Україна-Європа

Надо бы увидеть красоту, символ, как обычно бывает ночью, особенно в подпитии, но нет ни любования, ни озарения, ни воскрешения – только равнодушное желание пересидеть, переждать, передавить тьму. Но в квартирке, арендованной чехами, для этого слишком людно. Лучше обратно – в Мариинский или на Институтскую; гулять до утра в сакральном безмолвии воспоминаний и смыслов.

Возвращаюсь обратно к чехам. Петры, Симоны, Хелены, Павела нет. Но децибелы от этого не убавились – наоборот, возросли и просятся в квартиры к соседям.

– Вадим, как ты на Евромайдан? – говорит Радо, похожий на Дирка Новицки. И есть ощущение, что он только меня и ждал.

– Нормально.

– Вадим говорит, что демократия, – отвечает за меня Криста.

– Вадим сам не говорить, – вставляет кучерявый Миро.

– Криста права. Я так говорил. Порыв и все такое.

– Был на Евромайдан? – Радо не отстает.

– Да, сегодня.

– И что нет?

– Что нет?

– Что не понравилось? – Расшифровывает Криста.

– Все нормально. Все понравилось. Криста, мне пора идти.

– Зачем? – Она удивлена.

– Почему не говоришь?

– Что я не говорю?

– Криста говорить, ты против Евромайдан, – Радо строит предложение, как немец из телепародий. Может, отсюда его сходство с Новицки?

– Нет? – Снова вмешивается Миро. Карел и Зденка тихо переговариваются.

– Что мне не понравилось? – Криста кивает. – Там не любят русских.

– Кто?

– Слушайте, – ищу взглядом свои вещи, – мне трудно говорить с вами: вы почти не знаете русского, а я совсем не понимаю чешского. Поэтому я пойду.

– Вадим говорит, на Евромайдан украинцы не любят русских.

– Я не говорил, что все украинцы.

Мое замечание проходит мимо. Радо качает головой, улыбаясь Миро. Говорит:

– Российска империя ненавидеть Украина. Русские враг Украины. Триста лет. И Чехия ненавидеть. Дед воевать русскими.

– С русскими, – автоматически поправляет Криста.

– Да, поэтому я ухожу.

– Стыдно? – это редкое слово Радо произносит без тени акцента, точно коренной житель Орловской или Рязанской губернии.

– Почему мне должно быть стыдно? Я и сам русский!

Зря я ему ответил. Зря свалился на эмоциональный обмен. Нужно было просто молча уйти. Раз не сделал этого раньше, когда они, поиздевавшись над моей эрекцией, прервали диванное общение с Кристой.

– То уезжай! – вдруг отчетливо, веско чеканит молчавший Карел.

– А вместе со мной пол-Украины, да?

Наконец, выхожу в коридор. Ищу взглядом ботинки. Они светло-желтые, выделяющиеся, но проблема в том, что у большинства чехов такие же. Мода – читай наоборот – заканчивается в гардеробной адом.

– Не знал, что твои друзья ненавидят русских, – говорю вышедшей следом Кристе.

– Русские все ненавидят, – Радо маячит в дверном проеме.

Хочу уточнить: русских или русские? Кто объект ненависти? Но лучше смолчать и зашнуровать ботинки. Куски черной грязи с подошвы падают на линолеум. Теперь надо отыскать куртку. На коридорной вешалке ее нет.

– Криста, где моя куртка?

– Кухня.

Расшнуровывать ботинки не хочется. И разносить грязь по квартире тоже.

– Принеси мне ее, пожалуйста.

Она не двигается. А та девушка, с которой мы познакомились у телефонной будки в Чехии, наверняка помогла бы – я уверен. Зато теперь ясно, почему я не люблю чехов. Проблема – в чешских сказках. Даже японские фильмы ужасов не издевались над моей психикой столь изощренно.

– Хорошо, как настоящий русский, я пройду сам. Правда, без танков.

