Україна-Європа

Я сідаю в авто, пояснюю ситуацію грузинові, і ми під ошелешені погляди ментів від'їжджаємо. Їхній газик лишається пильнувати поляків. За кілька хвилин один з поляків залишає авто і заходить в готель. Я зустрічаюся з ним біля кіоску і домовляюся на сьому на цьому ж місці. Тенгіз у цей час зайняв столик у ресторані.

7

Як з'ясувалося, він не дармував, а сидів у компанії двох студенток. Вони весело реготали, попиваючи вино.

– А ось і Юрко! Знайомся – Іра і Наталя.

Мене мов окропом облили. У напівсутінках, що панували там, я не відразу роздивився обличчя панянок. Але тепер, коли сів, то побачив ту саму Наталю з прикладного, яку ще пару днів тому так палко кохав. Це ж треба було трафитися такому дивовижному збігові обставин! Ну, що вам сказати – мене заціпило, заклинило, засипало снігами. Тим більше, що я грав тоді роль югослава і розмовляв каліченою українською мовою.

Іра дивилась на мене розпроміненими очками, а Наталя, опустивши голову, малювала на столі китайські ієрогліфи. Якби я був китаєць, я б прочитав там «Сволота» або «Скотина». Або ще щось подібне.

– Іра знає польську, – підморгнув грузин. – Вам буде про що поговорити.

Ага! Он воно що. Ролі вже розподілені. І Наталя, яка, зі всього видно, ще кілька хвилин тому фліртувала з грузином, чується тепер незручно, але вагається вона недовго. Рішення прийняте. Її чарівна голівка піднімається, рученька тягнеться за келихом і ніжний голосок вуркоче:

– За знайомство!

Чи доводилось вам коли-небудь опинитися в компанії своєї вчорашньої колежанки і її нового кавалера. Скажу вам відверто – це не надто приємна ситуація. Навіть якщо на колежанку вам уже начхати. Особливо це дошкуляє, коли ви кохалися з панною зовсім недавно, коли злизували з її язичка чуттєві слова і плели усілякі нісенітниці, від яких вона, здавалося, мліла. Тоді всі ті слова, що вона шептала вам – тільки вам у цілому світі – і які ви вже встигли надійно забути, починають зринати, наче роздуті потопельці, із дна пам'яті. І хочеться тоді їх проказувати знову, але вже вголос, так, аби ніхто, крім неї, не второпав потаємного змісту.

Я налив собі вина, одним духом вихилив і вискалив свої чудові зуби до Іри. Щоб я здох, вона була нічим не гірша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навіть краща. Вона була просто класна дівчина. Усмішка не сходила з її пухкеньких вуст.

– Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенгіз про вас уже все розповів.

Наталя усміхнулася з підступним виразом. Мабуть, у її голівці визрівала зараз одна єдина думка: що вона висловить Славкові за те, що підсунув їй цього… цього… та що там кривити душею – пройдисвіта.

– О ні, далеко не все, – засміявся Тенгіз, усе тісніше притискаючи до себе Наталю.

А вона, стерва, й не пручалась. Навіть навпаки. Тоді я теж підсунувся до Іри і запропонував брудершафт, щоб перейти на «ти». Ми вихляли вино з переплетеними руками, після чого вона хвилини три жувала мої вуста. Очі мої у цей час зизили в бік Наталі. Поганий приклад заразливий – вони цілувалися взагалі без брудершафту. «Я мала тільки одного хлопця!» – казала вона тоді мені. Уявляєте? Я ледь не повірив!

Іра була тепла і затишна, я б із задоволенням звився клубочком у неї на колінцях і заснув.

– Тут вам не бордель! – проскреготів суворий голос.

Над нашим столом нависла зловісна туша буфетниці. Тенгіз спокійно витяг з кишені троячку, поклав їй до кишені і спитав:

– А так?

– Та добре вже, – ліниво махнула рукою і важко покривуляла на своїх жиляках.

