Соловецький етап. Антологія

Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко. Любченко зблід, підійшов до Генадія, подав руку й заплакав. Генадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.

У 1937 році, десь у липні чи серпні, Садовський мав звільнитися, а тим часом його здоров’я сильно підупало. Та раптом з далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить йому одяг і взуття. І на тринадцятому році чекають його діти й жінка. Садовський хвилюється, дуже збентежений, – він так любив свою героїчну дружину й дітей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.

Тихо, як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор.

Минуло два місяці. Вилізши на третій поверх згорілого Успенського собору в Кремлі, можна було бачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних половецького госпіталю ходив, понуривши голову, божевільний Генадій Садовський.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ

* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селі Верхнянка Київської губернії, українець, агроном, студент Лінгвістичного інституту, проживав у Києві. Заарештований у справі «Української революційно-демократичної спілки». Засуджений судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 28 січня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 років ВТТ. Відбував покарання у таборі «Карлаг» та на Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).

Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звичайно, не міг пройти не поміченим ГПУ, – і на початку 1932 року його звинувачують в участі у військовій організації. Дістає п’ять років і потрапляє спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.

Було приємно бачити, що вже, коли відгриміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.

Як будете старі і над пригаслим жаром,У надвечірній час згадаєте мене, —То шкода стане вам, край огнища смутного,Що мій сердечний пал зневажили колись, —

читав він із зошита.

Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, – молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:

Нехай від кулі ворога умру,Солдатом невідомим у степу, —Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.

Володимир БЕНЕДИК

* Автор помилився. Справжнє ім’я: Бенедик Антон Наумович, народився у 1908 р. в с. Качанівка Хмільницького р-ну Вінницької обл. Вчитель, проживав в УСРР.

Заарештований: за ст. 54-11 КК УСРР. Судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 3 вересня 1931 р. засуджений до розстрілу. Колегією ОГПУ 7 квітня 1932 р. розстріл замінено за ст. 58-2-11 КК РСФРР на 10 років ВТТ.

Відбував покарання у Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої кари.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. в Карелії (Сандармох).

Це був молодий народний учитель, – невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.

Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, – його очі горіли і він говорив так, що справді йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця Подільського поширилося до Вінниці й Києва.

Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости по суті за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.

Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки – учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах.

Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жодного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».

Олександр БЕРЕЗОВСЬКИЙ

* Серед соловецьких каторжан вдалося виявити людину з іншим іменем. Можливо, це той самий. Березовський Григорій Андрійович, 1900 р. н., уродженець с. Кидрасівка Бершадського р-ну УРСР, українець. Судовою трійкою ГПУ УРСР 20.09.1930 р. засуджений за ст. 54-2 КК УРСР на 10 років ВТТ. Відбував покарання у Соловецькій в’язниці. Особливою трійкою УНКВД ЛО 10.11.1937 р. засуджений за ст. 58-2-11 КК РСФСР до вищої міри покарання. Розстріляний у м. Ленінград 8.12.1937 р.

Член підпільної української антибольшевицької організації «Народна воля», він у 1926 році потрапляв у лабети ГПУ, а вже звідти – до Бутирського ізолятора в Москві. Від 1926 до 1932 року Березовський сидить в одиночній камері – без права листування, без газет і радіо, без книжок, без жодного зв’язку з навколишнім світом. Нарешті, коли вже відчув, що може збожеволіти від такого «исправления», – вирішив померти або добитися тюрми чи концтабору на «общих основаниях». Оголошує голодовку. Дуже довго голодує й досягає мети: його перекидають на Соловки, в Кремль, і лишають у Кремлі без права виходу за його межі.

Унаслідок голодування, від штучного годування, в нього пересохли голосові зв’язки, і він майже назавжди втратив голос. На острові у Кремлі весь час проживав з товаришами на так званій «мансарді» – на третьому поверсі згорілого Успенського собору. Ця камера завжди притягала увагу найрізноманітніших кіл соловчан. Тут часто можна було зустріти професора Пущенка, що цікаво розповідав про свої пригоди та мандати, соловецьких музик, артистів, художників.

