скачать книгу бесплатно
– Експертиза встановила, що ii вбили саме там, так. Тiло з мiсця злочину не рухали. Смерть настала вiд удару по головi важким предметом, – коротко вводив у курс справи вже трiшки захмелiлий Льоня.
Опер страшенно радiв допомозi Єгора. А головне знав – справа у надiйних руках. Ну а вiн тим часом попiдтягуе власнi «хвости», спробуе трохи допомогти з розслiдуваннями Вiкторii (iнакше пiсля повернення ii чекае повний «завал»), а також, наскiльки дозволить час, допоможе батькам iз ремонтом. – На будинок майже не було покупцiв. Аж поки власник не знизив цiну. Тож тiло спокiйно пролежало там стiльки часу. Подружжя, яке придбало оселю, дивилося ii, ще коли цiна стояла висока. А щойно вартiсть знизили, придбали.
– Я так розумiю, дивилися вони його до того, як там опинилося тiло?
– У груднi минулого року, – пiдтвердив здогади Єгора Льоня.
«Неабиякий сюрприз: знайти у власному будинку вбиту людину, – Єгор спробував уявити ситуацiю. – А тепер iм у цьому будинку жити».
Скляр доволi швидко познайомився з деталями справи. Поки iнформацii виявилося небагато. Проте навiть iз того, що довiдався, запiдозрив: не все в нiй так просто.
Не тому, що тiло Олександри Альтман так довго не могли знайти.
Чоловiк вбитоi, Вiктор Альтман, зник два роки тому. Тiла його досi нiхто не знайшов.
* * *
Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:23
– Так Колька решил не приезжать, что ль? – хлопець напнув на голову капюшон, рятуючись вiд вiтру. Вiн стояв, засунувши руки до кишенi джинсiв i длубаючи носком взуття сиру землю. Лiля присiла навпочiпки спиною до входу на територiю й дивилася на хлопця знизу вгору.
– Да *уй его знает, приедет или нет, мне пофиг.
Голос ii був прокуреним, вiд того звучав майже як чоловiчий. Дiвчина харкнула й сплюнула.
– Чё он там так долго? – повернула голову й спробувала видивитися дружбана. – Б**дь, я уже замерзла и в туалет хочу, – вона шмигнула носом i врештi повернула голову до спiврозмовника.
Той продовжував длубати землю, тiльки вже iз заплющеними очима, все так само слухаючи в головi нечутну iй музику.
– Попрошусь щас к его приятелю сходить. Слышь? – гукнула, не отримавши належноi уваги.
Хлопець на мить розплющив очi й подивився на дiвчину. Вiн був спокiйний мов той слон i ловив кайф. Пiснi групи «Аеросмiт» несподiвано змiнилися на власну мелодiю, що видумував саме в цей момент. Завтра й не згадае, що на таке був спроможний. На кiлька хвилин «завис», поринувши у власний новий свiт.
Знову розплющив очi – саме вчасно, аби побачити силует у темрявi. Хтось iшов, такого самого зросту, як i його приятель. Навiть хода та сама. У руках мiцно стискае биту, швидким кроком наближаеться до них. Хлопець зусиллям волi сфокусував зiр: «Кто это? И чё это у него с лицом?» – думки формувалися складно. Єдине, що спромiгся згадати: сьогоднi вже чув про якусь маску й биту. Зовсiм недавно йому щось про них розповiдали.
Лiлька продовжувала балакати про Колю своiм чоловiчим басом, не озираючись. Їi слух притупився. Вона мало розумiла з того, що сама говорить.
Крiзь маску хлопець iз битою бачив, як змiнюеться обличчя приятеля. Його вiдсторонений погляд починав набувати усвiдомлення. «Ты думал, я не отважусь?» – у думках засмiявся юнак, впевнено пiдiйшов до дiвчини ззаду й iз розмаху вдарив по головi.
