скачать книгу бесплатно
Справжнiй Мазепа
Петро Михайлович Кралюк
Ретророман
Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Автор понад 150 наукових праць з iсторii, фiлософii, релiгiезнавства, полiтологii, лiтературознавства, а також шести iсторико-iнтелектуальних художнiх книжок, в яких вiн подае власнi версii iсторичних подiй та бiографiй видатних людей минулого. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони» та «Богдан Хмельницький: легенда i людина».
В основi сюжету «Справжнього Мазепи» – святкування у провiнцiйному мiстечку двох ювiлеiв: Миколи Гоголя та «украiнсько-шведського союзу». Автор оселив нащадкiв гоголiвських персонажiв у сучаснiй психлiкарнi. Божевiльний Едiчка пише роман «Гетьман», а молодий лiкар-психiатр Левко (вiн же – оповiдач) контролюе цей процес. Петро Кралюк обiгруе не лише сюжети та епiзоди «Тараса Бульби», «Вiя», а й бiографiю Гоголя, Пушкiна, Шевченка, Івана Мазепи. Героями роману, як i в гоголiвських творах, стають смiх, загальна гра, гротеск.
Петро Кралюк
Справжнiй Мазепа
Опасно шутить писателю со словом.
Микола (Нiколай) Гоголь
Старенький мiкроавтобус, що колись iздив гарними европейськими магiстралями, тепер, пiдстрибуючи на вибоiнах, котиться битим украiнським шляхом. До дороги тiсненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно i нощно гуркоче, вищить i мчить удалину…
Чергова сiльська зупинка. Їх на цьому маршрутi багато. Пасажири замовкають. До салону входить жiнка. На нiй – старий, але чистенький одяг. Схоже, зi секонд-генду. Вона, певно, лiчить кожну копiйку. З-пiд ii хустки вибиваеться пасмо сивого волосся. А ще – у неi великi темнi очi. Наче у Дiви Марii на старовиннiй iконi…
За руку жiнка веде миршавого хлопця десь рокiв двадцяти. Шкiра зморшкувата, вузенькi плечi, руки… І порожнiй вiдсутнiй погляд.
Хлопець зодягнутий у щось темне. Як i жiнка.
– Мамо… – тихо скиглить вiн.
Хтось поступаеться йому мiсцем. Вiн опиняеться навпроти мене, на вiдстанi простягнутоi руки. Зустрiчаюся поглядом iз ним. І стае незатишно…
«Спокiйно, – кажу собi. – Це всього лише олiгофрен, можливо, твiй майбутнiй пацiент…»
– Мамо, – знову хникае хлопець, – сядь бiля мене…
– Синку, я ж поруч.
– Я скоро буду виходити, – каже дiвчина, що сидить поряд. І пiднiмаеться з мiсця.
Син та мати сiдають плiч-о-плiч. У материнських очах – важка печаль. Темна i тиха…
– Добридень, Марiе, – вiтаеться хтось iз знайомих.
Вона кивае головою: «Добрий…»
– Таки iдеш?
– Їду… – каже. Й невимовна гiркота бринить у ii голосi. З ока скачуеться сльоза.
Знайома не розпитуе. Мовчить.
Хлопець лякливо тулиться до матерi. Вона нiжно обiймае його. І здаеться; цi iстоти – половинки одного цiлого…
– Мамо…
– Все буде добре, Андрiйку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…
Вона ще мiцнiше пригортае сина до себе.
Вiдводжу погляд. Автобус петляе дорогою. Обабiч – старi дерева. Поле, рiчка, заплава…
З’являються будиночки, церквиця на пагорбi, крамнички, базарчик. Богом забута мiсцина.
Виходжу з автобуса. Моi мимовiльнi супутники – теж.
Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.
Мати купуе апельсин. Схоже, тi кiлька гривень iй нелегко вiдривати вiд куцого сiмейного бюджету…
На мить з-за хмари визирае сонечко. Кидае золоте промiння. У руцi матерi нiби спалахуе помаранч. На ii обличчi – посмiшка. Апельсин легко перекочуеться iз руки жiнки на долоньку сина.
– Мамочко… – вдячно бринить його голос.
