Читать книгу Україна-Європа ( Антология) онлайн бесплатно на Bookz (7-ая страница книги)
bannerbanner
Україна-Європа
Україна-Європа
Оценить:
Україна-Європа

4

Полная версия:

Україна-Європа

З висоти другого поверху було видно, як день помітно набирає обертів. Біля скляної піраміди-входу до Лувру зростав потік туристів, щораз більше відвідувачів проминало і їхню трійцю, що стояла біля вікна в залі, дехто вже вдруге обходив експозицію, а то й утретє. Пара скандинавів, худорлявих та високих, у дуже поважному віці – обом було, певно, за вісімдесят – знову пройшли неподалік, тримаючись за руки, зупинилися біля маленьких білих ангеликів та хлопчиків-путті, піднятих мало не до стелі. Дівчина з зеленим волоссям (мабуть, з якогось мистецького навчального закладу, судячи з вигадливого одягу й екстравагантних зачісок усього гурту студентів) затрималась очима на Галиному кардигані-жупанчику. Її допитливий погляд треба буде повторити, розповідаючи вдома Ірині про цей епізод.


Профіль Яна – як його? – Кумпи! Він уважно придивлявся до лівої руки Франциска Борджіа, тоді обійшов увесь подіум з цією та іншими скульптурами, не звертаючи уваги на відвідувачів. Це був, без сумніву, Кумпа. Галя навіть голову повернула за цим чоловіком і загубила його серед відвідувачів. Як і кожен з учасників показу Ірининої колекції, він отримав за роботу мінімальну платню. Там усі працювали не так за гроші, як за цікавість і можливість спробувати себе в новому амплуа. І от тепер цей чоловік, що мав сякий-такий бізнес і називав себе демонстратором одягу, розгулював Лувром у дорогих черевиках з тонкої шкіри і в не менш дорогому пальті… Галю він не побачив, а вона його не гукнула, бо тримала в руках мобілку з увімкнутим диктофоном, записуючи розмову з мс'є Гілемом. Близько дванадцятої години, люб'язно попрощавшись з новими знайомими та коротко поспілкувавшись з кількома відвідувачами, – тільки один з них був парижанин, решта – туристи з інших країн, переважно китайці та німці, – Галя запропонувала Уляні розійтися, а зустрітися надвечір.

– Дванадцята ж година! – нагадала Уляна. – Пообідаймо разом!

– Я ще тут попрацюю, пофотографую, піду до «Джоконди», вона ж тут неподалік. До імпресіоністів. Тоді погуляю Парижем. Я пішки, ти ж знаєш. Якраз до вечора нагуляю апетит…

– А тоді набери мене, – не дослухала Уляна. – І я миттю виїду по тебе.

– Ти додому зараз?

– Ні. Я маю справи. А додому вже разом поїдемо.

– Уляно, ти не помітила такого сивого чоловіка в розкішному пальті? Коли ми з Гілемом розмовляли.

– Ні. Тобто там не один був у розкішному пальті і сивий. А що?

– Та, наче знайомий… Не казав, що до Парижа збирається.


Неподалік від Лувра, просто під колишнім королівським палацом, галасливі підлітки ганяли м'яча. Якийсь Патрік тримав у напрузі всю команду противника, прошиваючи умовне поле біганиною туди-сюди: м'яч раз у раз повертався до нього. Патріка підбадьорювали свої, на нього покладалися, від нього залежав рахунок матчу. Про його особливу місію повсякчас нагадували, вигукуючи його ім'я. Від грасируваного «р-р» бриніло повітря.


Нарешті Галя нікуди не поспішала. Повільно перейшла з внутрішнього двору на площу Конкорд, рушила в сад Тюїльрі… Усі, на кому зупинявся її погляд, сповідували вірність законові «Суєта – це гріх». Усі, хто їй траплявся, з цього погляду були безгрішні. Вона радо зарахувала себе до спільноти щасливих нероб, сьогодні вона була одна з них.