Лiлька впала на землю, нападник iз подивом зрозумiв, що з першого удару вбити не вдалося. Дiвчина лаялася сплутаною мовою, тож вiн знову вдарив по потилицi. Цього разу прикладаючи бiльше сили.
– Ты чё, чувак, – отетерiв приятель. – Перестань!
Хлопець сяк-так очуняв i пiдскочив, аби зупинити удари. Капюшон впав iз голови на плечi. Вбивця з подивом подивився на приятеля: вiн не чекав такоi реакцii. Замiсть того, щоб допомагати, той чомусь вирiшив його зупинити.
– Будешь мешать – прибью тоже, – агресивно прошипiв крiзь зуби, i дружбан, злякавшись, вiдскочив вбiк.
Тим часом Лiлька iз закривавленим обличчям звивалася на землi, зробила спробу пiдвестися. Дiвчина мало розумiла, що вiдбуваеться. Вона вiдчувала пекучий бiль у головi, iнстинктивно продовжувала боротися за життя, намагаючись вiдповзти вiд кривдника. Лiля пiдвела голову, i саме в цей момент наступний удар розтрощив iй носа й вибив кiлька зубiв. Дiвчина вiдкинулася на землю, перевернувшись на спину. Важке хрипле дихання переривалося кашлем: кров та зуби потрапили до горла й заважали дихати.
– Чувак, перестань! – зробив нову спробу свiдок.
Вбивця вiдволiкся й втупив погляд у того, хто мав би допомагати замiсть того, щоб постiйно заважати. Натягнута на обличчя маска Фантомаса мала навдивовижу реалiстичний вигляд i лякала сама по собi. Проте на нього зараз дивилися очi набагато страшнiшi за маску.
Наркотики все ще гальмували. Хлопець дивом ухилився вiд удару. Бита зi свистом пролетiла бiля вуха, i юнак вiдразу ж дав драла. Випробувати долю й чекати наступноi спроби вiн не наважився. Музика в головi рiзко зупинилася. Вбивця спершу кинувся за ним, та вчасно спинився ще до того, як вийшов iз провулка на свiтло лiхтарiв: не може ж вiн наздоганяти виродка в такому виглядi.
– Ничё, доберусь до тебя, – сплюнув i розвернувся до Лiлi.
Дiвчина все ще пробувала вiдповзти якомога далi, абсолютно не усвiдомлюючи, що тiкати нiкуди. Не довго думаючи, вбивця дiстав iз куртки ножа й кiлька разiв вдарив у шию та спину. Скоро жiнка завмерла.
Бiльше вона не рухалася. І не дихала.
* * *
Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 00:11
Час зникав, мов пiсок крiзь пальцi. Юнак не передбачив, що позбавитися тiла виявиться так складно. Вiн затявся помститися приятелю за малодушнiсть та втечу. Хлопець все бiльше нервував i дратувався. «Держи себя в руках, иначе она заметит. А если заметит, нужно будет и ее грохнуть», – заспокоював i водночас давав собi настанову.
– Да плохо стало, но уже попустило, – якомога безтурботнiше вiдмахнувся.
– А почему скорую не вызвал, если плохо стало? А вдруг не полегчало бы. Что бы было? Что ты здесь вообще делаешь? – озирнулася, i вкотре iй стало моторошно в цьому мiсцi. – Домой-то далеко отсюда? – поцiкавилася жiнка.
Хлопець, що подзвонив ii синовi серед ночi й прохав термiново прийти, переминався з ноги на ногу – це допомагало йому почуватися спокiйнiше. Погляд ковзнув на кущi за спиною непроханоi гостi, i вiн iз жахом усвiдомив, що звiдти стирчить нога. «Если она оглянется…»
Перед тим, як комусь телефонувати, вбивця завбачливо перевдягнувся в заздалегiдь приготований одяг, а закривавлений разом iз битою заховав поряд iз тiлом. На територii покинутого складу було темно, хоч око стрель. Скупе свiтло потрапляло вiд будинкiв та лiхтарiв на головнiй вулицi далеко звiдси. Таким чином ти бачив достатньо, аби не навернутися в темрявi, але й не настiльки добре, щоб помiтити слiди кровi на землi та труп.
