скачать книгу бесплатно
Наближення. Переклади (збiрник)
Коллектив авторов
Ця книжка мiстить найповнiше на сьогоднi зiбрання перекладiв Івана Драча (нар. 1936 р.), вiдомого украiнського поета, громадсько-полiтичного дiяча, лауреата Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка, Героя Украiни. Чудовий знавець свiтовоi поезii, Іван Драч iз ii величезноi скарбницi вибирае для перекладу вiршi славетних попередникiв i своiх сучасникiв, якi найбiльш спiвзвучнi його власним вiдчуттям i думкам. Талант поета дозволяе Драчу не тiльки передати дух художнього твору iншомовних майстрiв слова, але й стати для них справжним спiвавтором, демонструючи перегук iдей, образiв, стильових рiшень. Його переклади нищать усяку часову вiдстань мiж творами й поколiннями, зближують народи i культури, вiдкриваючи Украiнi дивосвiт поезii багатьох краiн.
Іван Федорович Драч
Наближення
Переклади
© І. Ф. Драч, 2017
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017
© В. О. Брюгген, передмова, 2008
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
* * *
Розмова з другом-перекладачем
Є щось святотатницьке в перекладi.
Ну, переклади троянду – матiолою.
Грацiознiсть Венери – Попелюшкою голою.
Запахiв несумiснiсть – вся в перекладi!
Перекласти, перевезти, перевести.
Перевести славу за мiзинок слова?!
Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а вiртуознi жести?
Ну, а фiбри словошлюбiв – золота ж основа,
Вся посiчена iнакшiстю чужого подиху.
Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен.
Кожне слово славне, славне аж до подвигу…
Контрабасе, шепiт скрипки поклади менi болиголовом!
Так. Інакше ж неможливо. Як же менi губи в губи,
Як же менi сонце в сонце – тiльки в словонебi вiдшукати.
Щоб в менi чужi своiми запеклися лютi згуби,
Щоб в цикуту не стрибали з божевiлля всi цикади.
Так. Хай так. Чи тiльки варiацiя
Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмiчнiсть
Ходить у словах моiх, неначе в бранцях,
І волае, i волае про катастрофiчнiсть
Спроби слово в iнше слово вбгати —
Ой, кричить твое й мое: ми ж близнюки, ми ж парнi…
Нi! Не буду бiльш переклад хижо ганити —
Сам я з тоi ж словобуцегарнi.
Сам спiшу до Лорки! Навiжено сам я – до Неруди!
Вiддаюсь як проклятий твоему ямбу i хорею…
Але що це, що? О, як судомить нагло груди.
А, це ти! Ну що ж – переклади мене…
Стрiляй мене – зорею…
Сутра соняшника
(За Алленом Гiнзбергом)
Я блукав берегом брудного консервного звалища, i всiвся у великiй тiнi паровоза «Сазерн Пасiфiк», i дивився на захiд сонця понад коробками вгору по горах, i ридав.
Джек Керуак сидiв поряд зi мною на iржавiй вигнутiй балцi, друг, i ми, сiрi й смутеннi, однаково гадали про власнi душi в оточеннi вузлуватого залiзного корiння машин.
Покрита нафтою рiка вiдбивала багряне небо, сонце сiдало на останнi пiки над Фрiско, в цих водах нi рибини, в горах – анi вiдлюдника, лише ми, червоноокi й сутулi, наче старi злидарi бiля рiки, сидiли втомленi, з власними думами.
