скачать книгу бесплатно
«Не вiрить, що я хочу допомогти», – пiдозра Скляра остаточно змiцнiла. Полiцейський зачинив машину. Хвилину-другу спостерiгав за BMW, що поволi вiддалялося й врештi розчинилося у вогнях вечiрнього Харкова.
Несподiвано стало самотньо. Єгор натягнув на голову каптур, рятуючись вiд холодних дощових крапель. Роззирнувся. Перехожих значно поменшало.
«Тепер потрiбно пригадати, як дiйти до готелю», – зiтхнув.
Похнюпившись, вiн швидко закрокував Сумською[11 - Сумська – головна вулиця Харкова.].
Охоплений власними думками, слiдчий не помiтив, як повз рушила ще одна автiвка.
І попрямувала в тому ж напрямку, що й BMW.
* * *
Харкiв. Вiвторок, 5 листопада 2019 року. 16:15
Уже другого дня ентузiазм Єгора зник. Пiднесення, яке охопило в понедiлок, коли вперше з’явився на курсах, змiнилося на розчарування. Все-таки велика кiлькiсть нових людей поряд – не його парафiя.
Із заздрiстю спостерiгав за колегами з Луцька та Рiвного (усiх знав), коли тi спромоглися швидко знайти нових гарних знайомих. Виявляеться, уже вчора тi разом ходили на пиво. «Не звикати», – вирiшив Скляр i зосередився на навчаннi.
О третiй вiн iз полегшенням зiтхнув, вiдкараскавшись вiд усiх старих та нових знайомих, помчав на роботу до Льонi. Вiдтак дiзнався новини. Володимир Корiдзе – власник будинку, де знайшли рештки Олександри Альтман, виявився темною конячкою. За iнформацiею колег iз Нiмеччини, про чоловiка вiдомо надто мало: той справдi живе в Нiмеччинi (е данi про в’iзд до краiни, його адреса у Франкфуртi-на-Майнi), тримае невеличку пекарню, в Украiну давно не в’iжджав.
– Чим займався до виiзду з краiни? – Єгор замислено поторсав свою руду борiдку. Перед вiд’iздом вiн встиг побувати в барбершопi[12 - Барбершоп – чоловiча перукарня.], тож тепер мiг пишатися акуратно пiдстриженим волоссям, борiдкою та вусами.
У кабiнетi вони з Льонею були самi – неймовiрна полегкiсть пiсля наповненого великою кiлькiстю нових людей дня.
Льоня вiдмахнувся:
– Дрiбна пiдприемницька дiяльнiсть. То те, то се. Нiчого особливого.
– Не притягався?
Льоня заперечно похитав головою. З цiкавiстю роздивився приятеля. За роки той майже не змiнився. Такий само похмурий, завзятий у роботi i… нещасний. Навiть не постарiв. Тiльки що бороду й вуса вiдпустив.
– Не притягався.
Льоня злегка усмiхнувся: Єгор так цю справу не лишить. Колега з Рiвного «висякiв» не любить. Якби ж то тiльки сам Льоня мав таку саму вiру в правосуддя. Справа Вiктора Альтмана давно вважалася безнадiйною. Те саме Бовтун думав про вбивство його дружини.
Льоня пригостив Єгора чаем («позичив» у Вiкторii, адже у своему розпорядженнi мав лише каву). Добрих пiв години йому довелося спостерiгати за тим, як напiй холоне, поки Єгор розмiрковуе. Слiдак лише одного разу зробив ковток, скривився й бiльше чаю не торкнувся. Бовтун пробував розговорити Скляра, та, впевнившись у марностi свого задуму, зосередився на свiдченнях понятих у справi про крадiжку. Скоро звiтуватися перед керiвництвом.
Врештi-решт Скляр несподiвано пiдхопився, перевiрив, котра година, i наказав мерщiй збиратися.
* * *
Харкiв. Вiвторок, 5 листопада 2019 року. 21:46
Анна вилаялася. У темрявi дiвчина втрапила ногою в калюжу. Лiхтарi тут хоч i були, проте свiтили через один, та i iх затуляли височеннi дерева з обох бокiв вулицi. Десь позаду зашурхотiло опале листя. Озирнулася: дворовий пес. Тварина понюхала купку листя, справила природну потребу i поволi побiгла далi, до покинутого, розваленого часом будинку. Таких у мiстi чималенько.
У дитинствi Анна думала, що такi будинки – норма. Та щойно почала з батьками покидати межi мiста, iз подивом зрозумiла, що в Киевi, Львовi й iнших обласних центрах такого немае. Принаймнi не в тих кiлькостях, як у Харковi.
