скачать книгу бесплатно
Потяг сполученням Ковель-Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:30
Скляр вийшов у вузенький прохiд потягу, причинив за собою дверi купе, роззирнувся. Тут його сусiдом виявився хлопець, очевидно студент. Вiн вiдверто нудьгував, гортаючи стрiчку TikTok й чекаючи, поки зарядиться мобiльний. Трохи далi дiвчинка рокiв десяти зосереджено намагалася скласти кубик Рубiка. Єгор зацiкавився: поки що iй вдалося впоратися лише з однiею стороною. Рекорд Скляра – двi.
Якийсь час слiдчий спостерiгав за спробами малоi, вiдтак знову зосередився на екранi мобiльного: повернувся до читання. Музику вимкнув. Вiн знав, що ii доведеться слухати всю дорогу, особливо вночi, тож поки вирiшив вiд неi вiдпочити. Скляр терпiти не мiг, коли хтось хропить, тому в потягах завжди спав iз навушниками у вухах. Краще слухати музику, анiж те, що пропонуе людська природа.
Єгор дочитав черговий роздiл, заплющив очi – вони болiли. Скляр помасажував iх, вiдтак «вийшов» iз програмки електронних книжок. Натомiсть зазирнув до групи BBC у фейсбуцi. Перечитав новини, гмикнув: писали про те, як за допомогою сучасного гаджету американська полiцiя розслiдуе вбивство молодоi американки.
Студентовi хтось зателефонував, i вiн безцеремонно гучно розпочав iз кимось розмову. Судячи iз веселих ноток у голосi – з дiвчиною. Єгор з ненавистю зиркнув на сусiда й швиденько запхнув навушники до вух.
Дiвчинка майже впоралася ще з однiею стороною кубика. «Ну давай, мала. Доводь справу до кiнця. Я за тебе вболiваю». Якийсь час слiдчий iз цiкавiстю спостерiгав за впертiстю дiвчинки. Усмiхнувся. До коридору вийшла мати, та дитина вiдмовилася повернутися в купе. Молода жiнка поцiлувала доньку в щiчку й дала iй спокiй. Дверi не зачинила, аби стежити за малою. Скляр провiв ii поглядом, автоматично спостерiгши, що на безiменному правому пальцi вона мае обручку.
«Шкода. Симпатична струнка блондинка».
* * *
Рiвне. Субота, 2 листопада 2019 року. 11:33
Напiвтемне примiщення, спокiйна музика та голос Вiкторii остаточно розслабили Власту. Сьогоднi вона вперше повнiстю задоволена собою: нарештi в неi виходять асани. Хвилину тому Вiкторiя сказала iм лягти в «позу трупа»[4 - Поза трупа в йозi (шавасана). Мета асани – наслiдувати труп. Людина лежить, не рухаючись, при цьому зберiгае спокiй при повнiй свiдомостi. Таким чином, вчиться розслаблятися.], а щойно турботливо пiдiйшла до кожноi й вкрила м’яким теплим пледом.
Патрульна заплющила очi. Тепер вона впевнено могла сказати, що правильно зробила, коли пiв року тому прийшла сюди. Спершу все давалося складно, та тепер Власта пишалася собою. А найголовнiше – заняття йогою справдi допомагали боротися з моральною втомою на службi. Увесь негатив лишався позаду, душевне вiдновлення вiдбувалося значно легше. Тiльки от доньку свою нiяк не могла затягнути сюди. Катя нещодавно вперше потрапила на фiтнес, закохалася в нього й тепер не мала бажання звiдти йти.
«Ну що ж, п’ятнадцять рокiв – майже доросла. Час приймати власнi рiшення», – по-фiлософськи поставилася патрульна до вiдмови кращоi подружки скласти компанiю.
З насолодою вiдчула в думках приемну полегкiсть, хоч вiдучора нiяк не могла заспокоiтися, коли дiзналася, що скоро ii вiдправлять до Харкова. До Украiни приiхали канадськi колеги й проводять цiкаве навчання, свого роду курси пiдвищення квалiфiкацii. Першими поiхали слiдчi та оперативники, а вже скоро приеднаються й патрульнi.
«Цiкаво, туди, часом, не поiхав Скляр?» – раптом спало на думку, i спокiй немов вiтром змело. «Власто, не накручуй себе. Тобi, звiсно, у життi часто не щастить, але ж не настiльки».
Зусиллям волi примусила себе заспокоiтися. Серцебиття знову вирiвнялося, i патрульна навiть усмiхнулася. Вiдтак зосередилася на голосi Вiкторii. Вiн заколихував:
– Звернiть увагу на дихання. Повiльний глибокий вдих i повiльний видих, – пауза, поки Вiкторiя виконуе дихальну вправу. – Подумки «пройдiться» тiлом, вiдчуйте його, як одне цiле. Вiдпустiть напруження в м’язах…
І Власта вiдпустила.
* * *
Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 12:15
Єгор зiтхнув з полегшенням: нарештi вiн вийшов iз цього задушливого смердючого потяга. Бовтун, як завжди, не пiдвiв, приiхав вчасно, i тепер старi друзяки радiсно обiймалися. «Ну, нарештi хоч щось приемне», – подумалося Скляру, коли вiн мiцно потискав руку Льонi.
– Як доiхав?
Єгор кинув погляд на людей, що досi виходили з потягу. Слiдак завчасно потурбувався про те, аби втекти звiдти серед перших: вже за десять хвилин до прибуття стояв перед самим виходом. Щойно з поiзда вийшло подружжя, яке всю дорогу його дратувало. Спершу злiз чоловiк, дружина передала йому всi три важезнi дорожнi сумки, вiдтак сама ступила на харкiвську землю.
– Нормально, – вiдмахнувся Скляр, радiючи, що нiчне жахiття нарештi позаду.
Повз пройшла ще одна сусiдка – дiвчина з неголеними ногами та незачесаним волоссям. Єгор скривився, пригадавши, як дiвча зранку длубало бруд з-пiд нiгтiв. Не втримавшись, вiн знову вилiз на верхню полицю й не злазив звiдти аж доти, доки потяг не почав пiд’iжджати до пункту призначення.
– Я швиденько пiдкину тебе до готелю, а ввечерi ти до нас в гостi. Що скажеш?
– А хiба ми не пiдемо зараз обiдати? Ми ж домовлялися.
– Єгоре, вибач, роботи пiд зав’язку, – Бовтун притиснув долоню до горла, пiдтверджуючи своi слова жестом. – Не встигаю нiчого. Он моя машина, – вказав рукою. – Ходiмо.
Льоня швидко закрокував до автiвки, синього фольксвагена. Єгор поспiшив за приятелем, водночас роздивляючись прилеглу до вокзалу площу.
«Гм… не так вже й погано виглядае, порiвняно з тим, як було колись», – подивувався новому враженню вiд мiста.
Сiдаючи в машину, помiтив знайоме жiноче обличчя. Кiлька секунд знадобилося для того, аби згадати, що то мама дiвчинки з кубиком Рубiка. Поряд дрiботiла мала, правою рукою мiцно тримаючи коричневий рюкзачок.
Вже вiд’iжджаючи, Єгор зауважив, що у другiй руцi дiвчинка несла кубик.
Повнiстю складений.
* * *
Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 12:58
Кiмната виявилася доволi пристойною. Єгор уважно роздивився номер i врештi лишився задоволеним. Невеликий, проте охайний i свiтлий. Насамперед попрямував у душ. Гаряча вода збадьорила й трiшки заспокоiла. Коли Бовтун залишив його в готелi, поганий настрiй вiдразу повернувся. Знову з’явилося вiдчуття ненавистi до чужого мiста.
Стажування розпочиналося з понедiлка, Єгор навмисне приiхав ранiше, щоб побачитися з Льонею. У роки навчання iх вважали кращими друзями. Так воно й було. Не завадила цьому й робота в рiзних мiстах. Чоловiки й досi спiлкувалися так, немов нiколи не роз’iжджалися.
