скачать книгу бесплатно
Кубик Рубiка
Ксенiя Циганчук
Полiцейський детективСлiдчий Єгор Скляр
Слiдчий Єгор Скляр i патрульна Власта Коваль незаплановано зустрiчаються на курсах у Харковi. Щоби згаяти час поза навчанням, Єгор допомагае своему давньому другу розслiдувати декiлька заплутаних справ. Єгор i Власта опиняються у вирi смертельно небезпечних подiй, що матимуть непередбачуванi наслiдки. Але ризик не зупиняе слiдчого, який прагне викрити злочинцiв i розв'язати драматичну загадку зникнення i загибелi молодоi пари.
Ксенiя Циганчук
Кубик Рубiка
Автор надзвичайно вдячна за допомогу в створеннi книги працiвникам харкiвськоi полiцii пiдполковнику Андрiю Шарнiну та майору Антону Санкiну, а також керiвниковi патрульноi полiцii м. Рiвне Сергiю Мерчуку, лейтенантам Іринi Середi, Василю Грицюку та iншим патрульним за наданi консультацii.
Засновано на реальних подiях. Усi iмена, дати та локацii змiнено. Додана авторська iнтерпретацiя. Епiзоди викликiв патрульних описанi на реальних подiях.
© К. А. Циганчук, 2020
© І. М. Дубровський, iлюстрацii, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Харкiв. Субота, 14 вересня 2019 року. 08:31
Вуличний кiт кинувся пiд ноги, налякавши ii мало не до смертi. Важко дихаючи й усе ще тримаючись за серце, жiнка провела поглядом тварину, яка, не менш злякана, чимдуж вiддалялася.
– Еще черного кота мне не хватало! – стиха сказала собi спересердя. – Откуда это он так убегает? – зацiкавилася, хоч насправдi прекрасно знала вiдповiдь: кiт вибiг iз двору ii нового будинку, легко пролiзши крiзь поiржавiлий кований паркан.
Очевидно, несподiвана гостя ненароком потривожила його, коли спробувала вiдчинити скрипучу огорожу.
Жiнка озирнулася i поглянула на старий особняк. Через заростi на подвiр’i вiн видавався ще похмурiшим. Обдертий, занедбаний… Дiм вiдчайдушно потребував ремонту. Чоловiковi цей будинок припав до вподоби, i вiн вiдразу придбав його, коли рiелторка повiдомила про зниження вартостi. Двоповерховий, з високими стелями та напiвовальними великими вiкнами зверху. Лiпнину на фасадi та бiлi колони, що вивищувалися аж до даху, ii чоловiк вважав найголовнiшими окрасами. А ще балкони, зробленi пiвколом i прикрашенi бiлою балюстрадою. По центру пiд дахом розмiстилася величезна iмiтацiя гербу: два амури з обох бокiв, що немов стоять на захистi. Для поцiновувачiв староi архiтектури – неймовiрна краса.
І все б нiчого, тiльки iй тут страшенно не подобалося. Якась неприемна аура, чи що? Вона нiколи не почувала себе комфортно в будинках з iсторiею. Нi, не тому, що вiрить у привидiв, якраз навпаки. Проте в цьому мiсцi хтось довгий час мешкав, переживав найрiзноманiтнiшi подii свого життя i, з великою iмовiрнiстю, колись хтось тут помер. А якщо саме тому цей будинок i вирiшили продати?
Прихiд сюди Дарiя Миколаiвна вiдтягувала стiльки, скiльки могла. Якщо точнiше – майже два мiсяцi. Чоловiк купив будинок i поiхав до Киева залагоджувати iншi справи. Але скоро повернеться. Вона ж пообiцяла за його вiдсутностi роздивитися й подумати про ремонт та дизайн. Сам вiн таким займатися не любив, а Дарiя навпаки – двадцять рокiв пропрацювала дизайнером i вважалася однiею з кращих у мiстi. Тож кому, як не iй?
Час нарештi роздивитися нову власнiсть.
Повз пройшов молодий хлопець, iз цiкавiстю зиркнувши на нову господиню. Наскiльки було вiдомо Дарii, примiщення довгий час стояло без господарiв саме через надто високу цiну. Жiнка провела незнайомця поглядом, ще раз роздивилася порожню вулицю: кiлька житлових будинкiв у занедбаному станi, зо два в повнiстю розваленому. І це попри те, що територiя майже в центрi. Пошукала поглядом кота: мов крiзь землю провалився.