Иду на кухню. Грязь разлетается по коридору. Куртка брошена на кособокий стул. Беру, разворачиваюсь, чтобы уйти. В дверном проеме, очерченном грязно-бежевой рамой, скалится Радо:

– Русских все ненавидят.

Вот теперь ясно, конкретно, без недомолвок. Молча хочу выйти, но Радо загородил проход. Нос-флюгер рождает желание ударить; так, чтобы в кровь, так, чтобы в хруст.

– Стоп! – Радо кладет мне руку на грудь. Ногти у него сломанные, черные, хотя сам он важный, самоуверенный, крепкий в воззрениях.

Нельзя реагировать. Нужно изображать апостола, жаждущего вырваться из несовершенного мира двухкомнатной квартиры с видом на Владимирскую горку. Но не получается.

– Съеби на хуй отсюда! – цежу я.

– Вадим! – вскрикивает из-за Радо Криста.

– Что Вадим?!

Пятерня импульсивно тянется к Радо, но в последний момент я сдерживаюсь и лишь касаюсь его лица. Лучше бы ударил – больнее, но не так позорно.

Лицо Радо, твердое, гладкое, как слоновая кость, бледнеет. Он медленно выбрасывает кулак. Боец из него сомнительный; такие вещи, если занимался единоборствами, понимаешь сразу, на клеточном уровне. Уворачиваюсь, и Радо подается вперед, будто нос-флюгер сместил центр тяжести. Развернув стопу, как учили в душном, сыром зале «Спартак», вкладываюсь весь в должок возвращающий, смачный удар. Радо хлюпает и отлетает назад.

Криста орет по-чешски, зовет Миро. Лицо у того растерянное, отутюженное испугом. Сзади ахают девушки. Радо стонет в проходе. Хватаю стул, на котором еще недавно висела куртка, вдавливая шероховатые, липкие доски в ладони.

– Пошли на хуй отсюда!

Взмахиваю несколько раз, для убедительности. На почерневших паркетных досках выделяется пятно крови. К Миро подходит Карел, говорит ему несколько фраз по-чешски.

– Дайте пройти!

Миро делает шаг вперед. Взмахиваю стулом. Миро отходит назад. Примитивная механика боя. Как в детской игре, где поле картонное, а вместо бойцов – фишки. Карел держится сзади.

– Уйдите на хуй с прохода!

Похоже на отступление мафиози, выбирающегося из полицейского оцепления. Мне бы еще заложника. Вцепившись в стул, делаю несколько пружинистых, боязливых шагов.

– Вадим, все хорошо. Ты иди, – говорит Криста и улыбается.

Привычное выражение ее лица расслабляет. Из-за чего полыхали гневом? Сразу не вспомнить. Миро и Карел расступаются. Даю передышку нервам, мускулам. Хочу выйти и не замечаю, как полусидящий-полулежащий Радо бьет меня снизу по яйцам.

Стул вываливается из рук. Перед глазами разлетаются огненные мушки, точно головешку в костер бросили. Но и через них видно, как равнодушный Карел вдруг искажает лицо в гримасе кровожадного божка и по-муайтаевски – тайские боксеры занимались, отделенные от нас сеткой, и я помню, как их тренер, психанув, сломал нос одному прыщавому дылде, – с локтя, бьет меня, в челюсть. Не смажь он удар, и я бы потерял сознание от болевого шока, а так падаю, распластываясь на полу.

Руки – хочу закрыть голову от ударов – бездвижны. Что-то липкое упирается в шею, на поясницу наваливается тяжесть. Боль есть, но нет страха. Потому что страх всегда намертво спаян с неизвестностью. А здесь все предельно ясно. И мозг – боксерская привычка – продолжает оценивать ситуацию. Но и на ринге случался момент, когда пропускал удар, голова наполнялась звоном, и все рушилось, осыпалось.

Меня трамбуют тычками, и, несмотря на усиление женского крика – девушки, вопреки наследию чекисток и амазонок, должны быть милосердны, – частота их не спадает.

Вскрикиваю, пробую умолять, похожий на рыбу, прижатую к разделочной доске. Не успокаиваются. И кто-то жирной тряпкой затыкает мне рот. Возможно, развернись я к ним лицом – они бы увидели, что бьют человека, с которым час, два назад выпивали, говорили о Бирхоффе, «Kiss» и Поборски. С тех пор ничего не изменилось: этот человек не убивал детей, не взрывал церквей, чтобы его прессовали так, словно хотели забить до смерти.

В тринадцать лет, в бухте Казачьей я попал в морскую воронку, увидел Страх: в черном костюме, с беззубым пламенеющим ртом, из которого смердело чем-то вроде кошачьего корма, распахнутым так, будто он хотел засосать меня. И когда отец, подплыв, схватил меня под руки, потащив прочь, Страх клокотал, бесновался, теряя добычу. А я мысленно говорил ему: «Будь ты проклят, прощай!»

Но вот он вернулся. И я боюсь этой дурно пахнущей твари. Удары стихают. Стук, скрип, больше нервозности в голосах, но затем – радостное оживление, русская и чешская речь.

13

Если бы я знал, что путешествие в Киев закончится вот так, по-омоновски, мордой в пол – приехал бы? Рисковал бы? Или собирался, как на сафари, где все включено, кроме смерти?

Но даже если она случится, вдруг, то все равно, до самого последнего момента, не поверишь, что она здесь, что с тобой. Верующим легче – они знают: это начало. Впрочем, и проблематичнее тоже: что если жил не достойно и не заслужил итог?

Верю в жизнь, сейчас и всегда, не потому, что влюблен или привязан, а потому, что не способен по-человечески изъяснить смерть.

– Привет, чего так долго? – голос в коридоре кажется знакомым.

Отвечая, Миро – или кто-то другой? – переходит на чешский. Его нервно, эмоционально перебивают девушки. Знакомый голос, взволнованный, взвинченный, все равно отвечает по-русски, будто не в силах контролировать себя.

– Да? Где?

– Кухня.

Громкие шаги, почти топот. Вскрик:

– Зденка, Карел, слезьте с него!

– Нет! – Карел с его пудовыми кулаками и монументальным спокойствием мог бы изображать Франкенштейна; подкормить, загримировать – и порядок.

– Он махал стул.

– Психо!

– Но держать его… – гость переходит на чешский.

Он спорит так рьяно, что рискует закончить, как я. Один, два, три тротиловых слова – и бабах неизбежен. Здесь все мирные, все сознательные, – изначально ведь так подразумевалось, да? – но зашлакованные агрессией. И кровь отравлена глупостью.

Нога Зденки елозит по моей шее, дергает голову, и, тряпка, затыкавшая рот, выпадает. Сначала я думаю завопить так, чтобы позавидовал Видоплясов, но импульсивного паникера во мне нокаутирует прагматичный боксер: «Заори – и они начнут избивать тебя еще яростнее. Просто говори. Говори внятно!».

– Слушайте, чехи, – глупое обращение, хотя в подобных условиях какое может сгодиться? – я пришел к Кристе, мы…

– Заткнись! – Карел забивает тряпку обратно.

– Вадим?!

Вздрагиваю. Оказывается, в Страхе, как в Чужом, жил кто-то еще, и вот он прорвался наружу, устроив сюрреалистический вывих сознания. А иначе ли может быть такое?

– Вадим?! Межуев?!

– Игорь?

– Это ты? Карел, слезь с него!

– Нет, – голос Карела спокойный, размеренный, как и он сам.

– Что значит нет, Карел?

– Русский ударил Радо.

– Сука! – слышится из соседней комнаты. Наверное, я сломал ему нос.

– Вадим, да что случилось?

– Я пригласила, – спасибо за важное разъяснение, Криста.

– Кого? Вадима?

– Да. Он бил Радо.

– Вадим, ты ебанулся? – Голос Игоря вибрирует, как работающий трансформатор.

