Україна-Європа

– Ні, спочатку Лувр!

Часом її неможливо передбачити.

Лувр, то й Лувр, наче мені неоднаково, де ходити. У сусідньому з Лувром кварталі, починаючи від набережної, все загороджено високими будівельними парканами і, здається, спершу ми протискаємося лабіринтами, аж поки не опиняємося на неширокій вулиці з тильного боку Луврського палацу. Вже давно доведено, що Кицюня краще від мене орієнтується в мегаполісах. Зате я краще в лісі – щоразу заспокоюю себе одним і тим же.

У фойє Лувру, як завжди, багато простору, світла і туристів, але головна експозиція чомусь не працює. Тобто вже не пускають, у них щось на кшталт скороченого дня і Кицюня розчарована. Я також вдаю розчарування, і коли ми нарешті виходимо на повітря й крокуємо широкою алеєю саду Тюїльрі, я все ще похнюплено слухаю її нарікання на «цих зануд французів».

– А як ти думаєш, тут ходив твій Хемінгуей? – раптом запитує вона.

– Напевне, але Латинський квартал, бульвар Сен-Мішель та прилеглі вулички – то вже точно його місця, – радію в душі зміні теми.

Ми швидко проходимо сади, зрештою, і площу де ля Конкорд, з якої в кінці прямої лінії Єлисейських полів вже добре проглядається Тріумфальна арка, а зліва, у димці паризького смогу, й Ейфелева вежа. Поля як поля, ми зачепили їх краєм, втім – французи не німці – витоптана стежка через траву, сміття повз урни.

– Як у нас на бульварі Куліша, – кидає Кицюня.

На розі, біля американської амбасади, я киваю їй на жандарма в чорній пілотці і з борідкою, що заграє з дівчатами, можливо, навіть туристками, але її це не вражає. Вона уже втретє змінює план, і ми беремо курс на Ґарнієр Опера, що, у свою чергу, є орієнтиром для відомої крамниці з парфумами «Фрагонар», про які її просила колежанка.

– Слухай, тут, на Єлісеях, ми ще, здається, не цілуватися? – я нахиляюся й притуляюсь носом до її вуха.

– Хіба воздушний, – сміється вона. – А ти впевнений, що до опери туди? – показує у вуличку повз бородатого жандарма.

– Впевнений, – відповідаю я, але все ж вперше дістаю із наплічника карту-схему міста і досить швидко знаходжу місце, де ми і де опера. А для більшої надійності, згадавши ще три чарівні французькі слова: «пардон», «мадам» і «мерсі» та вставивши між них четверте – «опера», з наголосом, як це роблять французи, на останньому складі, цікавлюся у повновидої пані, яку ми наздоганяємо:

– Пардон, мадам, опера? Опера там? – показую рукою вперед і, почувши схвальну відповідь, енергійно киваю. – Мерсі, мерсі боку!

Аж дивно, що все так просто, а Кицюню ці мої прононси дуже веселять. І заради неї я повторюю цю сценку ще кілька разів, аж поки не натрапляю на англомовну туристку, яка, втім, також підтверджує наш курс, хоча врешті-решт ми таки заблукали. Але це вже після того, як знайшли і оперу, і ту парфумерну крамницю на розі неподалік, яка, проте, також виявилася зачиненою.

– Тут у них скрізь скорочений день, – по-своєму підсумовує Кицюня.

Зате у продуктовій поруч людно і ми з того всього купуємо пляшку червоного і як на французьке вино зовсім недорого. І я знову натхненно вимовляю своє: «Мерсі, мерсі боку!» – чорношкірій дівчині за касою.

А потім вирішую скоротити шлях і просто по пам'яті веду Кицюню напростець, як мені тоді здавалося, назад до Лувру. Я й забув, що у місті орієнтуюсь гірше, ніж у лісі, і заводжу так, що навіть карта-схема з наплічника і три чарівні слова вже не допомагають, а лише заплутують. Як згодом з'ясовується, до Лувру ми таки дійшли, і навіть минули його, обійшли збоку, звернувши у якусь не ту вуличку.