Не варто силкуватися побачити в Парижі все, бо де багато – там нічого. Минулого разу, коли Галя була в Парижі, то щовечора, пізньої години, перед очима в неї крутився калейдоскоп вражень, а дух міста вислизав, відчути його вдавалося лише випадково й ненадовго, от як тепер, коли хлопці біля Лувра з відчайдушною надією гукали: «Патр-рік! Патр-рік!» І нікому навіть на думку не спало їх звідти нагнати.

Дивитися на Париж так, наче це твоє місто, не рахувати днів, не шкодувати за годинами і не намагатися бути в трьох місцях одночасно – отоді й справді щось устигнеш, отоді Париж хоч трохи підніме завісу над своїми таємницями.

Гуляла залами музею Оранжері,[1] між полотнами улюблених імпресіоністів. З усього побаченого залишила собі тільки два враження: півонії та спаржу Гдуарда Мане і Руанський собор Клода Моне… Наразі досить. Головне, не передати куті меду. Такий був настрій: вистачало й дрібки.

На набережній Сени засиділась у вуличному кафе, навмисно вибравши столик на осонні, пила неспішно каву, не таку міцну, як у Львові, знову з круасаном, майже таким, як уранішній, стежила за людьми та голубами. Хтось поруч палив люльку, нагадуючи про Луїзу, про те, що треба купити всім паризькі шалики, всім – і дівчатам, і хлопцям. Споглядала вулицю, вкриту сонячними плямами й тінями. Теплий шалик лежав на колінах без потреби. Мружилася на мерехтливе світло зеленкувато-жовтої води, на кам'яні стовпці з чавунними провислими ланцюгами, кидала оком на сусідній столик, за яким стиха розмовляли чоловік і жінка. Слухняний пудель лежав між ними під столом. Поводок, що наче обмежував його рух, був йому непотрібен. Ніхто навіть не дорікнув господарям. А може, тут так заведено – заходити до кав'ярні з собаками? Хтозна. Хай там як, а незворушний песик тримався, наче завсідник закладу.

Це не подружжя, виснувала Галя, надто вони захоплені розмовою, не зводять очей одне від одного, живі емоції грають на обличчях. Точно не подружжя. Однак песик демонструє особливе ставлення і до одного, й до другого, він обох уважає за господарів. Хоч як придивлялася, але так і не зрозуміла, чий то песик. Припнутий до крісла жінки, він лежав під ногами в чоловіка. Невже подружжя?…

Уривки фраз навколо, якісь слова повторюються знов і знов: «Сава!.. Адома!.. Ві… Вуаля…» Голос Парижа.

Жінки навколо вбрані в зручний одяг, їхні обличчя майже без косметики. Чи не єдина їхня прикраса – шалики. Смугасті, картаті, барвисті, квітчасті, однотонні – різні. І легка хода. Навіть якщо жінка повнувата. Найхарактерніша особливість парижанок, доходить висновку Галя, це легка хода, вони наче от-от відштовхнуться від землі, тому й видаються стрункішими, не пригніченими якимись проблемами, що їх вони, безперечно, теж мають. Ось як ці двоє, обом років по сорок, а регочуться, наче школярки. Прислухалася і всміхнулася – польська мова. Полон стереотипів. Помилилася. Не парижанки.

Ішла набережною Сени, раділа, що сама. Цікаво, чи бував Пінзель замолоду в Парижі? Мав би бути, бодай недовго: він проїхався по всіх Європах, навчався того, що розквітло вже в Бучачі. Недовго йому судилося творити свої шедеври – близько п'ятнадцяти років. А те, що було раніше, повите таємницею. Мабуть, уже назавжди. Можна тепер лише додумувати ту частину життя скульптора, реставрувати її на свій розсуд. Тепер у Луврі люди завмирають перед його роботами, – перед тим, що вціліло, що дивом вижило, – і моляться, і не можуть стримати сліз. А більшість творінь зникла, розсипалася, згоріла й потонула в болотах. Звідки така неймовірна плідність? Чи йому до снаги було вмовитися з часом, чи належав до тих майстрів, яким усе дається легше, ніж іншим?… Чи жив у своїй майстерні, відмовившись від багатьох принад життя забезпеченого сницаря, чию працю добре оплачував магнат Микола Потоцький?[2]… Може, саме такий спосіб життя – зосереджений на роботі, на чиюсь думку, дивакуватий, був для нього прийнятний. Може, йому, щоб відчути радість та гармонію, потрібні були насамперед нові замовлення. А гроші, отримані за них, він не встигав витрачати. Це робила його дружина. Чи був він щасливий зі своєю Маріанною?…