– Подивися на Соняшник, – сказав менi Джек. На тлi сонця на вечiрньому прузi стояла мертва тiнь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси староi. Я пiдвiвся, зачарований, – це був мiй перший Соняшник, пам’ять про Блейка, моi прозрiння – Гарлем i Пекла Іст-Рiвер, i мостом брязкiт сендвiчiв Джона Грiзi, трупики дитячих вiзочкiв, чорнi витертi шини, забутi, без вiзерункiв, вiршi на березi рiчки, горшки i кондоми, ножi – все сталевi, але не нержавiючi, – i лиш цей бруд липучий i леза гострих артифактiв вiдходять в минуле:
сiрий Соняшник на тлi сонця на вечiрньому прузi, потрiсканий, смутний i запилюжений, i в очах його кiптява, i смог, i дим допотопних локомотивiв; вiнчик з бляклими пелюстками, зiгнутими i щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деiнде насiння висипалось;
скоро вiн стане беззубим ротом гарячого неба, i променi сонця погаснуть в його волоссi, немов павутина засохла;
листки стримлять iз стебла, наче руки, жести iз кореня в тирсi, вапно iз гiлок опало, мертва муха у вусi.
Несвята побита рiч, мiй Соняшнику, моя душе, як тодi я любив тебе!
Цей бруд був не людським брудом, але брудом смертi i людських паровозiв,
вся запона пилюки на бруднiй шкiрi залiзницi, цей смог на щоцi, цi повiки чорних злиднiв, ця покрита сажею рука або фаллос, або протуберанець штучний – гiрше, нiж бруд – промисловоi – сучасноi – всiеi цiеi цивiлiзацii, що заплямила твою божевiльну золоту корону,
i цi туманнi думи про смерть, i запиленi безлюбi очi, i кiнцi, i зiв’яле корiння внизу, в домашнiй купi пiску i тирси, гумовi долари, шкiра машини, нутрощi сухотного автомобiля, порожнi консервнi бляшанки з iржавими язиками набiк – що менi ще розповiсти? – iмпотентський залишок сигари, задертi ноги тачок, молочнi груди автомобiля, витерта сiдниця крiсла i сфiнктер динамо – все це зiпрiло й обсоталось як мумiя навколо твого корiння, – i ти стоiш передi мною на заходi сонця, i скiльки величi в твоiх обрисах!
О досконала краса Соняшника! Досконале щастя буття Соняшника! Ласкаве око природи, нацiлене на хiпповате реберце мiсяця, прокинулось, живе, збуджено п’ючи в тiнi заходу золотий вiтерець щомiсячного сходу сонця!
Скiльки мух дзижчало навколо тебе, не помiчаючи твого бруду, коли ти кляв небеса залiзницi i свою уквiтчану душу!
Нужденна мертва квiтко! Коли ти забула, що ти квiтка?
Коли ти, глипнувши на себе, вирiшила, що ти безсилий i брудний старий локомотив, привид локомотива, привид i тiнь колись всеможного дикого американського паровоза?
Ти нiколи не був паровозом, Соняшнику, ти був Соняшником! А ти, паровозе, ти i е паровоз, не забувай!
І взявши скелет Соняшника, я утвердив його поряд з собою, як скiпетр,
i проповiдь вирiк для власноi душi, i для Джека, i для всiх, хто волiв би послухати:
– Ми – не страшнi, запиленi, моторошнi паровози, всi ми душею прекраснi золотi соняшники, ми обдарованi насiнням, i нашi голi волохатi золотi тiла на заходi сонця перетворюються в божевiльнi тiнi соняшникiв, за якими настирливо i натхненно спостерiгають нашi очi в тiнi скаженого цвинтаря паровозiв над брудною рiкою при свiтлi заходу сонця над Фрiско.
Лiтература i час
У не дуже сприятливих для лiтератури суспiльних умовах вона сама нагадуе про себе i про свое незамiнне значення. Книжковий ринок моторошно забитий макулатурою, нерозвинена духовна культура сучасних поколiнь утворюе зворушливий союз iз ремiсничими пiдробками пiд мистецтво, класичнi твори гiрко оплакують свое забуття… Та ось Володимир Бортко виносить на телеекран достойну великоi книги кiнематографiчну версiю «Майстра i Маргарити», i мiльйони людей буквально прилипають до телевiзорiв. Вони, можливо, й самi достоту не розумiють, що ж iз ними сталося, що саме так заполонило iхню уяву… А це – велика таiна i магiя високого мистецтва, це – несподiвана в метушнi побуту й поквапливому споживаннi ерзац-книжок антитеза справжнього, це неперебутня здатнiсть таланту своiми засобами пiдводити людей до простих i вагомих, таких потрiбних для життя думок i вiдчуттiв.