Березовський, як добрий господар, міг завжди почастувати присутніх вареною картоплею з тюленячим жиром, що невідомими шляхами потрапляли з кремлівських складів на «мансарду»; тут обмірковували різні плани, заспокоювали надто гарячих, які своєю поведінкою могли сприяти збільшенню жертв терору. Саме таку справу, пригадую, обмірковували в 1937 році, коли один нерозважний колишній голова райвиконкому захотів створити на Соловках національно-соціялістичну партію і так невдало провадив її організацію між в’язнями, що довелося закликати його до порядку й негайно припинити справу, інакше його оголосять за провокатора. Це допомогло, і кілька десятків голів українських селян лишилося цілими.

Березовський любив свою дружину та єдину доньку і на восьмому році тюрми одержав від них першого листа. Така подія була для нього великим щастям та радістю; і відтоді він, вірячи в своє майбутнє, клав усі сили, щоб донести соловецькі кайдани до самого краю і ще раз побачити свою сонячну Україну, за яку поклав життя.

Іван КОЗЛОВ

Він був зайдою на Україні. Власне, не він, а ще його прадід, якого вивіз із Росії поміщик і оселив у своєму «південному» маєтку. Але для І. Козлова Україна стала батьківщиною, за яку він зі зброєю в руках воював у добу революції.

Був звичайним селянином з тих, що тягнуться до легкого хліба і вже цураються плуга. Працював за писаря і за селянського адвоката. За чаркою горілки говорив навіть про внутрішню політику, про Україну, про совєтську владу без комуністів, – словом, нагадував трохи Копистку з п’єси Миколи Куліша «97».

Цей «Копистка» довгі роки жив ілюзіями революції, аж поки не побачив голоду 1932—1933 рр. Тоді вирішив поквитатися з большевиками. Активний, моторний і досить грамотний, він швидко створив навколо себе велику підпільну селянську організацію, що охоплювала кілька районів на Полтавщині й Сумщині, і почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєтської влади.

Звичайно, війська ГПУ розгромили повстання, його учасників постріляли, села спалили, а самого Козлова піймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав і вивчав, що «краще померти від меча, ніж від голоду», а тому й боронив себе та своїх селян, бо все одно: хоч так, хоч інакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, ніж голодним рабом.

ГПУ, мабуть, подобалась така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років «с заменой» і послали на Соловки.

Василько ОТЧЕНАШ

Оригінальне прізвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей український парубок був утіленням доброти, щирости, товариства по відношенню до однолітків.

Батько Васильків був невтомним, працьовитим хазяїном і мав добре господарство. Своєму малому синові наказував любити землю і робити від рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстріляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матір’ю вигнано з хати.

Василькові було 15 років, коли місцевій владі не сподобалося, що він з матір’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирішила влада вигнати вдову вже і з другої, поганенької, хатини, яку вона сяк-так з дітьми побудувала, – і кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцію, за допомогою міліції, голова сільради проводив, – Василько став у сінях і, коли голова сільради ніс миски з ложками, то він його тройчатими вилами пригвоздив до підлоги, а сам вискочив у вікно і подався до лісу, чуючи позаду себе лемент і постріли.

Удова з малими натерпілася тоді мук від посіпак-комсомольців та «активістів». Василько, знайшовши в лісі товариша, почав потроху то одного, то другого сільського «активіста» стріляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обріза, сів на поїзд і поїхав, куди завезе поїзд. А поїзд ішов на Москву, то Василько й опинився аж у Москві.

У Москві парубійко називає себе не Отченашем, а Григоровичем, і дістає на це прізвище документи. Але не може втерпіти: хоче дізнатися, що діється на батьківщині, – і рідній тітці у другому селі пише листа. Дістає листа й від тітки. Тітка пише про великі здирства, вбивства, арешти і грабіж, що їх чинять на селах комуністи. З листа того дізнався він, що його матір вигнали з хати, а селянам заборонили її приймати; що мати викопала з дітьми під лісом землянку та там і перебуває в холоді та голоді; дізнався він і про винуватців.

Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавільниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пішов геть аж на передмістя Москви. Там купив на Сухарівці мисливську рушницю, щоб за її допомогою дістати наган і їхати на Україну. Йому таки справді дорогою зустрівся військовий з наганом; але рушниця зрадила і, замість того щоб дістати нагана, Василько під наганом того військового дістався до Луб’янки в Москві. Чимало зазнав мук на Луб’янці. Там було встановлено і його дійсне прізвище. Але, зважаючи на молоді роки, йому дали тільки десять років «с заменой».

На острові Василько спочатку був «христосиком»: відмовлявся від праці, мовляв, з релігійних мотивів («ліригія не позволяє» – як говорив він нарядчикам і начальству); був безнадійним «отказчиком» від роботи; пройшов усі ізолятори і здобув в очах соловецького начальства славу «урки» чи «соцблизкого».

Це мало неабияке значення для його дальшої соловецької кар’єри, коли він, опинившись серед української громади, став конче потрібним функціонером. Усі найважчі справи – скажімо, доставити харчі, записку чи гроші в якийсь ізолятор, чи «спецкомандіровку», – такі справи міг і з успіхом проробляв Василько, і ніяка третя та оперативна частина ніколи й не догадувалася, що Василько може виконувати такі завдання.

Він почав учитися читати і вже в 1935 році став ветеринарним санітаром у сільгоспі; але ніколи не кидав своїх витівок. Так, наприклад, пам’ятаю, як одного разу при обшукові вночі, коди енкаведисти всіх загнали лише в білизні в куток, а самі робили обшук, – він удавав, ніби намагається заховати від обшуку свою велику чорну скриню. Коли це помітили обшукувані й кинулися до скрині, – він, зніяковівши, тремтячим голосом заявив, що не може її відімкнути, бо, мовляв, загубив ключа. Це заінтригувало енкаведистів: вони були певні, що в тому сундуку щось є заборонене. З захопленням висадили віко з того сундука і побачили… брудні старі онучі, заіржавлені гвіздки і добре на папері намальовану дулю. О! Це була картина, гідна пензля художника! А ми всі мали задоволення хоч такими дрібницями досадити нашим гнобителям.

З українським етапом 1937 року покинув і Василько Соловецьку каторгу.

Олександр НАВРОЦЬКИЙ

На Соловках завжди було багато агрономів-українців.

Згадаю найстаршого з них віком – Олександра Навроцького, що до арешту був головним агрономом новоутвореного «Союзсахара».

Великий спеціаліст, вихованець Київського політехнічного інституту, він усе життя віддав роботі коло землі і, прибувши на Соловки, мусів посісти посаду керівника соловецької сільськогосподарської частини. Був прекрасною, вдумливою, доброю людиною, непоганим дипломатом і вмів навіть Пономарьову довести правильність того чи іншого заходу котрогось із керівників сільгоспів чи агрономів. Тим рятував людей від усяких нагінок. З його приходом скрізь, де тільки було можливо, працювали на легких чи канцелярських роботах лише українці, хоч сам Навроцький ніколи ні перед ким не підкреслював, що він українець, чи дбає про своїх.

Як прийшли конвоїри забрати старого до ізолятора, він склав речі, дістав люльку і, закуривши, промовив: «Так мені, старому дурневі, й треба, щоб знав, за що двадцять років служив».

Іван БОЙКО

* Іван Іванович Бойко народився у 1892 р. в козацькому становому селі Олексинці (колишня Срібнянська сотня Прилуцького полку) в родині заможного господаря Івана Бойка.

Під час І Світової війни мобілізований до царського війська. З початком української революції 1917-го опинився в білому русі, в армії Денікіна, де служив у чині штабс-капітана. Проте певний час був старшиною в армії УНР, сотником Головного Отамана Симона Петлюри.

Зробив успішну кар’єру в сільськогосподарській галузі, наприкінці 1920-х обіймав посаду старшого агронома Укрплодоовоч Трактороцентру в Харкові. Арештований 31 грудня 1932 року за «шкідницьку діяльність» («контрреволюційна змова в сільському господарстві»).

Колегія ОГПУ СССР 11 березня 1933 за статтею 58/4, 6 та 7 КК РСФСР (отже, формально Бойка судили не за законами УСРР) засудила його на 8 років тюремного ув’язнення. Того ж року доставлений на Соловецькі острови. Розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 р.

