скачать книгу бесплатно
Грае у келихах вино. Червоне – аж темне.
– Пий, козаче! – припрошуе Вакуленко. – Життя – швидкоплинне. Немае в ньому нiчого певного. Сьогоднi, скажiмо, щось неначе важливе. Гадаеш – не проживеш без нього, нiяк. Ладен душу продати. А завтра – лише плюнеш. І думаеш: яким же дурнем я був!
– А чи е щось таке, заради чого варто продати душу? – питаю.
– Фауст зробив це, бажаючи спiзнати прекрасну мить… – нагадуе Оксана.
– Моя жона лiтературу викладае, – iнформуе Вакуленко. – «Зупинись, хвилино, ти прекрасна!» Дурня те все… І той Фауст зi своiм Гете. Нема прекрасноi хвилини. Усе – омана! Сансара!
Виявляеться, Вакуленко знаеться на буддизмi. Так i мае бути. Украiнцi – прихованi буддисти здавна…
Оксана намагаеться захистити Гете. Вакуленко не дае:
– Ось мiй предок, коваль Вакула, чорта осiдлав. Вiн сотнi Фаустiв вартий!
Жона сердиться. Хiба можна прирiвняти якогось Вакулу до героя безсмертноi драми Гете?
– Душу однак не можна продавати, – завершуе Вакуленко. – Усi це знають. Але продають. Бо сподiваються обдурити чорта.
– Душа людська – криниця, – кажу я. (Це на мене хвиля фiлософiчностi найшла…)
– Де ти такоi мудростi набрався? – кепкуе Вакуленко. – Криницi треба чистити. Бо замуляться. І не нап’ешся з них тодi води. А питимеш мертву воду з крана. Так зараз робить бiльшiсть. Бо легше. Й лiнивiше.
– Хiба погано мати водогiн? – питае Оксана. У ii голосi чуеться вiдверте роздратування.
– Занепад настае тодi, коли перестають чистити криницi, – повчае Вакуленко.
Схоже, треба змiнити тему розмови.
– Як там у лiкарнi? Що поробляе Професор?
Вигадане мною прiзвисько до пацiента вже прилiпилося.
– Нiчого. Заперли в iзоляторi. Хай там мудруе.
– А чого Професор i Едiчка – як кiт iз собакою?
– Та ранiше були друзями. Навiть один одному писання своi читали.
– Що ж сталося?
– Сiе – тайна за сiмома печатями… Взагалi психiка – рiч незбагненна…
Здивовано дивлюся на свого спiврозмовника. Вiн же посмiхаючись пiдiймае келих з вином.
– Інодi менi здаеться, – продовжуе, – що шизофренiя, психози – зовсiм не хвороби, а певнi ступенi досконалостi. І хто вiдае, чий ступiнь кращий…
– Яка нудота, – зiтхае Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…
– Не будемо ж ми у твоiй присутностi розпатякувати про жiнок, – резонно зауважуе Вакуленко.
– Та нi, кажiть, – пожвавлюеться вона. – Це вже цiкавiше… Ось ви, Леонiде, як уявляете майбутню подругу життя?
– Дай спокiй чоловiковi, – подае голос ii чоловiк. – Воно йому треба?
Та Оксанi – хоч би що. Хмiль ударив у голову…
– То ви скажете, – не вiдстае, – який ваш iдеал жiночоi краси?
При цьому слово «iдеал» звучить загадково, навiть звабливо.
– Ну… Жiнка мае бути красивою, – незграбно починаю я.
– Аякже! – погоджуеться Вакуленко. – Жiнок треба брати гарних. Інакше рiд переведеться.
– Тобто? – не дуже розумiю його думку.
– А отак. Украiнськi пани одружувалися з багатими, але часто негарними панянками. І де вони? Нема, вигибли. А мужики шукали собi гарних дiвок. І збереглися. Бо цього природа вимагае, – просторiкуе Оксанин чоловiк. – Вiд гарноi дiвки шаленiеш. Дiточок хочеться – гарненьких, як мама. А вiд потвори кожен…
– І навiщо таке говорити? – заступаеться за жiноцтво Оксана. – Бувае, дiвчина хоч i не красуня, зате душа у неi…
– Гарна душа у потворному тiлi – помилка природи! Себто мутант, – вiдрубуе Вакуленко. – У людини мае бути все красиве. Хто це, Оксано, казав?
– Чехов.
– Певно, хохлом був. Бо ж – естет, – констатуе вiн.
До кiмнати заглядае «шибеник». Гарний – як i мама. Але розкуйовджений, замурзаний.
Ну, пора i честь знати, пiдiймаюсь. Дякую за гостину.
