скачать книгу бесплатно
Самсон i Надiя
Андрiй Юрiйович Курков
Ретродетектив
Ранньою весною 1919 року у Самсона Колечка пiд час вуличного погрому козаки зарубали батька, йому самому вiдтяли вухо. У Киевi заворушення, мiсто знову захоплене бiльшовиками, але вони майже не контролюють ситуацiю. Городян грабують справжнi i фальшивi червоноармiйцi, по околицях Киева раз по разу господарюють банди всiляких отаманiв – Зеленого, Григор'ева, Струка… Виживати стае все складнiше. За збiгом дивних обставин – завдяки письмовому столу покiйного батька – Самсона Колечка беруть на службу до мiлiцii. Ця справа для нього абсолютно нова, проте вiн одразу, починае розслiдувати злочини – тi, що здiйснюють червоноармiйцi, якi в нього оселилися. Розслiдування Самсона призводять до абсолютно непередбачуваних наслiдкiв…
Андрiй Курков
Самсон i Надiя
Присвячуеться Всеволоду Євгеновичу Дмитрiеву, архiвiсту-ентузiасту, iдеалiстовi, який ненавидiв насильство.
1
Дзвiн шаблi, що впала на голову батька, оглушив Самсона. Краем ока вiн зловив миттевий спалах блискучого леза клинка й ступив у калюжу. Лiвою рукою вже мертвий батько штовхнув його вбiк, i через цей поштовх наступна шабля упала не на його рудоволосу голову, але й не мимо – вiдсiкла праве вухо, i вiн побачив його, падаючи у придорожню канаву, устиг простягнути руку, зловити й затиснути в кулацi. А прямо на дорогу впав батько з розрубаною навпiл головою. І кiнь припечатав його ще раз до землi пiдкованим копитом задньоi ноги. Потiм вершник шарпнув вуздечку коня та рвонув уперед, де з десяток прудконогих городян самi кинулися в канави обабiч, розумiючи, що iх чекае. За ним – ще п’ять вершникiв.
Але Самсон iх уже не бачив. Вiн лежав на схилi канавки, лiвою долонею упершись в мокру землю й опустивши голову на пiдкладений пiд неi кулак правоi руки. Рана на головi палала, пекла голосно i дзвiнко, наче хтось навмисне над нею лупив молотом по сталевiй рейцi. Гаряча кров лилася по вилицi на шию, затiкала за комiр.
Знову закапав дощ. Самсон пiдвiв голову. Подивився на дорогу. Побачив вiдкинуту пiдошвою до нього ногу батька. Темно-синi гудзиковi англiйськi черевики, навiть вимазанi грязюкою, мали благородний вигляд. Батько iх носив постiйно i дбайливо вже шiсть рокiв, iз 1914-го, коли, наляканий початком вiйни, торговець взуттям на Хрещатику скинув цiну, справедливо вважаючи, що вiйна – не найкращий час для продажу модних товарiв.
Вiн не хотiв бачити мертвого батька повнiстю, з розрубаною головою. Саме тому позадкував по канавi, не розтуляючи кулака з вухом. Вибрався на дорогу, але випростатися не змiг. Стояв худий i згорблений, не даючи собi обернутися назад. Зробив кiлька крокiв i спiткнувся об тiло. Обiйшов, i тут знову страшенний шум звалився на його голову й шугонув до неi всередину. Вiн вливався розжареним оловом у вiдрубане вухо. Самсон притиснув кулак до кровоточивоi рани, немов намагався заткнути ii та перекрити гуркiт, що продирався до голови, i побiг. Побiг просто геть, хоч i туди, звiдкiля вони з батьком прийшли, у бiк рiдноi Жилянськоi. Крiзь гуркотняву i шум почув окремi пострiли, але це його не зупинило. Самсон бiг повз розгублених городян i городянок, якi роззиралися на всi боки, але нiкуди не йшли. І коли вже вiдчув, що далi не може, що сили закiнчуються, зачепився поглядом за велику вивiску над дверима двоповерхового особняка: «Лiкування захворювань очей. Лiкар Ватрухiн М. М.».
Пiдбiг до дверей, потягнув за клямку лiвою рукою. Зачиненi. Стукнув.
– Вiдчинiть! – закричав.
Затарабанив по них кулаками.
– Чого вам? – долинув зсередини явно старий жiночий переляканий голос.
– Менi до лiкаря!
– Микола Миколайович сьогоднi не приймае!
– Вiн мусить! Вiн зобов’язаний мене прийняти! – благав Самсон.
– Хто там, Тоню? – пролунав вiддалений i глибокий чоловiчий баритон.
– Так хтось iз вулицi! – вiдповiла бабуся.
– Впусти!
Дверi прочинилися. Старенька подивилася на закривавленого Самсона крiзь щiлину, потiм впустила й вiдразу зачинила дверi на замок i два засуви.