Іван Бойко, агроном з Полтавщини, якось сказав мені, що був у Петлюри сотником, але просив нікому про це не говорити, бо, мовляв, пришиють ще один пункт. А тих пунктів 54-ї статті він має і так чимало.

Був добрим агрономом, великим організатором і невсипущим господарем. Здавалось, що за працею навіть забував, що він в’язень, а коли лишався на самоті чи з приятелем, починав згадувати про Лохвицю, Пирятин, Лубні. Тоді нехай хоч горить усе соловецьке господарство, не повів би й пальцем.

Хороший товариш, він часто-густо з агрономами Сапожниковим, Арсененком, Лашкевичем та багатьма іншими, прізвища яких я вже забув, чимало робив для поліпшення побуту та харчування соловецьких в’язнів. Єдина його хиба – надмірна обережність. Але тут на допомогу приходили Отченаші, Погрімчуки, Козлови, які всі операції щодо транспортування, переховування тощо пророблювали якнайкраще і за соловецькою традицією всіма силами один одному і всім разом допомагали і таким чином підтримували життя соловчан-українців.

Державні і партійні діячі совєтської україни

Учора вони ще були в розкішних апартаментах різних установ. А сьогодні блукають коло Успенського собору в соловецькому Кремлі – голодні, обшарпані, упосліджені. Доля їх тяжча, ніж у багатьох інших в’язнів. Намагалися вони зберігати душевну рівновагу, але більшість тяжко страждала. Дехто з них справді не знав, куди йому голову прихилити й що робити.

Микола ЛЮБЧЕНКО

* Про долю М. Любченка читайте далі.

Перед нами Микола Любченко (літ. псевдонім Кость Котко). Свого часу на совєтській Україні обіймав він високі посади.

Сірого ранку з’явився він з групою новоприбулих українських комуністів на «розводі» коло північної брами Кремля. Тут у перший же день зустрів свого давнього товариша часів революції, потім непримиренного ворога Генадія Садовського. Тяжка це була зустріч…

З першого ж дня пішов Кость Котко на сільськогосподарські роботи. Мучився він тут тяжко, аж поки з моєю й інших товаришів допомогою не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабіні, новоявлений вагар розповідав чимало цікавих справ і не раз провадив зі мною дискусії на політичні теми.

Мушу сказати, що Любченко, опинившись на острові, від самого початку тримався осторонь від української громади. У розмовах зі мною він завжди обстоював «генеральну лінію». Саме цим Любченко відбився геть від української громадськости і, як я помічав, шукав спільників між усякими російськими і міжнародними покидьками, людьми, що і на Соловках старалися бути правовірними.

Остаточно Любченко порвав з українською соловецькою громадою після інциденту зі Степаном Запорованим, якого він назвав у присутності цілої камери фашистом і петлюрівцем. Той же, не довго думаючи, ударив його по фізіономії, промовивши: «Це я тобі не за це, а за інше!»

Звичайно, цього інциденту ні Любченко, ні хто інший не розголошували, і в мене немає ніяких підстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого. Він дуже страждав від самітности та сумнівів.

Ще до самогубства Панаса Любченка – то М. Любченко якось нарікав на нього. Після смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погіршало. Його почали викликати до третьої частини. Тепер остаточно розвіялися надії на швидке звільнення з Соловків.

Страшенно ненавидів Постишева. Коли у «Правде» з’явилася перше замітка, спрямована проти Постишева, Любченко, читаючи газету, веселенько виспівував імпровізовану пісеньку:

Проміння в очах:Павло Петрович ПостишевУже на Соловках.

Називав його не інакше, як «мальчиком для битья». Так само недолюблював і Петровського і натякав на те, що й Петровський сприяв його арештові.

Любченко вихваляв Лазаря Кагановича, у якого він був за секретаря, коли той очолював ЦК КП(б)У. Між іншим, Любченко розповідав, що за тих часів Володимир Винниченко ніби знову не раз звертався з проханням про дозвіл повернутися на совєтську Україну. І коли Каганович запитував Любченка, яка його думка про це, то він категорично заперечував, і дозволу Винниченкові не дали.