Може, Пінзель і справді творив передусім для простолюду, бо ж його роботи завжди були на видноті – не для обраних десь за зачиненими дверима, а в церквах, на міських та сільських будинках. Треба було тільки глянути вгору. Це була міцна спілка трьох видатних осіб: Меретина, Пінзеля та Миколи Потоцького, – спілка архітектора, скульптора й мецената, що вимагав високоякісних творінь, не втручаючись у роботу майстрів.


Не довелося телефонувати Уляні – вона подзвонила перша:

– Ну що? Нагулялася? – і, не чекаючи відповіді, промовила: – Луї нас кличе, чекає на нас. Де ти? Набережна Орсе! – засміялася. – Вона довга. Де саме?…

Будиночок Уляни та Луї за кілька кілометрів від Парижа – під старою черепицею, зі своїм садком, – видавався ілюстрацією до казок Шарля Перро.

– Головне, щоб не до «Синьої бороди», – усміхнено погодилася Уляна, проминаючи ворота.

Скляні двері аж до підлоги й теплий хол за прозорим склом. Будиночок наповнений давніми речами, темними меблями та безліччю порцелянових, скляних і мідних дрібничок: песиків, пташок, пляшечок, ляльок та інших абищиць. Гравюри на стінах, дві полички з різними глеками на вино та два ящики волоських горіхів перед каміном у вітальні. На столі запалені свічки, їхні язички відбиваються в двох карафках з грубого білого скла – з червоним та рожевим вином.

Смачно пахне смаженим м'ясом з чебрецем, Галя на запах визначає улюблену приправу. Вона теж додає чебрець до м'яса.

Луї обійняв її, наче давню приятельку, розцілував в обидві щоки, хоч вони бачилися перед тим тільки раз. Гомінкий та енергійний, як Уляна, Луї випромінює задоволення життям, своєю оселею та своєю дружиною. Вони обидва схожі темпераментами на італійців, дарма що він француз, а вона українка.

– Бордо та бургундське – найкращі вина у світі!

Луї пропонує два вина на вибір, перелічуючи принади кожного. Галя не дуже розбирається в назвах вин, але в смаках – так. Він з Бургундії, пригадує Галя, й, на неприховану радість господаря, обирає бургундське.

Луї має пивницю в підвалі. Він навіть підхопився, демонструючи готовність негайно показати її гості. Уляна стримує його: потім – спочатку вечеря, цілий день не їли. Галя згадує про «Зубрівку», чоловік Магди, їхньої спільної однокурсниці, каже, теж має комору, де зберігає вино.

– Власник винарні? – з розумінням похитує головою Луї.

– Ні, майстер-різьбяр, а вино робить, щоб пригощати друзів.

Луї вина тільки купує, він цінувальник. Придбав, поклав на схов до пивниці, веде спеціальну книгу вин: ретельно записує, яке вино й коли купив, і навіть коли і з ким випив. На столі – кілька різновидів пахучих сирів… І хліб. Запашний свіжий хліб, без нього в цьому домі за стіл не сідають.

За ароматною печенею, смачним хлібом та терпким вином гомонять про Пінзеля, Лувр, вина, погоду і про те, що обов'язковий елемент у гардеробі французів – це, безперечно, шалики.

– Невипадково! – наголошує Луї, – тут вологий клімат, – горло, – торкається шиї пальцями. – Ото й захищаємось, обернувши потребу на стиль. – Він говорить і говорить.

– У горили горло заболіло, бо горила багато говорила! – сміється Уляна.

– Що? – не розуміє Луї, – надто швидко, я не зрозумів.