Як маленька бджола безпомилково знаходить квiтку, спроможну дати нектар, так i спрагла за iстиною душа тягнеться до слова, здатного прояснити ii сумнiви. І нiкому й нiколи не вдасться похитнути значення лiтератури на тому великому, завдовжки в усе життя, шляху самопiзнання.
Безперечно, вже напрацьоване багатство украiнськоi лiтератури, виринаючи iз тимчасового забуття, ще не раз i дедалi частiше буде радувати й дивувати тих, що його знали й недбало вiдступили вiд нього, буде вражати й приголомшувати тих, що зiткнуться з ним уперше. Будь-яка цивiлiзована нацiя ретельно дбае про свою культурну скарбницю. Украiна ж рухаеться, прагне ввiйти до кола саме таких нацiй. На поетичному небосхилi Украiни вже кiлька десятирiч яскраво сяе й не туманиться зiрка Івана Драча. Якщо ми кажемо про загальнонацiональнi здобутки, то повиннi казати й про те, що кожна крупна творча особистiсть мае i свiй власний «iсторичний» набуток, у розумiннi певноi бiографiчноi лiнii, певноi художньоi трансформацii, творчого дiапазону та еволюцii.
Іван Драч сказав свое вагоме слово в лiро-епiчнiй поезii, в публiцистицi й лiтературнiй критицi, в драматургii, зосiбна кiнодраматургii, в художньому перекладi… Книга вибраного І. Драча за всi роки його дiяльностi «Анатомiя блискавки» (Харкiв: Фолiо, 2002) засвiдчила нев’янучу, пекучу актуальнiсть його поезii, в якiй так щiльно еднаються пронизливi лiричнi ноти i вiщий глас народного трибуна, гармонiйно спiвiснують класична традицiя й художня новацiя, мiкрокосм i макрокосм поетичного мислення. Можна по-рiзному оцiнювати вплив полiтичноi дiяльностi на творчiсть митця, але безсумнiвно, що й полiтицi вiн вiддаеться з такою ж силою душевноi пристрастi, що в останнi 15–20 рокiв вiн виступае в ролi одного з найбiльш полiтично заангажованих наших культурних дiячiв. Це факт його бiографii, з яким неможливо не рахуватися. Це потверджуе й нова книга поезiй Івана Драча «Противнi строфи» (Киiв: Просвiта, 2005), якiй поет не завагався припасувати таку визивну, парадоксальну, смiливу назву.
Злети й гiркий досвiд полiтики, надii й розчарування, поклики до iсторii, що ii Драч завжди вiдчувае всiма фiбрами душi, незмiнне й палке бажання творити свiдомих украiнцiв iз «хохлiв» та «малоросiв», а поряд – вiдчай на гранi зневiри (грань цю Драч нiколи не переступае!) – усе це карбуеться в строфах напружених i дзвiнких, нервово пульсуючих, часом нiбито, «недописаних», обiрваних на пiвсловi… І все це подано в тональностi розмаiтiй, спонтаннiй, у найширшому iнтонацiйно-стильовому дiапазонi, вiд елегiйноi патетичностi до саркастичного кпину, вiд трибунноi мiдi до майданного безцензурного вигуку… Дуже хотiв би посперечатися з тими, хто запевняе, буцiмто Драч уживае брутальну лексику «на догоду модi». Справа стоiть глибше: переживання поетове настiльки сильне, зневага до нiкчемностi людей така загострена, а скепсис настiльки всеосяжний, що iнколи «мiцне слiвце» й не може не стрибнути само на кiнчик пера…
Славнозвiсна емоцiйнiсть поета обертаеться несподiваними, часом i «шокуючими» гранями. З усiм тим змiст книги виходить далеко за межi полiтичних ремiнiсценцiй. Укладена переважно iз творiв останнiх рокiв, вона являе читачевi Драча незмiнного, а воднораз – мiнливого, оновленого, збагаченого… Його лiризм доповнюеться щемливими й гiркими нотами, якi по-своему вiдтiнюють незрадливу вiдданiсть поета красi й радощам буття, масштабнiсть його iсторичного мислення певнiше просвiчуеться з опануванням злободенних реалiй, в iхнiй безжально-дошкульнiй iнтерпретацii… І я сказав би, що – безвiдносно до всякоi полiтики – Драч подае в «Противних строфах» цiлу низку нових поетичних шедеврiв, якi засвiдчують iнтенсивнiсть i стабiльнiсть його лiтературноi працi.