– Это он полез, Игорь! Они ебнулись! Русские, Евромайдан…

– А!

– Убил Чехию! – вставляет Миро.

– Чехию, какую, блядь, Чехию? Кого я убил?

Тычок под ребра. От боли и непонимания мне хочется плакать.

– Хватит его бить!

– Слушайте, я никого не…

– Заткнись!

– Хватит!

– Нет!

– Да!

– Нет!

– Блядь, слезь с него на хер!

Слышится шум. Давление на поясницу уменьшается. Похоже, Карел упал на паркетные доски.

– Вадик, вставай!

Хочу подняться, но правая нога онемела. Игорь рывком помогает мне встать.

Стоим друг напротив друга. Игорь пополнел, посерьезнел, точно из помощника переквалифицировался непосредственно в депутата. И бородка почему-то не светлая, а рыжая, но взгляд глубоко посаженных глаз – ресницы настолько белесые, что кажется, будто их нет – по-прежнему удивленный, растерянный. Он смотрел так в университете, и те, кто не знали его, думали, что перед ними дурачок. И тут дурачок начинал задавать вопросы.

Да, это он, а не вывих сознания. Хотя все логично: работает на пражскую фирму, значит, его друзья-коллеги – чехи. Жаль, что такие. Но как же я рад его видеть!

– Ну, ты даешь, – выдыхает Игорь, и мы отходит вглубь кухни, к окну.

Поворачиваемся к чехам. Впереди – злой Миро и удивленный Павел. Карел поднимается с пола. Зденка равнодушно потирает запястье. Криста, похоже, что в первый раз не улыбается.

– Так, спокойно, – Игорь миролюбиво поднимает руки, – давайте сядем, поговорим…

© П. Беседин, 2014

Галина Вдовиченко

Пінзель у Луврі

(Уривок з роману «Інші пів'яблука»)

Готельчик на вулиці Мубеж, по-європейському компактний та чистенький, нагадував іграшкову вежку з кількох поверхів-кубиків, поставлених один на один. У невеличкому вестибюлі все було поруч – стійка-реєстрація, сходи вгору, столики за рогом. Літня пані зі зморшкуватою шкірою на обличчі та руках, із сиво-чорними дрібними, «сіль з перцем», кучериками по-домашньому всміхнулася й подала ключ-картку. «Сніданок – тут, мадам, – показала в закуток вестибюлю, на чотири столики. – Від сьомої до пів на десяту, будь ласка, – додала ще й крихітну листівку з годинами сніданку. – Наші круасани – найсмачніші в кварталі».

Що ж це буде, коли весь готельчик одночасно спуститься до маленьких столиків за кавою з круасанами? Галя подумала про це, а вголос лише подякувала. Вона не дуже впевнено говорила французькою, хоч вивчала її на курсах кілька років тому перед першою подорожжю до Парижа.

На рипучих кручених сходах з червоного дерева заледве могли б розминутися двоє людей. І кімнатка на другому поверсі видалася маленькою-маленькою, з непропорційно великим ліжком, воно заповнювало собою майже весь простір, хоч, коли подумати, то чого ще треба подорожньому короткої паризької ночі, крім душу та ліжка. Навіть телевізор під стелею в кутку був зайвий.

Прочинила вікно, згадавши рекламний рядочок із сайту готелю: «Вікна відчиняються» (виходить, може бути й навпаки). Листопадова вечірня прохолода дихнула в обличчя.

Наляканий голуб спурхнув і сів на кріплення вертикальної вивіски з назвою готелю, наче хотів дочекатися, коли ж можна буде повернутися на підвіконня. Галя вихилилася з вікна. На обидва боки від входу в готель розбігалася вузька вулиця, всі будинки мали шість поверхів, на третіх та шостих поверхах по кілька вікон виходило на довгі балкони, заквітчані пеларгонією. Квіти не зважали на той незаперечний факт, що осінь добігає кінця, вони тут рясніли всюди: на тротуарах перед крамницями, на металевих огорожах вуличних кафе, спадали барвистими оберемками з підвіконь. На рівні неба – самі мансарди, і жодна з них не подібна до Луїзиної, що має широкий та високий фігурний картуш з вікном-ілюмінатором, розділеним навпіл, за яким ховається крихітна квартирка подруги. Цю вулицю перед очима оповиває бентежний запах чужої привабливості, навіть із заплющеними очима можна впевнено сказати: «Ні, це не Львів, це інше місто».