У «Кентаврі» ми просиділи до вечора і добряче зголодніли, а що час був зустрічатися з поляком, то разом подалися до готелю «Львів». Уже здалеку ми помітили знайомий газик, який стояв перед рестораном.

– Засідка, – сказав Тенгіз. – Дівчатка, йдіть до ресторану, займіть столик і замовте нам що-небудь на свій смак. А ми ще одну маленьку справу маємо в готелі.

– Нічого собі! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.

– Ображаєш! На, – і Тенгіз вручив їй п'ятдесят «крабів».

– Ну, це інша річ.

Ми з байдужим виглядом продефілювали біля міліціонерів і зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрім джинсів, джинсових сорочок і спідничок різних кольорів, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами відомих фірм, але був для нас вигідний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулів, котрі на фірмових речах не тямили, то навар передбачався суттєвий.

Ми хутко добили торгу, і Тенгіз навіть викупив у поляків дві велетенські торби, які ми вщерть натовкли шматами.

– Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стіл пляшку «Житньої».

Ми випили, та наші чола від цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.

– У вас проблеми? – поцікавився поляк.

– Біля входу стоїть той самий міліцейський газик, який за нами їхав. З торбами ми не можемо ніяк з'явитися.

– Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що підемо до ресторації. Не вічно ж він там стоятиме. Хоча… стривайте… коли ми сюди вселялися, якраз із вивільнених номерів виносили брудну постіль і спускали ліфтом униз. Там унизу є пральня і мусить бути чорний хід.

– Справді! Як ми раніше не здогадалися?

8

Нам вдалося непоміченими покинути готель, занести речі до авта і відігнати його на платну стоянку неподалік. Підходячи до ресторану, помітили ошелешені погляди міліціонерів. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з'явилася цікава тема для обговорення.

Дівчата, відчувши шару, вкрили закусками цілий стіл.

– Де ви пропадали? – завуркотіли вони підхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знімати.

– Скільки давали? – поцікавився я.

– Що за жарти?

– Я просто хотів сказати, що даю на карбованця більше.

– Йди в баню.

– Подарунок! – сказав Тенгіз і простягнув їм по дезодоранту.

У нагороду нам дісталися цьомчики, та ситий любов'ю не будеш, і ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переїзд до Югославії з технічних причин не відбудеться, і зосередилася на грузинові.

Я помітив, що попри наш столик уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, щоразу уважно нас обстежуючи.

– Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.

– Ну і що? – стенув той плечима.

– Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.

У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми не відразу второпали, що сталося.

– Ой! – зойкнула Наталя.

– Ах сука! – спалахнув мій кумпель і зірвався з місця.

Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зірвався з-за столу і рвонув навздогін. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми і вилетіли з ресторану, але тільки для того, щоб умить опинитися в оточенні трьох збуїв.

О-о-ой, подумалося мені, здається, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота і зціпив зуби, щоби не повилітали. Тенгіз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик. Раптом у темряві пролунав чийсь знайомий голос:

– Це вони, забирайте.

Кому цей голос належав, я згадати не міг. Нас повели попід руки через дорогу, і на всі наші смикання відповідали мовчанкою. Пройшовши метрів сто, опинилися перед дверима з табличкою «Міліція». Мені відразу відлягло від серця, і я розціпив зуби.

– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?

Нас заштовхали всередину. У кімнаті за столом сидів капітан і читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:

– Попалися голубчики.

Я озирнувся й упізнав одного з тих міліціонерів, котрі патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям. Капітан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.

– Сідайте.

– Які до нас претензії? – спитав Тенгіз.

Капітан усміхнувся.

– Де товар?

– Який товар?

– Таваріщ не по-о-онял, – похитав капітан головою і подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?

– Та я в очі не бачив ніякого товару.