І нiби десь губиться…
Поряд зi мною – величний бароковий костел. На фасадi храму – лiпнина, фiгури неначе вiдриваються вiд суети земноi, прагнучи небесного блаженства…
Костельний дзигар – iз поржавiлими стрiлками. Схоже, вони зупинились давно. Яке iм дiло до того, чи день зараз, чи нiч? І чи весна нинi, чи лiто…
Храм iснуе у позачассi. Перенiсся з iншоi епохи, затримався трохи у нашому сьогоденнi. Та воно скороминуще. А вiн стоятиме…
Колись у костелi звучав орган – урочисто й мiстично, наповнюючи звуками лункий простiр. І вiдчували себе тут вiряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…
На брамi костельноi огорожi – поржавiла колодка. Такий же iржавий замок на дверях. Схоже, нiхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…
Але досить цих барокових рефлексiй. Та й взагалi – що я знаю про бароко? Ось вона – реальнiсть.
Жiнка та хлопчина кудись пiшли.
А з-за крислатих дерев на мене дивляться замковi мури. Таке доволi часто побачиш в Захiднiй Украiнi. Стоiть воно, занедбане, занехаяне.
Украiна ж – не Європа.
Там, у Європi, замки доглянутi, реставрованi. На старовинних подвiр’ячках гуляють туристи. А в Украiнi – замчиська-руiни. Вони непотрiбнi, зайвi. Бо украiнцям потрiбен степ. І воля – дика, безмежна.
Правда, цей замок виглядае досить непогано. Зберiгся рiв, який колись оточував його. Хоча води немае. Але все iнше мае вигляд солiдний.
Іду мiстком. Ось i вежа, брама, через яку до замку в’iжджали. Немае в нiй колишньоi грiзностi, а е легкiсть i красивiсть. Ще й аристократичнiсть…
Менi стае якось незручно за свiй одяг – джинси, картата сорочка. Звiсно, куди краще я почувався би в камзолi, фраковi чи сюртуковi… На головi мав би бути цилiндр, а в руках – паличка з навершям зi слоновоi кiстки…
Проходжу крiзь ворота вежi. Нiхто мене не зупиняе, не питае. Зрештою, кому яке дiло?
Опиняюсь на чималому подвiр’i. Воно затишне. Тут iнший свiт – як острiвець серед розбурханого моря.
Уже пiдкрадаеться осiнь. Позолота торкнулася кущiв, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторi. Озираюся. Цим подвiр’ям колись статечно гуляли вельможнi пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять iх мури твердинi… А воно…
Але замок таки доглядають.
Бо тут – психлiкарня…
І це зрозумiло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стiнами замковими…
– Молодий чоловiче…
До мене наблизився добродiй у сiрому костюмi.
– Це – провiнцiя, – схоже, вiн говорить бiльше до себе, нiж до мене. – Глибинка. Навiть не райцентр. Розваг нiяких. Зате у нас – тихо. А що людинi потрiбно? Рiвновага. Спокiй… душевний.
«Та вiн – фiлософ», – думаю мовчки.
– Хоча вам зараз iншого прагнеться, – продовжуе чоловiк. – Молодiсть – час буяння, пригод. Але це мине…
Вiн замовкае. Стомлено дивиться навколо себе.
– Яка краса… – це вiн про осiнню природу. – Та вона – оманлива. Як i будь-яка краса.
«Чи не е мiй спiврозмовник пацiентом цiеi загубленоi в часi установи? – закрадаеться думка. – Хоча зовнi мало схожий на таких. Але ж у свiтi багато омани».
– Людина звикае до всього, – розмiрковуе чоловiк далi. – Вам тут сподобаеться. І ви залишитесь. Або щось залишиться вiд вас…
– Життя – непередбачуване, – нiби погоджуюся з ним.
– Якби ми вiдали, що нас чекае, було б нецiкаво…
Чоловiк, напевно, вирiшив, що придiлив менi достатньо уваги. «До скороi зустрiчi», – кивае.
У замку менi доведеться тепер працювати.
Бо я – психiатр. Сподiваюся, перебування в цiй обителi смутку не буде тривалим. Вiщування чоловiка в сiрому всерйоз не сприймаю.
Вiдбуду два роки, стану практикуючим лiкарем – а там буде видно, куди далi…
Заходжу в приймальню. Кажу: прибув для проходження iнтернатури.
Посилають до кадровика. Той, хитро примруживши очi, дивиться на мене. А в очах читаю: ще один невдаха; той, хто спритнiший, мае «добру спину», у психiатрiю не йде; тут не розживешся, ще й сам станеш не вiд свiту цього.
Кадровик у чомусь мае рацiю.
У медiнститут я поступив без хабарiв. Трапляються ж винятки. Оскiльки протекцii не мав, то визначили непопулярну спецiалiзацiю. Я не заперечував. Психiатрiя – то психiатрiя. За нею майбутне, так я вважаю. Бо ж наше карколомне життя ламае людей навiть зi здоровою психiкою. Ця пошесть добралася й до «вищих ешелонiв». За кордоном усiлякi крутi «бiзнесюки» та «власть iмущi» обов’язково мають особистого психоаналiтика. І добре платять йому… Та й у нас, мабуть…
Кадровик продовжуе хитро посмiхатися, гортаючи моi папери.