У вікнах, не запнутих фіранками, м'яко світилися настільні лампи й ковзали тіні, нікого не хвилювало, що їх можуть бачити, що хтось з вікна навпроти спостерігає, як вони ходять, їдять, наближаються до вікон…

Нікуди не йти, не полишати крихітного кубельця, замовити сюди їхні круасани, дивитися у вікно й нічогісінько не робити.

Галя прилетіла до Парижа не тільки, щоб пересвідчитися на власні очі, як тут, у Луврі, почувається Пінзель, а і зробити репортаж для журналу. Вона зраділа можливості взяти паузу й два дні, два чудові дні, відчувати себе лише спостерігачем, а не дійовою особою, лише дивитися, ходити, слухати й мовчати. Неодмінно мовчати. Ніяких телефонних дзвінків, електронної пошти та Фейсбуку. Самота в Парижі – бажаний стан у великому місті, яке поважає твій вибір.

Нічні звуки з вулиці майже не заважали, а, може, втома далася взнаки – заснула відразу й прокинулася виспана, зі свіжою головою. Після восьмої, вбрана в улюблену сукню, яка майже не мнеться і до якої пасує все – хоч брошка, хоч намисто, хоч нашийна хустка, мугикаючи собі під ніс «у-уне-ві-дам-уур» Шарля Азнавура, зійшла вниз на сніданок.

За столиками голосно розмовляли земляки, обговорювали пригоди одного з них у метро («Дебільні покажчики! Ще й по-англійськи тут ніхто не шарить!»). Вони нікуди не поспішали, судячи з кількості тарілок та наїдків. На одній з таць біля кавників сиротливо скрутилася скибочка дірчастого сиру, прикрашена гілочкою кропу. Крихти на двох сусідніх тацях свідчили: тут були ковбаса та шинка. Галя не стала чекати, поки поповнять запаси, вибрала один з двох останніх круасанів, налила собі кави – добре хоч кави залишили – і вийшла у вестибюль. Примостилася біля вікна на шкіряній канапі, намагаючись не капнути на шоколадного кольору кардиган. Ірина дала його вигуляти в Парижі разом із шаликом з тонкої вовни кольору пряженого молока, ще й уточнила: «Це не так кардиган, як жупанчик».

Жінка за стійкою – вже інша, молода, чорнява й рухлива – усміхнулася до Галі:

– Бонжур, мадам!

– Бонжур, – відповіла привітно.

На обличчі – усмішка, а в думках – намул. Щось неприємне, навіть непристойне було в тому, з якою внутрішньою готовістю вона сприйняла можливість не вітатися з людьми, що говорили з нею однією мовою. Відтрутила їхня галаслива безцеремонність? Не хотіла, щоб хтось уважав її за одну з них? Вдома, на своїй території, десь у Львові, в Києві чи в Жмеринці – не важливо, де саме, вона б такими думками не журилася. Що їй до випадкових сусідів, які всюди почуваються, наче вдома! Але тут, на віддалі, ніяковіла від того, що, не признавшись, неначе зреклася своїх.

Уляна влетіла до вестибюлю зі скрученою газетою в руці, як шпигун у старому радянському фільмі. Після палких обіймів розгорнула сторінку, потицяла в неї свіжим манікюром:

– Бачиш, що французи пишуть про нашого Пінзеля!

Галя подумки усміхнулася слову нашого. Колишня однокурсниця вже років із тридцять жила у Франції, проте запевняла: «Я маю французькі документи, але серце – українське».

