Соловецький етап. Антологія

Переночували. Осталося у нас дві банки консервів і дві грудки сахару, бо ми увечері одну із’їли. Нагріли окропу, укинули туди консервів, розварили, розділили чашкою зварені консерви та й попоїли їх. Пішли ми далі в напрямку тієї сторони, де собака гавкала. Пройшли ми не багато. Тут уже не так було трудно іти. Хоч болото було, ну рівне. Вже показалися берези; обрадували вони нас, бо вони неначе давали нам знати, що тут недалеко живуть люде. От ми переходимо ті берези, коли чуємо собака ізнову гавка. Ми прямо й пішли на той голос. І знову ідемо, а крик собаки від нас віддаляється. Я й кажу товаришеві: «Це десь охотники пішли і ми їх не дожинемо». Потомилися. Осталася у нас тільки одна банка консервів. І їсти хочеться і ноги не несуть. Але ідем далі, а собака то гавка то перестає та все віддаляється від нас.

Я й кажу своєму товаришу: «Давай вилізім на гору, а я іще раз вилізу на дерево і подивлюся, чи не видно спереду нічого». Вилізли ми на гору і виліз я на деревину, ну вже не на високу, бо тут на горах вже не було високих дерев. Виліз, глянув уліво, глянув управо, коли дивлюсь, аж бачу велике озеро, а потім боці озера будинки стоять і бачу, що люде коло них ходять. Я сказав своєму сопутникові, що бачу будинки. Він радить мені злазити з дерева і хрестячись каже: «Слава Тобі Господи, що ми дійшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совіцькій стороні? Але все таки вже нічого, бо тут, в цій глуші, можна зазимувати, а перезимувавши і далі рушити в дорогу. Ізліз я з тієї сосни, порвавши собі штани і піджак, бо то була молода і густа сосна. Оддихнув, бо був голодний і зтомлений. Потім встали і пішли шукати хат. Не так легко їх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку і пішли по тій стежці, а стежка, як гадина, в’ється поміж каміннями. Доходимо до озера. Бачимо далеко по тій стороні озера будинки. Ми пішли понад озером по стежці. Натикаємось на собачий слід і якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому сліду, який, як ми думали, зробив охотник з своєю собакою, ми дійшли до озера. Аж тут бачимо на березі озера стоїть човник із веслом і на тім боці видно будинків з 5 чи 6. От ми і сідаємо у човник. А стало холодно, – мороз… Приїздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаємось. Дивляться люде на нас, а ніхто нам нічого не відповідає. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони мені відповідають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фінляндії, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумію». Бачу, що обстановка у хаті не корельська: збруя на коня німецька, гарна, у хаті чисто, на стіні годинник висить, швейна машина стоїть і усякі необхідні господарські речі. Я тоді сам розрахував, що ми не в Росії, а у Фінляндії. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила і рушничок, то я і мій товариш умилися. Потім стали просити у них їсти, – вони не розуміють. Посходились всі люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фін, поговоривши щось з другим, кличе нас до своєї хати. Прийшли ми до його. Дав він нам фінського хліба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох із’їли, запиваючи водою. А той господар запріг коня і одвіз нас може кілометрів із десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаємося. Вони нам відповідають не понятне. Вони нас не розуміють, а ми їх не розуміємо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзивається до мене хтось по руські, але його вже можна було розібрати. Питає: «Хто ви такі?» Я кажу: «Перебіжчики». Далі, на запит, чи ми голодні, я відповів, що ми вже три дні нічого не їли. Тоді той невідомий чоловік позвав до телефону охоронника і щось з ним говорив. Зараз же після цього нам дали по стакану молока і нарізали тарілку оселедців. Ну я із’їв два куски, бо був голодний, а мій товариш поїв усю тарілку. Дали нам масла, чаю з хлібом і ми понаїдалися й понапивалися. Додаю, що охоронники фінські, – чисті, гарні і пристойні.

Оце така була моя подорож до Фінляндії із 23.ІХ 29 р. по 6.Х 29 р.