Уважно роздивилася вулицю. Їй здалося, що вона пройшла потрiбний будинок, проте лiхтар мобiльного допомiг впевнитися, що йде в правильному напрямку. Хотiлося хоча б з вулицi подивитися на мiсце, де вбили Сашу. Анна навiть не сумнiвалася, що невiстцi було призначено зустрiч. Проте з ким? Навiщо йти туди самiй? І чому саме в цьому будинку?
Анна озирнулася. У темрявi десь iз протилежного боку вулицi хтось насвистував знайому мелодiю. Анна посвiтила мобiльним, проте марно. Їй так i не вдалося зрозумiти, звiдки саме лунае звук. І хто свистить. Дiвчина зiщулилася: по ii душу?
Якийсь час вона дослухалася, проте нiчого окрiм тишi не почула. Отже, здалося. Та щойно Анна продовжила йти, як хтось засвистiв знову. Ближче й вже позаду. Дiвчина рiзко розвернулася, серце калатало в грудях. Цього разу iй вдалося розгледiти в темрявi незрозумiлий силует. Хтось швидко наближався. Настiльки швидко, що Анна ледь стрималася, аби не побiгти. Мелодiя чулася все чiткiше. І коли вже дiвчина мало не почала втiкати, вона врештi зрозумiла, що до чого. Повз проiхав чоловiк на велосипедi. Невiдомий не звернув на неi жодноi уваги, i тепер вона заклякло дивилася йому в спину. Вiн знову припинив свистiти, очевидно, щоб набрати в легенi порцiю повiтря. За мить почулася нова мелодiя. Тiльки цього разу незнайома.
Анна ще трохи постояла, приходячи до тями. Дихання та серцебиття заспокоiлися. Дiвчина ще раз роздивилася довкола, аби пересвiдчитися, що поряд бiльше нiкого. Дослухалася. Тихо. Навiть не чути свисту. Анна вiдчула величезну спокусу негайно повернутися до машини та iхати додому, проте до мети залишалося зовсiм трiшечки. Не вiдступати ж.
«Анно, не божеволiй, – наказала собi. – Не ставай параноiком. Дурненька. Чого раптом за тобою хтось мае стежити?»
Вiтер посилився, i вона вiдчула, як холод пробирае до кiсток. Дiвчина зробила перший несмiливий крок, далi пiшла впевненiше. Скоро Анна заспокоiлася й майже забула про iнцидент. Думки ii повернулися до суперечливого питання, яке мучило останнiм часом.
Що вона може зробити для того, аби розкрити вбивство Олександри та, як не прикро про це думати, власного брата? Пiсля зникнення Олександри вони з батьком запiдозрили, що мiж iхнiми iсторiями е зв’язок. Коли знайшли тiло Сашi, впевнилися. А ще кожен з них розумiв, що Вiктор теж вбитий. Тiльки жоден iз них не наважувався говорити про це вголос.
Якщо Саша змогла розплутати справу, то й вона зможе, хiба нi?
Дiвчина постiйно пригадувала вчорашню розмову з новим слiдчим. Йому хотiлося вiрити. Цей полiцейський видався iй кращим за попереднього. Та вона нiяк не могла переконати себе, що пiсля такого довгого перiоду пiсля зникнення Вiктора та вбивства Сашi полiцiя щось зможе вдiяти.
Коли Олександра почала власноруч шукати Вiктора, батько не сприйняв це серйозно. Точнiше, не вiрив, що iй вдасться. Чоловiк використав усi можливi зв’язки, проте його спiткала невдача. Що вже казати про тендiтну молоду жiнку? Тiльки коли Олександра зникла, Георгiй запiдозрив, що iй вдалося дiзнатися правду.
Анна нещодавно повернулася зi Львова, де провела роки навчання на програмiста й перший етап кар’ери. Георгiй Альтман наполягав, щоб вона працювала в його IT компанii, та дiвчина бажала йти своiм шляхом i досягати всього самостiйно. Проте минув час, брата не знайшли, а Олександра несподiвано зникла. Дiвчина вирiшила повернутися в сiм’ю.
Інколи вона картала себе, що не приiхала ранiше й не допомогла Олександрi. Усе ж таки жiнка шукала ii брата. Помилка, про яку Анна шкодуватиме усе життя. Дiвчина знала, що Саша спiлкувалася з усiма знайомими, друзями та колегами чоловiка. Перевiряла також справи Вiктора. Брат не став програмiстом, в IT компанii батька перебував на посадi його заступника.