Заглиблення в тему «лiтература i час» несе ризик знесилення для кожноi потужноi творчоi iндивiдуальностi, щиро занепокоеноi вагою i життездатнiстю свого слова, але воно ж i конче необхiдне для безнастанноi критичноi самоперевiрки, для бачення перспективи, для нового самоствердження.
Роблене сьогоднi е виразним тлом для зробленого вчора, е потвердженням чи запереченням давнiх набуткiв, засобом iхньоi переоцiнки, вiчного наближення до неспростовноi iстини. Бездумнi слововиливи, якi помилково сприймаються iхнiми продуцентами (та й споживачами) за «лiтературу», знищать самi себе, бо не базуються на душевнiй самовiддачi, отож не мiстять «дубильноi речовини», яка визначае мiцнiсть лiтературних напоiв. Живi плоть i кров, зафiксованi в словi, мають здатнiсть птаха Фенiкса оживати через десятирiччя.
Усе це стосуеться й художнiх перекладiв. Вони розсувають рамки рiдноi лiтератури (а воднораз i рамки iндивiдуальноi творчостi), прокладають мiстки мiж лiтературами народiв свiту, являючи спiвзвучнiсть духовного життя краiн i континентiв, близькiсть прагнень i устремлiнь людства. Отi «поштовi конi просвiти», як шанобливо й предметно означив перекладачiв Пушкiн, е справдi перевiзниками скарбiв. Я б навiть сказав, що вiтчизняна лiтература тим багатша, чим повнiше представлена в нiй творчiсть iнших народiв. І украiнська лiтература мае давню, розвинену й потужну школу художнього перекладу, мае таких титанiв цього складного мистецтва, як Леся Украiнка, Максим Рильський, Микола Бажан, Василь Мисик, Микола Лукаш, Григорiй Кочур… Не кажучи про фахових тлумачiв, десятки поетiв рiзних поколiнь радо вiддають свiй час i натхнення перекладу. Це характерна, незмiнна риса нашоi лiтератури, це важлива грань ii iсторичного самоусвiдомлення й самоствердження. Мало яка iз слов’янських, та й загалом европейських лiтератур виявляе таку ж пильну увагу до iншомовних творiв, класичних i сучасних, таку ж iнтенсивнiсть у пiзнаннi й наближеннi до духовних здобуткiв iнших народiв. Це е вияв творчоi сили нашого народу, його вiдкритостi до всього прекрасного.
Вiд ще зовсiм юних рокiв Іван Драч, один iз найбiльш допитливих i невтоленних наших поетiв, демонструе стабiльний, незгасаючий iнтерес до перекладацькоi дiяльностi, яка, зрештою, вiд спорадичних проявiв виокремлюеться у своерiдну, помiтну й важливу грань усiеi лiтературноi творчостi майстра. Якщо збiрка «Анатомiя блискавки» подае, сказати б, емоцiйний i стильовий «контрапункт» усiеi поетичноi творчостi Івана Драча, вiдкривае молодому читачевi незмiнно глибокого й пекуче актуального автора, то книга «Наближення» вивершуеться як данина поваги й захвату талантами iнших – i постатей класичних, i наших iсторичних сучасникiв, – як сукупний, спiльний з ними «багаж» автора, як шлях його розвитку й творчоi еволюцii, спiввiднесеноi з ростом багатогранноi перекладацькоi майстерностi.