– Правда, молодi у нас негусто, – озиваеться. – Маю на увазi серед лiкарського персоналу. Нудьгуватимете.
– Нiчого, – кажу, – якось воно буде, час покаже…
– Оптимiст… – мiй спiврозмовник закривае теку. – Зараз буде «п’ятихвилинка». Заходьте й ви, познайомитесь iз колегами.
Киваю, ну що ж – як скажете…
Кадровик подае руку. гречно, але й iронiчно водночас.
На «п’ятихвилинцi» мене чекае несподiванка. Чоловiк, якого я бачив на подвiр’i i ледь не сприйняв його за психiчнохворого – один з лiкарiв. Звати його Опанасом Івановичем – це я пiзнiше довiдався. Був вiн чоловiком добродушним, спокiйним. Не любив, щоб його чiпали. І сам не чiпав нiкого. В усьому погоджувався з шефом, головним лiкарем.
Шеф, що провадить «п’ятихвилинку», вже лiтнього вiку – скоро мае йти на пенсiю. Однак енергii йому не бракуе. Амбiцiй – теж. Прiзвище мае звичайне – Рудик. А ось iм’я – Пантелеймон. (Як i в святого – покровителя лiкарiв…)
«П’ятихвилинка» затягуеться. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрiдка перериваеться згiдливими реплiками пiдлеглих. Вони демонструють свою благонадiйнiсть i багатослiвнiсть, пильно вiдстежуючи, як на iхне говорiння реагуе головний. Я ж нуджуся: ну коли це скiнчиться? Бо ще не звик до таких ритуалiв. А присутнi вже й поглядами й жестами припрошують до розмови. «Ну чого мовчиш?» Певно, вiд цього говорiння колеги-психiатри отримують насолоду – такий собi гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосуеться. Обличчя у нього свiтлiшае, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядае на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»
Шеф уже показуе на мене:
– Ось наш молодий колега. Вiн ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Вiн буде в нашiй згуртованiй командi. Обов’язково!
Враз Рудик переводить розмову на iнше.
– Ледь не забув – геть iз голови вилетiло… Надiйшов один припис вiд обласного керiвництва. Зараз прочитаю. Та, власне, просто нагадаю. Невдовзi – ювiлей Гоголя. Отже, до ювiлею треба готувати рiзнi заходи – ну, лiтературнi читання чи конкурси, конференцii.
– А ми тут до чого? – лунае питання.
– Помилилися з адресою, – висловлюе здогад хтось.
– Нiяка це не помилка! – рiшуче вiдрiзае шеф. – Нам адресовано!
– Думаете, божевiльня лише тут? – усмiхаеться якийсь лiкар, високий, плечистий. – Телевiзор не дивитесь? Погляньте на полiтикiв, яких нам показують. Це ж нашi пацiенти!
– Докторе Вакуленку! – головний ставить на мiсце плечистого лiкаря. – Припинiть! Ми – державна установа. Хоча… Якщо подумати, дехто з наших пiдопiчних мiг би бути в полiтицi, а декотрi полiтики – нашими пацiентами… Таке життя: однi божевiльнi нами керують, а iнших ми лiкуемо…
– Вакуло, ти не правий, – фамiльярно звертаеться до високого й плечистого лiкаря худий i миршавий ескулап. – Нашi обласнi начальники знають, що роблять.
– Невже? – в’iдливо посмiхаеться Вакуленко.
– А ти не смiйся, – зблискуе очима опонент. – У Гоголя ж е «Записки божевiльного»…
– Панове! – озиваеться ще один лiкар, досить огрядний i статечний. – Я недавно читав: Гоголь був психiчнохворим. У нього приступи творчоi активностi змiнювалися депресiями. Часто паморочилася голова, вiн навiть втрачав свiдомiсть. Та й поводив себе класик неадекватно: палив рукописи, через дрiбницi сварився з друзями, ображав iх. Або вiзьмiть хоча б його заповiт…
– І що там такого? – запитують зацiкавлено колеги.
– А хiба може нормальний чоловiк застерегти, щоб його поховали лише тодi, коли почне розкладатися тiло? Це ж манiя!
– Клiнiка, – чути чиесь.
– До речi, шизофренiки бувають напродив рацiональними, – дiлиться своiми спостереженнями худий ескулап. – Особливо коли йдеться про грошi…