«Надо было хоть детей с собой взять», – несподiвано спало надумку. Але тi солодко вiдсипалися пiсля тижня ранкових унiверситетських занять, тож насправдi вона б нiколи не наважилася iх будити.
Скрипнули ворота, i Дарiя зайшла на територiю. Увесь iнший свiт вiдразу залишився позаду: тут панувала неприродна тиша. Рiзкий вiтер жбурнув в обличчя пил i рано опале листя. Прочистивши очi й вiдкашлявшись, знову роздивилася. Порожньо. Вночi iй погано спалося, та тiльки зараз вона усвiдомила: причина – небажання йти сюди. Знову серйозно подумалося, що варто було почекати, поки прокинуться дiти. Тим паче, вони хотiли пiти.
Асфальт на подвiр’i геть не пасував до старовинного будинку. Хiба тим, що теж давнiй i побитий. Зовсiм поряд почувся шум, i вона рiзко зупинилася. Горобець на деревi. І ще один. Птахи кiлька разiв цвiрiнькнули й полетiли. Цi живi створiння зовсiм не пасували мертвiй тишi та якiйсь моторошнiй атмосферi.
«И заросли эти нужно будет посрезать», – зазначила подумки.
Ще раз уважно роздивилася довкола, загорнулася сильнiше в пальтечко (вiтер сьогоднi холодний, як нiколи) й рiшуче попрямувала до входу. Ключ у замку знехотя повернувся, i вже за мить вона нарештi потрапила в нову оселю.
До цього вона бувала тут лише раз, коли вперше приiхала з чоловiком на оглядини. Рiелторка розповiдала, коли був побудований будинок, проте Дарiя пропустила цю iнформацiю повз вуха. Яка рiзниця? Збудували давно – зрозумiло як Божий день. Дарiя не належала до людей, яким таке цiкаво. Найбiльше ii хвилювало те, скiльки чоловiк вклав у цю розвалюху. І скiльки iм ще доведеться вкласти в ремонт.
У будинку пахло сирiстю та пилом. А ще тут аж нiяк не було теплiше. Побитi вiкна створювали сильний протяг, тож холод у примiщеннi вiдчувався навiть сильнiше. І попри «провiтрювання» запах однаково був не з найкращих. На пiдлозi виявилося чимало смiття, серед якого навiть битий посуд. «Певно, його розбили, коли переiжджали. А пiзнiше нiхто навiть не потурбувався, аби прибрати».
Увiмкнула свiтло. Воно вiдразу розлилося по усьому примiщеннi, тьмяне, тому не дуже корисне. Роззираючись, проминула широкий темний коридор, який привiв ii до величезноi вiтальнi. Праворуч зауважила сходи на другий поверх. «Всё по очереди», – наказала собi, роздивляючись вiтальню.
На деяких вiкнах досi лишалися старi завiси, iншi були без них, i саме завдяки ним до помешкання проникало блiде ранкове свiтло. Тут i досi лишалися меблi вiд попереднiх господарiв, вкритi бiлими простирадлами.
«Всё в мусор», – швидко вирiшила, скривившись.
Дарiя Миколаiвна пройшла повз них, роздивляючись. Кiлька разiв випадково наступила на бите скло, подумки вилаялася.
З-пiд простирадл визирали нiжки стiльцiв та столiв. Їi погляд зупинився на величезнiй софi, теж дбайливо захованiй пiд старим сукном. Скiльки рокiв цим меблям?
Пiднявся вiтер, немилосердно вивертаючи старi запиленi завiси на битих вiкнах. Дарiя Миколаiвна злякалася, але швидко примусила себе опам’ятатися й зосередитися на примiщеннi.
Вiд побаченого серце знову стислося, i вона вкотре подумки вилаяла чоловiка за його любов до антикварiату.
– Что за…
Жiнка рiшучим кроком обiйшла диван, прямуючи до стiни, поряд з якою з-пiд простирадла визирало величезне дзеркало. Вона нiколи не бачила, щоб дзеркало ховали за чорною тканиною. Пiд ногою вкотре хряснуло смiття, та цього разу вона навiть не звернула увагу.
– Странные люди здесь жили, – з вiдразою роздивившись дзеркало, жiнка знову роззирнулася.