Де пiч не з вогником,
Там хлiба не бувае.
Хто меле язиком,
Той мудростi не знае.
Земля ж бо не кричить,
Хоч i пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Вiдважноi породи.
………….
Бочки, сповитi сном,
Мовчать – вино у кожнiй.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожнi.
Це – Кайсин Кулiев у тлумаченнi Драча. Таких слiпучо-яскравих проникнень у художню тканину кабардино-балкарського поета в перекладача немало. Я думаю: чим особливо близький Кайсин Кулiев Драчевi? Отакими блискавичними прозрiннями? Нерозривним зв’язком iз рiдною землею, коли життя й природа маленького гiрського селища стають символом планети й людства? Нас пригнiчують деякi новiтнi суспiльнi тенденцii, коли здаеться, що цiлi материки мистецтва пiшли «пiд воду», вiдданi на заклання забуттю… Та ось же воно, нев’януче й незнищене мистецтво слова, його за руку виводить на сучасний кiн Іван Драч! Як i вiршi Ояра Вацiетiса, Паруйра Севака, Григоре Вiеру, Отара Чиладзе… Ось же воно, карбоване в словi й неспопелиме натхнення Пабло Неруди, Федерiко Гарсiа Лорки, Нiкiти Стенеску, натхнення, помножене й поеднане з натхненням украiнського поета… Ось же воно, дзвiнке й чисте звучання голосiв лiтературних велетiв – Данте Алiг’ерi та Олександра Блока, воно таке повносиле в новому (i неповторному!) переживаннi сучасного украiнського митця!
Колись, в однiй iз незчисленних лiтературних полемiк, я назвав перекладача-поета спiвавтором оригiнальних текстiв, що iм вiн дае нове життя, «нову прописку» в iншомовнiй лiтературi. О, як напосiли на мене пильнi ревнителi догматичних принципiв! Рiшуче заперечив названу тезу й Павло Загребельний. Однак давайте розглянемо ланцюжок психiчно-емоцiйних i смислових трансформацiй в оригiнальному твореннi й перекладному. Лiричне зерно, яке може бути спровоковане будь-якою найвипадковiшою i найнезначнiшою причиною, дае пагони, що в своему розвитковi набирають i смислового розгалуження, i формального вивершення. Маючи перед собою певну логiчно збалансовану мовну конструкцiю, професiйний перекладач (а вiн зовсiм не зобов’язаний бути поетом!) вирiшуе конкретнi проблеми, намагаючись створити максимально вдалий еквiвалент художнього тексту. Бiльшого вiд нього не вимагаеться, iншого завдання вiн перед собою не ставить. Отже, вiн шукае ключа до загальноi тональностi твору, опiкуеться питаннями ритмiки, синонiмики, фразеологii, фонетичноi органiзацii фрази, якомога бiльше наближеноi до оригiналу, його цiкавить система тропiв, римування, вiдтворення можливих неологiзмiв чи стильових i структурних перепадiв у текстi та iн. Перекладачi найвищого рiвня прекрасно розумiють значення й роль пiдтексту в поезii, силове поле ii магiчного, iррацiонального впливу i докладають усiх зусиль для збереження й передачi саме цих ii «невловних» якостей.
