скачать книгу бесплатно
– Так-так, – погоджуеться ерудит. – Гоголь непогано вмiв добувати кошти. До царя-батюшки вмiв пiдкотитись, та й до власноi матiнки.
– Якi ще думки? – запитуе Рудик, намагаючись припинити стихiйний консилiум.
– …Поставимо Гоголю дiагноз.
– Ну i що? Встановимо, що у нього була шизофренiя або хоча б манiакально-депресивний психоз? – питае Вакуленко. – Уявляете, який гвалт пiднiметься? Бо ж iз гоголiвськоi «Шинелi» – усi знають – лiтература росiйська вийшла… Вона що – теж шизофренiчна? Чи манiакально-депресивна? Та окрiм того, ми Гоголя вважаемо своiм…
– Еге ж, росiяни про це давно пишуть! – добродушно кивае огрядний i статечний лiкар. Певна рiч, вiн мае на увазi психiчну неврiвноваженiсть класика, а не те, що Гоголь – наш, себто украiнець.
– Авжеж iм можна, – бурчить Вакуленко, – а нам – зась. Ще й нашi патрiоти збунтуються. Мовляв, пiднiмаемо руку на святе…
– Колеги! – сердиться шеф. – Прошу поставитися до ювiлею зi всiею серйознiстю. І не чiпати росiйську лiтературу. А тим паче – росiян. Щоб не було чогось такого.
– Є у нас один пацiент, – бере слово миршавий ескулап, – ви всi його знаете – Едiчка-письменник. Молиться на Гоголя, як на iкону…
– Так, Едiчка… – задумливо потирае пiдборiддя Рудик. – Цiкавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Пiд свого кумира. Адже писати вмiе. Я навiть один його опус читав. Загалом скажу – цiкаво. Можна йому щось пообiцяти. Скажiмо, що дадуть премiю. Ну, не Шевченкiвську, а…
І тут, нi сiло нi впало, чую:
– А що як молодому колезi поспiлкуватися з Едiчкою? Чудову матиме практику…
Усi витрiщилися на мене. А я й не знаю, що казати…
– Ну що, козаче?! – плескае мене по плечу Вакуленко.
Звiсно, я таки козак, але…
– Едiчка непоганий, – заспокоюе шеф. – Ранiше водилися за ним усiлякi дивацтва. Тепер сумирний…
Далi нарада йде своiм ходом. Ще якась година пустопорожнiх розмов – i я вiльний!
Виходжу на подвiр’я. У головi – шарварок. Глибоко вдихаю повiтря. Пiдпираю стiну – стару, масивну. Пiднiмаю голову, i нiби пливу в океанi небесноi синяви. Так тривае кiлька хвилин. Чи й бiльше?
Повз мене, наче сновида, проходить жiнка. Це та, що iхала сюди iз сином, Марiя. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неi:
– Панi, у вас проблеми? Чимось допомогти?
Жiнка дивиться менi в очi.
– У кожного свiй хрест… – проказуе з болем.
І нiби втiшае себе (чи мене?):
– Щасливий той, кому Бог посилае нещастя, рiзнi випробування. Це очищае нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пiшло…
Жiнка вiддаляеться вiд мене. Бачу ii постать на фонi замковоi брами. Ще кiлька крокiв – i вона зникае.
«Свiй хрест…» – повторюю ii слова. Отож, який вiн у неi?
Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрiчалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…
Завагiтнiла. Нiкому про це не казала. Хотiла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…
А той хлопець побавився i втiк – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…
Народила хлопчика. Невдовзi виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…
Чому життя карае? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробi хотiла вбити?
На руках тепер у неi воно… Хай недорiкувате. Але ж вона його любить… Бо нiкого у неi бiльше немае…
Лише материнська любов пiдтримуе життя цiеi iстоти, на яку iншi дивляться як на помилку природи.
Хлопчик виростае, стае дорослим.
Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому свiтi, байдужому до iхнiх нещасть.
Але нинi вони мусять розлучитися. Чому?
Батьки, вочевидь, померли. Чоловiка немае, бо хто захоче жiнку з таким спадком? Грошей у селi не заробиш. Сяка-така пенсiя на сина-iнвалiда. Одне слово, злиднi…
Хтось, певно, намовив жiнку на заробiтки закордоннi. Поiдеш, мовляв, за границю, там грошi як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому вiн потрiбен?