Останнiм часом Анна пригадувала всi розмови та нечисленнi зустрiчi iз невiсткою. Двiчi Олександра приiздила в гостi до Львова. Кожного разу Саша скаржилася, що нiчого нового не довiдалася. А Анна не наважувалася сказати невiстцi, що, як i батько, вважае ii спроби марними. Якщо вже зв’язки Георгiя Альтмана не допомогли, то не допоможе нiчого. Хiба диво. Востанне вони з невiсткою бачилися на Новий рiк, коли Анна на кiлька днiв повернулася для святкування. Тодi Олександра здалася iй знервованою (варто таки було розповiсти Скляру). Анна для себе пояснила це сумом за Вiктором. За тиждень пiсля ii вiд’iзду батько сповiстив, що Саша зникла.
То чи не розповiдала Олександра в тi свята щось таке, на що Анна мусила б звернути увагу, якби вiд початку серйозно сприйняла ii намiр знайти Вiктора?
* * *
Харкiв. Вiвторок, 5 листопада 2019 року. 21:48
Вiн визирнув з-за рогу. Вулиця майже не освiтлювалася, та його очi вже давно звикли до роботи й у гiрших умовах. Силует молодоi жiнки слабо проглядався в темрявi. Вiн бачив велосипедиста, який нещодавно проiхав повз i, скорiше за все, налякав жiнку. Тiльки от велосипедист не помiтив його.
Анна дiйшла до будинку, де зовсiм недавно знайшли рештки ii невiстки й тепер iз цiкавiстю роздивлялася. Озирнулася (байдуже, звiдти вона його не помiтить). Вiдтак несмiливо пiдiйшла до ворiт. Схоже, прислухаеться.
Жiнка раз по раз озиралася. Чоловiк усмiхнувся: деякi люди мають хороший iнстинкт самозбереження.
Спершу потрiбно довiдатися, чи вона щось знае. Якщо iй нiчого невiдомо й вона покине спроби дiзнатися, у неi е всi шанси лишитися живою.
Знову усмiхнувся: дiвчина не наважилася зайти на подвiр’я. Натомiсть швидко покрокувала до власноi автiвки, залишеноi на початку вулицi.
Чоловiк заховався в пiтьмi.
* * *
Рiвне. Середа, 6 листопада 2019 року. 00:51
Власта втомлено потерла очi. Вдень вдалося поспати лише п’ять годин, тож зараз, у другу нiчну змiну, патрульна почувалася страшенно змученою. На щастя, змiна видалася бiльш-менш спокiйною – правопорушення незначнi й нечисленнi. Щойно вони з Андрiем привозили п’яних на освiдування[13 - Освiдування – у даному випадку маеться на увазi перевiрка на стан алкогольного сп’янiння.]. Трое людей подзвонили на 102 повiдомити про те, що водiй вiдмовляеться садити iх в автобус до Познанi. Виявилося, що подорожнi п’янi як чiп, а при собi ще мають цiлу пляшку для продовження вечiрки в дорозi. Усе завершилося тим, що автобус поiхав до Польщi без них. І пiсля освiдування горе-заявники отримали штраф згiдно зi 178-ою статтею адмiнiстративного кодексу Украiни[14 - 178-а стаття адмiнiстративного кодексу Украiни – розпивання пива, алкогольних, слабоалкогольних напоiв у заборонених законом мiсцях або поява в громадському мiсцi в станi алкогольного сп’янiння.].
Власта закiнчила розмову з Мирославом, колегою з iншого екiпажу[15 - Екiпаж – патрульнi екiпажi зазвичай складаються з двох напарникiв, що патрулюють мiсто на службовому автомобiлi.], одного з тих, що допомагав завезти п’яних на освiдування. На автовокзал, окрiм Властиного, мусили виiжджати ще два екiпажi, оскiльки подорожнiх трое. Патрульним забороняеться саджати до автiвки бiльш нiж одного правопорушника.
Втомлена, вона роздивилася нову заставку в смартфонi: гори й бiрюзового кольору озеро. На годиннику за три хвилини перша. Зробила гучнiше радiо, вiдтак повернулася до споглядання нiчного мiста. Воно iй подобалося. Тиша, свiтло лiхтарiв, мало машин i спокiй. Втомившись, вони з напарником якийсь час iхали мовчки.
– Якийсь дивний, – зауважив Андрiй, несподiвано порушивши тишу.
Патрульнi саме пiд’iжджали до зебри, попереду непевною ходою намагався перейти дорогу невiдомий.
– Щось не так. Давай перевiримо, – погодилася напарниця.