– Ой, господи! Хто це вас?
– Козаки. А де лiкар?
– Ходiмо!
Гладко виголений сивочолий лiкар, оглянувши рану, мовчки ii обробив, приклав до неi тампон iз маззю та перебинтував голову.
Самсон, трохи заспокоений тишею квартири, подивився на нього з тихою вдячнiстю та розкрив перед ним правий кулак.
– А вухо можна якось пришити? – запитав ледве чутно.
– Я вам не скажу, – сумно похитав головою лiкар. – Я лiкую захворювання очей. Це вас хто так?
– Не знаю, – хлопець знизав плечима. – Козаки.
– Червоне безвладдя! – сказав Ватрухiн i важко зiтхнув.
Вiн вiдiйшов до столу, попорпавсь у верхнiй шухлядi та, вийнявши коробочку з-пiд пудри, простягнув хлопцевi.
Самсон зняв кришечку, усерединi було порожньо. Лiкар вiдiрвав клаптик вати i поклав на дно коробочки. Самсон опустив до неi вухо, закрив i сховав у накладну кишеню куртки-френча.
Пiдвiв погляд на лiкаря.
– У мене там батько залишився, – вiн важко зiтхнув. – На дорозi. Зарубали.
Лiкар гiрко прицмокнув i хитнув головою.
– Хiба можна зараз по вулицях ходити? – Вiн розвiв руками. – І що ж ви збираетеся робити?
– Не знаю, треба забрати його…
– Грошi у вас е?
– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.
– Ходiмо, – Ватрухiн жестом показав на дверi, що вели до коридору.
Вулицi цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стрiляли з рушниць. Над мiстом, яке напилося кровi, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на нiч на його дахи та кладовища.
Коли дiйшли до Нiмецькоi, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили двi пiдводи та з десяток дядькiв. На одну пiдводу вже пiдняли кiлькох убитих, але батько Самсона так i лежав на краю дороги. Тiльки тепер вiн був босим – хтось зняв англiйськi гудзиковi черевики.
Самсон нахилився до його тiла, намагаючись не дивитися на голову. Полiз рукою пiд груди, намацав у внутрiшнiй кишенi пальта портмоне. Витягнув. Його пухлiсть дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча i, випроставшись, озирнувся на пiдводи.
– Везти треба? – запитав дядько, який тримав коня порожньоi пiдводи за вуздечку.
– Так, треба, – кивнув Самсон. І озирнувся на лiкаря.
– А який похоронний дiм тут ближче? – запитав дядька лiкар.
– Та до Гладбаха ближче за всiх! – вiдповiв той. – А грошi ж е? Тiльки не цi, не карбованцi!
– «Керенки» е, – сказав лiкар.
– Добре, – кивнув дядько. – Давайте допоможу пiдняти, а то ж вимажетеся!
Самсон подивився на своi бруднi штани й брудну куртку й одночасно з дядьком нахилився до тiла батька.
Вiвторок 11 березня 1919 року став днем, який перекреслив його минуле життя.
2
– Пальто я б вам радив забрати, – сказав по-росiйськи з польським акцентом прикажчик похоронного дому. – У пальтi не ховають! Там воно не зiгрiе. А от на ноги треба б!
Тiло батька лежало в грубо збитiй трунi. Голова, укрита квадратом китайського лiлового шовку, здавалася цiлою. Працiвник похоронного дому перебинтував ii, щоб стягнути розколотi половинки черепа.
– А ось ця дошка? – Самсон показав поглядом на боковину труни, що явно вже була в iншому вжитку.
– Ви знаете, у нас же своя лiсопильня пiд Фастовом, але тепер туди не доiхати, а якщо доiдеш, то можеш не повернутися, – сказав прикажчик. – Там, де не вистачило доброго дерева, вставили з поваленого паркану… Клiентiв занадто багато, столяри не встигають… Може, ваш батько повз цей паркан i ходив!
На зазвичай малолюдному Щекавицькому кладовищi цього разу стояв вуличний гамiр. І навiть каркання сотнi ворон, якi вподобали крону могутнього дуба на старообрядницькiй дiлянцi, було не в змозi цей гамiр заглушити. Шум, плач, сердитi, але все ж жалобнi голоси долинали з краю кладовища, з боку урвища. Самсон же перебував у самому центрi, стояв i спостерiгав, як двое дядькiв, знайдених прикажчиком, поглиблювали вузьку яму мiж старими могилами. Час вiд часу вiн вiдходив на кiлька крокiв, аби бура земля, яку викидали з ями, не впала на черевики.
– Глибше не можна! – крикнув iз ями один. – Тут уже труни!
Мабуть, для пiдтвердження своiх слiв, вiн ударив лопатою по дереву, яке прозвучало у вiдповiдь глухо та жалiбно.
Самсон заглянув униз.
– А труна стане?
– Якщо убгати, то стане! – вiдповiли йому. – Може, трохи стиснеться!
Праворуч визирало потемнiле ребро труни мами, похованоi тут п’ять рокiв тому. Вона пiшла слiдом за сестричкою Вiрочкою, заразившись вiд неi хворобою легенiв. Ось тепер i тато ляже поряд третiм, не залишивши йому, Самсоновi, мiсця в сiмейнiй могилi.
Вiн глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гiлками. З вирiзаним написом «Колечко Вiруся, Колечко Зiнаiда Федорiвна. Спочивайте з миром. Вiд батька, мами й брата».
Напис збентежив Самсона.
Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.
Дядьки лопатами пiдтесати буру землю в тiсному мiсцi, i верхня частина труни опустилася на кiлька вершкiв униз.
– Далi зараз не пiде, – похитав головою дядько. – Але потiм воно осяде! Воно завжди так! Завжди осiдае!
Самсон кивнув. І вiдчув, як сповзае пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над вiдрубаним вухом, розв’язав, пiдтягнув i пов’язав кiнчики заново.
– Болить? – спiвчутливо запитав один iз дядькiв.
– Нi, – вiдповiв Самсон. – Тiльки ние.
– Воно завжди так! – сказав дядько i з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потiм дiстав iз кишенi ватяноi куртки пом’яту картату кепку i покрив нею голову.
Отримавши розрахунок, дядьки пiшли до пiдводи. Самсон залишився сам. І тут iз-за хмар визирнуло сонце, i пiд його променями немов притихло все на кладовищi. Ворони замовкли. І з боку урвища нiхто не шумiв i не плакав. Усе причаiлось i затримало подих. Усе, крiм прохолодного березневого вiтру.
Бурi плями землi на старому зашкарублому снiгу навколо свiжоi могили здалися Самсону плямами кровi.
Добротне, але брудне батькiвське пальто, вiдмивши комiр й утепленi ватином плечi, вiн повiсив у лiвiй половинi шафи, у правiй висiв одяг мами та ii улюблений кожушок iз сiроi лисицi.
Зайшов до кабiнету батька. У цю маленьку, але затишну кiмнатку з одним вiкном, що виходить на вулицю, вiн заглядав рiдко. Письмовий стiл батько тримав у нiмецькому порядку. По праву руку на краю стiльницi лежав абакус[1 - Абакус – рахiвниця.], подарований господарем торговоi фiрми, де батько працював рахiвником до самого ii закриття рiк тому. Боковинки горiховоi рами абакуса були iнкрустованi вставками зi слоновоi кiстки. Самi лiчильнi кiсточки теж були благородними, з кiсток «морського звiра», як полюбляв казати батько.
По лiву руку на столi зазвичай лежали картоннi теки на зав’язках iз документами. Але коли торгова фiрма закрилася, цi теки перекочували на пiдлогу. Викидати iх батько не поспiшав, говорив, що життя неможливе без повiтря, води й торгiвлi, а тому думав, що й торгова фiрма може знову вiдкритись, як тiльки «незадоволенi стануть задоволеними».
На стiнi лiворуч i на стiнi праворуч висiло на вбитих цвяхах iще три десятки рахiвниць – цiла колекцiя. Ранiше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли вiн залишився в квартирi сам i змiг до них придивитися, то дуже швидко побачив вiдмiннiсть i форм, i вiдтiнкiв, i кольору лiчильних кiсточок. Дивно й нерозумно на прикрашених абакусами стiнах виглядали кiлька фотографiй у дерев’яних рамках. Дiдусь iз бабусею, батько з матiр’ю, вiн, Самсон, iз сестрою Вiрою маленькi в матросках…
Самсон пiдiйшов ближче до своеi фотографii з сестричкою. Рука потягнулася до абакуса, що висiв пiд нею.
Вiн iз силою штовхнув кiсточку лiворуч на вiльний край залiзноi спицi.
– Вiра! – сказав вiн сумно. Потiм штовхнув туди ж наступну i мовив: – Мама! – А вiдправивши за ними слiдом третю, уже зовсiм притишеним голосом сказав: – Батько!..
Потiм трохи вiддiлив четверту кiсточку вiд решти в ряду й повозив ii пальцем по спицi лiворуч-праворуч.
Гмикнув i вiдiйшов. Сiв за батькiвський стiл. Висунув верхню лiву шухляду. Узяв до рук iхнiй сiмейний паспорт. На фотографii вони були вчотирьох. Дата видачi – 13 лютого 1913 року. Тато його оформив, мрiючи про сiмейну поiздку до Австро-Угорщини на води. Тепер нi Австро-Угорщини, нi Росiйськоi iмперii, нi тата. Тiльки паспорт.
Самсон закрив сiру книжечку, поклав туди, звiдки взяв. А поряд iз нею – коробочку з-пiд пудри зi своiм вухом. І тут доторкнувся до правоi скронi, помацав рану пiд бинтом. Вона дiйсно нила, але не болiла.
Клацнув пальцями бiля рани, i здалося йому клацання гучним i дзвiнким.
«Добре, що ще чую», – подумав.
3
На дев’ятий день пiсля вбивства батька подивився Самсон на себе в дзеркало, на запалi очi, на запалi щоки, на брудний розкошланий бинт.
Днi пронеслися, як дощова вода Володимирським узвозом, – шумно й пiд ногами. Тiльки на вулицю Самсон не виходив, а визирав iз вiкна батькiвського кабiнету або з вiкон вiтальнi. Вiкна його спальнi, як i вiкна спалень сестри Вiрочки та батькiв, виходили на подвiр’я, на ще голi гiлки старого клена. Спальнi Вiрочки тепер нiби не iснувало. Їi дверi були повнiстю закритi буфетом. Дверi до спальнi батькiв Самсон «сховав» два днi тому. Тепер вони були за пересунутою шафою. У цих закритих вiд стороннього свiту кiмнатах ховався бiль утрат. І вiд цього Самсоновi ставало трохи легше думати про своiх покiйних батькiв i сестричку.
Дощ змiнювався мокрим снiгом, хлюпання нiг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням пiдкiв по брукiвцi, а iнодi й шум мотора налiтав, як вiтер, i тодi все в ньому тонуло, але не надовго.
Виiвши тарiлку вчорашнього вiвсяного киселю, уже набридлого за останнi днi, Самсон вичистив у коридорi щiткою з батькiвського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Нi, i пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрiсть i самовпевненiсть свiтилися на обличчi водночас iз добродушнiстю, що вiчно була присутньою в поглядi карих очей. Пальто своею солiдною поважнiстю просто пiдкреслювало суперечнiсть мiж ним i переляканою, неголеною фiзiономiею Самсона.
Сховав вiн вичищене пальто в шафу, але думки про батька, що справедливо обсiли його на дев’ятий день, вимагали якихось дiй. Їхати на Щекавицьке кладовище на могилу? Нi, це Самсон вiдразу з голови викинув. Далеко й небезпечно. Навiть якщо вибудувати вздовж усього маршруту червоноармiйцiв iз гвинтiвками, усе одно небезпечно! Хто iх знае, що в них на думцi та в кому вони раптом ворога побачать? Адже можуть i в ньому побачити й вистрiлити! До церкви пiти та свiчку поставити? Це, звичайно, можна було б, але нi батько, нi вiн сам особливо побожними не були. Тiльки мати ходила на святковi служби, та й то соромилася про це оголошувати або розповiдати.
Дiстав Самсон батькiвське портмоне, присiв за його письмовий стiл, слухаючи звуки Жилянськоi вулицi, що долiтали крiзь шибки. Витягнув «керенки» та «думки», перерахував. Три вiзитнi картки, книжечка члена Киiвського товариства правильного полювання, багаторазово складена розписка кравця про отримання всiеi суми оплати за тканину та за пошиття костюма з пiдтвердженням правильностi всiх знятих для цього мiрок, кiлька гербових марок для проплати рiзних мит i зборiв шляхом приклеювання, вирiзана по овалу фотографiя мами…
Напередоднi ввечерi вдова двiрника постукала йому в дверi та повiдомила, що в парадному сусiднього будинку селянка продае молоко й масло. Вiн устиг у темрявi збiгати й купити пiвфунта масла та лiтр молока. І коли рипнула пiд його ногою нижня приступка дерев’яних сходiв, якраз перед дверима двiрницькоi квартирки, та сама вдова, жiнка рокiв сорока п’яти, що полюбляла носити на головi непримiтнi дешевi хустки, покликала його зайти до себе на кухню. Запах там стояв страшний i соковитий – нiби годинами хтось цибулю смажив. Але, не скаржачись, Самсон прийняв запрошення присiсти до столика й випити з нею чаю.
– Ти ж тепер сирiтка, – сказала вона з жалем i нiби запитуючи. – А воно так не можна довго! Згубно!
– А що ж робити? – запитав Самсон просто для продовження ii словесноi участi в обговореннi ситуацii, в якiй завдяки долi опинився.
– Одружуватися, – твердо порадила вона. – Одруження сирiтство проганяе. І з харчуванням тодi налагодиться! – Вона подивилася на його обличчя критично. Мабуть, неголенiсть i запалiсть щiк викликали у неi такий погляд. – Якщо пощастить iз дружиною, то й страждання твоi припиняться…
– Молодий я ще, – подумавши, сказав iй Самсон. – Рано менi.
– Чого рано? – не погодилася вона. – Менi он чотирнадцять було, коли замiж вийшла!