Тепер вона точно знала, яким стане ii перший крок: викликати вантажникiв, аби прибрати всi зайвi речi з цього будинку. Якщо точнiше – викинути все.
– О Господи! – едине, що спромоглася вичавити з себе, побачивши бiля дивану «смiття», на яке наступила дорогою до дзеркала.
Рештки. Людського скелета.
* * *
Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 17:31
«Хай тобi! Довбаний лiфт!»
Скляр ще кiлька разiв натиснув на кнопку виклику, вiдтак покинув будь-яку надiю й швидким кроком побiг iз четвертого на перший.
– Доброго дня! – дiдусь усмiхнувся Єгоровi, та слiдак швидко оминув його, вдавши, що не почув.
Старий вiд прикростi скривився: неприемно, коли тебе так вiдверто iгнорують. Хiба вiн чимось заслужив? Зiтхнув i продовжив свое сходження на восьмий. Воно давалося йому непросто: пiсля перелому стегна вiн i досi шкутильгав, ледь волочачи за собою лiву ногу.
Тим часом Скляр нарештi дiстався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правоi руки в лiву й вже потягнувся натискати кнопку вiдкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напiвтемрявi (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркiза. Лиш слабке свiтло вiд маленького вiконця у дверях давало можливiсть бодай щось бачити.
– Та де ти там? – гукнув пiсля марноi спроби помiтити його.
– Няв! – вимогливий голос iз темряви з боку пiдвалу.
– Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспiшаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфонi: запiзнюеться катастрофiчно.
Знову протяжний капризний голос. Вiдтак тварина нарештi вийшла з темряви на тьмяне свiтло. Рудо-бiлий домашнiй кiт на самовигулi. Головний мешканець пiд’iзду. Скляр частенько зустрiчав Маркiза бiля пiд’iзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякi сусiди навiть завозили Маркiза лiфтом на рiдний шостий поверх.
Кiт повiльно побрiв у бiк слiдчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся.
– Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запiзнююся на потяг.
Скляр нарештi натиснув на кнопку й вiдчинив дверi, надаючи можливiсть тваринi пройти першою. Та кiт не поспiшав. Перед самим виходом вiн зупинився й сiв, пильно роздивляючись Єгора.
– Няв!
– Б**дь, ти виходиш чи нi? – обурився полiцейський.
Залiзнi пiд’iзнi дверi вiдчинилися ширше – то з протилежного боку сусiдка, восьмирiчна дiвчинка, потягнула iх на себе. Вiд несподiванки Єгор зробив крок назад. Дитина чомусь теж не поспiшала. У своiй рожевiй довгiй куртцi та сiрiй шапцi з балабоном вона мала досить милий вигляд, та Скляр не надто любив дiтей. Особливо маленьких.
– Проходиш? Чого чекаеш? – роздратовано поцiкавився Єгор в неi.
«Стала в проходi – не вийти».
Дiвчинка не зрушила з мiсця. Лише мовчки з усмiшкою подивлялася то на кота, то на Скляра. Єгор й сам зиркнув на тварину, проте нiчого особливого не помiтив. Перевiв погляд на дiвчинку: все ще роздивляеться. Кiт тим часом нарештi пiдвiвся й посунув до виходу. Дiвчинка пропустила його, заскочила до будинку, знову з цiкавiстю глянула на слiдчого знизу вверх i побiгла до сходiв.
– Чого ти на мене так дивилася? – не втримався вiд запитання полiцейський, одночасно притримуючи дверi.
– Га? – дитина зупинилася посеред сходiв, що вели на перший. – Ви обое дуже схожi. Я давно помiтила, – знизала плечима й побiгла далi.
Лiфт вона i не пробувала викликати.
– Б**дь, краще б не питав, – стиха вилаявся й нарештi вибiг iз будинку.
Вiн вiдразу зрозумiв, що мала на увазi мала. Як i кiт, слiдчий теж був рудим. Навiть рудiшим. Волосся на головi, руках, ногах, вii, – усе насиченого рудого кольору. Єгор вже давно звик, що привертае увагу iнших своею зовнiшнiстю.
Та з котом його ще нiколи не порiвнювали.
На вулицi вiдразу вiдчулася осiння холоднеча. Єгор натягнув на голову каптур, водночас вишукуючи очима Кир’яха. Врештi помiтив, як той махае йому рукою з машини, старенькоi бiлоi Лади.