Усе це визначае успiх перекладацькоi працi. Ну, а коли нею захоплюеться, по-справжньому «горить» професiйний поет, та ще поет яскравоi, самобутньоi iндивiдуальностi?.. Тут ситуацiя дещо змiнюеться в планi осягнення, спiвпереживання твору, в планi його найглибшого освоення й сприйняття. Адже теми, сюжети, конфлiкти свiтовоi лiтератури (й поезii зокрема) перетинаються, зростають у близьких формах на рiзному нацiональному та iсторичному грунтi. Тут можливi такi «збiги» творчоi психiки, таке глибоке переймання чужими пристрастями й переживаннями, що вони й справдi виступають у свiдомостi поета-перекладача як його власнi. І в таких випадках найбiльше важить уже не просто фiлiгранна майстернiсть тлумачення, а сугубо iндивiдуальне лiтературне творення, точна передача самого духу певноi художньоi речi, яка навiть i не обов’язково пов’язана iз буквальною точнiстю перекладу. От коли маемо пiдстави казати про перекладача-спiвавтора! Це шлях до творення iстинних шедеврiв. Я думав про це недавно, слухаючи по радiо фрагменти «Євгена Онегiна» в блискучому перекладi Максима Рильського.
І в Івана Драча деякi з перекладiв – скажiмо, з Олександра Блока, Кайсина Кулiева, Ояра Вацiетiса, Паруйра Севака – прочитуються як спалахи чистого й найвищого натхнення, що народжують словесну форму викiнчено бездоганну. Талант одного поета виводить на сучасний кiн таланти iнших i вже цим нищить усяку часову вiдстань мiж творами й поколiннями. Наскiльки художнi тексти витривалiшi, скажiмо, за полiтичнi: останнi старiють уже другого дня пiсля публiкацii, першi ж здатнi обпiкати уяву та почуття через десятирiччя.
Проблема лiтератури й часу складна, багатовимiрна й багатозначна. Не йдеться про кiлометровi книгосховища, в яких «поховано» стоси колишнiх духовних цiнностей… Не йдеться про очевидну й природну застарiлiсть тематичних i стильових особливостей ряду книг чи напрямкiв, що вiдiгравали колись помiтну суспiльну роль… Не йдеться про наявний, усiм зрозумiлий спад читацькоi уваги до художньоi лiтератури й видозмiну самого ii «соцiального статусу»… Але йдеться про виняткову здатнiсть кожного яскравого твору спалахувати новим свiтлом, воскресати iз небуття чи забуття, вражати уяву нових людей i в новi часи. Йдеться про незнищеннiсть iнтересу до лiтератури й самого бажання займатися нею попри сьогоденне ii збiднiння й спрощення, попри явне звуження сфери ii суспiльноi активностi. Йдеться загалом про необхiднiсть ii iснування як одноi iз форм розумовоi дiяльностi людства.
Без лiтератури освiчена людина нiколи не набуде глибокого, всеосяжного знання рiдноi мови. Без лiтератури молодим поколiнням нiколи не виховати в собi високоi культурноi поведiнки й почуттiв, а зрiлiй людинi – не розiбратися в складних емоцiйних вузлах власного життя. І хоча суто iнформативне поле художньоi лiтератури звужуеться в добу вiдкритостi й доступностi сучасного iнформацiйного буму, пов’язаного iз електронними засобами масовоi iнформацii, усе одно без художнiх творiв нам не вiдчути смак i аромат минулих iсторичних епох (та й нинiшньоi «технократичноi» доби!).
І в галузi художнього перекладу ми спроможнi сповна вiдчути оту дивовижну здатнiсть давнiх творiв оживати в новiй якостi й у новому ореолi, i то найперше у тих випадках, коли перекладачевi щастить пiднестися до рiвня справжнього, реального спiвавтора iншомовного поета, тобто подарувати його словам частинку власноi плотi й кровi. О, наше сприйняття нiколи не зраджуе нас, i ми чуемо негайно, коли таке насправдi трапляеться, бо тодi по-особливому неповторнi еманацiя духу й буяння почуттiв, закарбованi в оригiналi й трепетно, повнозвучно перенесенi в стихiю iншоi мови.
Для кого з нас не стануть кревна близькими вiдчайдушнi слова Олександра Блока з поезii «Друзям»?.. Ширше – для яких поколiнь, для яких епох отi слова могли б стати неактуальними?.. Нема таких, бо людська психiка не мiняеться за тисячолiття. (І коли я всоте перечитую «Дiалоги» Платона, то завжди думаю: не пiднесеться на таку височiнь жодний iз нинiшнiх письмакiв на Заходi i на Сходi…)
Ми, друзi, таемно ворожi,
Глухi, завидющi, чужi,
А як би i жити, й трудитись,
Не бути б так – нiж на ножi?