– Не забувайте, заходьте, – припрошуе Оксана. І цi слова проказуе з натяком, не як данину ввiчливостi…
Наступного дня до лiкарнi прошкуемо iз Вакуленком.
На подвiр’i нас зустрiчае комп’ютерний генiй.
– Як життя? – питаемо мимохiдь.
– Життя? – замислюеться пацiент i починае мiркувати вголос: – Що я ранiше знав? Нiчого. Бо вiртуальний свiт – то нiщо. А зараз я серед людей. Живу iхнiми радощами, печалями. Але бачу – людство iде не туди, куди мае йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрiтися з тим, хто найбiльше вивчив глибини душi людськоi…
– Чудово! – пiдтримуе Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знае глибини (себто, людськоi душi), прийде сам коли захоче.
– Мабуть, – згоджуеться хворий. – Той, на кого чекаю, завжди чинить незбагненно.
Вакуленко каже, що для вiкопомноi зустрiчi треба готуватися. Зокрема тiлесно. Себто пройти процедури.
Пацiент не заперечуе. Покiрно слiдуе за лiкарем.
Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спiлкуюся з хворими. Зустрiчаюся з Едiчкою. Вiн заспокоiвся. Сидить на лiжку й, поклавши на колiна дошку, щось пише.
– Добре, що ви того психа позбавили стипендii.
(Це вiн щодо Професора.)
– У Євросоюзi право – понад усе, – пiдтримую розмову.
– Знаю, – каже Едiчка. – І раптом запитуе: – Вам не здаеться, що канонiзований образ Шевченка зужив себе?
– Якось не задумувався над цим… – зiзнаюся щиро.
– Лисий, змарнiлий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусi – це неправильно! Вiн iнакший – молодий, драйвовий. Справжнiй козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотiв на долю! У горiлцi лихо топив… Дiвкам голову крутив… Був вiльний – як вiтер…
– А Гоголь?
– Що – Гоголь?
– Теж був козаком?
– Е нi, то – козацький виродок… І генiй. Бо генii – виродки…
(Треба щось сказати.)
– Генii бувають рiзнi…
– Ну так, як i виродки, – уточнюе Едiчка.
– Як вам працюеться? Скоро дасте почитати свiй твiр?
Пацiент уважно дивиться, зважуе.
– А мiй рукопис не зникне?
– Як вiн може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цiнитель вашого таланту.
Едiчка озираеться.
– Тiльки нiкому не показуйте.
І пiдсовуе кiлька дрiбно списаних аркушiв.
– Це буде наш секрет, – змовницьки пiдморгую невизнаному класику.
Читаю заголовок – «Memento mori».
– Ви тримаете бомбу, – упевнено шепоче Едiчка. – Вона пiдiрве нашу лiтературу…
– Читатиму з нетерпiнням…
«Зiрка нашого письменства» тисне руку.
Прийшовши до кабiнету, кидаю аркушi на стiл. І… забуваю про них. Робота…
Через кiлька днiв класик запитуе:
– Якi вашi враження?
Спочатку не второпав, про що навiть iдеться. Нарештi згадую: тож вiн про свою писанину…
– Цiкаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригiнально…
– Радий, що вам сподобалося.
– Сподобалося?… Не те слово. Такi твори – безсмертнi…
Цi слова – як мед на душу для Едiчки. Правда, вiн намагаеться стримувати почуття.
– Ви переоцiнюете мiй твiр.
– Переоцiнюю?… Та ви самi не знаете, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революцiя, переворот!
– А в яке видавництво вiддасте мое «Memento mori»?
– Гадаю, його треба вiдразу на Нобелiвську премiю висувати!
– Он як? – червонiе генiй. – Гадаете, «Memento mori» сподобаеться членам Нобелiвського комiтету?
– Стовiдсотково! – кажу впевнено. І йду до дверей.
Та чую за спиною:
– Заждiть!
Це знову вiн. Чого йому треба?
– Тiльки не висовуйте на Шевченкiвську… – просить вiн.
– Яка там Шевченкiвська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таемниця. Я – член Нобелiвського комiтету…
(Треба було побачити обличчя нашого генiя!)
– Ми недавно збиралися… – веду i далi. – Обговорювали: як це украiнським письменникам досi не дали Нобеля? Це несправедливо. І найбiльш iмовiрною кандидатурою, менi здаеться, е ваша…
– Ото було б добре… – не може натiшитись Едiчка. – От би купити землю бiля Днiпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в нiй романи. А не тинятимуся на заграничнi стипендii…
– «Поставлю хату i кiмнату…» Це, здаеться, Шевченкове… – пригадуеться менi.
Враз генiй зиркае невдоволено:
