скачать книгу бесплатно
– Нiсенiтниця! – лунае звiдти обурений голос. – Ось вони!
– Доннер веттер! – вигукуе Штернберг, забувши милозвучну украiнську говiрку.
За дверима, посеред кiмнати лежить на лiжку голий чоловiк зi скуйовдженими кучерями. А бiля нього – дiвиця в костюмi Єви пестить його срамне тiло…
– Александр Сергеiч, ти лi ето? Живой! – не може натiшитись Гоголь.
– Щоб вам повилазило! Хто ж iще? – невдоволено промовляе класик росiйського письменства. А до дiвки: – Генуг. Гензi – на кухню. Принеси водки, сала й огiркiв.
– Вас iст дас – огiркi?
– Закусь. Вона i у вашiй грьобанiй Германii так само зветься. Гуркi! Понiмаеш?
– О, я-я!
Дiвиця легко зiскакуе з лiжка, накидае щось легеньке на плечi i бiжить. Класик, докинувши кiлька солоних слiв, неквапом пiдводиться i вдягае халат.
– Александр Сергеiч, как ти? І что ето значiт? – не може прийти до тями Гоголь.
– Із псяюхами бавлюся. А що вдiеш? Слава е. Грошики водяться. Писати? Для чого? Та чи я щось путне встругну?
– А чого ти, Александре, по-малоросiйськи заговорив? – допитуеться Гоголь. – Не помiчав за тобою такого ранiше.
– То ранiше… Я тодi камер-юнкером служив. Деньгу вiд государя-iмператора отримував на развiтiе велiкорусского язика. Хоча моя родная речь – французька. Я на нiй совершенно могу iз’яснятся i пiсать.
– А по-наськи як навчився балакать? – жваво цiкавиться Тарас.
– Та вас же, хохлiв, у нашiй Севернiй Пальмiрi, як i нiмцiв – Розумовськi, Сологуби, Велiгорськi… Та й моя первая любов, Наталка Кочубеiха, з ваших була…
– Того ти й про Полтаву таке понаписував, – робить висновок Тарас. – Я тую твою поему прочитав i навiть картину намiрився нарисувати – «Марiя» зватися буде…
– А знаете, – хмурить чоло росiйський класик, – як за тую «Полтаву» на мене критики налетiли! Наче чорнi ворони на падло. Не так я iм Мазепу зобразив! От Байрон i Рилеев правильно iзобразiлi! Тьху! А той писака Белiнський що? «Майже нiхто не впiзнав у ?Полтавi? Пушкiна». Це ж треба! Ще молоко на губах не обсохло – а вiн уже Пушкiна критикуе!
– Та не нервуйся, Олесю, – заспокоюе його Тарас. – Мало на кого той писака цидули строчить.
– Добре вам казать! А менi з «Полтавою» i тим Мазепою що робити?
– Знаеш, Олесю, – по-дружньому поплескуе Тарас класика, – не чiпав би ти того Мазепу. Хто з ним дiло мав – той обов’язково у якусь халепу втрапляв. Ось недавно добрii люди просили мене: напиши лiбрето про цього гетьмана.
– Ну-ну, – хмикае Пушкiн, – не так тii ворiженьки, як добрii люди. І що – написав?
– Та цур йому!
– Олесю, – переводить Штернберг розмову на iншу, бiльш благонадiйну тему, – ти так добре по-малороськи балакаеш. Наче дрiбним горохом сиплеш. А приказки якi знаеш! Невже у Петербурзi такого навчився?
– А чого ж, – величаеться класик, – я ще в Адесi бував. Такий славний малоросiйський город! А якi я вiршi про Украйну написав!
Пушкiн прикладае руку до лоба, щось пригадуе i починае натхненно декламувати:
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Луна спокойно с высоты
Над Белой Церковью сияет
И пышных гетьманов сады
И старый замок озаряет.
«Цiкаво, – мiркуе про себе спостережливий Штернберг, – хто це у кого про украiнську нiч списав – Пушкiн у Гоголя чи Гоголь у Пушкiна?»
– Та якi збiса в Украiнi замки! – чи то дивуеться, чи обурюеться Тарас. – Там степ i могили.
– Може, й так, вам виднiше, – погоджуеться класик. – А взагалi менi Украiна до душi – чи е там замки, чи нема. І люди гарнi. І мова – м’яка, солов’iна. Не те що великороський покруч! Ось ти, Миколо, – звертаеться класик до Гоголя, – по-якому пишеш? Нiби по-великороськи. А почитаеш i що? Хiба то мова? Гоголь-моголь виходить. Питаеться, чого ти наш язик коверкаеш?
Гоголь надувае губи.
– Да я знаю, Александр Сергеiч. Учиться менi треба язику великороському. І я учусь, стараюсь – щоби буть вашим пiсателем.
– Старайся не старайся – один бiс. Для цього треба великоросом уродитися. Словом, Миколо, з тебе великорос – як iз кнура свиня…
Гоголь червонiе, наче рак печений. А Тарас радiсно потирае руки:
– Олесю, так ти ж наш чоловiк! І, певно, прiзвисько твое не Пушкiн, а Пушкар.
– Може, й Пушкар, – каже класик. – Бо е в менi щось таке… козацьке. І хохлiв я люблю. А надто хохлушок…
З’являеться дiвиця зi штофом на тацi, салом та огiрками.
– Скажу правду. Як на духу, – продовжуе свiтило письменностi росiйськоi. – Немае в москалiв доброi горiлки. Та й що у цiй Московii е?! В Украйну iдiть, хлопцi! В нашу Украiну!
Розмова все бiльше стае крамольною…
– Александре Сергiйовичу, – нетерпеливиться Гоголь, – а що було з тою дуелью?
– Кумедiя, та й годi! Давайте, братове, по маленькiй. Хоча й недобра московська горiлка – але ж горiлка.
– Ти, Олесю, ii пiдсоли. Ще й перчиком присмач. Так козаки роблять, – радить Тарас. – Зовсiм iншою стае тодi, бiльше смакуе…
– Треба скуштувати, – погоджуеться Пушкiн, посипаючи чарку сiллю й меленим перцем. Перехиливши, вдоволено витирае губи й одказуе: – Таки добрiша стала. Козаки – люди тямущi…
Знацця, так, – продовжуе вiн. – У печiнки в’iлося менi те царедворство, невдячна жона, кватира з багатьма покоями, каретним хлiвом та великим льохом. Бали, прийоми, салони… Як i лорду Байрону, менi перестало писатися. У нас iз ним (як то кажуть?) творча депресiя була. Але вiн хутенько iз життям розпрощався-таки. Знайшов лорд собi втiху – вiйноньку аж у благословеннiй Елладi…
– Нашi задунайськi козаченьки теж там воювали. Правда, проти грекiв, – додав Тарас.
Цi слова викликали в Пушкiна певнi асоцiацii. І вiн заспiвав:
Їхав козак за Дунай,
Сказав: – Дiвчино, прощай!
Ти, конику вороненький,
Неси да гуляй.
Компанiя радiсно пiдхопила пiсню. Навiть Гоголь згадав ii слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Прiапа:
– Бiлих ручок не ламай,
Ясних очок не стирай,
Мене з вiйни зо славою
К собi дожидай.
– Яка мелодiя… А слова! Наче простi – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкiн. – Недаремно цю пiсню дiвицi по Європах пiдхопили й на фортепiанах бренькають. Бо сам Людвiг ван Бетховен якiсь варiацii на ii музику написав. Знаете, браття, – продовжуе вiн, – оце коли ми спiвали, то менi на думку вiрш прийшов.
– Талант! – захоплено вигукуе Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергiйовичу!
Пушкiну тiльки того й треба. Стае на повен зрiст (хоча скiльки того зросту), простягае руку:
Ваша дума, ваша пiсня
Не вмре, не загине!
– Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивуеться Тарас. – Наша!
І доповнюе вiршика словами:
Ось де, люде, наша слава,
Слава Украiни!
– Героям слава! – завершуе Пушкiн.
Штернберг плеще у долонi. Та раптом зупиняеться. Якась думка осiнила його.
– Не допетраю, – i в голосi його бринить здивування, – то що, виходить, нашi козаченьки проти Байрона воювали?
– Вiн же лордом був, отже, паном, – пояснюе Тарас. – А нашi козаки панiв не любили. І рiзали все, що паном звалось…
– «Пред расцветающей свабодой он встретiл гордо свой конец», – цитуе росiйський класик своi вiршi про класика бритського. І починае злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поiду ж на Кавказ, щоб скласти голiвоньку. Кому цi гори високii потрiбнi? «Смiрiсь, Кавказ, iдьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов iде…
У Тараса спалахують очi. Вiн щось пригадуе, цитуе:
І вам слава, синi гори,
Кригою окутi,
І вам, лицарi великi,
Богом не забутi.
Борiтеся – поборете,
Вам Бог помагае.
– Аллах акбар! – продовжуе Пушкiн. – Це ти, братику, про Шамiля й чеченських терористiв? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загримiти. Ось мене колись за «Гаврилiаду» тягали. Ледь вiдкараскався. Хотiли мундiри голубие засадити.
– У всякого своя доля…
– І правда, i сила, – кивае головою класик. – Отож, другi моi сердечнii, з вiйною в мене, як-то кажуть москалi, не сложiлось. Думав покласти голiвоньку на дуелi. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрiв у публiчнiм домi Жоржика Дантеса. Не вилазив вiн iз борделiв, скурвий син. Став якось iз ним за чаркою балакать. А вiн менi: «Нащо в муках на дуелi помирати? Давай краще кумедiю затiемо». До кумедiй я, звiсно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоеi Наталi клинцi пiдбивати. І до ii сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипiв. «Шельма, – погоджуеться вiн. – Ти свою жону почни ревнувати». – «Воно менi треба?» – це я йому. «То ж кумедiя», – нагадуе вiн. «Гаразд, – погоджуюсь, – а що далi?» – «Далi менi письмо лайливе нашкрябаеш. Ти ж мастак! А я тобi – виклик на дуель! – пояснюе Дантес. – І нiби кулею в твiй прутень поцiлю». Це мене таки потiшило! Я гину, як невольник честi, та й ще з простреленим мужським достоiнством! Ото балачок буде!
– Александр Сергеiч, невже таке було? У мене в головi не вкладаеться, – скаржиться Гоголь.
– То хильни горiлки, – радить класик, – воно помiчне.
І продовжуе далi:
– Ну от, Дантес бiля моеi Натальi Нiколаевни в’юном увиваеться. А воно ж дурне. Втелющилося у французика по самiсiньки вуха. Як i ii сестричка, Александрина, в мене. Ще одна iхня сестричка, Катька, замiж за Жоржика мрiе вискочити. Сам чорт ногу зламае – хто з ким i де. Увесь светський Петербург лише про нас i плiткуе. А ми з Жоржиком для бiльшого ще й заграничних послiв у цю катавасiю втягнули – голяндського, французького, хотiли навiть аглiцького… Бiдний Бенкендорф не знае, що дiяти, цар уже мене на авдiенцiю кличе. Мiжнародний шкандаль назрiвае… Тiльки наша дуель може покласти край цiй чортiвнi…
– Я, – вставляе слово Гоголь, – коли був за границею, то читав про дуель вашу. Там усе так натурально описано…
– Менше би ти, Миколо, по заграницях шастав, – радить Пушкiн. – Я, примiром, iз Росii-матушки нiкуди не виiжджав. А ти, бачу, через тi заграницi геть вiд коренiв вiдiрвався. Мушу тобi сюжети пiдкидати. А щодо газет заграничних – то брешуть вони, як собаки.
– Навiщо так! – подае свiй голос на захист зарубiжних мас-медiа Штернберг.
– Чого це ти? – дивуеться росiйський класик. – І хто ти такий взагалi?
– Хлопець вiн наш, – пояснюе Тарас. – Хоч i нiмець.
Пушкiн недбало махае рукою.
– Нiмцi, зрештою, теж люди…
І продовжуе розповiдь:
– Узяв я собi секунданта Данзаса. Найтупiшого мого однокашника по Царськосельському лiцею. Погодили умови дуелi. Вирiшили стрiлятись до скону. Погода – пречудова. Снiг, сонце… А ще ж – русскiе берьози… Зарядили пiстолi. Звiсно, холостими. Повiльно крокую до бар’еру. Назустрiч Дантес. Стрiляе, я падаю. В штанях у мене спецiально прилаштований мiхур зi свинячою кров’ю. Тече вона по матнi, капае на снiг. Жоржик бiжить до мене. «Стiй! – кричу. – Я ще можу… вистрелити. І маю на це право!» Беру пiстолет у лiву руку, цiлюся… А дай, думаю, Жоржика полякаю, хай у штанцi напудить. І кажу Данзасу: «Мiй пiстоль снiгом забився. Не вистрiлить. Помiняй». Той – радий старатися. Дае iнший. Із справжнiм зарядом! Дивлюся я на Жоржика, а в нього писок – як снiг – бiлий-бiлiсiнький… «Так тобi, скурвий сину, й треба, – кажу подумки. – Це за посиденьки з моею Наталочкою у Полетикiних покоях». Бабах! Вогонь вириваеться з пiстоля. Жоржик зi страху гепае у снiг. Йому, бачте, куля трохи плече дряпнула. Кавалергард сраний…
– Ай да Пушкiн, ай да маладец! – вигукують хором Тарас i Штернберг.
А Гоголь нервово тре свого носа.
– Менi, – каже вiн, – по секрету казали, що та дуель – затiя масонiв.
– Бабськi плiтки! – одмахуеться Пушкiн. – Я сам масон. Колись у Кишиневi в ложу вступив.
– Завжди халепа з тими молдаванами… – коментуе Тарас. – І Тимоша Хмельниченка на той свiт спровадили, й Олеся масоном зробили…
Класик же оповiдае далi:
– Данзас, хоч i тупий, але ж чим чорт не шуткуе, коли Бог спить. Ще здогадаеться, що ми з тоi дуелi кумедiю зробили. Тому мене садовлять у Дантесову карету, везуть у Пiтер. Там я вдаю хворого при смертi чистiсiнько. Як у Мольера. Всi мене жалiють. Лейб-хiрург Арендт розповiдае про мою смертельну рану. На прощання шепочу: «Жiзнь кончина…» Мене швиденько вiдспiвують у Конюшеннiй церковцi. Потiм галопом везуть у Святогорський монастир. Дорога довга, компанiя весела – Саша Тургенев, Нiкiта Козлов, жандармський капiтан. Рiжемося в карти, п’емо водку. Бо ж холодно. У монастирi домовину закопують – порожню. І я – вiльний!
Пушкiн дивиться на присутнiх. «Ну, як?» – нiби запитуе.
– Не смерть – а п’еса! – захоплено вигукуе Гоголь.
– Ти, Миколо, слухай i на вус мотай, – радить великий письменник. – Уже й тобi про кончину треба подумати…Щоб вона неабиякою була. Для нас, класикiв, то дiло немаловажне…
– Що ж його придумати?
