скачать книгу бесплатно
Всiдаеться. Дивиться на мене. І раптом:
– Ну хiба я не красуня? А коса – довга, пишна… Очi чорнi, як терен. А стан?… Та ви не дивитесь!
І пiсля короткоi паузи наказуе: «Вiдкоркуйте вино».
Розливаю напiй у чашки. Фужерiв не маю. Розумiю: так не гречно бути. Але що вдiеш? Оксана, звiсно, кривиться. Пити з чашок вино – фе! Вона хоче шику. Аристократизму – хай навiть позiрного…
Раптом щось находить на мене. Починаю лаятися. Подумки:
«Яка це з бiса Оксана?! Солоха! Вiдьма! Цiкаво, хто для неi аз есмь – чорт, дяк чи козак? На чорта нiби не схожий. Не роблю каверз роду людському, зокрема й прекраснiй половинi. Дяк? Ну, дяк – це як iнтелектуал. Гарнi й мудрi рече словеса, ловлячи часом на цю приманку хтивих жiночок. А козак?… Козаками усiм хочеться бути. Дужими, сильними. Але безтурботними. Може, жiнцi якраз i треба чорта, дяка й козака – в однiй особi».
Мовчу. І моя гостя теж. Лише опорожнюе чашку.
Наливаю ще.
– Ти не вiдповiв на мое питання.
(Хiба ми вже на «ти»?)
– Питаеш про красу твою неземну? – починаю пригадувати… й iронiзувати.
– Не будь таким наiжаченим. Розслабся…
Оксана (безцеремонно!) своею рукою гладить мою руку.
– Ти теж гарний…Наче дiвчина.
Починае говорити. Їi мова – нестримний потiк свiдомостi. Розбурханоi, хаотичноi, часто мозаiчноi. Водночас це наче словесний душевний стриптиз.
– У мене теж була дiвчина, подруга кохана!.. Тепер нема. Ти знаеш, що таке самотнiсть? коли тебе нiхто не розумiе? i ти нiкому не можеш довiрити спрагле тiло, переповнене чуттевiстю, яке хоче ласки; хоче, щоб його пестили, торкалися, язиком у потаемних заглибинах…
Вона – лесбiянка?!
– Ти цього не знаеш; та й – звiдки? я теж не знала; а коли у мене почали рости груденята, i з’явився пушок на лонi, та нiкого не було вдома (батько-мати на роботi, сестра майже доросла, та й хати вона не трималась) – я ставала перед шафою з великим дзеркалом на дверях – знаеш, колись були такi старi шафи iз потемнiлими вiд часу свiчадами; дивитися в них – все одно, що подорожувати iншим свiтом, Задзеркаллям… Я скидала геть усе з себе i дивилась на свое вiдображення – з нiг до голови… Милувалась, торкалась рожевих соскiв, гладила живiт – гарний, гладенький, – нiби зi слоновоi кiстки зроблений; зовсiм не такий, як у теперiшнiх безсоромних дiвиць, що оголюють пупки, провокуючи в чоловiкiв, зголоднiлих на секс, спермоiнтоксикацiю…
(Певно, Оксанку чоловiк-медик такою термiнологiею збагатив…)
– Пальцi бавилися кучериками, iм хотiлося туди, де тепло, волого, таемничо; де ота горошинка, вiд дотику до якоi робилося млосно… Тiло мое вигиналося (уявляеш, яке воно було у потьмянiлому свiчадi); на чолi з’являлися краплини поту; а шкiра вкривалася сиротами… Колiна вже пiдгиналися; я падала на канапу (стару, потерту – та хiба це важливо?); вона була для мене – як розкiшне ложе; а пальцi все завзятiше пестили розкiшницю; i ось… ось-ось! здригаеться тiло – наче пронизане струмом, в головi паморочиться; я кудись лечу; немае нi кiмнати, нi дзеркала, нi канапи; лише – небосинь, бiлi хмарки, химернi, чудернацькi, легкi, як вата. Солодка вата! І «Що ти робиш?!» І ляпас. «Безсоромниця! Хвойда! Паскуда! Що! Це! Таке?» Хриплий батькiвський голос. Я каменем падаю на землю зi своеi солодкоi високостi. І розбиваюся. Сором виiдае очi… «Одягайся! Бач, розляглася!» – грубо, гвалтовно рiже голос. І це пiсля того, що зi мною було, – того прекрасного, небесного… Ляпас – вiд батька! Хiба вони, чоловiки, нас розумiють?! Їм треба, щоб ми велися так, як iм хочеться. А нам хочеться iнакше. І-нак-ше!
