Соловецький етап. Антологія

Соловецька ж каторга після 1931 року лишилася місцем перебування найбільш небезпечної частини в’язнів і частини малопридатних, переважно хворих каторжан.

На острові припиняються тепер майже зовсім лісозаготівлі, ліквідується цегельня, закривається чинбарня та ливарня. Найбільше уваги у виробничій сфері на Соловках приділяють тепер сільському господарству.

1 травня 1933 року, по закінченні будівництва Біломорського каналу, всіх «непевних» соловчан і несоловчан повернено на Соловки. 1933 і на початку 1934 року на острів прибули нові в’язні – члени партії, совєтські письменники, підсовєтська інтелігенція, словом, ті, що ще в 1929—30 рр. стояли при державнім кермі й були хоч маріонеточними, але суддями і прокурорами на показових судових процесах.

Ще коли ці неофіти були на Поповому острові, на порозі Соловків, і в тому добре ізольованому таборі осягли неабияких «успіхів» на важкій фізичній праці, чим вихвалявся начальник 9-го Кемського відділу Ієвлєв перед начальником 3-го відділу Біломорсько-Балтійського табору, – то цей останній зовсім не поділяв ентузіязму Ієвлєва. Начальник 3-го відділу говорив, що його завдання – не привчати до фізичної праці цих «недострелених», а берегти, щоб вони не втекли з табору й не зняли повстання.

Уже від цього часу на Попів острів привозили переважно політичних в’язнів, і то здебільшого інтелігенцію. Вийняток становили шахраї найвищої «кваліфікації» та чужоземці, яких, як правило, звинувачували в шпіонажі.

У цей час не було вже на Поповому острові «славетного» Курилки, що вимагав від в’язнів кричати «здра» так, щоб «здра» те чути було «за 65 кілометрів», не палили живими людей у бараках; не ходили «дневальні» з киями («дринами») й не кричали «вилітай до останнього», допомагаючи «вилітати» «дрином». Нічого цього вже не було. «Дневальні» – прибиральники бараків – були переважно милі люди – колишні священики чи професори, які всіляко дбали про найкращі умови для своїх товаришів. Мили підлоги, одержували на бригаду хліб, талони на обід. Бригадир з тих, що працюють, живучи разом з бригадою, не вимотував з людей жили режимом і працею, бо сам жив поруч, спав і їв те, що й усі; а це нагадувало йому, що той же бригадир міг завтра бути й небригадиром.

1933—1937 рр. Соловецький концтабір знову повернувся до старих своїх географічних меж (1926—1927 року), тобто не виходив за межі Попового острова, та й там був один тільки табір, «Морсплав», що правив більше за пересильний пункт, ніж за виробничий табір.

У цій добі, як і в попередній, переважну частину соловчан становлять селяни-українці, учасники селянських заколотів 1929—1932 рр. агрономи, вчителі, лікарі, письменники, поети, вчені, студенти з совєтської України.

Друга група складалась із так званих «інонаціоналів»: казанських і кримських татар – на чолі з Султан Галеєвим і Галеєм Галеєвим; туркменів, таджиків, узбеків – на чолі з Ходжаєвим і Усмановим; вірмен – на чолі з братами Лебледбежанами; грузин – на чолі з полковником Яшвілі, Кікодзе та Гугунашвілі; фінів, удмуртів, східних фінів (карелів); німців – на чолі зі своїми пасторами і німцями – совєтськими діячами; білорусів – на чолі з Рак-Михайловським, М’ятлою, Дворчаніновим; поляків – на чолі з Вишневським; кабардинців, балкарців, осетинів, інгушів, азербайджанців та інших народів Кавказу – з їх мулами і старшинами; нарешті, росіян – на чолі з академіком Флореньким, Песоцьким, Пороховниковим та іншими. У цьому багатонаціональному конгломераті були й чужоземні піддані – починаючи з німців і французів і кінчаючи японцями та американцями.

Окрему категорію становили 325 людоїдів з часів голоду 1932—33 року, між ними 75 чоловіків і 250 жінок.

Оце, власне, той склад соловецьких каторжників 1933—1937 років, що я особисто мав нагоду добре пізнати.

Організаційна структура, як і в усіх совєтських концтаборах, заснована була на виробничому принципі, з тією лише ріжницею, що Соловки не являли в цей час суто виробничої каторги; бо в’язні соловецькі мали надто велику кількість всіляких спеціальних приписів у своїх вироках та інших супровідних документах на них, що, по суті, зводило тут нанівець виробничі моменти. На Соловках було в цей час аж три «спецізолятори». Усіх в’язнів, що не сиділи по ізоляторах, ділилося на низку категорій, які ріжнилися своїми правами щодо пересування та перебування на певній території Соловків. Так, була категорія з правом перебувати лише в Кремлі; з правом перебування за Кремлем, але в зоні Кремля (радіусом 2 км); з правом пересування (у службових справах) по острову чи по всіх островах, звичайно, з конвоєм; з правом планети в межах 5 км зони навколо острова (теж, ясна річ, з конвоєм). При чому всі ці «права» були дуже непевними; сьогодні ви маєте «право», а завтра сидите в найглибшому ізоляторі. Найважливішим було – не потрапити, як там говорили, на «прицел» третій частині, тобто місцевому тюремному НКВД. Якщо у 3-ї частини не було на вас інших матеріалів, крім надісланої разом з в’язнем «справи», коли вам не «пришито» було шостого (шпигунства) чи восьмого (терор) пункту, ви могли мати деякі з цих «прав».

На цей час, як уже говорилось вище, виробнича діяльність Соловків зводилось головно до сільського господарства. Лісгосп, Йодпром, Рибпром – були невеличкими. Там працювало мало людей. До того ж у Йодпромі, як і в Рибпромі, могли працювати тільки в’язні, що мали право плавання по морю, а таких людей на Соловках тоді майже не було. Отже, все довелося скорочувати і згортати. Лишилося тільки сільське господарство, розташоване на чотирьох пунктах: 1. – Прикремлівський, 2. – Есаковський, 3. – Муксольмський, 4. – Анзерський. Пункти ці, де працювали колись ще соловецькі ченці, розбудовано за останніми приписами агрономічної науки. Звичайно, всі вони були нерентабельними, але в умовах Півночі вражали гостей великими досягненнями. Досить сказати, що холмогорської породи корови (так званого «соловецького отродья») на острові за лактацію (10 місяців) давали від 7 до 12 тисяч літрів молока. Господарство це загалом мало показовий характер й розраховано було на замилювання очей гостям.

В’язні ходили коло рогатої худоби й коней, працювали на городі та меліоративних роботах, косили траву.

Усім соловецьким господарством керувала виробнича частина управи острова. На чолі окремих відділів до середини 1937 року, як правило, стояли в’язні.

Начальником соловецької каторги був тоді заслужений чекіст Іван Пономарьов. Це був страшенний тиран, що дивився з-під лоба, називав усіх на «ти» і з особливим притиском підкреслював, коли збирав керівників виробничої частини острова, що вони всі лише «недостреленные». Любив серед ночі приїздити на той чи інший пункт за Кремлем, і горе було тому з керівників сільгоспу чи молочної ферми або свинарника, коли заставав його сонним: коли він, сам Пономарьов, не спить і «піклується» господарством, то як же сміє спати цей «недостреленный!» Був суворий і несправедливий. Викликаний до начальника в’язень ішов на розмову, як на шибеницю. Був повним господарем і мав силу-силенну «стукачів» (донощиків), так що знав про все, що діється на Соловках, краще, ніж «Третя часть».

Після убивства Кірова режим на Соловках різко погіршав. Багатьох в’язнів посаджено до ізоляторів, багатьом продовжено термін ув’язнення, і то – не менш, як до десяти років. Створено нові ізолятори, де посилено конвой і погіршено харчування (максимум 300 гр. хліба і, крім хліба, нічого); заведено постійні обшуки, збільшено військову охорону. Коли за другої доби до Соловків підходили чужоземні пароплави-лісовози, куди соловчани навантажували ліс, то тепер 25-кілометрова водна зона навколо островів стала заказаною зоною не тільки для іноземних кораблів, ба й для звичайних собі човнів-баркасів карельських поморів. Простір навколо острова міновано. Міновано й фарватер до соловецької бухти, що звалася бухтою «Благополучия». Дворазові на день перевірки, на яких в’язень мусів називати своє ім’я та по-батькові, і щотижневі «генеральні» перевірки, коли в’язень повинен був відповідати на кільканадцять запитань аж до «бабушки и дедушки» – стало звичайним явищем. Начальник острова чи 3-тя частина повинні були мати точну інформацію про те, де перебуває кожен в’язень, що він робить і що він за оден. Тікати з острова стало просто неможливо. Щоправда, спроби тікати бували, але жодна з них не закінчилась щасливо.

Коли втік капітан далекої плавби Стерельговський, що з двома кримінальниками украв моторовий човен військової оперативної охорони і зник, – їх шукало не тільки само соловецьке начальство та охорона. На розшуки відряджено навіть літаки, човни й пароплави. І черев два тижні Стерельговського десь коло Коли таки піймано.

Трагічно закінчилася взимку 1933 року і так звана Анзерська втеча, коли група в’язнів з острова Анзера, дізнавшись, що море навколо острова замерзло до Літнього берега на материку (це буває раз на 50 років), – одної ночі забила начальника острова, обеззброїла охорону і, забравши лижви, подалася в напрямі Літнього берега. Але на березі її одразу ж зустрів мало не цілий полк війська НКВД з гарматами та кулеметами. В’язні з кулеметом і гвинтівками вступили в нерівний бій і всі майже полягли на бойовищі. З 40 чоловіка втікачів до Кремля потім перевезено тільки п’ятьох.

Тікали ті, що не витримували «исправительной» політики, не бувши навіть в ізоляторах. А в ізоляторах панував жах.

Народній учитель Борейша (з совєтської Молдавії) сидів у другому соловецькому ізоляторі. З неймовірними труднощами він тікає з третього поверху ізолятора і перелазить через кремлівські стіни. Потім прив’язує себе рушником до двох «баданів» (деревин) і кидається вплав Білим морем. Це було в жовтні 1936 року, коли на Білому морі починалися шторми. По двотижневих розшуках труп утікача з двома «баданами» був знайдений десь за сотню кілометрів від острова.

Постійні нагінки, труси, ізолятори, шпигунство, постійне чекання розстрілу, суворого ізолятора, нових і нових тортур доводили людей до божевілля. В’язні вішалися, топилися.

До середини 1937 року на Соловках зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл. Тоді в цьому концтаборі були представники найрізноманітніших політичних партій і угруповань. Тут можна було побачити і монархістів-гетьманців, і федералістів, правих і лівих есерів, комуністів і соціял-демократів.

«Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академік Кримський, що вона нагороджує всіх рівно й однаково (його самого, так само, як і його «ворога» Грушевського), справді таки вдарувала всіх однаковими концтаборами. Опинившись на Соловках (чи в інших таких же значних місцях) перед єдиною для всіх небезпекою, багато з в’язнів забули про давні політичні чвари й незгоди, браталися між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях.

Четвертий період в історії половецької каторги слід починати з того часу, як на чолі НКВД СССР став Єжов. Становище трудящих і підсовєтської інтелігенції України стало нестерпуче тяжким. Гіршає й без того гіркий режим на Соловках.

Уже з зими 1936—1937 року на Соловках в’язнів чимраз більше обмежували в праві перебувати за межами Кремля. Багатьох садовили до ізоляторів; чимраз частіше на острові відбуваються «фашистські» процеси, після яких десятки людей діставали додаткові терміни ув’язнення й опинялися в ізоляторах. Тому 1937 року нікого майже не звільнено з каторги. Всі, хто відбув термін ув’язнення, діставали, як правило, додаткові терміни по 5—10 років. Обмежено вихід за браму Кремля. У Кремлі зібрано силу в’язнів. А що всім в’язням цим не можна було дати роботу в Кремлі, то створилася група «ненаряджених» (від слова «наряд»). Люди ці сиділи без праці, і, звичайно, одержували гіршу, голодну пайку.

Нарешті, десь 22 чи 25 червня 1937 року, зігнали до Кремля всіх в’язнів і оголосили, що віднині соловецькі острови, які досі вважалися за 3 відділ Біломорсько-Балтійського табору, перетворюється на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР», а в’язні зватимуться не «заключенными («зека»), а «лишенными свободы» (л/с). Обмежено право листування. У листах не можна подавати ні географічних, ні топографічних, ні будь-яких інших відомостей про життя й становище на островах; осіб же, які подаватимуть у своїх листах ці відомості, суворо каратимуть.

Через брак придатної для використання робочої сили сільськогосподарський сезон на Соловках закінчено з великими труднощами. До того розпочато роботи коло перетворення соловецького Кремля на в’язницю у повному розумінні цього слова. Почалися ремонти, перебудови. На острови привезено багато цегли та іншого будівельного матеріалу. Мали будувати за 2 кілометри від Кремля, на території колишньої цегельні, ще одну величезну тюрму наймодернішого типу. Щоб дістати робочу силу, нове соловецьке начальство звернулося до «Белбалтлагу» з проханням надіслати на острови «соцблизких» – усякий карний елемент. «Белбалтлаг», звичайно, з охотою зібрав «отпетых девочек и мальчиков» і надіслав на Соловки (остобісіли вони там усім своїми «делами»). Коли соловецьке начальство глянуло на тих, «соцблизких», що нагадували що хочете, тільки не людей, то йому одразу ж стало ясним, що користи з них ніякої не буде. Мусіло організовувати для них спеціальний ізолятор, а через місяць з подякою повернуло «Белбалтлагові». Але незабаром проблему робочої сили розв’язала сама єжовська дійсність: до Соловків навезли силу-силенну звичайних колгоспників, людей, що мали менше як два роки ув’язнення. Старих соловчан тоді замкнули в Кремлі чи посадили до ізоляторів.

Крім того, щодня тепер літаками й пароплавами з усіх кінців СССР везли на острови в’язнів з 10, 15, 20 і 25 роками ув’язнення. Між «ворогами» були й родини розстріляних Якіра, Тухачевського, Ягоди та інших. Були тут і якісь ленінградські учні – зовсім діти, звинувачувані в троцькізмі. Вони, плачучи, клялись, що не читали навіть «Уроков октября» Троцького.

Багатьох в’язнів привозили з великими капюшонами на головах, які закривали їм обличчя. На грудях у такого в’язня був тільки нумер. Під цим нумером в’язня садовили до камери, на нумер викликали. Під страхом розстрілу в’язневі заборонялося називати своє прізвище. Навіть соловецьке начальство часто не знало, хто саме перебував у його «секретних ізоляторах». Таємниці такі відомі були тільки тим високим установам, які посилали сюди цих живцем похованих.

І раптом, коли вже всіх було переведено на тюремний режим, несподівано наприкінці року з Соловків вивозять два великих етапи. З першим етапом покинула соловецькі острови основна маса політичних в’язнів-українців.

Уже на материку я бачив в’язнів, що їх 1937—1938 рр. привезено на Соловки будувати і розбудовувати нову соловецьку тюрму. Вони розповіли, що 1938 року всіх в’язнів кудись вивезено, тюрму ліквідовано й розпочато будівництво військово-морської бази. Куди саме вивезено в’язнів, якими забиті були камери на Соловках, вони не знали. Але вивезено їх не соловецькими (Соловки мали два своїх пароплави), а якимись іншими великими пароплавами.

Готуючись до війни, кремлівські володарі вирішили перетворити соловецьку тюрму й архіпелаг на опорний пункт своєї експансії на Захід.

Так закінчила своє існування совєтська соловецька тюрма…

Подаючи далі свої спогади про українську інтелігенцію на Соловках, мушу насамперед сказати, що скупість наведених матеріялів про окремих в’язнів пояснюється тим, що люди ці ще й досі перебувають на терені «темного царства». Тимчасом пишу тільки про те, що не є новиною для енкаведистів. Коли ж говорю більше, то мушу вважати на долю цих ще й нині підсовєтських людей.

Боляче мені, що й сьогодні не можу говорити на повний голос все про наших страдників і звитяжців; але вірю, що настане час, коли наша інтелігенція повернеться з тих нетрів несходимих і, оновлена духом, розповість сама про себе.

Ті, чиї імена не значаться в історії

Генадій САДОВСЬКИЙ

*1 Геннадій Садовський народився у 1897 р. в с. Ков’яги на Харківщині в родині священика, за іншими даними – в с. Чернички біля Бердичева. Навчався у Київській духовній семінарії, а згодом у Київському університеті. З 1918-го в армії УНР, неодноразово тікав з денікінського полону. У 1918—1920-му перебував у Житомирі, був військовим комендантом, видавав газету, боровся з більшовиками, дбав про українські кадри. У 1920-х вчителював у с. Сестринівка біля Бердичева.

У 1926 р. його заарештували в Харкові, а 3. 04.1929-го засудили на 10 років концтаборів. Відбував покарання в Белбалтлагу і на Соловках.

9. 10. 1937 р. його засудили до розстрілу, а 3. 11. 1937 р. розстріляли у Сандармоху. При обшуку було вилучено його роман «Сонячні ночі» та повість «Семінаріада».

Син залізничника, семінарист Київської духовної семінарії, а згодом студент Київського університету, Генадій Садовський ще на 19 році життя вступив до Української петлюрівської армії й до останнього подиху вважав себе за солдата цієї армії. Високого і стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, Генадія знали, як молодого, але відданого справі національної та соціяльної волі українського народу. Знали і поважали.

1933 рік. Дев’ятий Кемський відділ Біломорсько-Балтійського табору «Морсплав», вечір. Лежу на верхніх нарах. Чую, хтось питається про мене. Устаю, спускаюсь на підлогу, відгукуюсь.

– Це ви Підгайний? – питає.

– Я, – відповідаю.

– Ви з Харкова?

– Так.

– То ми ж з вами – земляки. Я сидів у спецкорпусі Холодногорської тюрми. Я – Садовський.

Ми познайомились.

Генадій Садовський сидить вісім років у тюрмі. Він все уже бачив. Переміряв босими ногами Соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий, як і ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав. Як і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може і як може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи свій довгий тюремний досвід, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу не забрудненою.

Не минуло й місяця, як навколо Садовського створилася ціла група українців, як уже без протоколів, зборів і постанов утворилася міцна спілка, як на «Морсплаві» відроджуються українські традиції матеріальної і моральної допомоги один одному, – у всяких умовах, повсякчасно, незалежно від території.

Одного дня нас з Генадієм, а з нами й тисячу інших, відправляють до соловецької бухти «Благополучия». Виконавши всі церемонії прийому, направляють з невеличкою групою на найгіршу «командировку», на так звані Пічуги (в північно-східному кінці соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водорослів. І тут Генадій виходить зі становища. Бачучи, що ми, кілька чоловіка українців-інтелігентів, напевне загинемо, – він, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пічугів і були призначені на інші, легші, роботи, хоч сам лишається там.

Білими ночами ми довго не спали і розмовляли на найрізноманітніші теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку ясну, струнку, сповнену поетичного надхнення. Від Генадія Садовського почув я слово, сказане вільною, незалежною, високо принциповою людиною, яка ні за що, ні при якій погоді не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Генадія була Україна – вільна, Незалежна Держава.

Тими ж ночами читали ми написану на острові книжку Генадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі про наші національні змагання.

Часом Генадій діставав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:

Вони ж його не вбивали,Не четвертували.Вони з нього, молодого,Живцем серце видирали.

З таких, як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили з них кров.

Інколи Генадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього пісень тих учились інші й співали їх нелегально на Соловках на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій Східній Фінляндії. З пісень цих пригадую тільки початок однієї, а другу – цілком.

Перша оспівувала замучених на соловецькому острові петлюрівських отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:

Спіть невідомі,Спіть замучені,Спіть у мохах серед лісів.Шумлять сосни соловецькіНад могилами борців.