№ 2

Рік народження 1901-й 15 грудня

Я мешканець Київської губернії X. 1919 року я пішов добровольцем в українську армію. Коли тяжко було встояти проти московської влади, змушене було одступити українське війско за кордон, і, коли війско переходило наше село, то я залишився вдома. Прожив я деякий час вдома, але шпигуни дознались, що я був в українському війску. 1926 року мене арештували та звинувачували мене, що я пішов добровільно в українське війско, та й ще за те, що нібито я, як ховався, то руйнував їхні комуни та палив колхози. І от, як попався у в’язницю, тут прийшлось побачити тяжкі муки та випробувати їх на своїй шкурі; як начнуть робити допити, то таких тяжких мук певно ще не було нігде, як мучать московські кати. Розпікають залізо та прикладають до тіла того чоловіка, що його допитують, то кладуть руку в двері й придушують дверима, то загонять гарячі шпильки під нігті. Але все таки, які муки не задавали, то не могли з мене нічого випитати і не було явних доказів, але ж все таки порахували підозрілим контрреволюціонером, то й засудили на шість років Соловецької каторги. Зібрали нас в Житомирську в’язницю 1000 чоловік і привезли нас на Соловки, – станція Таїбула, і тут нас висадили з вагонів і привели до бараків, де були поселені бідні люде. Як глянув я на сих людей, то вони вже не похожі на людей, а на мерців, наче од довгого сну з того світа повставали. З’єднали нас докупи, то як глянеш кругом себе, то тих людей не сотні, а тисячі і все українці та частина кубанців та донців. Тут були старі люде по років 70 і молоді по років 16, а уроки давали всім однакові.

Уроки були такі, що дають зробити за день, то така людина, як мрець, не зможе виконати навіть і за тиждень, а як скажеш, що такого урока виконати нема сили, то за такі слова дуже карали, навіть і смертю: зараз роблять слідство звідкіля ти і за що сидиш, а через те питали, що між нами було скільки московських злодіїв. Як тільки не кацап, то зараз же уб’ють і пишуть формулярі, або за побіг або як контрреволюціонер, що вів контрреволюційну пропаганду поміж каторжанами. Як виряжають на роботу чоловік чотириста, або більше, то дають конвоя чоловік 20, з них самі каторжане, які на волі працювали в «чека» та злодії, які робили збитки мирному населенню, от з них виходять страшні катюги. І кажуть невільникам, що ви зараз в нашому розпорядженні та дають свій наказ, що повинні іти по 5 чоловік уряд; хто поверне вбік, вліво чи вправо, чи вийде вперед, чи останеться іззаду, то зараз пускається рушницю у діло. Так воно і було; як довідались, що в кого є гарна одежа, що привіз з собою, то таку людину, хоч вона нікуди й не повертає, викликають з ряду невільників, відгонять від себе кроків на 20 та й стріляють. Людина пропадає, а ці катюги складають акта, що невільник втікав і за те застрілено його. Вищі кати цих катів нагороджують майном убитого.

Приходим у ліс, – призначають уроки. Як глянеш на такий урок, аж всередині похолоне: як не працюй, то не виконаєш. Через такі великі уроки, що не можуть виконати, то невільники роблять себе каліками: одрубують собі пальці на руках і калічать ноги, щоб позбавитися такої тяжкої праці. А хто не виконає урока, то раздягають та й ставлять на мороз на годин 4 або 5. Багато було таких, що не видержувало такої стоянки і замерзали на морозі. Опісля кинуть мертве тіло під барак, та й лежить воно з тиждень. Приходить начальник командіровки та й каже, що всім так буде, коли не будуть виконувати уроків. Платили дуже гарно за цю працю – 20 коп. за тиждень, а кормили ще лучше: рано в чотирі години дають сніданок не більш як 2 ложки каші, а у вечорі прийдеш з праці в годин десять або 11, як виконаєш урок, то одержиш 600 грамів хліба, кварту юшки з гнилої риби, в якій де-не-де плаває крупа, а не виконаєш уроку, то дають хліба 300 гр. і юшки менче та посадять у карцер, а там холодно і хворій людині повік не виконати урока і не вилізати з карцера.

Перед самою моєю утечою було вже дуже мало злочинного миру, а все селяне з України, як контрреволюціонери, багато українських священників та вчителів. Всього українського люду в Соловецьких лагерях знаходиться більше як 2 міліони. Звичайно, що з цих людей мало хто повернеться на свою милу Україну, та до рідних їм діточок, та вірної дружини, бо катування не зменшується, а збільшується. Над злодіями ще мають милость, а над цими політичними знущаються ще гірше, як знущались.

Це що є описано в цьому листі то все правдиво. За свої покази присягаю перед Богом і Христом та святою Євангелією, що дійсно правда.

(підпис)

№ 3

Покази.

Рік народження 1901-й 29 червня.

Мешканець Черніговської губернії.

От напишу Вам про те, як катують та знущаються комуністи над українцями та иншими народами, як кубанцями, та кавказцями, бо я там деякий час мешкав і там мене заарештували. А це було так: як я жив на Черніговщині, то у нас був повстанець Петренко, а носив назву Орел, то і я був у тім загоні. Ну все ж таки, скільки не боролись проти московських наїздників, но не сила наша була подолати цих кривавих катів, що знущались над Україною та над нашими батьками та братами, то прийшлось шукати собі виходи, хто які міг, тай розійшлись. Я таким чином, попав на Кавказ; тут я здибався зі своїми земляками українцями, що працювали на залізниці; були вони з Київщини та Поділля. Був К… К… Б… це був старшина Українського війська. От вони і мене пригорнули до себе і начали ми працювати вкупі. Часто приходилось нам сумувати по своїй неньці Україні, дивлячись на ту неправду, що комуністи роблять. До нас ще приїхав один українець із Таврицької губернії – Кость Головко. Тут ми почали працювати в своєму гурткові. Б… пішов був, у свій час, разом з українським військом закордон. Та комуністична влада пустилась на хитрощі, оголосила свій маніфест, що всім тим подаровано, хто повернеться з закордону до С. С. С. Р. Таким чином повернувся добродій Б… На Україні йому посади не було. Приїхав він на Кавказ, та не довго прийшлось тут працювати. Прийшли чекісти, арештували за те, що він українець, а діточок бідних та дружину вигнали на вулицю з хати. Скільки він не казав чекістам, що йому подаровано те, що було, то чекісти одповідали йому: «Тобі та всім таким, як ти, не дарується. Ми даруєм на папері, а не на ділі». І засудили його на Соловецьку каторгу.

Ми остались на залізниці працювати дальше. Головко Кость, це була людина освічена, мав зв’язок з тією організацією, що працювала про визволення України з-під гніту московського. От і ми й єднались до такої організації. І так заарештували нас 7 чоловік. Нас всіх привезли до Ростова в Д. П. У. і кинули кого куди. Ми з Костею попали в один підвал. Як зайшли ми у цей льох, а там людей, один на одному, як оселедці в бочці, та все кавказці. Стіни мокрі, на долі вода, діл цементовий. Води нарочито напускали чекісти для того, щоб людей мордувати. На добу дають 300 гр. хліба та чашку окропу. От прийшов кат тай став питати, хто за що сидить. Від кожного була відповідь: «не знаю». Звичайно, – не знають. Тим, що сидять по 3 або 4 місяці без допиту може я і не повірив би, що задарма, але ж треба вірити, бо, наприклад, цей М…, що з нами арештований, він зовсім не знав про нашу організацію, а за те тільки заарештований, що він близький земляк з Головком.

Просидів я три місяці в Д. П. У. І порахувати не можна було скільки за цей час ті криваві кати розстріляли там невинних людей. І стріляють так: укинуть у льох, посидить тиждень або 2, та й забирають удень на допит, а вночі стріляють. Як вийдеш вранці у двір, то побачиш скрізь кров людську і все стріляють людей вчених. А одної ночі взяли кавказців 26 чоловік, яких теж постріляно. А як з кого знімали допити, то дуже тяжко було переносити. От як, наприклад, брали мене: візмуть у 8 годин ранку і роблять допит до 12 годин вечора; як начнуть мордувати, то сидиш до тих пір, поки од тяжких мук у очах пожовкне і звалишся на діл, то тоді підіймуть; але вдруге не хотів би такого допиту. Один раз беруть мене на допити, начинає мене мордувати цей же самий слідчий, що і раніше допитував, по прізвищу Рашал. Мордував, знущався, як сам хотів із своїми допомогачами, коли ускакує помішник начальника Д.П.У. Зверєв та як узявся за мене: «тобі, каже, захотілося Вільної України, то ми таким даєм волю 8 золотників в потилицю»! Я йому одказав: «хіба людей можна стріляти?» То він, як підскочив, тай каже: «для нашої влади перестріляти вас половину, то ніякого не має значіння; нам дорога комуна, яку треба нам удержати, а вас хватить!» І прийнявся катувати мене, то я тільки опам’ятався в підвалі, коли Зверєва коло мене вже не було. Таким чином, через три місяці кінчився мені допит. Московська Колегія дала постанову: Головка Костя та Грушенка розстріляти, а нам по 5 та по 10 рік Соловецької каторги. Та й перевели нас до в’язниці, а з в’язниці одправляють у Соловки. Тут цих бідних людей кубанців та кавказців стільки було, що, як приходилось спати, то лягали по черзі, бо на кожну людину не приходилось шість вершків місця для того, щоб лягти спати. Сиділи люде у в’язниці за те, що не могли виконати податків. За такі справи багато стріляли, та зсилали у Соловки на 8 або 10 рік. Дітей та дружину теж забирають та висилають теж на висилку у північний край. Так з українцями, кубанцями та кавказцями.

1930 ріку нас 800 чоловіка вивезено з в’язниці. Відпроваджувалось таких ешелонів на Соловки 3 на місяць. Приїхали до станції Званки Петроградської губернії; там чогось довгенько стояли наші невільники. Туди ще приїхало 2 потяги із сімействами, усі українці. І цих бідних малих діточок без батьків, та матерів везли на погибель у холодну північну тайгу, їх везли в дуже важкому стані: голодних і голих. І цим бідним дітям не доведеться бачити своєї України, своїх батьків та матерів, бо тих давно вже москалі зкатували за те, що не схотіли продати останньої корови та тими грішми затулити комуністам пельки, а своїх діток оставити без ложки молока!

Як довезли нас до міста Кеми, тут чуєм команду: «Вилітай, як пробка з вагона». Та як ускочило у вагон 2 собаки лютих із рушницями та й давай полювати, як ударять з двох боків, то цей бідний дядько з дверей вагона летить аж під одкос. Радий би скорше встати, але ж і там б’ють та приказують: «Соловецький лагір назад живих не пускає»! Людина молода та ще кріпка, то ще скоро встане, але ж тут не всі молоді, а були такі, що мали по років 80, а то і більше, – тим тяжко було вставати. І от поставили нас на комісію. Приходить лікар і кричить: «Ноги у всіх є, руки теж є, ну здорові!» Та й повели нас на лісозаготівлю. Ішли ми 180 верст, то за цю дорогу прийшлось декілька товаришів оставити, бо як чуть пристав, не має змоги далі іти, ну, то давай же його молотити.

Прийшли ми вже на вказану командіровку, де застали чотири сотні невільників і всі, як один – українці. Був я на 3-х командіровках аж під містом Ухтою і на кожній командіровці по кількасот невільників і все українці, і була частина кубанців. І отут я вже надивився, як знущаються над українцями. «Урок» був 28 дерев зрізати з кореня, а з кожної деревини виходить 3 колодки і кожну колодку треба обстругати. Це давалось трьом чоловікам. За цю працю одержиш 2 фунти хліба та юшки з гнилої риби та іще грошима коп. 20 або 30 за тиждень. Гроші ці тільки мають право ходити в лагері. Були там маленькі лавочки, а купити в них нічого не купиш. Хоч що і було, то не продають – бо треба їм годувати тих собак, що нас розстрілювали. Робили так: коли прийдем із праці в годин 11 вечора, поки одержиш їжу, то ляжеш спати, а коли ще і не ляжеш, то чуєш звінок, і вскакує Димидов та Яловенко, це були самі луччі кати і собаки, з добрими киями та самопалами, та й давай шанувать цих бідних людей, так, що опам’ятається не скоро. Котрі хорі, то киями докотять до лікаря, а той питає: «Голова на плечах є?» Хворий відповідає: є. «Ну, як принесуть голову у руках, а не на плечах, тоді звільню від праці»!

Хто не виконав уроку, той тяжко карався: роздягають до спідньої сорочки та ставлять на мороз і кажуть: «кричи, філон (засланець, що свідомо і уперто не виконує уроків. (Ред.): не виконав урока». Той і кричить, аж доки не впаде, тоді дають йому таку одежу, щоб вітер не затримався, і у карцер, а там і начнуть поливать ізверху холодною водою; це за те, що не хоче допомагати виконати п’ятилітку. І таких мало остається живих. А одягали так, як хоч і мені самому прийшлось пересвідчитись. Прийшов я, правда, у чоботях, та, як ноги були в мене дуже пухлі, – у чоботи не входили, – то дали мені лапті та й кажуть: «тобі не слід і давати, бо ти ще й не заробив!» Були такі звірства: розстріляють людину, або киями заб’ють, покладуть біля кухні, щоб кожний бачив та боявся їхнього знущання. Подивишся на цих небіжчиків, та аж волосся дибки стає, вже і їжа не бере, а чекаєш, що завтра і тобі це буде. Попрацював я тут немало з своїми земляками і начав їх питати, цих старих дядьків, за що їх так тяжко карають. То якого не спитаєш, все за контрреволюцію. Я питаю, – за яку контрреволюцію? Такі старі та й ще неписьменні! То вони розказують: один за те, що кабана зарізав та шкіри не зняв, – пришили контрреволюцію, другому за те, що теличку продав без дозволу голови сельради. І кожний за це попав в Соловки саме менше на З роки. Де хто продав мішок хліба на ярмарку, то за це дають 10 років або розстріл, а майно конфіскують в державну користь, дітей же і дружину висилають на висилку в Архангельську або Вологодську губернію. За «зрив хлібозаготівлі» розстрілюють і кажуть, що це другим буде прикладом.

Як кончили лісозаготівлю, (це була праця сезонова), то нас відправили на Ухтинський шлях, що прокладений від Кеми до Ухти на українських кістках. Прийшли сюди і думаєм, що трохи полекшає, а воно навпаки, ще погіршало, бо заставили возити землю тачками у білий світ. Це для того роблять, щоб скоріше винищити українську людність. От іду я один раз цим шляхом, коли дивлюсь на сосні написано: «Спіть, товариші, кріпким сном!» От я питаю десятника: «що воно таке написано»? «Це тут побиті люде лежать!» Але на ту хвилину близько ката не було, що нас стеріг, то ми підійшли ближче до сосни, підняли мох, а там лежить чотири чоловіки. І поки дійшли до призначеного місця, то таких могил прийшлося багато зустрінути; навіть по чоловік 10 в одній такій ямі, що їх ще не поїли лісові звірі. Цей десяцький показав мені багато таких могил, де заснули навіки наші українці, бо він весь час на тому шляху працює і все бачив, що там робилось. За останні часи прибуло сюди з Києва та Катеринослава багато студентів. Вони розказували що за Єфремову організацію (СВУ) дуже багато розстріляли: стріляли не сотнями, а тисячами самих освічених студентів, а ці, що прибули в Соловки, то кожний дістав від московських посіпак по 10 років каторги. Над політичними каторжанами знущаються гірше, як знущались до того часу. За те, що я написав, як катують комуністи наших українців, клянуся вам святою присягою і клятвою, щоб мене Господь покарав в моєму житті, якщо це неправда, що я повідомляю.

І так рушив я в далеку дорогу, бо не хотів померти в лютого ворога в лапах і, хоч довго прийшлось в дорозі, та й ще одному терпіти голод і холод, а все ж таки Господь не забував мене і допоміг мені прийти через три тижні у Фінляндію. Це, що написано мною є правдиво, за що даю святу присягу перед Господом Богом та Христом і святою Євангелію, що наклепів не писав, за що власноручно розписуюся.

Ф…

Семен Підгайний

"Українська інтелігенція на Соловках"

Семен Підгайний

(Народився 17 квітня 1907 р., Новомінська, Кубань – помер 14 листопада 1965 р., Торонто, Канада).

Народився у козацькій сім’ї, яку втратив під час боротьби козаків Кубані з більшовиками. 1924 року виїхав у Київ і вступив до Київського інституту народної освіти. Після закінчення інституту працював науковим співробітником Музею Слобідської України у Харкові і викладав історію України у Харківському інституті народної освіти. У 1933—1940 роках був на засланні у Соловецькому таборі. Автор спогадів «Українська інтелігенція на Соловках» та «Недостріляні».