– Совсем близко. Уже вот-вот родители домой придут, – збрехав.
Вiн ненавидiв ii усiма фiбрами душi, проте невимушено усмiхався. «Блин, чувак, ты не мог без нее прийти? Ты чё, маленький ребенок, что ли?»
Жiнка горнулася в куртку, вночi сирiсть та крижаний вiтер особливо вiдчувалися. Їi чотирнадцятирiчний син, Роман, мовчки стояв поряд. Його старшому приятелевi вона нiколи не довiряла й пiдозрювала, що той вживае наркотики. Тiльки от нiяк не вдавалося заборонити синовi з ним спiлкуватися. Побачивши, що малий кудись зiбрався посеред ночi, поспiшила за ним.
Ромка виявився другим, кому вбивця подзвонив сьогоднi. Телефоном вiн збрехав, що почуваеться зле, i прохав про допомогу. Раптом чийсь мобiльний прослуховують «мусора»? Усi його приятелi наркомани й уже давно вiдомi в полiцii. Перший хлопець приiхав, та, дiзнавшись справжню причину, вiдмовився брати в цьому участь.
Врештi-решт вбивцi вдалося вiдвести малого вбiк, так би мовити, «на мужской разговор». Розмовляючи, хлопець не втрачав його матiр iз поля зору, аби вчасно побачити, якщо вона раптом помiтить тiло.
Жiнка тупцяла на мiсцi: намагалася зiгрiтися. Нудьгуючи, роздивилася напiврозвалену непоказну будiвлю колишнього складу й подивувалася, наскiльки тут темно. Стенула плечима й взялася роздивлятися прилеглу територiю. Бiля огорожi роздивилася купу смiття, очевидно, залишеного тут багато рокiв тому, коли склад припинив роботу. На невеличкому шматi землi росли дерева та кущi. Також помiтила кiлька шин, як-небудь складених пiд огорожею.
Тим часом у приятеля ii сина плуталися у головi думки. Вiн нiяк не мiг придумати, що б таке сказати, аби ця дурепа припинила роззиратися. Вiд напруження вiн увесь змокрiв.
У кишенi вiн i досi мав ножа, яким добив дiвчину.
* * *
Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 00:53
«Успели», – зiтхнув iз полегшенням, коли останнi грудки землi впали на свiжу могилу. Чотирнадцятирiчний приятель вiдмовився, тож йому знову довелося шукати допомогу. Та вiн i сам вiдразу зрозумiв, що нiчого не вийде, коли побачив, що той приперся з мамашею.
За третiм разом знайти напарника вдалося. Тiло Лiльки вони успiшно закопали тут, у яру, що неподалiк. Тепер лишалося знайти виродка, через якого все мало не зiйшло на пси.
Вбивця озирнувся й посвiтив лiхтарем довкола. Тиша i нiкого. Проте вiн бачив, що коли той боягуз втiкав, побiг у бiк яру. Ану ж раптом вiн ще тут?
– Чё ты смотришь? Что-то услышал? – сполохався приятель.
Тiльки свiдкiв йому зараз бракувало. Допомагаючи нести й закопувати тiло, вiн тiльки те й робив, що озирався навсiбiч, аби не «спалитися».
– Я видел, он в эту сторону убежал, – юнак зосереджено роздивлявся мiсцину.
– Да смылся уже давно. Чё, он будет ждать, пока ты его придёшь сюда искать? – йому хотiлося вшитися якомога швидше.
Мiсце йому не подобалося: кущi, дерева, яма на ямi, вибiй на вибоi. Тинятися тут у темрявi, хай i з лiхтарями, – ризикувати зламати собi шию. Та старший приятель не мав намiру йти звiдси так просто.
Добрих пiв години хлопцi нишпорили темним яром у пошуках небажаного свiдка. Врештi помiчниковi вдалося вмовити новоспеченого вбивцю пiти геть.
Свiдок же довго не вiрив своему щастю, коли двое безжальних вбивць нарештi залишили це мiсце. Вiн досидiв тут майже до восьмоi й пiшов, тiльки коли розвиднилося.
* * *
Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 08:35
Сьогоднi Єгор прокинувся рано. Зрештою, як завжди в чужому лiжку. Поза межами домiвки спав вiн, як правило, не бiльше чотирьох-п’яти годин. Тож тепер снiдав у Fresh Line[8 - Fresh Line – мережа сендвiч-барiв.] сендвiчем iз реберцями барбекю й запивав то все натуральним чаем iз лимоном. У руках Скляр крутив кубик Рубiка. Одну зi сторiн вдалося скласти ще ранiше, пiсля пробудження. Час вiд часу кидав погляд у вiкно, спостерiгаючи за перехожими на Сумськiй. З роздратуванням пiдмiтив, як хлопець-студент замовив суп i салат. Таня б схвалила. «Не чоловiча то iжа», – гмикнув.
Колишня наречена працювала головним кухарем у ресторанi, i коли вони жили разом, завжди стежила за його правильним харчуванням. З нею вiн забув, що таке проблеми зi шлунком. Та що там шлунок. Взагалi забув, що таке бути самотнiм i нiкому не потрiбним.
Тiльки от розiйшлися вони вже бiльш, як пiв року. Кiлька мiсяцiв тому вiн спробував розпочати новi стосунки, проте Зоряна дратувала його у всьому. Надто своiми регулярними походеньками до дорогих закладiв, на якi в нього не вистачало грошей, часу та бажання. А ще, вона спала до обiду й нiц не готувала.
Скляр провiв поглядом хлопця. Той всiвся трiшки далi вiд нього, теж на високому стiльцi перед вiкном. Скляр роздивився свiй сендвiч, вiдставив вбiк. Апетит пропав.
Перевiрив, котра година. «Рано ще телефонувати». Єгор швидко допив чай i розкрив матерiали справи. До кафе заскочила нова група вiдвiдувачiв (теж на вигляд студентiв), i тут стало гамiрно. Не довго думаючи, Єгор дiстав навушники, увiмкнув музику в телефонi й нарештi зосередився на роботi: «Я в танку»[9 - «Я в танку» – вислiв, що означае «Мене нi для кого не iснуе».].
* * *
Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 10:23
– Розкажiть про вашого сина.
Георгiй Альтман здивовано витрiщився на слiдчого.
– Про Вiктора?
Скляр кивнув.
Свекор Олександри Альтман i батько Вiктора Альтмана виявився високим сивим, доволi красивим чоловiком, на вигляд рокiв п’ятдесяти. Вдягнутий зi смаком, хоч i просто (бiлого кольору легенька кофтина та чорнi джинси). Вiн мав змучений i невиспаний вигляд. Розмовляли чоловiки в кабiнетi Альтмана, у його приватному будинку.
– Ви щось про нього дiзналися? – захвилювався Альтман.
«Вiн вже давно мертвий», – констатував слiдак, проте вголос не наважився так вiдповiсти.
– На жаль, нi. Проте в нас е пiдстави вважати, що зникнення та вбивство дружини також пов’язанi з його зникненням. Не бувае подiбних збiгiв.
Георгiй Альтман похитав головою: вiн i сам про це неодноразово думав.
– Полiцiя вже багато разiв розпитувала мене про нього. Може, б ви менi нарештi щось розповiли? Є новини в розслiдуваннi? – схрестив руки на грудях i вороже глянув на полiцейського.
– Не можу вас порадувати, – обличчя Скляра теж скам’янiло. – Розкажiть менi про нього.