Мені вже стає душно бродити цими, всуціль заставленими авто, сірими лабіринтами. Око вже не сприймає архітектури, лише всі п'ятдесят або й сто п'ятдесят відтінків сірого довкруж: сірі будинки під сірим небом. Спина під наплічником вже мокра. Сіро й парко навколо, як може бути тільки в центрі Парижа по обіді наприкінці квітня. А завтра ще витримати Версаль! У той момент ми надибуємо «МакДональдз».

– А давай перевіримо, яке у них морозиво-ріжок? – начеб вгадує мої бажання Кицюня.

– Ми ж минулого року вже перевіряли? Ну, добре, а я запишу одну фразу, – кидаю я, часом у мене свої бзіки.

Цей «МакДональдз» у центрі Парижа, як виявилося, у підвалі, без вікон. Червоні підсвічені стіни, червоні столики, обтягнуті червоним дерматином сидіння. Лише стеля і долівка чорні.

– «Червоне і чорне», – раптом згадую я дідуся Стендаля.

– Так, приїхали в Париж, щоб ходити по «МакДональдзах», – підсумовує Кицюня, перед тим як зникнути в туалеті.

У залі лише кілька відвідувачів, я сідаю в кутку за найдальшим столиком і дістаю блокнот. Швидко пробігаю абзац, написаний у Празі, у кав'ярні на тій вуличці, де Швейк сусідив із Кафкою: «Тоді й прилетіла та перша стріла…» – і починаю далі, аби хоч щось встигнути до приходу Кицюні: «Небо зі сходу все більше затягують сірі хмари і парить немилосердно», – дивлюсь на квадрати плафонів у стелі і намагаюсь там щось розгледіти.

– А ти в туалет не хочеш? – обриває політ моєї уяви Кицюня й киває позад себе, вона уже з морозивом.

– Ні, у мене рідина виходить з потом, – жартую.

– І що, написав?

– Ага, – відповідаю і ховаю блокнот.

Їмо морозиво. Кицюня каже, що на смак воно таке ж, як і у нас, тільки ціна інша. Вона шкодує, що у «МакДональдзах» не продають алкоголю.

– У нас є вино, – кажу.

– У нас є і коньяк, – нагадує вона.

– Я пропоную на бульварі Сен-Мішель, там колись була одна кнайпочка, – нагадую я.

– Ну, то йдемо, доїмо морозиво на вулиці, – пропонує вона.

Ми підводимося, але я вже на ходу знову дістаю блокнот і ручку й пишу швидко на передостанній сторінці зверху: «Весну найкраще зустрічати в Парижі, – закреслюю і дописую, – в дорозі…», – ставлю шеренгу крапочок і доганяю мою Кицюню.

Виявилося, ми опинилися неподалік паризької мерії, величний палац якої, частково у риштуванні, височів над доволі широкою, обгородженою турнікетами площею, за якою виднілась і Сена, а трохи далі справа і Нотр-Дам.

– О, пригадуєш, минулого разу ми тут чекали нашу екс-курсоводку, – згадує Кицюня. – Диви, і цигани на місці! – радіє вона давнім знайомим.

– А давай перевіримо, чи не забули вони української? – пропоную я їй найкоротший шлях до Сени повз циганів, але Кицюня проти експериментів і ми обходимо їх іншим боком вулиці.

Цих паризьких циганів на цій площі перед мерією ми запам'ятали ще з минулого приїзду у складі туристичної групи. Вони по-європейськи привітні й ділові, і не просто випрошують, а пристають до туристів із жмутом якихось довідок та намагаються звертатися різними мовами. Минулого разу, прислухавшись до нас, молодий циган почав польською, потім російською, а коли я сказав, що ми з України, він уже наздоганяв нас із словами: «Добродію! Прошу вас!..» Може, підглянув у свій циганський розмовник?

