скачать книгу бесплатно
Рудик кривить губи.
– «Наша», молодий чоловiче, наша… – пiдправляе вiн.
Винувато посмiхаюся.
– Може, так i треба, – розмiрковуе шеф, – чим менше божевiльних на волi, тим здоровiше суспiльство…
– А хiба таке суспiльство не е жорстоким?
Головний кидае погляд, сповнений iронii.
– Жорстокiсть в даному разi – це благо.
– Хiба? – намагаюсь опонувати.
– …А м’якотiлiсть губить людей.
Мiй начальник вiдкорковуе пляшку мiнералки.
– Хочете?
Киваю головою. Шеф повiльно наповнюе склянки. І продовжуе:
– Звiсно, в усьому мае бути мiра. Жорстокiсть – так само. Бо iнакше не витримаеш. Збожеволiеш.
– Цiкава теорiя, – чемно коментую сказане.
– Нiчого цiкавого. Це – банальщина.
Головний вiдпивае ковток.
– Знаете, – каже, – це чудово розумiють сильнi свiту цього. А для плебсу розповiдають баечки про гуманiзм, мораль…
Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого лiтературного генiя… Отож повертаю розмову в попередне русло.
– А що робив Едiчка ранiше? – питаю. – Тодi, коли був нормальним?
– Сумнiваюсь, чи був вiн колись таким…
– Власне, чимось же займався вiн до того, як потрапив сюди?
– Журналiстом працював. А ще – бавився у лiтературу. Сподiвався заробити на цьому великi грошi. Наiвняк!
– То вiн – письменник?
– А ви як гадали?… Наша лiкарня – оаза для iнтелектуалiв. Нещодавно привезли комп’ютерного генiя. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нiчого хлопцевi начебто не бракувало. Усе було. Та не хотiв чоловiк жити у злагодi з собою й природою. Тепер про Бога просторiкуе. Каже, що той вiдкрив йому «вищу iстину». Може, й вiдкрив… Та в кожного вона – своя…
Я не дивуюся. Знаю: лiкарi – цинiки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дiйсне, декотрi говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого iснування бiлкових тiл – i то бажано в якомога комфортнiших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголiвський Пацюк, якому вареники самi пхалися до рота…)
Пауза затягуеться. Рудик допивае водичку.
– Я, певно, пiду…
– Ідiть, – милостиво кивае начальник. – Та бiльше не грiшiть.
Із подивом витрiщаюсь на нього. Вiн скептично посмiхаеться.
– Усе гаразд. То я так… Пiсля спiлкування з комп’ютерним «проповiдником»… До зустрiчi…
Пiдводжуся з крiсла. Отже, я – вiльний? Принаймнi на сьогоднi…
То чому б не обстежити замок? Тепер це мое тимчасове пристанище…
Навпроти вежi, через яку я заходив сюди, е й iнша вежа. Бiчна. Вона без брами. Всiх впускае i випускае.
Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краевид. (Знали клятi пани, де будувати своi твердинi…)
За кiлька крокiв – крутий спуск. Упадеш – голову зламаеш. Унизу рiвнина. І рiка iз заплавою…
Замок – на пагорбах. Неподалiк неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звiдки взялася ця красуня в нашому пiвнiчному краi? Стоiть незахищена – ламають ii буревii, обсипае зусiбiч снiгом, перiщать дощi… Та вона стоiть. Бач, прижилася…
Ось сонячнi променi упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтiти. І вона стрепенулася, зашумiла… Я посмiхнувся. Хотiлося доторкнутись до неi. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб i порозмовляю iз нею.
А зараз уже чую – кличуть… До мене пiдходить санiтарка – дебела жiночка рокiв п’ятдесяти. (У психлiкарнi персонал мае бути мiцним. Мало який бешкет хворi можуть вчиняти…)
– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кiмната.
Жiночка назвалася Пульхерiею Іванiвною i виявляе до мене неабияку цiкавiсть. Я не дивуюсь. Це притаманне жiнкам iз глибинки… Вони ж на убогому iнформацiйному харчi – не так багато подiй вiдбуваеться в iхньому свiтi…
Найперше тiтоньку цiкавить, чи жонатий я?
Кажу: рано ще…
– Це ж чом? – дивуеться вона. – Саме час. А дiвчина хоч е?
– Ну… – тягну невиразно.
– Значить, нема, – констатуе вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лiкар.
Як не задерти носа?
– У нас тут гарнi дiвчата е. Добрi, роботящi… – повiдомляе турботлива жiночка. – А от хлопцi – непотрiб. Як не п’яниця – то гультiпака…
Цiлком звична картина.
Отже, можу стати мiсцевим донжуаном…
Та тiтка Пульхерiя зовсiм iнше мае на умi. Ось цей молодий парубiйко наплодить купу дiточок… Та ще й догляне iх. Бо я (так iй здаеться) хлопець порядний…
Уявляеться такий собi «гепi-енд» у гоголiвськiй «Ночi перед Рiздвом», коли Оксана з дитятком на руках стоiть бiля розмальованоi Вакулою хати. А високоповажний архiерей, побачивши це, каже: «Лiпота…»
Пульхерiя Іванiвна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованоi. На жаль, не вражае вона хоч якоюсь естетикою… Нiхто ii не розмалював, не прикрасив. Стiни облупленi. Дверi – темнi.
Каже:
– Це гуртожиток для лiкарiв.
Зiтхаю. Зате в мене окрема кiмната! (Уперше в життi!)
Тiтонька пiшла собi. Розпаковую свiй наплiчник, витягую звiдти свiй убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кiмнату.
Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустрiч iде жiнка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла. (Та й як не зiв’янути у цiй глушинi?!)
– Оксано! – чуеться знадвору. – Ану забери того шибеника. Хай телевiзор дивиться. Ну, немае спокою – нi на роботi, нi вдома.
Голос наче знайомий.
Оксана виходить i через хвильку повертаеться з хлопчиком, ведучи його за руку. Той насуплений. Не хоче дивитися телевiзор. Надворi ж гарно…Золота осiнь.
Покидаю свою нову обитель. Бачу: на лавицi сидить Вакуленко. Бiля нього – недопита пляшка пива.
– Сiдай, колего, – запрошуе вiн. – Розслабся. Ось iще один трудовий день позаду.
– Ви тут живете? – питаю, вмощуючись бiля нього.
– А де ж iще? – криво посмiхаеться. – То на Заходi лiкарi мешкають у вiллах. У нас же – в розвалюхах…
Вiдпивае ковток.
– Якщо розiбратися… – продовжуе мiй сусiд, – всi ми живемо, щоб працювати…Невiдомо на кого. Робимо проблеми на порожньому мiсцi. А потiм iх розв’язуемо. І тiшимося.
Сердито спльовуе.
– Їм, бач, ювiлей Гоголя в дурцi треба вiдзначати! Не мають чим зайнятися! А побудувати лiкарям хоч якесь житло – грошей чортма. Скiльки рокiв у черзi стою… І ще стоятиму…
Вакуленко таки щось упустив. Завдяки отому ювiлею хтось вiдмие грошi, хтось розрекламуе власну персону. А хтось просто нап’еться. Адже наше життя – суцiльне свято пiд час чуми…
Гоголь же – персона цiкава… Я про нього у вишi реферат писав. З фiлософii. Професор, який читав цю дисциплiну, казав, буцiмто Гоголь – представник «фiлософii серця». Що воно таке – схоже, вiн i сам не знав…
У перелiку рефератiв була тема: «Гоголь як фiлософ». Я мiг би такий реферат елементарно здерти з Інтернету – там цього добра навалом. Проте обiклався книжками, перечитав класика. Не так багато вiн i написав. Правда, я так i не зрозумiв, чому Гоголя вважають фiлософом…
Повертаюся до розмови з Вакуленком.
– Давно тут працюете?
– Десятий рiк уже. Засмоктало, закрутило, як у вирi. Вшитися би звiдси кудись… Хоч би й до дiдька в зуби…
Вакуленко допивае пиво, спересердя жбурляе у кущi пляшку.
– Ну, все, – каже пiдводячись. – Пiду до Оксани. Нiчим ii не порадував… Хоч слiвце мовлю…
Іде до хати. Я залишаюся надворi. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоiсти. Вважай, цiлий день нi крихти…
За кiлька крокiв вiд гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На нiй яскрава вивiска – «Одеон». А збоку ще й англiйською – «шоп». (Європа – нiчого не скажеш…)
Бiля того «шопу» кiлька пластикових столикiв. За одним – двое п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’iну добiрною лайкою. Схоже, хлопцi хильнули горiлочки, а тодi полiрують пивком…
Крамничка тiсненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мiнералки. А ще – ковбаса, оселедцi, тюлька («тюлечка» – як ii любовно називають у народi). Збоку – буханцi хлiба. На iншiй полицi – пральний порошок, зубна паста, туалетний папiр…
Зi знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, i з себе – нiчогенька… Свiже личко, брови шнурочком. Щось жуе. На прилавку – пляшка кетчупу. Дiвчина прибирае ii. Повiльно пiдводиться. Струнка, трiшки випинае груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хiба я не хороша. На ii устах з’являеться посмiшка.
– Галько, дай пива! – чуеться знадвору.
Мужик ввалюеться до шопу.
– А платити хто буде? І так у борг дала…
– Ти ж мене знаеш…
– Авжеж. Уже мiсяць, як у борг товар береш…
– Жiнка от-от з Італii доляри перешле… Тодi защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаеш… І не тiльки пиво давати будеш…
Дiвчина буряковiе, люто зиркае на нахабу.
– Скажеш, я поганий? – продовжуе Явтух. – Усе при менi на мiсцi. А дiвок як тельбушу?! Не знаеш?! Хiба?
І пiдморгуе п’яно.
Дiвчина ставить (нi, кидае) на прилавок лiтрову пляшку пива.
– Та хоч залийся!
– Отак би зразу. Без випендрьожу…
Дядько забирае пляшку, йде до напарника.
– Ви щось хочете? – чую запитання.
Дiвчина не дивиться на мене. Ховае очi.
(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)
Беру буханець хлiба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…
Проходячи повз дверi, за якими мешкають моi сусiди, чую збудженi голоси. Вакуленко, схоже, з’ясовуе стосунки зi своею половиною. Мабуть, не принiс iй черевикiв… А суджена вже дметься, розмовляе на високих нотах…
У кiмнатi заварюю чайок. На очi потрапляе чималенький талмуд «Керiвництво з психiатрii». (Це, вважай, моя Бiблiя.) Вiдкриваю навмання. Там, де класифiкацiя психопатiй. Читаю – «нестiйкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластилiну?) – iз них можна лiпити будь-що. Вони легко пiддаються чужим впливам.