– Це українська скоромовка! – сміється Уляна. – Іди сюди, – кличе Галю, – висуває зі старовинної шафи три глибокі шухляди, заповнені шаликами та хустками. Вихоплює, наче фокусник, одну, другу, третю – вибирай, яка подобається. І Магді вибирай. Це ж найпростіший та найефектніший аксесуар. Шалик на шию – і миттю робишся інша.

Скручує собі на шиї вигадливий комірець.

– Що скажеш? – допитується. – Була звичайною жінкою – стала незвичайною.

Луї доклав їм на тарілки ще по шматочку м'яса, попередньо спитавши дозволу.

– Є дієвіший спосіб обернути звичайну жінку на незвичайну, – зауважив він, доливаючи вина в келихи.

Уляна запитально глянула на нього.

– Нема нічого простішого, – сказав він. – Досить її покохати.

Вони дивляться одне на одного, як ті двоє з вуличного кафе. В Уляниних очах стрибають бісики, Луї ловить її руку, тулить до своєї шиї. Вони познайомилися кілька років тому, коли донька Луї була вже доросла й жила в Аннемасі, в провінції Верхня Савойя, а Улянин син залишився у Ліоні – він фахівець з інформаційних технологій, має там хорошу роботу.

Галі добре з цими двома базіками, безупинне говоріння її не дратує, їй тепло в променях їхнього сімейного затишку.

Довезли її до готелю. Праворуч від входу яскраво світилася вітрина квіткової крамниці.

– Хвилиночку! – перепинив мить прощання Луї. – Мадам, прошу!


…Засинаючи того дня на своєму гігантському ліжку в маленькій готельній кімнатці, Галя вдихала ледь помітний аромат червоних та синіх маків. Вона вперше бачила сині маки, вони мали такий самий аромат, що й червоні. Цьому букетові судилося коротке життя, бо ж позавтра вона повертається додому, але від того він у її очах зробився ще гарніший. Глибокі плями квітів у темряві кімнати. Галя ніколи вже не забуде, як вони пахнуть, і якими видаються при світлі й у темряві, і яким було обличчя Луї, коли він замовляв два букети – дружині та її товаришці.

Назавтра до Лувра вона потрапила не через скляну піраміду на внутрішньому подвір'ї, а через браму з бронзовими левами, з боку Сени. Там-таки, в Луврі, купила два альбоми про творчість Пінзеля. Обидва розкішні – один французький, другий – український, зі Святим Вікентієм на суперобкладинці.

Після обіду Галя з Уляною купували сувеніри в маленьких крамничках, на тихій вуличці, далеко від туристичних стежок.

– Парижанка з середніми статками ніколи не купить річ за ціну, зазначену в ціннику, – пояснювала Уляна, – вона дочекається знижок. Або купить те саме в іншому місці Ті всі шалики, кепі, хустки та рукавички, жіночі та чоловічі, справді коштували тут чи не вдвічі менше, ніж коло Лувра. Татові Галя знайшла рукавиці з добротного трикотажу, з м'якими шкіряними вставками, він колись майже такі самі заносив до дірок. Мамі купила теплий берет, універсальний – хоч для сімнадцятирічної, хоч для сімдесятисемирічної. Буде в ньому стильна, гарна.

У-уне-ві-дамууур!!!

А ввечері Уляна та Луї запросили її в театр. Уляна вдягла подарунок своїх однокурсниць Галі з Магдою – капелюшок, вибраний у львівській крамничці «Крапка над і» за допомогою власниці та дизайнерки Ірини.

Театром виявилася невеличка кімната, де глядачі всідалися просто на підлогу – на килимове м'яке покриття. У напівтемряві актори рухалися за два кроки від них. Він та вона, обидва в трико. Жодного слова, сама мова тіл. Лише він, вона і жужмом зібгані газети, вони були й опалим листям, і ліжком, і морськими хвилями, й образливими словами, що їх ті двоє жбурляли в обличчя одне одному…

Уляна була зачарована виставою:

– Знаменито! – вигукувала вона, й бурхливо ділилася з Галею враженнями від побаченого: – Оце мистецтво! Вони газетами жбурляються, а тобі від тих рухів волосся стає дибки. Що скажеш? – озирнулася до чоловіка.