Обійшовши циган, через кілька хвилин ми знову опиняємося на острові Сіте біля Нотр-Даму, і цього разу таки переходимо на протилежний берег, де за сквериком починається Латинський квартал. Зліва, за кущами, обсипаними тим же жовтим цвітом – руїни галло-римських терм, абатство Клюні, а ще далі бульвар Сен-Мішель. Мене тягне туди, але кафе на розі за сквером також на місці, і столики на вулиці саме там, де я й очікував, і ми йдемо до них.

– Же ву пас сі жур, мадам! – я знову згадую свою коронну фразу.

– Ага, мерсі! – відповідає вона. – Але спочатку давай заглянемо у цей магазинчик? – показує на крамницю з протилежного боку вузької вулички.

Що ж, Кицюня у своєму дусі!

– Тільки в цей? – все ж уточнюю я.

Але крамниця з сувенірами, де на вході нас зустрічають два здоровенні араби, – це зовсім не те, що її приваблює, і ми на-решті-таки приземляємося за столиком на вулиці. Мені видно краєчок набережної та Нотр-Дам за деревами, а Кицюні лише арабів на вході в їхню крамничку, і я пропоную їй помінятися місцями.

Звичний набір туриста: еспресо, червоне вино і, певна річ, сир з недорогих, здається, камамбер. А ще, як нам здалося, дещо розгублений, середніх років офіціант – гарсон. Тут, на відміну від України, офіціантами часто працюють зрілі чоловіки. Але у нашого гарсона з сумними очима того дня, либонь, щось сталося. Може, в сім'ї? Принаймні, ми тоді так вирішили, і Кицюня навіть сама нагадала мені про чайові.

– Мерсі, мерсі боку! – було видно, що цей француз їй сподобався, на відміну від кави і сиру.

І я навіть підморгнув їй по-змовницькому. «Чого ти? Гм, дурненький! – вже майже виправдовується вона. – Він застарий для мене! – тепер вона часто так жартує. – Але вино непогане», – підсумовує.

Таке зізнання від Кицюні – багато коштує! Може, завдяки гарсону із сумними очима? Бо мені ж то відома її нелюбов до вина.

– У готелі нас ще чекає «Бучач», врахуй! – я – суцільна делікатність.

– А класно ми тоді з'їздили в Бережани! – раптом згадує вона, вочевидь, у неї свої асоціації. – Цей Музей книги у ратуші, пам'ятаєш? І ця мала Ірка, що викликалася показати нам місто…

– Ага, кава біля замку і тюрма над ставом, і з погодою нам тоді пощастило, – погоджуюсь я, хоча все ще думаю про того гарсона. – І не забудь ще й Козову і Купчинці по дорозі…

– Так, прикинь, два тижні тому у Бережанах ми мріяли про Париж, а тепер у серці Парижа, в Латинському кварталі, згадуємо Бережани! – обводить руками вуличку Кицюня. – А еспресо, до речі, однаковий, що в Бережанах, що тут. Прикольно, правда, у Парижі згадувати Бережани?

– Просто то була тренувальна поїздка перед Парижем.

– Але, коли заберемо тітку, буде вже не до Парижа. Хіба ще, може, у Скалат? Диви-диви! – киває вона позад мене і, озирнувшись, я бачу спочатку юнака, який весело розмовляє по мобільному, а за ним пару ліліпутів, що йдуть, взявшись за руки.

– Бач, дожилися, – зауважую я. – У Парижі ти мрієш про Скалат?

– Бо у Скалаті, на відміну від Парижа, я ще не була…

– Можна й у Скалат, там цікава фортеця у самому центрі, біля автобусної, – погоджуюсь я. – Бо ж уже з тіткою, то навряд чи зможемо кудись на довше. Кременець, Вишнівець, Збараж ми вже проїхали, Борщів, Гусятин – також, але ж можна і ще раз. Ну, є ще Львів…

– До Львова – це не екскурсія, це – просто до дітей, – стинає вона плечима.

– Тоді залишається хіба ще Теребовля і «теребовлянська» фортеця!

– У збаразькому замку, припустимо, я також не була, – нагадує Кицюня, вже коли ми підводимося. – Я тоді чекала під замком, пам'ятаєш, я тоді не говорила до тебе.

Кицюня завжди знайде, що згадати.