– От інтересно! Коли поляки вигружалися зі своєї машини, ми за ними наблюдали. Там були дві величезні торби, набиті, як камінь. А коли ми недавно завітали до їхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожніми руками.

– То ви побували в номері за їхньої відсутності? – спитав Тенгіз.

– Робота у нас така.

– Вони, товариш капітан, – устряв рудий, – зайшли в готель рівно в шість годин п'ятдесят дев'ять мінут, а в сім сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. Тоїсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машині сиділи і проізводили наблюдєніє. Коля – свідок. Не виходили вони з готелю.

– От яка загадка! – зловісно усміхнувся капітан. – Но ми її розв'яжемо. Бля буду, коли ні. Так шо давайте: добровільне зізнання пом'якшить вину.

– А в чому нам зізнаватися? Ми зайшли до готелю тільки щоб зателефонувати по міжміському. Я у Тбілісі дзвонив. І жодного газика не було. А коли верталися, газик знову стояв, – сказав Тенгіз.

– Ах ти ж гавно! – обурився рудий.

– Ви шо, кудись відлучались? – спитав капітан у ментів.

– Куди там! Стояли, як прокляті! Він же вас на понти бере! Коля, скажи!

– Стояли ми, – буркнув Коля і хруснув товстими пальцями.

– Добре, – кивнув капітан. – Тоді, як казав Ілліч, підем другім путьом. Де ваша машина?

– На стоянці. Тут недалеко, – відказав Тенгіз, і я вирішив, що він збожеволів.

Капітан підвівся з крісла:

– Ну що ж, пішли подивимось.

Але в голосі його вже не було такої твердості, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв'язатися з таким ідіотом. Навіщо він сказав, де машина?

Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попід руки, а на стоянці взагалі пустили вперед. Тьмяне світло ліхтарів лише злегка освітлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутінках межи автівок, але, змірявши оком металеву загорожу, зрозумів, що тікати безглуздо. Тим часом Тенгіз підійшов до авта, хвильку подзвенів ключами, відімкнув салон і багажник і з переможним виглядом подивився на міліцію. Я не вірив своїм очам. По торбах ані знаку. Не вірили очам і міліціонери. Вони запихали голови в салон, матюкались і навіть принюхувалися.

– Товар був! – кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?

– Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

– А по-моєму, мило, – засумнівався рудий.

– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?

Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.

– Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.

Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:

– А міг ключик і не підійти.

– Який ключик?

– Ось цей. Універсальний. Гарантія – п'ятдесят на п'ятдесят.

Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей, кинулися вони в очі щойно.

– Ну, ти даєш! – вжахнувся я. – А якби ключик підвів?

– Навіть не хочу думати. П'ятдесят на п'ятдесят.

– А якби подібної «Волги» не виявилося?

– Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

– А як же дівчата?

– От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.

9

Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.

– Скільки заробили за цей час?

– Перестань ці свої жарти? – відмахнулася Наталя. – А де грузин?

– Чекає нас. Вдома. Він мусив негайно поїхати, хтось там йому повинен телефонувати. Чекає нас у себе.

– І ти думаєш, ми поїдемо до нього? За кого ти нас маєш?

– Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.

– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

– Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так – тільки з видження. – Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула: – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваї.

Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:

– Ну що, допиваєм шампанюру – і гайда?

– А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.

– На таксі десять хвилин.

– А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.

– Я розцінив твоє мовчання як згоду.

– Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.

– Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?

– Справді, що? – стенув я плечима. – 3 дитиною не кидав, гаманця не крав.

– Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.

– Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».

– З яким «югом»?

– Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.

Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.

– Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?

– Ні, ми зайняті.

– Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.

– Знаєш, це дуже дорогі дівчата.

Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:

– А ти на що розраховував?

– Ну як? За стіл!

– Не той калібр.

– Вони що, валютні?

– А ти думав! Так що тримай ґраби.

Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.

Василь Ґабор

Стефан Кирнов, знайомий болгарин

Hє можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрівся цілком випадково, прив'язуюся так міцно, немов ланцюгом, і вони довго живуть у моїй пам'яті, а інші, з якими колись часто бачився, не залишили в душі жодного сліду.

