скачать книгу бесплатно
(Мене наче щось поглинае)
«Аз»
(Щось невiдворотно страшне)
«Ведi»
(Менi страшно, люба)
«Аз» –
М-И-Р-О-С-Л-А-В-А.
Вона вже тут…
V
Максима збудив крик.
Глянувши на зорi, вiн зробив висновок, що вже десь за полунiч. Трохи занепокоiвшись, усе ж пiднявся, взяв шаблi та пiшов на крик. Шабель у нього було двi. Не так, як у звичайних козакiв, по однiй, а двi. Дивнi такi шаблi… Рукоятi якимось мотузком оперезанi туго, а на лезах вiзерунки дивнi – не православнi, це точно.
Крик був дiвочий. Вiн долинав iз ближнього яру пiд дорогою, та ще пак чувся голосний регiт.
«Люди…» – подумав Максим i полегшено зiтхнув.
– Вiдпусти! Вiдпусти, виродку!!! Вiдпусти зараз же, а то..!
– А!!! Вкусила бiсова дiвка!!! Ловiть ii!!!
«За’ ти в мене вловиш…» – тихо промовив Максим i кинувся в хащi обабiч того гурту.
Нападникiв було з дюжину. У козацьких жупанах i шароварах, але таких поношених i дiрявих, що Максим вiдразу зробив висновок – не запорожцi. Може, були колись… Втiкачi, розбiйники або зрадники – одне iз трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тодi таких було тисячi. Тiкали всi – козаки, ляхи, москалi, татарва i т. д. i т. п., тiкали i нищили все на своему шляху. Крали, громили, вбивали i гвалтували. Спалювали цiлi мiста з соборами i людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послiдньоi копiйки, починали спочатку.
– Виходь, лярво! Тобi все одно од нас не сховатись!
– Ти до мене виходь…
Максим якимось несподiваним чином уже стояв трохи вбiк вiд центру збориська, обличчям до ватажка.
– Що за маячня?! Ти звiдки взявся?!! Та я тебе..!
Ватажок схопив шаблю i кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожнiй по шаблi, i понiсся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в iнший бiк аж до самоi землi. Через мить трое разом iз ватажком валялися, стiкаючи кров’ю, на землi, а остача повтiкали.
– У, шайтан… – вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, iще щось незрозумiле.
– Дiвчино, виходьте! Чуете, що кажу – не бiйтесь мене! – трохи помовчав, тодi: – А хочете – бiйтесь! Але ж повiрте, шо залишатись тута самiй у таку пiзню годину ше небезпечнiше!
У хащах щось зашарудiло, а через мить показалася людська постать…
* * *
– Ми з подругами он iз Пилипiвки йшли. Я там жила ранiше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вродi ще мою бабусю – татову матiр себто – знали гарно. Дiти в них пороз’iжджались, отож пiдеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирiтка – нi тата нi мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам пiдсобиш, старим. Я й пiшла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тiки ж у неi своi дiти, а я iй хто? Могла i словом образити, i вдарити могла. Отож до мене подруги в недiлю прийшли й кажуть – ходiмо, Галю, з нами ненадовго, навiдаеш батькiвщину. Я й пiшла. А тодi – ходiм да ходiм на вечорницi, ми, кажуть, проведемо додому. От i провели… Вони потiкали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…
– А я думав, то вас поранили…
– Та нi, нi…
Максим знову розпалив вогнище i вкрив Галю своiм жупаном – нiч видалась вельми холодною.
– Спати треба – пiзнiй час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…
Кинув на вогнище землi та запалив люльку. Тодi вийняв iз пiхов шаблi. Поклав коло себе.
– А що то в вас чуднi шаблi такi? Та двi…
– Та… Шаблi як шаблi… Спiть.
Молодик висунувся з-за хмар i осяяв увесь степ аж до далеких болiт. «Скiльки то нечистi там шугае в годину цю?..» – подумав козак. Вiдiгнав думку.
– Скажiть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбiйникiв самi розiгнали?
– Та спiть уже…
* * *
…Дим над Диким Полем, дим…
Максим жене коня степом у бiк татарського вiйська, що стрiмко наближаеться. Вiн не знае, що там попереду – скаче i скаче, вiн не знае, що приречений, не знае, що Степан разом iз загоном давно вже кинувся навтьоки.
Вiн не знае, що залишився сам…
Орда летiла, як вихор.
Як суцiльна всепоглинаюча курява над обрiем.
Як дим над Диким Полем.
Чогось пригадалися батьковi конi…
Як батько вмер, то жеребцi та кобили зi стайнi переломили загорожу – кинулись у вiдкритий степ. Нiхто iх не ловив, не припинав, не пас. Вони так i ошивались тут коло хутору багато-багато рокiв.
Табун вирiс, здичавiв…
Декiлька десяткiв диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмiрному степу. Такий же стрiмкий i вiльнолюбивий, як i його козацька душа…
Гей, конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ…
То була улюблена батькова пiсня.
Максим пам’ятав тiльки цi рядки, хоча нi – пам’ятав повнiстю, але була та пiсня настiльки сумною, що просто душа вiдмовлялася згадувати ii слова. Ось як звучали вони:
Ой да китайка впала,
Голову мя накрила,
В серцi стрiла засiла,
Думи летiть, летiть…
Соколом думи знялись,
Линули в рiдний хутiр,
Там, де у стайнях конi
Дико кричать, iржуть…
Гей конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ.
Ой да летiть у поле,
Де в полi вiтер вiе,
Де вiтер розвiвае
Дим непрожитих лiт.
Ой полетiли конi
Птицею в степ широкий,
Да й забрали з собою
Юнiсть i все життя…
Так воно i сталось…
Ось вони – батьковi конi – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…
Мати ходили дивитись на тих коней лiтнiми вечорами й плакали.
Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жiночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падае на колiна – захлинаеться слiзьми…
– Андрiй! – кричить до табуна. – Андрiй! Чого ж ти мене покинув, Андрiй?!!
Чого вона зве коней iменем батька?
І раптом чудо – дикi норовистi конi, якi за пiвмилi не пiдiйдуть до людини, обступають маму, труться мордами об ii плечi – наче пiдiймають iз землi… Вона встае, обнiмае стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батьковi – шкапа нагинаеться до мами, хилить голову – закривае очi. Здаеться, що плаче разом iз нею…
* * *
Максим бився, як звiр, iз звiрячою ж люттю i ненавистю до ворогiв.
Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а вiн усе ще сiк i сiк…
Навiть коли шаблi в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повiтрi, наче тримаючи рукоять…
* * *
– Бiйся не тих, хто погубить тiло, але ж тих, хто погубить душу…
– А як це, учителю Тарасе?..
– Ех, хлопче – краще тобi не знати…
* * *
Очi вже майже не бачать нiчого…
Ось-ось свiдомiсть втече i забере з собою залишки душi…
Скривавленi уста вже не кричать – шепочуть:
– … не… ду… шу…
Гей конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ…
Степанових хлопцiв догнали i повбивали ординцi.
Їм не вдалось утекти.
Понiвеченi тiла аж надвечiр закопали запорожцi: боягуз не боягуз – ховати всiх треба.
Та ж нiччю вони повставали з могил своiх i пiшли ближнiми хуторами, лякаючи запiзнiлу молодь.
Шукали Максима…
VІ
Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?
Це, поза сумнiвом, – незрiвнянне видовище.
Десь за пiвгодини до свiтанку смертнику вiшають на шию православний хрест – той, що ним iще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падае на землю, звиваеться, як гадина, його пiдiймають – тягнуть до ешафоту.
Навкруги – юрби людей.
Смiються, глузують, плюють йому в обличчя.
Смертника повiсять, але вiн не помре вiд цього.