– О! – пустив очі під лоба, хтозна-що хотівши цим сказати.

– Справді сподобалося? – запитала Галя, коли вони з Луї чекали на Уляну з дамської кімнати.

– Більше сподобалося те, як це сподобалось Уляні, – усміхнувся він. – У нас кажуть: правда не завжди варта того, щоб її казати. Я прихильник традиційного театру. Чудовий вечір! Прикрасьмо його кількома келихами доброго вина.

Пізно ввечері зателефонувала Ірина:

– Як ти там? Як Пінзель?

– Чудово. Я бачила тут Яна Кумпу.

– Де?

– Біля Пінзеля, у Луврі.

– Облиш, ти його з кимось сплутала. Ми з ним сьогодні розмовляли.

– Його не сплутаєш. Кажу: він був тут.

– Гаразд. Коли назад?

– Завтра. Привезти справжнього рокфору?

– Не витрачай часу на дурниці. Тепер у Львові є все, тут купимо…

По голосу було чути: її настрій впав. Не варто було говорити? Чи варто? Знову Ірину заносить на якогось підозрілого типа.

Засинаючи, Галя знову бачила, як над шурхотливим папером здіймається жіноче обличчя, жінка вдихає носом повітря. Він тут, вона його чує – і зникає в хмарах, чи в хвилях, чи в круговерті буднів. А то він випірнає, змахнувши руками, панічно роззирається, нюхає повітря довкола себе, аж чути його збуджене хекання – тут вона, тут! Зараз він її помітить, їхні погляди зустрінуться, вона його впізнає… Ні, не цього разу, бо він зникає, шукаючи там, де її вже нема.


…Стюардеса вдруге запитувала жінку, що задивилася в ілюмінатор, на клубочення білих хмар: сік чи воду? Що вона питиме?… Жінка повільно повернула голову, і ще секунду-дві її погляд був відчужений. А тоді обличчя ожило, на ньому спалахнули емоції. «Сік, – усміхнулася жінка, – дякую! Апельсиновий сік».

У літаку Галю накрило. Це буде роман про Пінзеля. Знову про Пінзеля. Але від імені його дружини. Кілька років життя з генієм. Це буде розповідь Маріанни-Єлизавети Кейтової з родини Маєвських, що їй недовго, якихось десять років, судилося бути Пінзелевою. Оповідь матері двох синів Пінзеля. За рік після чоловікової смерті вона вийшла заміж за Беренсдорфа й виїхала з ним та дітьми до Німеччини… Чи любила вона свого другого чоловіка? Чи була з ним щаслива бодай іноді? Чи був він щасливий з нею? Який він був чоловік?… Думки огорнули її, як хмари літак, затулили від світу непроглядною завісою. Хтось запитував про щось. Вона повернула голову на голос і не відразу зрозуміла, що це до неї звертається усміхнена дівчина в уніформі. А вона сидить у зручному кріслі авіаліній «Бр Франс», проте думками далеко звідси, в містечку Бучачі, в робітні майстра, якому те, що він робить – над усе.


Опубліковано в книзі: Г. Вдовиченко. Інші пів'яблука: роман. – Харків: Клуб сімейного дозвілля (КСД);2013.

© Г. Вдовиченко, 2013

Олександр Вільчинський

Бульвар Сен-Мішель

Весну найкраще зустрічати в дорозі, особливо, коли дорога на південь. Або хоча б на захід, ближче до Атлантики й теплого вітру з Гольфстріму, тоді вона наближається ще швидше. У ті квітневі дні було відчуття, що от-от має настати справжня весна, і, здавалося, що цього разу ми таки їдемо їй назустріч.