Болгарина Стефана Кирнова я бачив лише упродовж тижня, коли з дружиною під час відпустки винаймали в нього кімнату в Поморії, але він часто згадується мені.

Привітний, чорнявий, невисокого зросту чоловік, який мав на лівому мізинцеві відрощений і випещений довгий ніготь, яким час від часу любив почухувати кінчик носа. Іноді мені здавалося, що Стефан вишпортував ним з-поміж зубів і залишки їжі, але за подібним заняттям ніколи його не заставав.

Таким же привітним, чорнявим і невисокого зросту чоловіком був і його брат Атанас, який цілий день валявся на пляжі, а на ніч приходив ночувати в Стефановій кухні на тапчані.

Стефан Кирнов жив у Великому Тирнові, і тільки на літній сезон приїжджав в Поморіє. Він пригощав нас з дружиною на кухні ракією, якій уже десять років, і запрошував приїжджати в Поморіє наступного року. Ми закусували ракію персиками і розмовляли ламаною російською.

Він працював водієм-дальнобійником і через це мав великі проблеми з хребтом (коли машину підкидає, то велика напруга йде на хребці), і йому довелося робити операцію, – показував зарубцьовані шрами на спині, – але з пенсії важко прожити, тож щоліта здає квартиру в Помори. А ким ми працюємо? – питав нас із дружиною. «Я бібліотекарем, а дружина в університеті викладає», – відповідав йому. «Але ви небагато заробляєте», – казав зі співчуттям Стефан. «На життя вистачає», – заспокоювали його.

Ми смакували ракією й сміялися. Проміння західного сонця купало в червоних променях Гранатове дерево на подвір'ї й затоплювало своїм відблиском всю кухню.

– Чи вам подобається в Помори? – питав Стефан.

– Звичайно, – відповідали йому. – Тут малолюдно і затишно, тепле море і чорний пісок й багато морепродуктів – від простої цаци до білої акули.

Стефан розповідав, що ще в давнину римські воїни зауважили лікувальні властивості чорного піску, він швидко гоїв рани.

І раптом Стефан почав розповідати про свою поїздку до дружини на Різдво у Рим. Вони зустрілися в місті, в кафе, але дружина так і не запросила його до себе. Господар не дозволяє, сказала. Й обидва сини працюють в її господаря. Але й вони не знайшли часу зустрітися з ним. У нього склалося враження, що сини зумисне уникали його. Різне думав і про дружину та її господаря.

Уже десять років жінка працює в Італії і не хоче повертатися в Болгарію. І вже десять років він живе сам. Розривається між Великим Тирновом і Поморієм. А задля кого? Сини також не хочуть повертатися в Болгарію. Кажуть, щоб продав квартиру в Поморїї і розділив між ними гроші. Адже взимку тут ніхто не живе, а вітри такі скажені, що з ніг збивають. Місто взимку видається мертвим. А раніше вони любили тут відпочивати разом з дітьми.

Раптом Стефан згадав, що забув погодувати Лізу, свою собачку, і швиденько поніс їй їсти.

Я часто спостерігав з балкона за Стефаном і його сучкою Лізою, поміссю французького бульдоґа з пінчером (дружина казала, бульдоґа з носорогом). Він привіз її з Великого Тирно-ва, і вона жила в Поморїї під Стефановою машиною, прив'язана до ланцюга. Либонь, стерегла стареньке «пежо», і як припікало сонце, відсувалася від палючого проміння в затінок автівки.

У маленької чорнявої собачки нижня щелепа була трохи висунутою вперед, тому Ліза їла важко, схиливши голову набік і притиснувши її низько до землі. Я рідко чув, щоб сучка гавкала. Лише іноді вищирювала пащу в хижому оскалі. Переважно була мовчазною, дивилася на нас насторожено. Моїй дружині цей маленький бульдоґ з носорогом одразу ж не сподобався.

