» для суботника в подарунок спекла! Теж у свiй суботник! У молотковiй частинi – повидло сливове, а в ручцi – тушкована капуста! – засмiялася вона.
Надiя смачно вiдкусила свiй шматок булки, i очi ii засвiтилися радiстю. Самсон обережно свою частину булки теж вiдкусив, але за один укус до повидла не добрався.
10
Повернувшись без пригод iз Подолу на Жилянську, Самсон побачив перед парадним будинку вистелену сiном пiдводу. Вiзник якраз розгортав брезент i розкладав його поверх соломи. Подвiйнi дверi парадного повiльно розчинились, i з них спиною висунувся червоноармiець, який щось нiс. Через мить Самсона взяв острах, бо побачив вiн, що його постояльцi, Антон i Федiр, винесли на вулицю батькiвський письмовий стiл й опустили його поряд iз пiдводою. Слiдом за ними вийшов iз парадного ще один вiйськовий, старший, у шкiрянiй куртцi замiсть шинелi.
– Вибачте, – пiдскочив до них Самсон, – що це ви собi дозволяете? Це мiй стiл!
– Ми ж говорили, вiн заважае, – винуватим голосом спробував пояснити Федiр.
– Громадянине, ваш стiл реквiзовано! – обернувся до Самсона чоловiк у куртцi. – Двiрник мав вас попередити. У нас нi на чому справи вести! Вантажте!
Червоноармiйцi пiднатужились i перевернули стiл на пiдводу, опустивши його на брезент стiльницею. Самсон чiтко почув, як задзвенiло-заторохтiло, як монети в гаманцi, усе, що лежало у висувних шухлядах.
– Так там же моi речi! Документи! – закричав вiн, вiдчуваючи в цю мить таку ж свою безпораднiсть, як тодi на дорозi, коли вбили батька.
– Шухляди опечатано, нiчого не пропаде! – нервово сказав, обернувшись, чоловiк у шкiрянiй куртцi.
– Та як же нiчого не пропаде! Куди ви його забираете?
– В установу мiлiцii, на Тарасiвську!
– У полiцiю? – здивувався Самсон i згадав, як його самого з унiверситетським товаришем доставляли туди два роки тому жандарми за участь у манiфестацii бiля пам’ятника Олександру Другому на Царськiй площi. Їх спробували звинуватити в крадiжцi срiбних вiнкiв з огорожi пам’ятника, однак вiнки знайшлися швидко – виявилося, що iх украли робiтники арсенальних майстерень. Так що навiть переночувати iм у вiддiленнi полiцii не довелося, але саму жандармську обстановку вiн добре запам’ятав: пухкi шкiрянi дивани неймовiрноi ваги та масивностi, такi ж робочi столи, заваленi теками, лампи з мармуровими нiжками на столах.
– Так там же повно меблiв! – Самсон скинув на чоловiка в куртцi раптовоi рiшучостi погляд.
– Розграбували, а те, що не змогли через дверi винести, сокирами порубали! – вiдповiв той, потiм, повернувшись до вiзника, крикнув: – Чого стоiш! Паняй!
Шморгонув вiзник коня i лiвий повiдець натягнув. Почала пiдвода розвертатися, скриплячи колесами та викидаючи з-пiд них пiд ноги тим, що стояли, окрушини смiттевого замету.
Антон i Федiр, потупцювавши на мiсцi, повернулися в парадне. Самсон, провiвши iх поглядом, обернувся вслiд пiдводi, побачив, як застрибнув на неi чоловiк у куртцi. Може, з хвилину вiдчув вiн себе знову насильно позбавленим важливоi частини свого тiла, але потiм штовхнула його якась сила в спину й рушив вiн поспiшним кроком за пiдводою, покрокував, не дивлячись пiд ноги. А коли пiдводу швидше кiнь потягнув, то майже перейшов Самсон на бiг, аби не вiдстати та не втратити зоровий контакт iз батькiвським письмовим столом. І здалося йому в цю мить, що бiжить вiн за труною свого батька, яку пiдвода на Щекавицьке кладовище везе.
Незабаром пiдвода бiля знайомоi цегляноi будiвлi зупинилася. Чоловiк у куртцi зайшов усередину, а вийшов уже не сам, а з трьома солдатами. Зняли вони стiл i, як лежав вiн угору нiжками, так i занесли вони його в примiщення. Вiзник зiскочив iз козел, заглянув у вiдчиненi дверi, крикнув щось про оплату за транспорт. Вийшов на його крик той самий чоловiк у куртцi, дав вiзниковi в руку папiрець розмiром з «керенку», але не грошi. Той покрутив його перед очима, подивився запитливо на представника мiлiцейськоi установи, очима матюкнувсь i махнув рукою.
Провiвши порожню пiдводу поглядом, осмiлiв Самсон настiльки, що сам до порога установи пiдiйшов i всередину ступив.
– Куди? – суворо запитав червоноармiець, який стояв одразу за дверима, тримаючи правою рукою за ствол гвинтiвку, уперту прикладом у пiдлогу.
– Тут щойно мiй стiл занесли, – спробував пояснити Самсон. – А куди далi, я не побачив.
– Стiл туди занесли, – кивнув червоноармiець на дерев’янi сходи з красивими червоними поручнями.
– Можна? – запитав Самсон.
– Ага, – вiдповiв черговий червоноармiець, шанобливо глянувши на перебинтовану голову вiзитера.
Вiн вибiг по сходах i зiткнувся нагорi вiч-на-вiч iз чоловiком у старому зеленому френчi та в синiх формених штанях. І френч, i штани були вiд рiзних унiформ, тому скласти iх воедино в думках Самсону не вдалося, а пiд роздратованим утомленим поглядом цього чоловiка й поготiв часу на це не залишалося.
– Що вам тут? – запитав iз хрипотою чоловiк.
Коротко, але плутано пояснив йому Самсон мету вiзиту, а також на ходу пригадав отриману «вказiвку» про реквiзицiю зайвих меблiв, де докладно описувалося, що один письмовий стiл на сiм’ю не е зайвим, а також повiдомлялося, що в обмiн на вилученi меблi видавався документ. Документа ж йому теж нiякого не дали, а стiл реквiзували явно за скаргою двох постояльцiв, яким цей предмет меблiв спати заважав.
Вислухавши вiзитера, поманив його чоловiк до кiмнати й показав на знайомий стiл, у якого дiйсно шухляди опломбовано було мастиковими печатками.
– Вiн? – уточнив чоловiк.