Галя просила Уляну: не треба турбуватися, я сама, та де там! Уляна пообіцяла: я не заважатиму, поїдемо разом до Лувру, все там сама роздивишся, а я тобі розкажу, як минуло відкриття. Це було знаменито! Згодом погуляєш Парижем, як схочеш. А ввечері – до нас, тут без варіантів, відмову не приймемо. Луї сам готуватиме м'ясо.

Минулого разу, два роки тому, в Парижі Уляна теж намагалася опікуватись товаришкою. З'їздили тоді її машиною у Версаль, пили рожеве вино і брали інтерв'ю в колишніх земляків, що закоренились у французький ґрунт. Тепер, обережно маневруючи на своєму «Ситроєні», Уляна розповідала про те, які були обличчя у французьких гостей і що навіть поважні учасники подій, не змігши прибути вчасно, радо стояли згодом у черзі, щоб потрапити на нашого Пінзеля.

Перед входом до Лувра, за кілька метрів від скляної піраміди, два банери сповіщали про головні експозиції сезону – Рафаеля та Пінзеля. На банері Пінзеля – Богоматір зі сльозою – чи не найкраща робота майстра. Квиток до Лувра коштував одинадцять евро. Придбавши його, можна було обійти хоч увесь музей, але вони одразу пішли до Пінзеля, в каплицю Сент-Шапель, де свого часу складали присягу французькі королі, у серце Лувра, як красномовно висловилася схильна до патетики Уляна. Вона неймовірно зраділа, побачивши чергу. Розчохлила фотоапарат і, поспитавши людей, чи вони не проти потрапити в кадр, узялася фотографувати і чергу, і Галю в черзі. «Це – авторка книжки про Пінзеля! – не вгавала Уляна, – Роману про цього скульптора, до якого ми всі стоїмо!» Галя не знала, куди очі дівати. Хотілося залишитися самій, щоб ніхто не заважав, щоб роздивитися усе, до найменших дрібниць, бо наразі їй впала у вічі лише якась дивна для такого місця табличка з несподіваним попередженням: «Стережіться злодіїв!»

Зала виявилася меншою, ніж Галя сподівалася. Стіни каплички затулили щитами білого й теракотового кольорів, створили новий сучасний простір. Посеред зали на білих подіумах установили по кілька скульптур. Біля центральної стіни відтворили головний вівтар Годовицького костелу – того зруйнованого храму, де нещодавно вони були з Іриною та Яном Кумпою. Скульптури з вівтаря ще кілька місяців тому стояли в музеї Пінзеля у Львові, вона пам'ятала, якими вони були тоді. Тепер, після реставрації, вони набули нового, доглянутого, вигляду, під шаром свіжого левкасу та позолоти вже не лишилося небезпечних порожняв. Руки реставраторів заповнили їх спеціальними розчинами та наповнювачами, наче косметичні хірурги впустили під шкіру постарілій красуні рятівну дозу силікону.

– Знаменито! – зробила висновок Уляна. Життєрадісні ямочки стрибали на її щоках. Уляна піднесено переповідала, що чула на відкритті, які люди були, що говорили. У своєму звіті їй удавалося поєднати цитати з промов високих гостей, зауваги до того, хто як був убраний і що було згодом на бенкеті в готелі неподалік. Капличку, казала, спеціально відкрили для цієї виставки – зняли захист з вікон, бо скульптурам сонячне світло та повітря не шкодить, на відміну від живопису, який висів на стінах перед тим.

Галя обійшла кімнату по периметру, помітивши, що дехто молиться зі сльозами на очах… Пінзель був і той, і не той. Вона звикла до іншого, понівеченого, сплюндрованого, врятованого в останню мить, вихопленого з-під пилки чи з вогню. Вона так хотіла побачити роботи Пінзеля саме тут, у Луврі, а тепер навіть не могла визначитись зі своїми відчуттями: такі складні й суперечливі вони були. Їй здавалося, що фігури треба було поставити на тій висоті, для якої їх створив свого часу майстер. Що на рівні очей вони мають підкреслено приземлений вигляд. Що комфортний особистий простір для цих скульптур є більшим, ніж людський, і на це слід зважати.