Стефан казав, що вечорами і вранці гуляє з Лізою безлюдним узбережжям, але ми жодного разу не зауважили їх на березі моря. Бачили тільки на пляжі його самого або з братом Атанасом, як засмагали до обіду. Тоді обоє привітно махали до нас руками й усміхалися. Атанас також жив самотньо.

Якось Стефан запропонував нам свої послуги водія: повезти за таку ж ціну, як їздить автобус, в Несебр, старовинне містечко, яке звели давні римляни, і ми з дружиною без вагання погодилися.

Дорогою Стефана потягло на історію. Він з гордістю розповідав про боротьбу болгар з турками й не приховував до них своєї дикої ненависті, хоча зовні сильно нагадував саме турка. Він казав, що турки не дозволяли болгарам зводити високі церкви, вікна на них мали бути нижчими за турецького вершника, тому давні церкви такі низькі, немов би провалюються в землю.

Місцями проїжджали депресивні райони, бензозаправки «Лукойл». Так, Болгарія бідна, але гостинна і щедра країна, казав Стефан, а відтак тихо додавав, що росіяни вже скупили всю Болгарію.

Автомобіль Стефан залишив на безкоштовній стоянці в новому місті, і ми пішки подалися в старе місто. Стефан був нам за гіда, і ми довго блукали вузькими вуличками, милувалися вцілілими будинками, затишними двориками, руїнами давніх храмів і давньоримського театру, заглядали в різні крамнички. Коли ж запропонували Стефанові разом пообідати, він категорично відмовився, але додав, що залюбки випив би з нами кока-коли, отож ми вирішили з дружиною піти на каву. Сиділи на терасі ресторану й смакували запашним напоєм, а Стефан пригублював пляшку кока-коли. Поряд синіло море й виднілися кораблі, і навіть лайнер «Україна» з рідної України був пришвартований до пристані.

Ми розмовляли про різні дрібниці й сміялися, а я все думав про Стефана і його прив'язаність до Великого Тирнова, Поморія, старенького «пежо», брата і сучки Лізи. Невидимі ланцюги приковували чоловіка до всього, що оточувало його, немов Галерника до ґалери, через що він видавався мені страшенно нещасним. – А хіба ми чимось відрізняємося від нього? – питав я себе. – Ми ж так само живемо, прив'язані до свого міста, дому, роботи, родини, але ніхто з нас не відчуває себе від цього нещасливим?

– А найгірше те, – несподівано сказав Стефан, – що мені перестали снитися сни.

І тут він згадав про давньоримський фонтан, якого ми ще не бачили. З нього й досі люди п'ють воду! – захоплено сказав Стефан, і ми неодмінно повинні попробувати її.

П'ючи воду, я чомусь згадував чорний пісок на узбережжі, який гоїть рани, але, виявляється, не всі…

Опубліковано в книзі: Василь Ґабор. Про що думає людина: Візії та невигадані історії. – Львів Л А «Піраміда», 2012.

© В. Ґабор, 2012

Марина и Сергей Дяченко

Феникс

* * *

– Восстанет, на что спорим?

– Нифига не восстанет.

– Так спорим?

– Не восстанет!

– Давай зажигалку. На что спорим, ну?

На заднем дворе школы, позади поросшей травой спортплощадки, трое мальчишек поджигали феникса. Он вспыхивал, окутывался красными языками и распадался пеплом, чтобы через секунду восстать и появиться снова – живым и здоровым, с железной цепочкой на лапе.

Цепочка не горела и не распадалась. Старший из мальчишек держал другой ее конец, затиснув в кулаке.

* * *

Где-то за спортплощадкой, у бетонного забора, вспыхивало и гасло красное зарево. Дима сидел за последней партой у окна; места трех одноклассников пустовали. Вчера Длинный хвастался, что отец добыл ему феникса…

– Греков, ты слушаешь?