Одинокий і засмучений, жив він у Кремлі. Здається, єдиною для нього втіхою була його родина, а надто маленький син, якому писав предовгі листи-вірші, як і завжди російською мовою. Та й така поведінка не врятувала Любченка, і він виїхав із Соловків разом з багатьма українцями.

Олександр ШУМСЬКИЙ

* Народився 2 грудня 1890 року с. Борова Рудня (Хорошівський район, Житомирська область) в родині лісничого, що мав шляхетне походження. Один із лідерів боротьбистів.

Нарком освіти в українському уряді, нарком внутрішніх справ. Був редактором журналів «Червоний шлях», «Радянська освіта».

26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов’язаний національний ухил – «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці.

Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) та засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі.

У 1933—1935 рр. перебував на Соловках. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв’язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. справу через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, було припинено. У роки війни домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943-го) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946 р., прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою.

Убитий 18 вересня 1946 р. Судоплатовим та Майрановським за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.

Олександр Шумський потрапив на північ тоді, коли Сталін криваво перекреслив не тільки його ідеї, але так само знищив усіх його однодумців і товаришів.

Олександр Шумський в добу визвольних змагань був центральною постаттю серед тої лівої – «боротьбістської незалежницької» групи, що виступила проти Симона Петлюри і УНР, стала на позиції УСРР і прагнула створити та розбудувати незалежну соціялістичу українську державу. Він же був ініціатором та надхненцем створення УКП (Української комуністичної партії), що мала бути одинокою партією, яка репрезентувала би Україну.

Коли пізніше, вже 1926 року, в політбюро КП(б)У розпинали Шумського і дорікали йому, що він есер, то він відповідав: «У мене, крім боротьби за класове та національне визволення робітничої кляси з селянством, ніяких інших традицій не було. Від цього я протягом своєї революційної діяльности, починаючи з 1919 року, ані трошки не відступав. Ні від чого в своїм минулім я не відмовляюся і вважаю, що боровся так, як належало большевикові-ленінцю за умов української дійсности, хоч не був тоді ще в партії Леніна. Я від цього (минулого) не відмовляюся, навпаки, горджусь своїм минулим».

Але політбюро ленінізм Шумського могло легко відкинути, бо Шумський:

1. Створив УКП в противагу КП(б)У, і КП(б)У називав не інакше як «організацією московських окупантів» та вимагав її ліквідації.

2. Протиставляв Радянську Україну – Радянській Росії та вимагав створення окремої Української армії і виводу окупаційної армії з України; вимагав повної господарської та культурної незалежності для України.

3. Російських комуністів і ВКП називав «носіями» російського шовінізму.

4. Називав українських комуністів, що підтримували КП(б)У, – «зрадниками, «ренегатами», «презренними малоросами» та вважав, що комуніст-українець в КП(б)У дійсно почуває себе за пасинка в партії.

5. Вимагав найвищого темпу українізації та цілком підтримував усе, що тільки було спрямоване проти уніфікаційної політики Москви.

6. Нарешті, його діяльність спричинила розлам КПЗУ та диференціацію українських комуністів на комуністів-патріотів і комуністів-прислужників.

І чи на партійній, чи культурно-освітній ділянці працює Шумський, чи в ролі судді, чи в ролі наркома освіти, він завжди провадив свою лінію – лінію боротьби за незалежну соціялістичну Україну, і за ці ідеї і за цю діяльність Шумський опинився на півночі.

Я зустрів його 1933 року, власне, не на самих Соловках, а, так би мовити, в передпокою Соловків – на Поповому острові, де був порт, що звався «Морсплав». На тому «Морсплаві» Шумський користувався з політрежиму, але був під пильною охороною; міг, проте, розмовляти з усіма ув’язненими, хоч до того не виявляв жодного інтересу. З в’язнями, навіть колишніми видатними партійними діячами, говорив мало і висловлював гадку, що їх, очевидно, посадили не випадково, бо вони, мабуть, таки справді контрреволюціонери. З того ж таки «Морсплаву» особливим конвоєм відправлено його до Москви, і я більше вже його не бачив.