– То, коли ми попали під град? – вдав я, що не пам'ятаю.

– Ні, не під град. Ти тоді голосно матюкався, а скло у машині було опущене…

– А чого матюкався?

– Бо не поїхав на свою рибалку…

– Чи мав їхати на город?

– До речі, після Парижа – прямим курсом. Хай живе картопля! Ти ж не хочеш, щоб я сама?

– Звичайно, не хочу… І про що б ми ще говорили в Парижі, як не про твою тітку та її город?

– Тоді я тебе візьму в Туреччину. Хочеш у Мармарис? Ми з Олесею вже обговорили маршрут. Буде та сама компанія.

– І діти їдуть?

– Ні, поки внукові не виповниться хоча б три рочки, нехай трохи потерплять.

– А що, була ідея і мене не брати?

– Ну, якщо город посадиш, і посапаєш, і жуки покропиш, тоді такої ідеї не буде… Хе-хе!..

– Хе-хе! Ти ж знаєш, як я люблю городи! І я ж показував тобі французькі городи у Реймсі. Якраз тоді, коли «бус» з івано-франківськими номерами нас обганяв, сигналив землякам. Бачила ті маленькі дачні будиночки?

– Ну, то були просто дачі.

– А на Марні, де я тобі показував табличку про Першу світову, де зупинили німців. І в Польщі показував…

– Ну, в Польщі, ти завжди мені їх показуєш. І де ж той твій бульвар? – переводить тему Кицюня.

– От, бачиш, а ми вже на ньому стоїмо, – роблю я коло рукою, хоча насправді ще не впевнений, чи це вже бульвар, чи ще однойменна площа, що плавно в нього переходить.

Але, зрештою, яка різниця! Від річки починається пологий підйом і тут усе вже Сен-Мішель: і площа, і бульвар, і фонтан, і станція метро трохи далі.

– Десь тут на площі Сен-Мішель в часи Хемінгуея ще було кафе «Для любителів», – озираюсь я.

– «Для любителів»? – перепитує Кицюня.

– Просто для любителів, – повторюю.

– Ти помиляєшся, я також читала це його есе і пам'ятаю, що «Для любителів» було, здається, так дослівно, вигрібною ямою вулиці Муфтар, а тут було інше кафе, куди він приходив писати.

– Ну, може й так, – погоджуюся я, з Кицюнею важко сперечатися, особливо щодо імен і цитат. – А якщо хочеш до Сорбонни, то це туди, – показую рукою вздовж бульвару. – І Люксембурзький сад там, пам'ятаєш, минулого разу ми до нього так і не дійшли.

Кицюня каже: «Ну, то ходімо!» – і ми рушаємо широким тротуаром вгору.

– Сі жур, мадам, якби ти трохи краще знала французьку, то могла б і там читати лекції, – пробую я стати на слизьке.

Вона не бариться з відповіддю.

– А якби ти хоч трохи знав французьку, трохи більше, ніж одну фразу, то міг би он розвозити замовлення, – киває вона на якогось моторікшу, що кермує чимось на подобу коробки на колесах із написом, що починається словом «Ordre».

Кицюню краще не зачіпати.

– Ми ще на цьому бульварі, здається, не цілувалися, – вдаюся я до випробуваного методу примирення, але вона у відповідь лише мовчки черкає по щоці двома пальчиками.

Це, звичайно, може означати все, що завгодно, у кращому випадку – її улюблений «воздушний».

Здається, у Хемінгуея є згадка про велосипедистку, яку він проводжав поглядом тут на бульварі початку 1920-х, і я мимохіть також починаю шукати очима велосипедистку початку 2010-х, але так і не знаходжу. І лише, коли вже втрачаю надію, звідкись збоку виїжджає юнак на велику та ще й у велосипедному шоломі. Він тримається впевнено між машин, перетинає бульвар і так само стрімко зникає за рогом. Кицюня тим часом звертає увагу на крамницю з виставленими на вітрині сорочками по п'ять евро, яка, втім, також виявляється зачиненою.