– Да, Ирин-Антоновн.

– Так смотри на меня, а не в окно! Будущее воскресенье – день Выбора, ты знаешь?

– Да.

Ирина Антоновна вздрогнула и пригляделась внимательнее. Потом нахмурилась, будто вспомнив неприятное, вздохнула и продолжала, обращаясь теперь ко всему классу:

– Рыба ищет где глубже, а человек – где лучше. В будущее воскресенье все мы будем выбирать, как нам дальше жить. Вы, как несовершеннолетние, не имеете права голоса, тем большее значение приобретает выбор ваших родителей…

Дима вертел в руках карандаш. Кончик его был изгрызен, как облюбованное бобрами дерево.

* * *

Вчера они ходили к нотариусу всей семьей… бывшей семьей. Отец нервничал, сжимал и разжимал пальцы, потом спохватывался, клал руки на колени, старался казаться спокойным и даже веселым.

Дима, говоря официальным языком, «присоединялся к выбору мамы». Мама решила голосовать за «Синицу в руке». А отец сказал, что не станет выбирать «Синицу» даже под страхом расстрела – он еще молод, полон сил и хочет многого в жизни добиться.

Он выбирает «Рывок в будущее», на эмблеме которого нарисован бегущий гепард.

Диме снился этот гепард. Как он стелется в воздухе, будто дым от папиной сигареты. По закону, если бы Дима сказал нотариусу, что хочет остаться обязательно с папой… Да еще прибавил, что молод, полон сил, хочет многого в жизни добиться… Что-нибудь в этом роде, специальным языком, красивыми словами, как в рекламе. Тогда ему разрешили бы «присоединиться к выбору отца». И папа – Дима видел – немножко на это надеялся, но ведь рядом, касаясь Диминого плеча, сидела мама!

Самым ужасным был момент, когда нотариус, толстая тетушка в сиреневой блузе, спросила Диму ласковым голосом, к чьему выбору он хочет присоединиться. Дима молчал; у нотариуса был маленький кабинет с террариумом, в котором жила двухголовая змея, и Дима смотрел на нее и думал: а что, если эти головы проголосуют по-разному?!

Его уговаривали минут двадцать. Он не отвечал и старался не плакать. В конце концов выдавил, как и было уговорено, что он «присоединяется к выбору матери». Нотариус двумя руками взяла печать, с натугой приподняла над столом и опустила на край заверенной бумаги, из-под печати повалил пар, а нотариус, отдуваясь, поздравила Диму с выбором… И у него потемнело перед глазами.

Они вышли на улицу. Шел дождь. Дима плакал, уже не скрываясь, а отец кричал на маму, и капельки из его рта смешивались с дождинками:

– Ну почему ты мне не доверяешь? Почему ты мне доверяла двенадцать лет, а теперь перестала?!

Мама стояла, бледная и очень твердая, цедила слова сквозь зубы, как цедят сквозь сито воду из-под макарон:

– Я тебе доверяла. Я с твоей подачи проголосовала за «Любителей цветов» на прошлом Выборе! И что с нами сделали твои «цветы»? В каком мире пришлось жить столько лет, во что превратился твой сын в этом мире?!

Отец как-то весь провис, будто дождь размочил твердый стержень, на котором держалась его спина.

– Чем же плох этот мир, ну, подумаешь, несколько странностей… Свет, вспомни, мы ведь решали вместе!

– То «доверяешь», – сказала мама желчно, – а то – «решали вместе». Так вот теперь, мой дорогой, «вместе» я решать не буду. Выбирая «Синицу», я, по крайней мере, знаю, что Димка нормально доживет до совершеннолетия. Я знаю, что делаю, ясно тебе? Я отвечаю за свой выбор, ясно?!

– Зачем это нужно? – спросил Дима, о котором, кажется, забыли. – Зачем обязательно… Зачем выбирать?