– Правда, класно, що скульптури розмістили невисоко? – допитувалась Уляна. – Можна розгледіти кожний пальчик, кожну тріщинку.

– Але сльоза вже не сльоза – бачиш, як її зроблено, – не погодилася Галя.

– Та ти що! – розпалилася невгамовна Уляна. – Ти що? Так краще! Що б розгледіли, якби ходили із задертими вгору головами? Це ж музейний простір, а не церква.

«Жертвопринесення Авраама», «Самсон розриває пащу лева» – ці скульптури, без сумніву, вражали. І Богоматір зі святим Іоаном, і янголи на фрагментах консолей, і центральна фігура Розп'яття. Біля цих сімох глядачі затримувалися найдовше.

Уляна торкнулася рукава:

– Пардон, усього лише кілька слів…

Французька репортерка – назви її газети Галя ніколи й не чула – попросила в Уляни допомоги порозумітися з авторкою роману. «Як давно ви відкрили для себе Пінзеля?» – запитання було зрозумілим і без перекладу, однак відповісти без Уляни вона й справді не змогла б. Уляна залюбки взялася перекладати, повторюючи за Галею історію про те, як вона, тоді ще зовсім юна репортерка, повернулася з Одеського замку з репортажем для газети, і розповіла, які дивні скульптури бачила у фондосховищах замку. Деякі без облич, без рук, без пальців, з ампутованими ступнями – музейники врятували їх від сокири, від вогню, витягли з боліт коло церков, пристосованих на той час під спортзали та зерносховища. У першому своєму інтерв'ю з директором картинної галереї Борисом Григоровичем Возницьким Галя розпитувала про врятовані скульптури Пінзеля – він звозив їх до колишнього монастиря капуцинів, що під Одеським замком. Розповідав, що вдалося зібрати лише третину робіт Пінзеля, а дві третини знищили. Доводилося навіть витягати пилку з фігури, яку різали на дрова. Боляче було дивитися на глибокі шрами понівечених скульптур. Однак саме сліди варварського втручання змушували відчути глибоке потрясіння від того, що в цих скульптурах поєдналися найвищі можливості людської природи і її найниціші вияви.

Галя зупинилася, вона й так замість кількох слів дала вельми розлогу відповідь. Але репортерка не вимикала диктофона. І Галя, вислухавши запитання, повела далі: «Чи розуміємо ми в Україні цінність цих робіт у грошовому обчисленні? Розповім одну історію. Коли відкрився музей Пінзеля на Митній площі у Львові, Борис Возницький згадував розмову з представником ЮНГСКО – той мав досвід мистецьких аукціонів у Лондоні. «Яку ціну, на вашу думку, має ця фігура?» – поцікавився знавець у директора галереї. «Двісті тисяч доларів», – навмання відповів Возницький. Гксперт усміхнувся й пояснив свою цікавість: «Я хотів почути конкретну цифру, прагнув пересвідчитися, чи знають музейники справжню вартість цих скульптур. За ту фігуру, з якої ви свого часу пилку витягли, в Лондоні можна було б починати торги від восьми мільйонів доларів, а отримати й усі дванадцять мільйонів…»

Французький мистецтвознавець на ім'я Гілем, з яким Галя вмовилася зустрітися, прийшов хвилина в хвилину. Енергійний чоловік із червоним шаликом на шиї, він емоційно говорив, а разом з ним говорили і його промовисті руки. Уляна заледве встигала перекладати. Французи зачаровані Пінзелем, цей майстер дивує своєю самобутністю, бо східноєвропейське бароко для Франції – абсолютна новина, якою захоплюються глядачі. Фігури освітлені подвійним денним світлом – він показав на вікно, біля якого вони стояли, і на друге вікно, що виходило в інше подвір'я. Його руки весь час рухалися.