У лісистих Судетах, на краю Польщі, у канавах край шосе деінде ще лежить сніг, зате у Чехії ніжиться під сонечком соковита озимина, на якій у великій кількості пасуться козулі та гарцюють зайці. А в самій Празі, на високому лівому березі Влтави, повз який ми пливли прогулянковим катером, вже зацвіли чи то абрикоси, чи алича – з ріки важко було розібрати. За два дні у Празі все змішалося: пиво, кнедлики, ріка, весняний вітер і загадані бажання на Кардовому мосту перед Яном Непомуцьким, і Швейк, і Кафка – вже просто сусіди на одній залитій сонцем похилій вуличці над Влтавою! А сама Кицюня і була тоді для мене уособленням весни.

Але нас чекав Париж, і Ян Непомуцький нам у поміч! Для українця Париж починається у Празі, я й раніше про це здогадувався, але от переконався ще раз. І ми таки рушаємо далі під ділові репліки «навігатора» й тихі наспіви Джо Дассена з диска: все, що знайшлося у бардачку із французького.

– А чого він Джо? – десь через сто з гаком кеме, коли вже в сутінках проминули вказівник на Кардові Вари, раптом запитує Кицюня.

Часом вона може ще й як здивувати.

– Як, ти не знаєш цієї історії? Він же американський француз, – не вагаюсь я з відповіддю.

Кицюня більше не допитується, а, здавалося, просто дрімає, але недовго. Наш нічний переїзд через Німеччину переривають на перших же кілометрах Баварії двоє мовчазних поліцейських, і поки вони, присвічуючи ліхтариками, перевіряють наші документи, вітер доносить з невидимих полів запах гною. Мій селянський нюх не може сплутати його ні з чим, і я навіть радію йому, як радіють землякові в чужому краю.

Весна наближається, і чим далі на захід, тим її стає більше. Вже зранку, у Реймсі, довкруж маленьких дачних хатинок рясно цвітуть кущі. Їх цвіт нагадує мініатюрні жовті китички, у нас такі також трапляються, але я й досі не знаю їм назви. Та все ж перші зелені листочки тієї весни ми бачимо вже в Парижі, сонячного ранку, коли ще тільки їдемо до готелю.

Зліва набережна Сени, якісь склади, за рікою ще більші склади, скло й бетон, металеві конструкції, що загромаджують простір. Я нахиляюсь до Кицюні, відчуваю поруч її тепле, м'яке плече і продовжую тему:

– До речі, цією дорогою після відрядження до Рейнської області він міг вертатися…

– Так, – погоджується вона.

Цю нашу подорож, власне її паризьку частину, я вирішив присвятити Хемінгуею, і тоді, коли зліва раптом відкрилася велична панорама Сени, знову згадую про це. Хоча почав я про дядечка Хема ще від кордону, ще на першій французькій заправці, де у прилеглій кафешці ми їли круасани і запивали кавою з молоком. У моєму виконанні це було щось на кшталт короткої лекції про паризький період його творчості, про квартиру над пилорамою, Дженні, Сильвію Біч, Гертруду Стайн, і описаних ним рибалок на нижньому кінці острова Сіте, що переходить у вузьку стрілку, і про те, де в часи Хема були чудові рибні місця… Кицюня киває, мов чемна студентка, аж поки не пирскає від сміху.

– Чого ти? – я мимохіть також сміюся.

– А ти знаєш, що він їй сказав? – киває вона позад мене.

Я оглядаюся й бачу немолоду вже офіціантку з лінивою посмішкою й чорнявого роботягу з мужнім, обвітреним лицем, може, з арабів, з тих, що біля заправки лагодять дорогу. Виявилося, Кицюня лише вдавала, що слухає мене, а насправді прислухалася до діалогу між цими двома.

– Він сказав їй: сі жур, – пошепки, аби не чули офіціантка з робітником, повторює вона, кумедно витягнувши губки в трубочку. – Сі жур. Це те, що ти так любиш казати…

– Ага: же ву пас сі жур, мадам? – повторюю я, чому б і ні?

Зрештою, це чи не єдина фраза, яку я зміг запам'ятати французькою ще зі студентських років від однокурсника Сані Француза. Саня вчив мене знімати красунь з іноземної філології, і французька видавалася нам тоді більш підходящою для знайомства з дівчатами.

– Бон ех бієн… – знову складає губки трубочкою Кицюня. Я й досі не знаю, що вона мала на увазі.