Андрiй припаркував автiвку, i патрульнi попрямували до чоловiка, який вже встиг дiйти до тротуару.
– Шановний, з вами все добре? – гукнула Власта з тривогою у голосi.
Чоловiк не вiдповiв. Навiть не повернув до них голови. Натомiсть похитнувся й мало не впав. Кiлька секунд вiн постояв i продовжив йти.
– Агов! З вами все добре? – Андрiй наздогнав невiдомого. – Власто, йди сюди швидше.
Хлопчина (на вигляд не старший, нiж двадцять рокiв) заперечно похитав головою. Праву руку вiн мiцно притискав до серця.
– Дивись на мене. На мене дивись. Присядь. Присiдай.
Невiдомий уперся. Вiн не мав бажання тут стовбичити й тим паче з кимось балакати. Мовчки похитав головою й зiбрався йти.
– Ти чув чи нi? Присядь, – вхопив за руки й легенько потягнув донизу, аби той нарештi послухався.
Андрiй допомiг хлопцевi сiсти на землю. Навiть у свiтлi лiхтарiв помiтно було його блiде обличчя. Невiдомий несподiвано застогнав: гучно, скривившись вiд болю.
– Заспокойся. Заспокойся, – Власта схилилася бiля нього. – Андрiю, викликай швидку.
Сильний вiтер жбурнув волосся на очi. Змахнувши неслухняне пасмо, патрульна накинула на голову каптур.
– Чорт, – стиха вилаялася Власта, зосередивши увагу на хлопцевi: його вигляд iй не подобався. – Тихо-тихо. Усе буде добре, – спробувала заспокоiти молодика, поки напарник по рацii викликав меддопомогу.
– Що сталося? – Андрiй заговорив до невiдомого, присiв поряд навпочiпки.
Хлопець пробурмотiв щось незрозумiле. Вiн плакав.
– Що, перенервувався, чи що? – спробував розговорити.
Андрiй роздивися довкола. Нiкого. Лише лiхтарi та iхня автiвка, поспiхом лишена з вiдчиненими дверцятами. Яскравi синi проблисковi маячки в темрявi.
Однiею рукою невiдомий продовжував триматися за серце, iншою сперся об землю. Власта спробувала зрозумiти, чи може вiн виявитися безхатьком, алкоголiком чи наркоманом. Вiд нього вiдгонило алкоголем, проте не занадто сильно. Бiла шапка, такого ж кольору куртка, синi джинси та кросiвки. Нiгтi короткi та чистi. Дивиться перед собою, патрульних нiби й нема поряд.
– Де ти живеш?
– На Вiдiнськiй[16 - Вiдiнська – одна з вулиць м. Рiвне].
Вiн все ще важко дихав, проте це не завадило зробити нову спробу пiдвестися.
– Тихо-тихо. Нi-нi-нi. Сиди, – скомандував Андрiй.
– Нiкуди не йди. Посидь так, добре? – попрохала Власта.
Хлопець послухався. Вiн все ще не пiдiймав голову до патрульних, зосереджений на чомусь своему. Механiчно заправив довгу шнурiвку до кросiвки.
– Дивися, зараз приiде швидка…
– Навiщо шви…ка?
Власта ледь змогла розiбрати, що той сказав. Пацан все ще плакав, не стримуючи шмарклi.
– Все буде добре, – вкотре спробувала заспокоiти патрульна.
Хлопець проказав щось незрозумiле. Власта хотiла перепитати, проте Андрiй, очевидно, зрозумiв, оскiльки поцiкавився:
– А що з дiвчиною?
І знову Власта змогла розiбрати лише кiнець фрази:
– …у неi викидень.
– Давно зустрiчався з нею чи нi? – намагався тримати увагу хлопця Андрiй.
– Пiв року.
– Пiв року?
– А де ти навчаешся?
– Вже не навчаюся.
– А де навчався?
Хлопець заледве вимовив довгу назву свого коледжу; тут вiн знову зробив спробу встати, та патрульнi не дозволили.
– Заспокойся, все добре. А що вживав? – запитав Андрiй.
– «Мiкадо»[17 - «Мiкадо» – алкогольний напiй, виготовлений iз натурального вина та настою сливи.] i портвейн.
– Навiщо ти це все вживав?
Молодик знову щось пробурмотiв про дiвчину та про те, що в неi викидень i вкотре пробував встати.
– Я пережить не можу.
– Заспокойся, це життя, – погладила по плечу Власта.
Патрульна все бiльше нервувала, пiдвелася, розминаючи затерплi ноги. Те саме зробив напарник.