Отже, психлiкарня? Хлопець же розумово вiдсталий. Там принаймнi доглянуть.
Отака iсторiя. (Чи плiд моiх домислiв?)
– Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снiдали?
– Студенти зазвичай не снiдають. Ще донедавна так i було…
– Звички можна й мiняти…
– То вже як змiнити натуру.
– Нiчого, змiнитесь… До речi, – кивае головний, – оно на лавочцi сидить Едiчка.
Бiля купи вугiлля, що псуе замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примiтивна: два стовпчики, дошка. І на нiй – чоловiк.
Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечi. Борода неголена. Одяг зiжмаканий. Вiн гордовито тримае голову: мовляв – я не такий, як усi. Навiть у зношеному спортивному костюмi вiн видаеться представником богеми…
Дивиться кудись удалину. Медитуе – чи що?
– Як справи, Едiчко? – питае його Рудик.
– Нiчого… – лунае безсторонньо.
– Чим займаешся?
– Пiзнаю суть буття…
Почуте стае вже начебто змiстовнiшим.
– Едiчко, а як ти ставишся до Гоголя?
– Ми з ним – генii. Навiть однакову хворобу маемо…
– Он як?
– Авжеж, i в мене, i в нього бували депресii.
Едiчцi в самокритичностi не вiдмовиш.
– Познайомся, – представляе мене головний лiкар. – Ось цей юнак допомагатиме тобi творити…
Едiчка байдуже кивае головою.
– Ну то поспiлкуетесь? – пропонуе шеф. – Я пiду, бо робота чекае.
Сiдаю бiля генiя. І чую:
– Ви приiхали на стипендiю?
(Не можу второпати, про що йдеться.)
– Бо я – стипендiат Євросоюзу… – втаемничуе мене Едiчка. – Хоча стипендiя нi до чого не зобов’язуе. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Вiн – гарний, правда ж? Навiть думав, чи не придбати його?
Генiй нахиляеться i шепоче на вухо:
– Маю багатого дядечка в Швейцарii… Вiн дасть грошi…
Розумiюче киваю головою.
– А ви? – питае мене. – Якi умови вашоi стипендii?
– Бачите… – розгублено замовкаю я.
– Ви з обслуги замку?
– Так… – невизначено киваю.
– Жаль, – розчаровано промовляе Едiчка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публiка…
– А що публiка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творiв. Причому з нетерпiнням!
– Справдi? Якось не думав над цим… Стiльки часу я вже не пишу! Сьогоднi, мабуть, треба почати писати…
– Вiзьметесь за новий варiант «Тараса Бульби»?
– «Бульба» – то загалом попса…
– Невже?
– Справжнiй Гоголь – постмодернiст. Сучасники його не розумiли. Вiн сидiв на грантах i писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – iнший. Я мушу його показати…
Едiчка повертаеться до мене.
– Може, ви допоможете?
– Чом би й нi?
– Гаразд, – каже пацiент i пiднiмаеться з лавицi. – Буду думати. Потрiбнi новi iдеi.
– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…
– Нове – iнша модифiкацiя старого, – пiдняв пальця пацiент. – Ну, ще… Зустрiнемося…
Едiчка тисне мою руку й кудись замислено бреде.
Я починаю знайомитися з лiкарнею.
Через кiлька годин у коридорi перестрiв головного. Вiн запрошуе до свого кабiнету. Кивае на крiсло.
– Як вам наш генiй? – питае.
– Що казати… Хвора людина…
(Здаеться, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посмiхаеться.)
– Запам’ятайте: здорових людей немае, е лише досi необстеженi…
– Ну i який дiагноз у цього обстеженого?
– Загалом – манiакально-депресивний психоз.
– Отже, Едiчка – неадекватний? У нього загострення?
– Нi.
– То чого ж його тримають?
– А куди ж йому подiтися? Родичi вiдцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалi восени до нас хворi косяками йдуть.
– Як це?
– Не кожен з них хату зумiе обiгрiти, пiч натопити… А тут – дах над головою, теплi батареi, iжа. Вижити можна. Адже головне в цьому свiтi – виживання. Хiба нi?
– Отже, ваша лiкарня – притулок для бiдних i знедолених?