– Жаль, – каже вона, – сьогодні залишимося без покупок.

– Нічого, є ще завтра час, до Версалю, – пропоную я.

– А ти поїдеш зі мною? Не будеш бурчати?

– Звичайно, буду, але поїду… То що, йдемо далі слідами дядечка Хема, – посміхаюсь їй винувато. – Тут він ходив точно.

– Ну, мабуть, не тільки він, – кидає Кицюня.

– Звичайно, – підхоплюю я. – Гюго, Бальзак, Жорж Санд, Бельмондо з Ален Делоном! Хто там ще? Мірей Матьє з Шарлем Азнавуром, Жорж Помпіду і цей, як його? – знову вже майже виправдовуюсь.

– Комісар Жув з Фантомасом, – кидає Кицюня. – Для тебе що, так важливо, щоб пройтися цим бульваром? – починає вона спочатку.

– Щоб пройтися ним з тобою, – зображую я реверанс на краю тротуару на перетині двох бульварів Сен-Мішель і Сен-Жермен, і Кицюня знову посміхається, ні – вона просто заливається сміхом, кумедно, мабуть, вийшло.

– Дивися, бо цей зараз на тебе наїде! – притримує вона мене за лікоть від мотоцикліста, який пролітає повз нас.

У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім, а особливо з Кицюнею!

Коли зліва нарешті з'являється Капелла Сорбонни, Кицюня несподівано порівнює її з університетом у Чернівцях. Мовляв, там також головний корпус у колишній резиденції буковинського митрополита.

– Тут трохи інша історія, але нехай, – погоджуюсь я.

– О, диви, знову «МакДональдз»!

– Що, знову будемо пробувати «ріжки»?

– Ні, я думала, ти знову хочеш записати фразу? – парирує вона.

Кицюня часом ще ой яка дотепна!

Хоча подумки я собі загадую, чому б і не записати: «У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім…» – ну, якщо не забуду до готелю.

Ми стоїмо на розі вулиці Медичі біля якогось ресторанчика у темно-фіолетових кольорах, де і стільці у фіолетову клітинку, і скатертини, і навіть, як я встигаю помітити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивіску: «Кафе Люксембург», – і Кицюня каже, що я роблю успіхи. Парк напроти – це і є Люксембурзький сад, і ми звертаємо в першу-ліпшу алею.

Дівчата-студенти, мов горобці, повсідалися на низькій огорожі саду з хотдогами із «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публіку за столиками кафе. У самому саду, що виглядає як звичайний парк, молоді мами з колясками, оддалік стрекоче газонокосарка, товсті стовбури тополь з куцо обрізаними гілками, а зверху зграя вороння: каркають, тріпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнізда.

Ми пройшли в кінець алеї, аж до фонтану з видом на палац Медичі. Поки роздивляємося скульптури на старому фонтані й темно-сірі стіни палацу з караулом із військових на вході, де тепер, здається, засідає Сенат, біля моїх ніг хляпає з неба воронячим калом.

– О, Люфтваффе! – показую я кулака воронам. – До речі, в цьому палаці у Другу світову була резиденція Геринга…

– Пішли звідси, – прикриває голову руками Кицюня. – А правда, що цій Марії Медичі відрубали голову? – запитує.

– Здається, не пам'ятаю…

– Якесь погане місце.

– Що, через ворон? Та ж вони скрізь літають… А тут ходили і Хемінгуей, і Гертруда Стайн. Вона десь тут поряд жила і вигулювала песика…

– Я хочу десь посидіти, – каже Кицюня. – Нехай трохи ноги відпочинуть. Тільки не тут, – показує вона на хляпи засохлого пташиного посліду на лавці.

– Давай подумаємо? Можна і в «МакДональдзі» чи в «Кафе Люксембург»?

Кицюня обирає кафе, там саме звільнився столик на вулиці, з якого було добре видно і бульвар, і Капеллу, і навіть студенток з хотдогами на підмурівку Люксембурзького саду.