Леонiд Бовтун уже багато рокiв працював у полiцii оперативником. На вiдмiну вiд Єгора одружився майже вiдразу пiсля навчання й тепер мав двох дiтей, дванадцятирiчних дiвчаток-близнючок. Сьогоднi ввечерi Єгор вечерятиме в них, а наступного дня запланована зустрiч з iще одним однокурсником, який, щоправда, кинув службу в полiцii ще шiсть рокiв тому.
Пiсля душу Єгор вiдчув себе новою людиною. У кiмнатi виявилося прохолодно, слiдчий швиденько вдягнувся. Кинув оком на недбало лишену валiзу в кутку бiля лiжка.
Розвiсив одяг, акуратно розклав усi iншi речi, почистив зуби й врештi залишив кiмнату в пошуках мiсця для обiду. Довго шукати не довелося. Вже за рогом бiля готелю помiтив кафе «Кулiнiчi» (Бовтун усю дорогу вихваляв iх).
Людей виявилося чималенько. Тут пропонували булочки (солодкi й звичайнi), тiстечка, супи та салати. Єгор замовив американо та синабон[5 - Синабон – булочка з корицею.] iз шоколадом. Обрав мiсце на вулицi. Тут було майже порожньо. Лише за сусiднiм столиком сидiло трое хлопцiв, судячи iз зовнiшностi, – арабiв. Пiзнiше до них приеднався ще один.
– Б**дь!
Американо виявилося гарячим i обпекло язик. Колись саме завдяки колишнiй нареченiй вiн призвичаiвся до цього напою. Уже кiлька мiсяцiв Єгор безрезультатно намагався вiдучити себе вiд нього. Проте в незнайомому мiстi мимоволi взявся за старе.
«І коли я припиню думати про Таню?» Його страшенно цiкавило, чи в неi хтось з’явився. Вивчення сторiнок в iнстаграмi та фейсбуцi не дало нiчого: дiвчина останнiм часом рiдко щось постить. Зiтхнув.
Синабон абсолютно нiчим не здивував. «І що тiльки Льоня знайшов у цих ‘‘Кулiнiчах?’’» Скляр пообiцяв собi, що тут вперше i востанне. Надто коли, стоячи в довгiй черзi, щоб зробити замовлення, запримiтив муху на булочцi (звiдки вона тiльки в цю пору взялася?).
Поiвши, вiн ще якийсь час спостерiгав за людьми, роздивлявся трамваi, що проминали повз, та iншi автiвки. З «Кулiнiчей» вийшов батько з маленькою дiвчинкою. Та капризувала – хотiла тiстечко. Високий, трохи повнуватий чоловiк стiйко витримав iстерику малоi. Вiдтак вони швиденько перебiгли дорогу в невстановленому мiсцi. Єгор усмiхнувся. У Рiвному за таке вiдразу штрафують. Цiкаво, як тут?
Знову роздивився довкола. Компанiя арабiв пройшла повз, залишаючи лiтнiй майданчик. Нудьга починала тиснути сильнiше, тож Єгор дiстав телефон, зателефонував Бовтуну й домовився, що приiде.
За п’ять хвилин, у пiдземцi, Скляр помiтив у продажу кубик Рубiка. Не довго думаючи, слiдчий придбав iграшку, вiдтак помчав на зупинку.
За пiв години вiн уже заходив до слiдчого управлiння на Веснiна, 14.
* * *
Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 15:21
– Ми дуже довго не могли встановити особу загиблоi, – поскаржилася Вiкторiя Клименко, струнка весела брюнетка невисокого зросту. – І тiльки вчора надiйшли результати експертизи, якi нарештi порадували.
Їi прокурений голос вiдразу нагадав про Кир’яха. Колега з Рiвного викурював мало не пачку цигарок на день.
– За даними експертiв, смерть настала на початку року. Тож ми перевiрили iнформацiю про зниклих безвiсти в Харковi та областi за той перiод, – продовжив розповiдь Бовтун. – Пiдiйшло двi кандидатури. Щоб визначити, чи померла хтось iз них, довелося провести ДНК експертизу, у результатi якоi нарештi була встановлена особа. Нею виявилася двадцятишестирiчна жителька Харкова Олександра Альтман. Жiнка пiшла з дому 13 сiчня 2019 року ввечерi, аби зустрiтися з друзями (з якими так i не зустрiлася), i бiльше не повернулася.
Бовтун шмигнув носом (нещодавно вiн занедужав на ГРВІ, як завжди перенiс хворобу «на ногах»). Зараз стан значно покращився, проте досi турбував нежить. Льоня дiстав паперовий носовичок i з величезним задоволенням висякав носа. Скляр ще з унiверситетських часiв пам’ятав, як часто горло та нiс завдавали приятелю проблеми. Вiдтак звернув увагу на вiдсутнiсть половини верхнього переднього зуба. Подумки усмiхнувся: дiсталося пiд час якоiсь бiйки.
Похитав головою й поцiкавився:
– Зачiпки?
– Поки жодних. Єгоре, ми лише вчора дiзналися ii особу, – Льоня втомлено потягнувся. Тиждень виявився насиченим, i вiн почувався страшенно виснаженим. А тут iще Вiка з понедiлка у вiдпустцi. Їi термiновi справи переходять йому. І тiльки вiд цiеi думки голова йшла обертом.
– Ясно, – зiтхнув Скляр. – Тобi ще довго?
– Годинка. Не бiльше. Вже замахався, – зiзнався. – Зачекаеш тут?
– Зачекаю, – швидко вирiшив Єгор.
Все краще, анiж тинятися самому. Роздивився кабiнет. Робоче примiщення харкiвських оперативникiв виявилося вдвiчi бiльшим за його в Рiвному. А працювало тут не трое полiцейських, а двое. І, що не менш важливо, цей кабiнет набагато свiтлiший за його. «Так, тут би в мене очi не болiли». Похмурi примiщення дiяли на нього депресивно, i вiд темряви починали болiти очi.
За вiкнами забарабанив дощ. Ще одна депресивна рiч. Одна справа, коли дощ лiтнiй чи весняний, iнша – осiннiй чи зимовий. Єгор ненавидiв цей перiод року. Порадувати могла лише справжня снiжна морозна зима. Та коли вони такими востанне були?
– Даси почитати справу? – несподiвано поцiкавився.
– Бери, – стенув плечима Бовтун.
* * *
Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 22:41
– Я ее сейчас буду убивать, – швиденько прошепотiв на вухо приятелю, аби Лiлька не почула. Той подивився на нього затуманеним поглядом й усмiхнувся кутиком рота: «Ага, как же».
Хлопцi були майже одного вiку i, на диво, дуже схожi. Хiба зростом трiшки вiдрiзнялися. Обое мали каштанове волосся та карi очi. А ще страшенно худi та блiдi.
Лiля озирнулася, мовби щось вiдчула. Дiвчина якийсь час мовчки похмуро вдивлялася в них: спершу замiсть приятелiв побачила лише розмиту пляму, та потiм зiр сфокусувався. Стишила ходу, бо несподiвано зрозумiла: йде надто швидко. Вона вiдчувала, як серце починае битися швидше, проте загалом вiдчуття були приемнi. Як завжди пiсля солей [6 - Солi (солi для ванн) – загальна неофiцiйна назва групи дизайнерських наркотикiв. Бiлий порошок, схожий на легальну сiль для ванн. Надзвичайно небезпечнi для органiзму людини.].
– Так чё Колян-то сказал? – вiн був цiлком впевнений, що ця сучка нiчого не почула. Інакше б вже влаштувала скандал.
Юнак вiдчував пiднесення, серце нестримно калатало в передчуттi того, що замислив.
Пiсля обiду вони з приятелем через iнтернет замовили наркотики, забрали «закладку»[7 - «Закладка» – так називають пакунок iз наркотиками, який залишають у потаемних мiсцях для продажу (наприклад, пiд невеликим каменем на клумбi чи в стiчнiй трубi). Пiсля оплати людина отримуе координати, де знайти «закладку».], вiдтак зустрiлися з Лiлькою та пiшли «зависати» до неi додому, де i вживали.
– Кто-то может одолжить двести гривень? Я потом верну, – Лiлька навiть не почула запитання приятеля. Єдине, що турбувало, – знайти грошi на наступну дозу.
– Не вопрос, – вiдповiв, швидко зметикувавши, як добре все складаеться. Жертва сама йому допомагае. – Только для этого нужно зайти к приятелю. Он мне как раз должен. С собой нету, – вивернув кишенi штанiв, пiдтверджуючи своi слова.
Лiлька кивнула без слiв. Поволi огортало вiдчуття порожнечi та вiдсутнiсть думок. За грошi домовилася – можна розслабитися. Знову пошкандибала вперед, вкотре обiгнавши хлопцiв на добрих пiв метра. Вони завжди дивувалися ii вмiнню ходити швидше за них.
– Ты не бойся, – знову прошепотiв на вухо приятелю, коли впевнився, що Лiлька занурилися в себе й не звертае на них жодноi уваги. – Я тебе ничего не сделаю. Сейчас мы будем проходить мимо одного укромного местечка, я отлучусь – возьму биту, одену маску, вернусь и ее убью.
Приятель мовчки хитав головою, думаючи про свое. Точнiше, насолоджуючись вiдсутнiстю думок. Вiн теж вiдчував пришвидшене серцебиття й ловив вiд того кайф. Інколи, щоправда, пiсля солей у нього болiло в грудях. Проте, на щастя, не сьогоднi. Цього разу все так, як вiн любить.
Бiльше не розмовляючи, усi трое дiйшли до потрiбного повороту й завернули. Ще за кiлька хвилин молодь зупинилася поблизу житлових будинкiв. На той час Лiля вже почала вiдчувати прилив сил, вона з цiкавiстю роззирнулася. Лiхтарi слабо освiтлювали мiсцину, у будинках свiтилося. Щоб нiкому не потрапляти на очi, вирiшили заскочити в маленький провулок, вiдтак зайти на територiю покинутого складу: тут iх точно не побачать.
– Ждите здесь, – по-дiловому заявив один iз хлопцiв i непомiтно для Лiльки пiдморгнув приятелевi.
Той усмiхнувся, знову лиш самим кутиком рота, i вiдволiкся: вiн зосереджено хитав головою в такт музицi, що звучала в нього в головi.
– Сейчас принесу бабло, – пообiцяв дiвчинi приятель i посмiхнувся, присипляючи ii увагу.
Лiля витрiщалася насуплено, немов щось запiдозрила. Юнак пильно вдивився в ii очi з розширеними зiницями (у нього зараз, напевно, такi ж). «Кажется», – заспокоiв себе. Вiн знав, що наркотики дiяли на неi спершу заспокiйливо, i тiльки потiм вона ставала агресивною. Тож варто поспiшити.
У хлопця змокрiли руки й ще бiльше пришвидшилося дихання та серцебиття. За знаряддям вбивства вiн подався легким кроком, у напрочуд чудовому гуморi.
* * *
Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:11
Бовтун засидiвся на службi не на годину, а на цiлих три. Пiсля роботи вони швиденько заiхали в «Таврiю В» докупити потрiбнi для вечерi продукти, вiдтак поiхали до Льонi. Дружину Бовтуна, Надю, Єгор пам’ятав добре. А от дiтей бачив лише раз, ще коли тим було близько двох рокiв. Зараз же на нього з цiкавiстю витрiщалися двi пари очей. Дiвчата лукаво усмiхалися, розглядаючи його весь вечiр.
– Що? Дуже рудий? – посмiхнувся Скляр.
Дiти зашарiлися, проте дружньо пiдтвердили його здогади: «Дуже».
«Ви обое дуже схожi. Я давно помiтила», – пригадав слова малоi сусiдки, яка порiвняла його з котом. Скривився. Терпiти не мiг дiтей. Бiльшiсть його дратувала. Зрештою, так само, як i люди дорослого вiку. Не дратували лише деякi. Тi, якi вмiли думати. З тупих дiтей виростають тупi дорослi.
Слiдак iз цiкавiстю роздивлявся. Звички Льонi не змiнилися. У помешканнi чимало книг iз кримiналiстики та юриспруденцii. Любить таке читати. І на вiдмiну вiд Скляра нiяк не бажае переходити на електроннi книги. «Запах книги нi з чим не порiвняти», – каже приятель. А Єгор чхати хотiв на запах книг. Головне – отримати iнформацiю. Яка рiзниця з паперовоi чи електронноi? Та й навiщо захаращувати квартиру стосами книг? Коли в радянських квартирах i без того мало мiсця.
Придивився: тепер на полицях величезноi шафи на всю стiну (масивнi меблi, зокрема такi шафи, як ця, Єгор теж вважав пережитком минулого) стояли не лише книги Бовтуна, а й, очевидно, дружини та дiтей. Скляр прекрасно пам’ятав, що Льоня читае тiльки професiйну лiтературу.
Тим часом дiвчата знову пирснули зi смiху. Дiтям набридло сидiти за столом з дорослими й вони тепер гралися з шиншилою.
– Дiти, не годуйте тварину наiдками зi столу. В Агати своя iжа, – нагадала Надя, коли помiтила, що тi намагаються пригостити чотирилапого друга копченою ковбасою.
Єгор не втримався й усмiхнувся. Цi дiвчата йому сподобалися. Тепер вони весело жартували про щось свое. У той час, як Єгор iз Бовтуном згадували роки навчання. Надя слухала й iнколи ставила якiсь уточнювальнi питання, часом дiлилася iсторiями з власного життя.
Надворi суцiльна темрява, лише свiтло у будинку навпроти. І силуети людей, якi час вiд часу пiдходять до вiкон. Єгор вкотре вiдчув себе незатишно. Слiдак швиденько вiдiгнав непроханi думки й знову зосередився на розмовi. Вiдтак час за вечерею минув швидко. Льоня запропонував заночувати в них, проте Скляр тактовно вiдмовився. Хай як би добре не було в цiй компанii, йому вже давно хотiлося усамiтнитися.
Вiн щойно повернувся до готельного номера. Швиденько перевдягнувся, почистив зуби. У душ йти не мав бажання, тож вiдразу вклався в лiжко. Покрутив у руках новопридбаний кубик Рубiка, проте швидко вiдклав вбiк. Потягнувся до нiчного столика, дiстав звiдти справу Олександри Альтман. Стажування розпочиналося щодня (крiм вихiдних) з восьмоi ранку й мало тривати до третьоi. Далi – роби, що хочеш. Тож Скляр зголосився допомогти Бовтуну в роботi. Усе краще, анiж тинятися Харковом без дiла.
Згiдно iз зiбраною iнформацiею, дiвчину вважали безвiсти зниклою з сiчня 2019 року. Ввечерi вона пiшла з дому й так i не повернулася. Тiло (точнiше рештки) знайшли пiвтора мiсяця тому. Громадянка Дарiя Миколаiвна Базир виявила iх у несподiваному мiсцi – власному новопридбаному будинку. Налякана до смертi жiнка вiдразу повiдомила в полiцiю. Правоохоронцi взялися за справу, та все виявилося не так просто. Тiльки встановлення особи зайняло бозна-скiльки часу. Тепер новий етап у розслiдуваннi – впiймати вбивцю.
До того, як перейти до новоi власницi, помешкання довгий час лишалося без господарiв. За словами рiелтора, усе тому, що продавець поставив на нього зависоку цiну. Тiльки пiсля того, як за вмовляннями спецiалiста з нерухомостi, власник погодився знизити вартiсть, будинок нарештi вдалося продати. На жаль, зустрiтися з господарем (Володимиром Корiдзе) полiцiя не мае змоги, оскiльки той проживае в Нiмеччинi. Вдалося поспiлкуватися лише телефоном.
– Загалом справив непогане враження. За документами йому 50 рокiв, тримае в Нiмеччинi невеличкий бiзнес, – пригадав розповiдь Бовтуна Єгор. – Виiхав з Украiни ще в кiнцi дев’яностих.
– Як так сталося, що тiло не виявили вiдразу? Усi цi дев’ять мiсяцiв воно перебувало там?