– Скiльки можна спускатися з четвертого поверху? – своiм, як завжди, хриплим голосом спитав Женя Кир’ях. – Ще трохи й запiзнимося.
– Лiфт знову не працюе, – вiдмахнувся, сiдаючи на задне сидiння. – І малi дiти тиняються без дiла зранку до вечора, – хитнув головою на знак привiтання Олексiю Войтюку – новому оперативнику, якого нещодавно перевели до Рiвного з Костополя.
– Так канiкули ж зараз, – пояснив Войтюк. – У мене Златка теж сидить вдома без дiла. Батьки приглядають, поки ми з Танюшкою на роботi.
Єгор скривився, щойно Войтюк вимовив iм’я «Таня».
«Це ж треба. Досi переживае…» – помiтив Кир’ях.
– Чого такий кислий? – оперативник дивився на Скляра з сидiння бiля водiя. Єгор знову лише вiдмахнувся. Женя з Олексiем непомiтно перезирнулися: нiчого особливого, Єгор знову в поганому гуморi. Цiлком звична рiч.
Льоша завiв автiвку, i вже за мить полiцейськi виiхали.
* * *
Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05
Середнього зросту жiнка шкутильгала в бiк Toyota Prius. Зо два рази вона добряче зашпорталася, проте, як не дивно, втрималася на ногах. Щiльнiше загорнулася у куртку, i, не звертаючи уваги на iнших перехожих, пришвидшила крок.
– Людка, – якось приречено констатувала Власта, сидячи у машинi. Вона й досi не могла вiдiгрiтися пiсля попереднього виклику.
– Ага. Знову, – усмiхнувся ii напарник.
Патрульнi перезирнулася.
– Поговориш iз нею? – Власта навiть боялася думати про те, аби висунути носа з машини: температура сьогоднi опустилася до двох градусiв, на вулицi вiдчувалася огидна сирiсть – звична осiння погода для мiста Рiвне.
– Пiшли разом, – запропонував Андрiй, вiдчиняючи дверцята з боку водiя. – Ти ж нiколи алкоголiкiв не бачила, – усмiхнувся на всi тридцять два.
– Андрiю, – патрульна спрямувала на напарника безапеляцiйний погляд. – без мене. Там сильний вiтер i сиро.
– Ну гаразд, – усмiшка зникла з його обличчя: коли Власта втомлена, iз нею краще не сперечатися.
Андрiй неквапливо попрямував до жiнки, яка вже нетерпляче тупцяла бiля iхньоi автiвки.
– Що цього разу, Людко?
– Допоможiть менi, цей… вигнати його, – хриплий голос.
Вона благально дивилася знизу вверх на високого та кремезного Андрiя.
– Кого? Дiда Мороза?
– Не, сожителя мого. Серий звати, – шмигнула носом.
«Буха, як завжди». Інтуiцiя не пiдвела: та сама iсторiя. Андрiй мовчки роздивився довкола, намагаючись опанувати себе. Повз про-ходили поодинокi перехожi, з цiкавiстю зиркаючи на них. З пiд’iзду малосiмейки вибiгло двое пiдлiткiв i теж не без iнтересу втуплювали погляди в полiцейський Prius та справжнього копа.
Патрульний зосередив погляд на жiнцi: злегка кучеряве коротке коричневе волосся мили бозна-коли; де-не-де залисини. «Цiкаво, скiльки iй рокiв?» Брудна старезна куртка, яка вже не застiбаеться. Гнилi чорнi зуби. Алкоголiчка з величезним стажем.
– Минулого разу, здаеться, був якийсь Вiтька? Чого ти хочеш його вигнати? Що вiн зробив? – не чекаючи вiдповiдi на перше питання, поцiкавився патрульний. – Це вiн тебе так? – кивнув на величезний синець на пiдборiддi, якому, скорiше за все, день чи два.
– Вiн буйний, грозиться, шо поб’е мене. Пiшли виженеш його.
– А тобi ще не набридло так жити?
– Як?
Андрiй зiтхнув: «І що з цiеi баби вiзьмеш?»
– Власто, ходiмо, – вiдчинив дверцята.
Напарниця невдоволено закотила очi. Хоч, зрештою, вона прекрасно розумiла, що виходити доведеться: Людка так просто не здасться.
* * *