– А хочеш, назад поїдемо через герцогство Люксембург? Подивимося, що між ними спільного, між цим парком і цією маленькою країною? – видаю я ідею. – Якщо по карті – це майже напряму, – показую я рукою на палац Медичі.

– Давай подумаємо про це завтра, – киває Кицюня.

– Не забудь, у нас в резерві ще п'ятизірковий «Бучач»…

– Це ти до того, що тут ми коньяку не будемо? – робить вона губки трубочкою. – А що пив твій Хемінгуей, кальвадос?

– Ні, кальвадос – це Ремарк. А Хемінгуей у паризький період все ж більше вино…

– А Гертруда Стайн?

Здається, вона вгощала його наливкою із сливок.

– О, мій тато сам робив наливку із сливок, у нас за кошем завжди визрівала на сонці, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, – я і справді згадав ту наливку у мальовничих бутликах із кукурудзяними корками.

– Ну, тоді вибирай, – пропонує Кицюня.

– Пардон, уан чі-і енд уан вайт де він мюсоеде, – несподівано для себе видаю я своєю франко-англійською. – Грін чі-і, – додаю.

Молоденька офіціантка ще про щось запитує французькою, і Кицюня також відповідає їй французькою, та ще щось каже, мило посміхається і йде.

– Що вона сказала? – цікавлюся я.

– Твоє мюсоеде – це що, мускат? Я їй сказала, що це мускат і уточнила, що це лише мені, а чай тобі. Де ти вичитав про це мюсоеде?

– У Хема, де ж іще? Він його пив і Мопассан також.

– А ще вона попередила, що за прогнозом сьогодні можливий дощ, цей столик крайній і сюди дістають краплі, то якщо буде потреба, ми можемо пересісти в середину.

– Змокнемо, як в Одесі, пам'ятаєш? – піднімаю я погляд до посірілого неба. – До речі, де наша парасолька, в машині?

– Ні, у номері, разом з «Бучачем», – вона також зиркає на небо, і додає, що сподівається, цього разу ми вже не заблукаємо у метро.

Я відповідаю, що ми й тоді не заблукали, просто я не одразу зорієнтувався, бо там перетиналося п'ять напрямків, але ж врешті-решт ми навіть до поліції не зверталися.

– Ти б побачив себе у той момент, – каже вона.

Кицюня любить концентруватися на якійсь деталі з моєї міміки, особливо, коли я потрапляю в халепу, і потім ще довго мені про це нагадує, вважає, що таким чином мене виховує. За майже тридцять років спільного життя це вже стало в неї майже звичкою. А втім, у неї є й інші методи.

Коли нам принесли вино і чай, вона посміхнулась винувато й сказала пошепки, хоч довкруж навряд чи хтось розумів українську, що випила б краще квасу.

– Сі жур, «Микулинецького»? Із своєї великої зеленої чашки? – посміхаюся я у відповідь.

– Так, – не заперечує вона, – сі жур!

Згадка про рідну зелену чашку на мить повертає нас додому. Вона раптом треться об моє плече щокою, наче справжня кицюня, і вже вкотре запитує, чи будемо ми брати з собою онука, хоча б до Варшави чи до Будапешта? Вона вже не раз про це запитувала, і відповідь моя їй відома.

– Ну, якщо його відпустять батьки, а нас тітка, то чому і ні? Нехай лише підросте трохи, – повторюю я.

Кицюня любить забігати наперед!

© О. Вільчинський, 2014

Юрій Винничук

Записки пройдисвіта

(Уривок з роману, події якого відбуваються на початку 1980-х років)

1

О вікна мого будинку видно широке пасовисько, а на протилежному краю темніє ліс. Пасовисько вкрите снігом і нагадує чистий аркуш паперу, на якому аж хочеться щось написати. Інколи ворони та галки і справді щось пишуть на ньому, але вітер, знявши снігову завію, швидко відновлює чистоту і незайманість снігової ковдри. Чорні кістляві граби, якими переважно заріс ліс, часто приковують мою увагу, я можу досить довго вдивлятися у їхню чорноту, мовби сподіваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев і рушить навпростець через поле до мене. Там, за лісом, пролягає дорога, сновигають авта й автобуси, і з одного такого автобуса, цілком можливо, міг би хтось вийти, хтось для мене цікавий, кого я потребую в цей час.

Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається якийсь рух, щось між дерев миготить, але я жодного разу не міг роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжував вдивлятися, аж поки в очах не рябіло, а білина снігу починала поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся і зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.

Мене пронизувала самотність. Я був сам зі своїми книжками. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола і не бажав нічого знати. Кілька днів, як мені встановили телефон, але ніхто не дзвонить, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив було б важко сформулювати.

Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, у якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників – які складали тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз'їхалися, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут, навпаки, – я тягнувся до них, та тільки для того, щоб знову відчути самоту, байдужість до всього і ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином.

Моя самотність нагадує алкоголізм, я п'ю її зі смутком, але не без вдоволення, цей стан мені до вподоби, я відчуваю, що бути самотнім – це той дар, яким рідко хто може похвалитися. І це водночас як стан абстиненції, коли тривалий час не п'єш і знаєш, що можеш за будь-якої хвилини випити, але стримуєш себе. Отак і я – можу взяти й зателефонувати комусь, і того дня самотність розвіється бодай на один вечір, але я не телефоную, я вдивляюся у чорноту лісу, і те, що там мерехтить, – щось строкате, заманливе – приковує усе більше мою увагу. Мигне то червоний, то білий колір, мовби хтось причаївся там і подає мені сигнали: біле, червоне, біле, червоне…

Можливо, ці сигнали й можна розшифрувати, і навіть, можливо, вони адресовані мені, але я не володію такою здатністю розуміти їх, хоча якась певна закономірність у миготінні цих барв мусить бути.

Шкода, що не маю бінокля, на такій відстані розгледіти щось неможливо. Врешті не витримую, вдягаю чоботи, светр, кожух і шапку та йду через поле просто до лісу. Мерехтіння то з'являється, то зникає, а вітер січе в обличчя снігом і жалить щоки, очі сльозяться, скидаю рукавицю і витираю їх, але за мить вони продовжують сльозитися. Вітер дме з усе більшою силою, крутить сніговими вихорцями, піднімає цілі вітрила снігу і кидає навперейми, йти стає усе важче, ноги грузнуть по коліна, сніг забивається за халяви. Але тепер, коли я дивлюся у бік лісу, то вже не бачу того барвистого мерехтіння, бо сніг сліпить, не дозволяє придивитися.

Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тільки сніг і свої ноги, окуляри, заліплені снігом, я зняв, раптом до моїх вух долинають якісь звуки, схожі на поскрипування, легеньке поскрипування хвіртки, хоча звідки тут хвіртка у лісі. Врешті сніг перестає дошкуляти, я опиняюся поміж дерев і щойно тепер можу перевести подих, тут нема такого вітру, дерева захищають від снігу і я можу роззирнутися, витираю окуляри хустинкою і бачу, що схибив, збився з дороги. Либонь, треба пройти трохи вбік, та йти засніженим лісом не просто, бо тепер уже заважає хмиз, що причаївся під кучугурами, гілляччя хапає за ноги, цупкі мацаки ожини шарпають за штани, кілька разів довелося впасти і запорпатися обличчям у сніг. Аж ось мигнуло! Це воно – біле, червоне. Ще кілька кроків і те, що я бачу, викликає в мене жах, бажання кинутися тікати. Яким божевільним був мій намір вирушити до лісу надвечір, сутінки саме почали гуснути, а ворони угорі мостилися на нічліг і голосно каркали, як на цвинтарі. А перед моїми очима вигойдувалося оте – біле, червоне – дівчина на мотузці. Обличчя її бліде й потемніле дивиться вниз. На опущених уздовж тіла руках видніють синці й чорні нігті. Волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрібні сухі галузки, а на чолі видно воронячий послід. Очі видзьобані, вуста теж, крізь мертвий оскал просвічують білі зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся і кинувся тікати, я біг через пасовисько, а вітер мене підганяв у спину, я біг, а в очах мені стояв той усміх.