Що вдiеш! Усяк настарався
Отрути для свого житла,
Всi стiни просякла трутизна.
Нiде не притулиш чола!
………….
Життя продали ми i дружбу,
Лихi марнотратники слiв,
Що вдiеш! Ми шлях розчищаем
Для наших далеких синiв!
Коли в кропивi пiд парканом
Нещаснi кiстки зогниють,
Який-небудь пiзнiй iсторик
На нас наживеться, мабуть.
Ось тiльки замучить, проклятий,
Нi в чiм не повинних дiтей
Нудними цитатами з текстiв
І датами наших смертей.
………….
У свiжий бур’ян з головою —
Щоб сон забуття вколисав!
Мовчiть, проклятущii книги!
Нiколи я вас не писав!
Звернiть увагу, з якою стрiмкою, навальною силою Іван Драч проводить головну, концептуальну iдею твору, якими драматичними каскадами нарощуеться й посилюеться його тема, з якоi точноi словесноi iнструментовки виринае непiдробний, щемливий i дзвiнкоголосий Олександр Блок у новому для себе украiнському «поетичному плащi». Тут, як мовиться, нi додати, анi змiнити нiчого: переклад становить монолiтний смисловий та фонетично органiзований мовний «злiпок». У ньому чiтко вирiзьблюеться складний, багатоманiтний поетичний вiзерунок гiркого прозрiння Блока, вiдкриваеться уся його глибина й безвихiдь, втiлено без найменших втрат елегантну, зовнi таку легку й невимушену образну систему одного iз лiричних шедеврiв росiйського поета.
Класична легкiсть е наслiдком прискiпливоi, копiткоi та вимогливоi працi. Готуючи для видавництва книгу Івана Драча «Наближення» як ii упорядник i коментатор, я серед стосiв книжок, рукописiв, журнально-газетних публiкацiй перечитав i досить грубезний машинописний зшиток «блокiвських перекладiв», якi становлять, судячи з усього, першi пiдступи Драча до поезii Блока належать давнiшому часовi ще молодого, «рвiйного» украiнського новатора. І той зшиток дав цiкаву поживу для розмислiв. Мiж ним i збiркою вибраних поезiй Олександра Блока в украiнських перекладах (Киiв: Днiпро, 1980), вочевидь, пролягли роки й роки. Я не мiг не пiддатися спокусi бодай часткового текстологiчного аналiзу й порiвняння. Остаточнi варiанти вражально рiзнилися вiд початкових. Було сущою насолодою стежити за перебiгом поетовоi думки, яка входила в контакт i спiвпрацю з творчою уявою росiйського майстра. Одноi юнацькоi смiливостi й рвiйностi виявилося замало, щоб здолати блокiвськi вершини вже з першоi спроби. Слiд було набути життевий i творчий досвiд, слiд було просто пережити те ж саме, що переживав Блок, аби стати урiвнi iз ним.
От коли кожна правка, кожна змiна в своiх текстах спрямовуються до однiеi мети, виходять iз найглибшого духовного спiвпереживання, стають бездоганно точним ударом лiтературного рiзця по мармуровiй брилi, вилучаючи з неi адекватну сутнiсть чудового образу.
Ось коли народжуеться досконалiсть. А досконалiсть твору виривае його з полону часу, завжди дае людинi радiсть пiзнавання прекрасного й завжди годить ii потребi самопiзнання.
Переклад може слугувати вiдмiнним засобом перевiрки твору на живучiсть – лiтературну, психологiчну, емоцiйну, iсторичну… Вiн знаходить новий ракурс, у якому оживае оригiнал, вiн «вживлюе» його в сьогодення, навiть (i саме) на iншому часовому, соцiальному, нацiональному грунтi.