Другу складено на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вона була поширеною не тільки серед українців, а й серед інших, що там перебували. Навіть при розгромі однієї організації, що готувала масову втечу ув’язнених, фігурувала, як зразок агітаційної акції, саме ця пісня. Автора її ГПУ так і не пощастило відшукати.

Слова цієї пісні такі:

Пікети сплять вночі,Бори гудуть глухі,А на кар’єрах горять вогні…То ми – замучені,На смерть засуджені —Тяжкими кайламиБ’ємо граніт.У нас одна сім’я, —Ми побраталися:Туркмен, узбек, чечен,Сумний грузин,Син України,І карельськії «каймени»,Удмурт і чех,Литвин і білорус.Довбаєм кайлами,Б’ємо ми ломами,І шлем прокляття —Усім катам…І вірим – змучені,На смерть засуджені,Що прийде помсти часІ кари вам.

Та згодом Генадій Садовський дістається з Пічугів до соловецького Кремля, а з нього, вже за моєю допомогою, – вартовим на сінний склад сільгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сиділи ми, і Генадій розповідав про українську національну революцію, про все, що знав, бачив і своїми руками робив, і як згоріла молодість його в боротьбі й неволі.

Ось він, молодий Генадій, звільняє житомирську тюрму, набиту тільки українцями – петлюрівцями, заарештованими Денікіним і приреченими на розстріл, бо денікінці, під тиском української армії, мали тікати з міста.

Ось він, Генадій, – воєнний комендант і фактичний керівник Житомира та Волинської губернії. Двадцятирічний юнак мусить брати на себе провід у такий бурхливий час.

Якщо ми винні, – казав Садовський, – що програли революцію, то не тільки ми винні, а винен і весь наш народ. Спробуйте творити нову національну Українську Державу, коли дядько на запитання, якої він національності, відповість – православної.

А проте Садовський вишукує людей, добирає кадри, організовує газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру і садовить його за редактора, заміщує посади в урядництвах українцями, дбає про госпіталі для поранених, про дитячі будинки, і не забуває й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працює. Викриває підпільний большевицький комітет, заарештовує й розстрілює, без милосердя і без зла, бо того вимагала справа Української Незалежности. Розстрілює навіть того, що перехрестився і крикнув: «Господи, я русский человек», бо того вимагала справа Визволення, і не було чого «русским человекам» йти до большевицьких запільних комітетів.

А як відступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кількома козаками, кулеметом і автомашиною останнім, бо мав палити папери. І коли ці папери горіли, а телефоніст з вокзалу що п’ять хвилин сповіщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабінету Садовського вривається Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армію Симона Петлюри і УНР і прийшов намовити і його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрівця», якого кілька місяців тому врятував від розстрілу денікінцями, пригадав, як жалюгідний тоді М. Любченко обнімав і цілував його. Сьогодні ж, коли погіршала ситуація, цей «герой» став перекинчиком і приходить намовляти і його.

– Я не бачу на тобі зброї, – сказав Садовський. – Геть з кабінету! Бо накажу розстріляти, як пса.

– Ідіот ти! – крикнув Любченко і прожогом вискочив із кабінету.

До арешту Садовський весь час жив нелегально і працював у підпіллі, тоді як його товариші по партії згодом примушені були опинитися в членах КП(б)У, і з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та іншими високими урядовцями совєтської України.

Минали роки. Садовський вже в спецкорпусі, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстріляли, а дали десять років «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибивається з далекої Волині до Харкова, доходить до кабінетів високих урядових осіб совєтської України, колишніх товаришів Генадія, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тоді ще казав йому, що він дурень, але він мене не послухав».

Якось, сидячи на березі Білого моря й розповідаючи про прибуття на острів нових і нових партій ув’язнених, колишніх високих достойників совєтської влади на Україні, Садовський сказав: «Я не злостива людина і все своє життя клав і кладу за нездольну, дружню, консолідовану, пройняту наскрізь щирістю й доброзичливістю ідею єднання нашого народу, нашої інтелігенції. А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка. Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно».