скачать книгу бесплатно
Дума про Хведькiв Рубiж
Володимир Худенко
Цього разу конотопський маестро мiстики i хоррору Володимир Худенко звертаеться до iсторичноi тематики. Упирi та iнша нечиста сила, виявляеться, триста-п’ятсот рокiв тому були активнiшими, так би мовити, в суспiльному життi Європи i решти краiн зокрема. Величезна армiя справжнiх кровожерiв iз заходу йде захоплювати людський свiт. І це не якась там хаотична юрба. Це вишколена регулярна армiя упирiв. І нiщо i нiхто не може чинити iй опiр. Нiхто, крiм козака Хведька. Та чи по силам одному, хай навiть характернику, протистояти цiй навалi?
Володимир Худенко
ДУМА ПРО ХВЕДЬКІВ РУБІЖ
(Роман)
«Спочатку був хрест, i хрест був у вiчностi, i на хрестi сидiв ворон.
А пiд хрестом була могила, i могила та звалась вiчнiстю.
І був хрест перевернутим хрестом.
І клював ворон могилу, злетiвши з хреста.
І там, де клював, стала твердиня.
І була твердинею вселенська тьма, i е вона донинi,
i зветься простором i часом, i мае у собi вiчнiсть.
Ходив ворон по твердинi, походжав, i сiяв по твердинi рух, i рух став свiтом.
І з того стала тьма i свiт, що е донинi.
А тодi злетiв ворон iз тьми i свiту.
І помiшались тьма i свiт.
І стала мiж тьми i свiту помiсь, i звалась життям.
І то було першожиття.
І вмирало першожиття, бо тьма оддiлялась од свiту знову.
Бо тьма була не свiт.
І не хотiло першожиття вмирати, i здержувало тьму зi свiтом.
І се був початок.
Та не в’язався свiт iз тьмою, i вмирало першожиття.
І тодi деякий свiт став тьмою, а тьма свiтом.
І з них стало друге життя.
А друге життя було смерть»
(З упирськоi Книги одкровень.
«Про створення свiту».
Цикл перший. Одкровення перше.
Про ворона, могилу i хрест)
До чительника
Текст, приведений нижче, е нiчим iншим, як жахалкою, розказаною вашим покiрним слугою в нiч на Івана Купала 6–7 липня 200… року коло ватри на околицi села Карабутове Конотопського району Сумськоi областi пiсля дванадцятоi години i аж до ранку. Слухачами моiми були моi ж шкiльнi товаришi – учнi, певне, 10–11 класу на ту пору, якщо я не помиляюся, звичайно. Варто лише додати, що як ви явите таку ласку дочитати сей текст до кiнця, то неодмiнно зможете причислити й себе до тii юрби парубкiв та дiвчат коло вогнища у полуночних сутiнках, мiж iще подекуди мальовничоi пiвнiчноукраiнськоi природи.
«…i виходив Христос смiятися до Іллi i був Господь»
Заспiв
Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собi понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковiе, жиди й уряди мiскiе – усе забияли, не щадячи анi жон и дiтей iх, маетности рабовали, костели палили, обвалiовали, ксiонзов забияли, дворi зась и замки шляхецкiе и двори жидовскiе пустошили, не зоставаючи жадного цiлого. Рiдкiй в той крiвi на тот час рук своiх не умочил и того грабленiя тих добр не чинил.
Лiтопис Самовидця
На початку травня пiд Жовтими Водами вбивали.
І був там грiх масовий, у всiй своiй сутi об’емнiший за будь-якi проповiдi чи сповiдi перед Cвятим Таiнством причастя у будь-якому ж iз соборiв всii неньки-Украiни од храму великомученицi Тетяни до самоi Софii Золотоверхоi, де дзвони торкають небес.
А чи ж дзвенiли дзвони тi пiд Жовтими Водами, в степу, мiж стогону зранених та ляскоту шабель теi години?
Дзвенiли добряче, панове.
Дзвенiли тi дзвони…
А бiй же чувся тупотом, ударами по живому i мертвому м’ясу, матюками та хриплими одкровеннями чиiхось вуст мiж самi хмари:
– Дiва Марiя, Спаси!
i
– Дiва Марiя, Спаси!
Івана Остаповича Виговського тягли двое попiд руки, що були добряче туго зв’язанi, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краi, шумiло та ревiло безудержне море скорботи, i вже колишнiй польський вояка ще силкувався вслухатися в той гвалт, аби почути якiсь, може, вказiвки колишнiх же своiх командирiв.
Хтозна.
Іван Остапович скривився гримасою якоiсь вiдстороненостi, а може, й навiть приреченостi, хоч i поставив перед своiм сумлiнням умову не зважати на все те, що вiдбувалось довкола. Вiн тiльки рухався туди, куди саме його волокли двое: пристаркуватий, лiт пiд шiстдесят, i трохи молодший, який, може, четвертого десятка на цей неспокiйний рiк достиг.
Іван Остапович два рази падав, його пiдiймали, тягли, але нiби не звертаючи уваги. Двое мимовiльних наглядачiв Виговського самi були в якомусь забуттi – хлопець зробив такий висновок, коли впав вiд стусана одного з них в оточеннi, тодi був пiднятий, i стариган нащось, дiдько його розбере, пiдiбрав iз трави збиту Іванову шапку, неуважно натягнув йому на голову.