Звісно, моя плутана розповідь про паризькі роки Хемінгуея була для неї менш цікава, ніж випадково підслуханий діалог. Кицюня у мене ще й за перекладачку: і з польської, і з німецької, і з французької, і з усіх інших мов світу, а інколи й з української на українську, коли я недочуваю або не слухаю її. Тоді вона каже: «Бум-бум, проснися!» Бум-бум – це як стукіт крапельок по бляшаному віконнику за вікном нашої спальні, і я просинаюсь.

Але коли я показував їй ті ніжно-зелені листочки на тлі вітрин, у яких відбивалася Сена й склади вздовж неї, і весняне паризьке небо, то все було навпаки – вона не слухала мене.

– Диви, як тут їх багато на моциках, – киває вона на тендітну дівчину-мотоцикліста у шкірянці й чорному космічному шоломі, яка обганяє нас.

У Кицюні суто чоловічий потяг до техніки, і я подумав, що міг би легко уявити її на місці цієї дівчини, у такому ж шоломі на мотоциклі. Мабуть, що й вона сама теж могла уявляти себе за кермом цього мотоцикла, можливо, ми навіть подумали про одне і те ж. І раптом – знову зелені листочки на тлі сірої стіни. От тільки, що це були за дерева, не встигаю запам'ятати. Можливо, навіть каштани? І я знову не можу втриматись від захвату. Ми проїздимо повз них услід за мотоциклісткою.

Вікно нашого готельного номера виходить на досить жваву магістраль, за якою видніється цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кількох похилих туйок, лише з надгробками. Ліворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височіє стадіон, а праворуч відкривається панорами з квадратів, трапецій, кубів і трикутників: паризьких стін, вікон, дахів, що за горбом переходять у світло-сіре паризьке небо. На землі також домінує сірий, хоч і з кольоровими вкрапленнями. Зате зелені зовсім мало, лише трава де-не-де вздовж магістралі та на полі стадіону проглядається в одному місці крізь решітку огорожі.

Після душу я одразу падаю в ліжко і вже навіть не чую, коли лягає Кицюня. Нас будить будильник з мобілки. Поки відсипалися з дороги, небо остаточно посіріло, хоча надворі лише пообідня пора, і після швидкого перекусу ми вже виходимо з готелю.

Наш шлях до метро пролягає спочатку через підземний перехід, а далі повз стадіон з автомобільними стоянками, малолюдною стежкою між стадіоном і цвинтарем з кущиками пирію й чистотілу та з думками про повноцінну вечерю. Станція метро – відкрита платформа, серед пасажирів приблизно половина чорношкірі. А коли вже від'їжджаємо, то згадуємо, що забули подивитися як, власне, та станція називається.

– Запам'ятаємо наступну і вже по ній будемо орієнтуватися, – пропонує Кицюня. – Будемо орієнтуватися, що за нею наша…

Вона часом ще й яка кмітлива!

– Я хочу коньяку або вина, – каже вона.

– Ну, а чого ж ти не сказала раніше? – відповів я. – У нас там в сумці ще залишилося півпляшки п'ятизіркового «Бучача» і навіть шоколадка.

– Ти ще й про сало згадай, – дивиться вона на мене знизу вгору у вагоні, коли я тримаюсь за поручень, а вона за мене, і шкребе нігтиком по спині.

– Ну, а як же українцеві без сала, а особливо в Парижі!

– В готелі не цікаво, – ще раз шкребе нігтиком.

– Звичайно, при першій нагоді, – мені раптом стає весело і я на все погоджуюсь.

Перша нагода випадає, коли ми знову бачимо Сену, між парапетом набережної і мостом, її світло-сіру, як і каміння набережної, смужку мутної води. На той момент ми вже потинялися у Нотр-Дамі і Кицюню спершу несе на пластикові стільці напроти кам'яних барельєфів, а потім до моста в бік Латинського кварталу. І я пригадую, що за сквером, де стара церква, є на розі затишне кафе із стільцями на вулиці. Але Кицюня раптом змінює напрям і тягне мене в протилежний бік:

bannerbanner