Бовтун не знав, що Скляр у роботi пiдiйматиме питання справи Вiктора. Приятелi вирiшили не афiшувати участь Єгора в розслiдуваннi вбивства Олександри Альтман, врештi-решт Скляр офiцiйно не мае права ним займатися. А тепер вiн ще й взявся за справу ii чоловiка. Проте як iнакше?
Тихо вiдчинилися дверi, i до кiмнати зайшла молода дiвчина, на вигляд трiшки старша за двадцять. Пiдiйшла до чоловiка й м’яко опустила свою маленьку долоню йому на лiве плече. Георгiй подивився на неi з нiжнiстю, поклав свою долоню зверху.
– Ти тiльки не хвилюйся, добре? Вiн хоче допомогти, – дiвчина привiталася зi слiдчим.
Єгор кивнув.
«Сестра Вiктора», – швидко зрозумiв.
– Вже два роки минуло. Якби мали чим допомагати…
Чоловiк не доказав, кинув погляд на Єгора. Усерединi слiдчий вже кипiв, проте поки що вдавалося себе стримати. Вiн прийшов сюди не для того, аби йому кидали в обличчя звинувачення.
Дочекавшись дев’ятоi, Скляр подзвонив родичам жертви й призначив зустрiч. Полiцiя ще вчора повiдомила iх про смерть невiстки й що скоро до них прийде хтось для розмови. Кiлька днiв тому в них просили будь-якi речi, звiдки можна було б вилучити ДНК зниклоi. Родичi надали гребiнець, вiдтак почали iз надiею чекати, що знайдене тiло не належить Олександрi. Та надii не справдилися. Скорiше за все, нi Георгiй Альтман, нi його донька так i не заснули вночi. Дiвчина теж мала страшенно змучений вигляд. Проте в ii поглядi Єгор помiтив рiшучiсть.
«Що вона замислила?» – зацiкавився Скляр.
– Вiн зник два роки тому. Просто пiшов з дому на роботу й бiльше не повернувся, – замiсть батька вiдповiла дiвчина. – Полiцiя не змогла встановити його мiсцеперебування. Ви думаете, iхнi зникнення пов’язанi?
Єгор з упевненiстю похитав головою.
Насправдi на сто вiдсоткiв вiн не мiг знати, та вирiшив розпочати розслiдування саме з цiеi версii.
Георгiй Альтман уважно глянув на доньку, проте дiвчина вдала, що не помiтила.
«Що це все означае?» – Єгор звузив очi, спробував збагнути, що цi двое приховують.
– Я так розумiю, та сама доля спiткала й Олександру? – поставив запитання дiвчинi. – Перепрошую, як ваше iм’я?
– Анна. Анна Альтман, – дiвчина несподiвано усмiхнулася, показавши ряд бiлих рiвних зубiв, присiла на бильце крiсла поруч iз батьком.
Єгору ще ранiше Георгiй Альтман запропонував мiсце у такому ж, навпроти, через стiл. Слiдак не без задоволення всiвся в глибоке м’яке шкiряне крiсло.
– Вона мала намiр зустрiтися з друзями, але так i не з’явилася, – продовжувала розповiдати замiсть батька дiвчина.
Єгор похитав головою, щоб показати, що слухае. Тим часом iз цiкавiстю роздивлявся дiвчину. Такоi красивоi вiн ще нiколи не бачив. Невисокого зросту, дуже мiнiатюрна, з сiрими, як у батька, очима. Трiшки лукавими, але водночас сумними.
– У неi були вороги? Чи в ii чоловiка? – поцiкавився Скляр пiсля паузи.
Вiн раптом збагнув, що «завис», роздивляючись дiвчину. Через це несподiвано для себе почервонiв. Як на зло, на блiдому обличчi Скляра рум’янець завжди добре видно.
Анна усмiхнулася, помiтивши увагу Єгора. «Чортеня», – швидко здогадався Скляр.