Врештi по дорозi ту шапку однаково згубили, але то вже не важливо.
Іван добре чув голоснi збудженi перемови тii мимовiльноi своеi сторожi, але, певнiш усього, не мав намiру в них вслухатися, розiбрав тiльки, що той старий так наче зветься Панасом, а менший Матвiем.
– Бiс менi вас послав, хлопцi-молодцi-задрипанцi, а змiй i кат вашiй шльондрi-матiнцi й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам i рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, поб’е грiм i Божа кара або начисто спопелить своiм мечем архангел Михаiл, та шоб я отут провалився до бiсового дiдька ув саме занюхане пекло до мого чортового i самого падлючого свата Архипа, хай вiн перевернеться сто сорок раз у трунi на поминi, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бiсовiй суцi вашiй матерi на пiки ляхам да нiчорта б i не пожалiв, i не перехрестився б, i нi разу б не випив за упокiй ваших продажних душ, шоб вас кат спiк i вивернув набiк!
Як се – набiк, мабуть, не зрозумiв не тiльки Іван iз тим, як його, Матвiем, а ще ж i два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.
Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дiйових осiб – цiлком само собою здiйснилося. Хто його зна, а тим бiльше сам Іван, чого вiн потрапив у руки саме цим двом, тому нiмому Матвiю та матюшнику Панасу (а той Панас, повiрте, гнув таке, що я не те що казати тут – натякнути на ту хвору брань не можу).
– Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, iрод окаянний i сволота немислима?! Ти думаеш балакать чи нi?! Ану пiдставляй гузно, хрищ!
Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лiкоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвiю. Якийсь iз хлопцiв, що йшли позаду, правда, при тому намiрi притримав свого (як потiм з’ясувалось) ватажка – хорунжого. Стався поштовх, i Виговський упав одним колiном у крихкий грунт. Таким чином вiн i стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвiй, не вiдводячи руки, зацiпенiв на мiсцi й просто спостерiгав, що воно робиться.
За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах вiдчути всю шир украiнськоi нацiональноi лайки.
– Ой ви ж, сучi упирята, свинi безмозкi та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хрiну потаскались обходити ляхiв – до короля в Варшаву чи до своiх затасканих хвойд-жiночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрiбна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!
– Дак цее… Осавул казав!
– Запхни менi того осавула, щеня юродиве, знаеш куди!.. Падло й вiровiдступник!
Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблi й гай-гай по козацьких головах.
На щастя, його хвацько спинили.
– Сюди давай менi те порося смердюче, в гною – колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!
Іван Остапович спостерiгав за чудним дiйством уже з бiльшою цiкавiстю, бо в нього зажеврiв у душi вогник надii втекти пiд той гамiр.
– Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та бiснуватих шмаркачiв! Уб’ю!!!
Виговський озирнувся навсiбiч i раптом спинив погляд на дивинi – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавинi позицiй Хмеля сидить на травi, вiрнiш, на килимку обгорiлий татарин i натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослiвна i звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюеться.
Виговський не чуе того голосiння. Йому здаеться, що навiжений мусульманин кричить:
– Дiво Марiе, Спаси!!!
– Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..
Дiда Панаса пiдiймають.
Без ноги.
Гарматний обстрiл – кругом бiганина.
Бух! Бух! Бух!
Шмаття землi навiжено здiймаеться вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якоi п’янi холопи-повстанцi зривають товсте покривало. Земля стогнала.
«Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотiв спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасовоi ноги.
«Ішла Божа Мати Спасати…»
– Іди!
Якiсь геть iншi люди пiдхопили Виговського, потаскали у протилежний бiк.
– Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!
– Я?..
Іван хтозна чого знiтився.
– Я не кричу…
– Тiльки-но ж горлав на всю пащу!
Іван не помiтив свого горлання. Вiн усе шукав поглядом обгорiлого мусульманина мiж ряду мертвякiв.
– Маму звав… – промовив тихо.
– Яку в дiдька?!
– Марiю…
– Іди вже!..
Охоронець скривив принизливу гримасу.
– Іди!
Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятiвна божевiльна здогадка спалахнула в його головi i вiн вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»
Впав од стусана, знепритомнiв i таким чином був забраний геть вiд поля бою.
У Софii дзвенiли дзвони…
* * *
Причепилися до мене – розкажи жахалку i все тобi. Наче я який сiльський Стiвен Кiнг – жахалки розказувати. Хоча…
То все Свiтланка. Вона на такi справи охоча – щось про людожерiв у газетi вичитала й давай. Та в неi не вийшло нiчого – не вмiе вона людей жахати. Смiху було та й годi! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмiеш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмiю… Ото моя тiтка було – ще як у школу ходила, нарозказуе бабиних переказiв, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вiя… Страх та й годi – вночi заснути не можна!
Стривайте…
Є одна казочка – ще з дiда-прадiда переказуеться. От я вам i повiм.
Слухайте, товариство!
Нiч же ж яка – саме для жахалок.
Горить купальське багаття, потрiскуе – о пiв на другу ночi. Небо чисте-чисте, кожну зiрочку видно. Навiть молодь порозходилась. А ми, школярi, сидимо тут, коло Рiпоччиного ставка – хороше так! Грiе багаття, соловейки потьохкують – краса! Свiтить мiсяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далi-далi на Юрiвку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осiла та могила – перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тiльки мiсяць схили ii ясним свiтлом омивае.