1940 року повернувся в Україну, жив у місті Ізюм. Під час Другої світової війни був членом управи Харкова і начальником одного з районів. З 1943 року на еміграції, з 1949 року у Канаді.

За ініціативою Підгайного у Торонто 1950 року засновано «Союз українців – жертв російського комуністичного терору». До 1955 року очолював Світову федерацію політв’язнів, редактор «Білої книги про чорні діла Сталіна», журналіст, публіцист. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».

Уваги до загальної характеристики каторги

На відстані 65 кілометрів від материка, на 65 паралелі північної широти, розкинувся на Білому морі Соловецький архіпелаг. Архіпелаг цей складається з островів: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих і Малих Зайчиків, Кондострова і Вороньєго.

Широко знаними «Соловки» стають після заснування там наприкінці XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватія. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюється на важливий, з погляду далекосяглої, спрямованої проти Заходу, політики царя Івана, форпост на Далекій Півночі. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького ієромонаха Трифона грізною стіною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тільки в Росії, а й у цілій Європі.

Московські царі, а пізніше російські імператори щедро обдаровують монастир землями й кріпаками, – і Соловецька «обитель» стає наймогутнішим володарем на Півночі.

Крім великих маєтностей на самих островах, монастир мав неабиякі посілості коло Архангельська, Сороки, Кемі та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сільське господарство. Перед Першою світовою війною на Соловках була власна електростанція, водогін, каналізація, прекрасні шляхи. Не кажемо вже за пишні хороми, церкви й каплиці, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всій Росії, а надто на Півночі, розкидано було його заготівлі й торговельні контори. Як оборонний форпост на Півночі, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого століття.

Це був чоловічий монастир з суворим статутом. На острів заборонялось брати на роботу не тільки жінок, ба навіть «юних женоликих и безбрадых трудников».

З давніх давен Соловецький монастир був не тільки «обителлю», в якій спасались у суворому пості й молитвах православні подвижники, а й місцем, де «злочинці» мали покутувати свої тяжкі провини проти московської віри й держави. Ув’язнені сиділи по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.

Але не менш затятими у своїх «єресях» були й в’язні. Непоправних «злочинців» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».

В одному з таких казематів під Успенським собором від 1775 до 1801 року просидів і останній кошовий Січі Запорозької Петро Кальнишевський. Звільнений за імператора Олександра 1-го 110-літній запорожець не схотів (чи не почувався на силах) повертатися на Україну. Він, розповідають, просив тільки царя побудувати на острові нову в’язницю, бо в старих казематах сидіти було страшенно важко. Року 1803 на 112 році життя П. Кальнишевський помер. Поховано його під соборною стіною. На великій чавунній плиті, що вкриває місце упокоєння кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».

Усі совєтські в’язні-українці на Соловках мали за свій святий обов’язок схилити голову перед цією великою могилою.

За царських часів у Соловецькій тюрмі сиділо одночасно не більше як 20— 30 в’язнів. Коли взяти кількість ув’язнених за триста років існування цієї в’язниці, то на рік припаде щось із 10 чоловіка. Були роки, коли сиділо там якихось 2—3 в’язні.

Багатий і могутній монастир протягом століть зберігав відносну незалежність у Московській державі. Але з большевиками не міг він боротися. 1919 року, убачивши безвихідь, майже всі соловецькі ченці покинули острови й виїхали до Лондону. Туди ж вивезено найцінніше майно монастиря. Увесь штат і причет Соловків осіли в британській столиці на так званому Соловецькому подвір’ї.

Ніколи за всі п’ятсот років існування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому світі, як за совєтських часів.

Про жодну тюрму й каторгу в багатій на місця ув’язнення Росії не складено стільки пісень, анекдотів, каламбурів і віршів, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентраційних таборах, викликав обурення в усьому світі, що загрожувало СССР економічною (англійське ембарґо 1930 р.), політичною і, так скажемо, моральною ізоляцією. Совєтська дипломатія й преса нахабно заперечувала факти масового нищення політичних в’язнів на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну істину, большевики «накрутили» наскрізь фальшивий енкаведистський фільм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у в’язниці на островах «жаху й смерти».